Вінницький державний педагогічний університет
імені М.Коцюбинського
історичний факультет
кафедра всесвітньої історії
А.М.Тростогон
Методичні рекомендації до вивчення теми:
“СКАНДИНАВСЬКІ КРАЇНИ У ХІ – ХV СТ.”
(для студентів ІІ курсу історичного факультету)
Вінниця – 2002
ЗМІСТ:
Від епохи вікінгів до феодальних відносин. Особливості скандинавського феодалізму.
Утворення централізованих монархій в Скандинавії і їх завойовницька політика.
Епоха феодальних уній ХІV - ХV ст. Кальмарська унія.
Реформація, економічне піднесення, боротьба за панування на Балтиці (ХVІ ст.).
Культура скандинавських країн ХІ - ХVІ ст.
Від епохи вікінгів до феодальних відносин. Особливості скандинавського феодалізму.
В першу чергу слід охарактеризувати древньоскандинавське суспільство у всіх аспектах розвитку.
Скандинавські народи мають між собою багато спільного. Перш за все це їх належність до однієї скандинавської гілки германських мов. Шведи і норвежці, норвежці і датчани легко розуміють один одного. Скандинави близькі один одному і антропологічно, тому що належать до атланто-балтійської “малої раси”, однак ще більш важливою є культурна близькість скандинавських народів.
Так, наприклад, ісландська “Старша Едда” – епічний літературний твір – є пам’яткою, рідною для всіх цих народів. Норвезькі письменники і вчені в ХУІ-ХІХ ст. користувались датською літературною мовою. З початку нашої ери скандинави сповідували одні і тіж вірування – від давньогерманського язичництва до протестантизму лютеранського спрямування.
Тісно переплівся і суспільно-політичний розвиток скандинавських народів. З ХІУ ст. Норвегія, наприклад, була підвласна Данії до 1814 р., а потім входила до вимушеної унії із Швецією до 1905 р.
Скандинавські країни єднає, нарешті, їх географічне розташування на північному заході Європи, між Балтійським морем, з одного боку, і Атлантичним та Льодовитим океанами – з іншого.
Природно-географічні умови Скандинавії необхідно розглянути дещо детальніше. Звичайно, не вони визначали її історичний розвиток, але відіграли важливу роль в якості фона, зовнішніх рамок, висхідних передумов всього суспільного розвитку на протязі століть.
Скандинавські країни в сукупності складають досить значну частину Західної Європи. Одна лише Швеція за площею вдвічі більша, ніж Великобританія. Сухопутні кордони Норвегії тягнуться більше ніж на 2,5 тис. км. Однак між площею і населенням Скандинавії існує цікава залежність: маленька Данія має найвищу густоту населення, а в середні віки в ній проживала абсолютна більшість жителів Скандинавії. Північна Скандинавія заселена рідко і до цього часу.
Не зважаючи на порівняно низьку для Західної Європи заселеність Скандинавії, слід мати на увазі, що серед північних районів земної кулі це один з найбільш освоєних. Води Гольфстріму омивають норвезьке узбережжя, значно впливаючи на клімат.
Море біля берегів Норвегії та Ісландії не замерзає. Літо – жарке. Клімат морський в Норвегії, Данії та Ісландії, та помірно-континентальний на більшій частині Швеції. Великих судноплавних річок немає. Рослинність змінюється з півночі на південь і зверху вниз. На півночі, а також у високогірних районах – тундра. Нижче і південніше – ліси змішані та хвойні. Особливо багато лісів у Швеції, де вони займають більше половини території.
Отже, клімат дає можливість займатися землеробством, але родючі ґрунти переважають лише в Данії, у Швеції їх значно менше, у Норвегії та Ісландії – практично немає.
Від епохи вікінгів до ранньофеодальних відносин.
Давньоскандинавське суспільство вже в часи вікінгів складалося з трьох основних прошарків – родової знаті, вільних землевласників – воїнів і залежного люду, включаючи рабів. Від класового суспільства його відрізняло те, що головна маса населення ще не піддана була систематичній експлуатації з боку короля та знаті.
Скандинавський воїн-землероб (бонд) мав не тільки родичів – домочадців, землю і худобу, а також рабів та вільновідпущеників. Між ним і знатною людиною – ярлом і навіть конунгом – не було поки що станової межі.
Другою відмінністю древньоскандинавського суспільства була міцність родових зв’язків. Ці кровні узи ще довго з’єднували заможного і незаможного скандинава.
Таким чином, давньоскандинавське суспільство було вже ранньокласовим і разом з тим патріархальним. То була крайня, остання ступінь варварського суспільства.
Окремо потрібно виділити особливості скандинавського феодалізму.
Вже в часи вікінгів в Скандинавії виникли паростки феодальних відносин: це спадкове землеволодіння, земельне володіння католицької церкви і право верховної власності королів на всю підвласну їм територію, тощо.
Раніше всього і найповніше нові відносини запанували в Данії (ХІІ ст.), потім у Норвегії і Швеції (ХШ ст.). Ступінь феодалізації залежав від двох обставин: питомої ваги землеробства і близькості до ареалу класичного феодального ладу – Західної Європи.
Із припиненням експансії вікінгів сільське господарство стало головним джерелом прибутків знаті у Скандинавії.
В ХІІ-ХШ ст. населення швидко зростало. Засновувались тисячі нових поселень, розчищались і розорювались пустоші – йшла внутрішня колонізація. Застосовувалося дво- і трипілля.
Суворі грунтово-кліматичні умови поряд з наявністю лісових, водних, а також копалинних багатств обумовили багатогалузевий характер селянських господарств більшості районів Скандинавії. Рибальство, полювання на хутряного звіра, видобуток заліза, міді, срібла, виготовлення різноманітного начиння та виробів з дерева, металу, шкіри, кістки – все це здавна було добре знайоме скандинавським бондам.
В районах найбільш придатних для землеробства (Данія, Південно-Східна Норвегія, Середня Швеція) – швидко зростало велике землеволодіння перш за все королів і католицької церкви. В районах скотарських та промислових вони задовольнялись збором податків.
Утворення залежного селянства йшло кількома шляхами. Збіднілі бонди віддавали, закладали або дарували свої землі заможним родичам, сусідам або церкві, а потім продовжували обробляти цю землю як орендарі, держателі. По-друге, освоєні землі внаслідок внутрішньої колонізації часто оголошувались королівською власністю.
По-третє, змінювалось становище рабів – їх саджали на землю і в економічному відношенні вони мало відрізнялися від інших держателів.
Однак становище селянства в середньовічній Скандинавії мало ряд особливостей, що визначали слабкість скандинавського феодалізму.
Держателі землі не були прикріплені до землевласника ні особисто, ні поземельно і тільки в Данії вони підпорядковувались поліційно-адміністративній владі. Селяни-орендарі за обсягом своїх цивільних прав мало поступалися власникам. Держателі продовжували нести державні повинності, навіть селянське ополчення, особливо в Норвегії, не зникло зовсім у вік рицарів.
Господарська самостійність скандинавського селянства була набагато більшою, ніж на території власне Західної Європи.
Як і раніше, значну роль в житті скандинавів відігравали кровно-споріднені зв’язки. У норвежців зберігались пережитки великої патріархальної сім’ї. Майже до ХШ-ХІV ст. законом допускалася кровна помста.
Важливою, невід’ємною частиною господарського суспільного життя скандинавів у розглядуваний період була сусідська община. Особливого значення вона набула в Данії, де стала одиницею місцевого самоврядування.
Утворення централізованих феодальних монархій.
Паралельно із процесом підпорядкування вільних землеробів-бондів міцніла королівська влада в кожній з трьох країн. Раніше всього централізована феодальна монархія склалася в Данії.
Слід зазначити, що середньовічна Данія обігнала своїх скандинавських сусідів. У датського короля було набагато більше підданих, ніж у шведського і норвезького разом. На межі ХІ-ХІІ ст. тут уже було кілька міст: Слесвіг (пізніше Шлезвіг), Ольборг, Орхус, Рібе – на Ютландському півострові; Роскілле – на о. Зеландія, Оденсе – на о. Фюн, Лунд – на півдні Скандинавського п-ва.
У 1167 р. було засновано Копенгаген. Ремесло і промисли раніше відділились від с/г, тому раніше з’явилися міські купці та ремісники. В ХШ ст. на півдні Скандинавського п-ва влаштувались великі осінні ярмарки, що особливо славились рибними торгами.
Вже до середини ХІ ст. в Данії поширилось християнство. На перших порах католицька церква всіляко підтримувала централізаторську політику датських королів.
Ця політика викликала відчайдушний опір у частини родової знаті, також у незалежних дрібних землевласників. Під час народного повстання було вбито датського короля Кнута (Канута) 1086 р. В середині ХІІ ст. розігралась кровопролитна боротьба знаті за королівський престол. Розбрат тягнувся чверть століття і завершився у 1157 р. загальновизнаною перемогою короля Вальдемара 1 (1157-1182 рр.), прозваного потім Великим.
При ньому розпочалося будівництво замків і кам’яних фортець, потрібних датчанам для оборони від германських імператорів і князів. Вальдемар добився канонізації свого покійного батька, вбитого суперниками і коронації свого сина Кнута ще за свого життя. Таким чином, було зроблено важливий крок для зміцнення королівської влади в Данії.
Наступники Вальдемара Великого – його син Кнут УІ (1182-1202 рр.) і особливо Вальдемар ІІ Переможець (1202-1241 рр.) продовжували справу батька. Було засновано королівську канцелярію, посади канцлера, дроста (скарбничого), маршала (воєначальника). Королівські прибутки зросли. Король взяв на себе охорону порядку в країні і видання законів, які потім ухвалювались обласними зборами – тінгами. При Вальдемарі ІІ, раніше ніж в інших скандинавських країнах, вже цілком склалася станова система датського феодального суспільства.
Що стосується Норвегії з її гірським ландшафтом і великою протяжністю, то процес феодальної централізації зайняв не 100, а більше 150 років від закінчення набігів вікінгів (серед. ХІ ст.) і супроводжувався ще більш шаленими, ніж у Данії, внутрішніми усобицями. В середині ХІІ ст. королівський престол став предметом кровопролиття між численними претендентами.
Норвезькі бонди часом із зброєю в руках чинили опір гніту феодальної держави і церкви. Вони залюбки підтримували претендентів на престол, самозванців, в яких не було нестачі при відсутності порядку престолоспадкування.
З другої половини ХІ ст. зростають норвезькі міста – найстаріше Нідарос (виникло бл. 997 р.), пізніше назване Тронхейм, важливий атлантичний порт Берген, а також Ставангер, Тенсберг, нарешті Осло, засноване якраз в середині ХІ ст., що стало королівською резиденцією.
Повстання “біркебейнерів”.
При королі Магнусі ІУ Ерлінгсоні в 1174 р. почалося повстання “біркебейнерів” (лапотників). Спочатку це був рух знедолених селянських низів. Їх озброєні загони переховувались в лісах і звідти нападали на заможні поселення. Одного із своїх вождів Сверрира Сигурдарсона (пом. У 1202 р.), колишнього священика з Фарерських островів, повстанці оголосили королем. У боротьбі із законним королем він постарався позбутися від декласованих бродяг та розбійників, що компрометували його. Сверрир почав видавати себе за незаконнонародженого сина конунга з династії Харфагрів.
Потрібно наголосити, що на відміну від попередніх самозванців Сверрир виявився здібним політиком, досвідченим демагогом, обдарованим воєначальником. До нього приєдналося багато заможних бондів, старовинної місцевої знаті, невдоволених правлінням Магнуса.
Своїми успіхами у боротьбі з противниками Сверрир багато в чому зобов’язаний проведеними ним перетвореннями у військовій царині. При ньому були збудовані перші кам’яні укріплення в Норвегії, зросла роль кавалерії, він відмовився від малорухомого бойового шикування сухопітного війська “свинею”, можливості маневрування якого були дуже обмеженими і ввів невеликі окремі маневрені загони, що давало змогу перемагати навіть меншими силами.
Сверрир не зупинився перед тим, щоб піти на відкритий розрив з церквою, і навіть зневажливо поставився до папського відлучення.
Після перемоги над Магнусом ІУ Ерлінгссоном і смерті останнього у 1184 р. Сверрир захоплює норвезький престол. Селяни, що підтримували рух і Сверрира нічого від зміни династії не отримали і розчаровані продовжували бунтувати, однак їх повстання жорстоко придушувались.
Сверрир помер у 1202 р. в розпал боротьби. Збереглося чимало суджень про нього. Його вороги з церковних кіл називали його “знаряддям диявола”, “богохульником”, “чортом” (останнє належить папі Інокентію Ш). Проте, як виголошує “Сага про Сверрира”, навіть вороги його визнавали, що на їх пам’яті подібної людини не було у Норвегії. Визначаючи його видатні особисті якості як воєначальника і державного діяча, потрібно підкреслити, що одним з перших клопотів Сверрира було утримання постійного професійного війська для чого були потрібні високі податки і зміцнення фіскального і судового апарату. Об’єктивним результатом його боротьби було зміцнення держави.
В першій пол. ХШ ст. Норвегія стає централізованою державою, були запроваджені канцелярія і державна рада, королівська дружина перетворилась у спадковий стан дворянства, з’явились титули баронів та рицарів, запозичені на Заході.
Ніколи до цього часу норвезька держава такою мірою не наближалася за структурою і організацією, як і за своїм оформленням до європейських феодальних королівств. Із громадянських воєн вийшла держава, яка завершила ранній етап свого розвитку.
Навряд чи було б справедливим розглядати історію ранньофеодальної держави в Норвегії як чисто внутрішній процес. Її можна зрозуміти лише враховуючи загальноєвропейський розвиток. Отже, північно германська традиція, що тяжіє до архаїчних часів варварства, і феодальна державність католицької Європи – такими є два полюси того силового поля, в якому складалася рання держава в Норвегії.
У Швеції зв’язок між областями був ще слабшим, ніж в Норвегії, а процес феодальної централізації розтягнувся більше ніж на 2 століття.
Нове піднесення балтійської, переважно ганзейської торгівлі з ХІІ ст. сприяло зростанню шведських міст, що захиріли із падінням арабо-скандинавського транзиту часів вікінгів.
У ХШ ст. таких міських поселень було вже чимало і на узбережжі і в середині країни (Кальмар, Арбуга, Норчьопінг, Льодесе тощо) і городяни завзято підтримували централізаторську політику королів.
З кінця ХІІ ст. налагодилось тісне співробітництво королів і церкви. До кінця правління останніх Еріків (Еріки Еріксони – Шепелявий і Кульгавий) шведська церква остаточно перетворилась в одну з провінцій римської церкви. Рішення про це було прийняте на соборі в Шеннінгу у 1248 р., вводились чернечі ордени, безшлюбність духовенства, тощо.
Після смерті Еріка ХІ Еріксона королем було обрано його небожа старшого сина ярла Біргера Вальдемара 1 (1250 р.). Так було покладено початок династії Фолькунгів. Феодали повстали проти Вальдемара, але були розбиті. Вальдемар правив за допомогою свого батька до його смерті (1266 р.), а потім правив одноособово.
У 1253 р. було засновано Стокгольм. Ополчення було замінено поземельним податком – ледунгом, вперше видано закони, що стосувалися всієї країни.
При другому сині Біргера – королі Магнусі Ландулосі (дослівно “Амбарний замок” 1277-1290 рр.) в Швеції почали зводитися кам’яні замки як центри адміністративного округу. Намісник короля ставав одночасно держателем “замкового лену”. Таким чином, і для Швеції була характерна державно-ленна система. Паралельно склався становий поділ суспільства, утворилось рицарство (фрельс’є).
Протягом ХШ ст. виникли вищі державні посади (канцлер, маршал, дротс – в Швеції суддя) і державна рада при королі з духовенства та світської знаті.
Після смерті Магнуса Ландулоса феодальне дворянство переживало піднесення. При малолітньому синові Магнуса Біргері до влади прийшла державна рада на чолі з маршалом Торгільєсом Кнутссоном. Йому вдалося розширити на сході кордони держави. Він заклав м. Виборг, його війська проникли до Ладозького озера і на Неву.
Після коронації Біргера Магнуссона 1302 р. з’явились перші ознаки неспокою, коли молодші брати короля Ерік та Вальдемар отримавши герцогські титули, прагнули проводити власну політику.
У 1310 р. Швеція навіть була поділена на два великих королівства. Біргер отримав більшу частину Східної Швеції, о.Готланд і Виборг. Герцоги захопили західно шведські землі, більшу частину Фінляндії (м. Стокгольм, Кальмар, Гооргхольм).
Це був, безсумнівно, критичний період в історії Швеції. Чи збережеться держава єдиною, чи почнеться період феодальної роздробленості?
Це питання вирішила страшна трагедія, що розігралася в грудні 1317 р. Король запросив герцогів в гості у свій замок, після бенкету герцогів було схоплено і кинуто до в’язниці, Ерік і Вальдемар там і загинули, - невідомо чи їх було вбито, чи вони померли від голоду. Проте їх прибічники феодали взялися за зброю, почався заколот. Король Біргер втік у Данію, де й помер і був похований, а його сина Магнуса було страчено.
Почався період влади дворянства. Нарешті, в липні 1319 р. королем Швеції і Норвегії було обрано Магнуса Ерікссона, сина загиблого Еріка і доньки норвезького короля.
Таким чином, основні риси скандинавського феодалізму склались в ХШ ст.: феодалізувалося господарство, суспільство і державне управління. У порівнянні з Францією та Англією, з країнами Центральної Європи феодальні порядки в Скандинавії були однак незрілими, незавершеними.
СКАНДИНАВСЬКІ ФЕОДАЛЬНІ ДЕРЖАВИ НА ШЛЯХУ ЗОВНІШНІХ ЗАВОЮВАНЬ.
Залежно від того, як відбувалась внутрішня консолідація, кожне з трьох північних королівств переходило до завойовницької політики. Їх завоювання відтепер часто набували форми хрестових походів.
Датська феодальна експансія пов’язана з іменами Вальдемара 1 Великого і його синів – Кнута УІ і особливо Вальдемара ІІ Переможця.
Вальдемар І підкорив землі балтійських слов’ян – вендів, включаючи о.Фюген. Однак більшу частину своїх завоювань датчанам на початку ХШ ст. довелось віддати германським князям. Короткочасними були і датські завоювання у приельбській Німеччині (Голштинське графство, м.Гамбург, Любек).
В 1219 р. вдалий хрестовий похід здійснив Вальдемар ІІ, захопивши Північну Естонію з містом Ревелем. Проти датських і німецьких загарбників було спрямоване повстання естонських племен 1222-1223 рр.
Поступово датчани розгубили завойовані території крім о.Рюгена і Північної Естонії, яку їм довелося поділити з Лівонським орденом. Близько 1157 р. при королі Еріку Святому відбувся перший шведський хрестовий похід до Фінляндії. Нових успіхів досяг ярл Біргер в середині ХШ ст., який просувався вглиб Південної Фінляндії. З метою закріплення своїх завоювань у Фінляндії, а також встановлення свого контролю над торгівлею у Північно-Західній Русі шведські феодали рухались далі на схід – до Ладоги та Неви.
15 липня 1240 р. їх військо було розбите у Невській битві новгородським князем Олександром Ярославичем.
Скориставшись послабленням Русі внаслідок монгольського іга, шведи відновили експансію, підкорили Західну Карелію і в 1293 р. заснували фортецю Виборг.
Спроба оволодіти гирлом Неви не вдалася. У 1323 р. було укладено перший російсько-шведський договір Оріховецький, за яким було розділено Карелію, встановлено кордони з Руссю.
Більша частина шведської Фінляндії в ХШ ст. залишалася майже незаселеною. В полярній тундрі кочували саамі - рибалки, мисливці, що жили ще в умовах родового ладу.
У південних внутрішніх районах фінське населення несло на користь загарбників різноманітні натуральні повинності і сплачувало податки.
Більш скромні можливості для експлуатації були у норвезьких королів. Протягом ХШ ст. вони закріпили своє панування на о-вах Північної Атлантики – Оркнейських, Шетландських, Фарерських.
У 1262 р. їм разом з Ісландією дісталась і Гренландія.
Крайня Північ сучасної Норвегії все ще досить слабо була заселена племенами кочівників ссамі (фінни, звідси назва області Фінмарк). У поселенців відбувалися часті зіткнення зі східними сусідами – карелами і їх покровителями – новгородцями. У 1326 р. у Новгороді був підписаний мирний договір, за яким було закріплено сухопутний кордон двох держав, що реально склався. Кордон Норвегії та Росії протягом багатьох століть був мирним кордоном, який ніколи не порушувався війнами.
Отже, ми бачимо, що скандинавські країни проводили експансіоністську політику щодо найближчих сусідів, намагаючись захопити більше території.
ЕПОХА ФЕОДАЛЬНИХ УНІЙ. КАЛЬМАРСЬКА УНІЯ.
Період раннього феодалізму закінчився в скандинавських країнах на межі ХШ-ХІУ ст. ( в Данії дещо раніше – в середині ХШ ст.).
Вже існували головні стани феодального суспільства – дворянство, духовенство, городяни і селяни, склалися і порівняно централізовані монархії з ленною системою управління. Саме великі королівські ленники стали ініціаторами феодальних усобиць, домагаючись повної самостійності на підвласних їм територіях.
Сімейні династичні усобиці розгорілися в Данії в середині ХШ ст., коли було вбито короля Еріка Плужний Гріш людьми його брата герцога Абеля (1250).
У Швеції, про що ми вже згадували вище, розбрат почався через півстоліття (король Бюргер умертвив своїх братів, а потім сам був вигнаний) (1318 р.).
Найважливішим наслідком феодального розбрату була загроза політичної роздробленості, особливо серйозна в Данії. Так, у 1241 р. стало самостійним ленне володіння вищеназваного Абеля – герцогство Шлезвіг. В 1310 р. фактично розпалася на герцогську і королівську частини Швеція.
На початку ХІУ ст. датські королі, потребуючи грошей для завойовницької політики в Північній Німеччині, заклали німецьким князям-кредиторам свої найбільші лени. Данія розпалася на частини і в 1332 р. взагалі залишилася без короля. Порівняно міцною залишалась королівська влада в найбіднішій з трьох монархій – Норвегії, однак ця країна почала занепадати з ХІV ст.
Причини економічного занепаду Норвегії в ХІV-ХV ст. стали предметом довгої наукової дискусії. Деякі історики висунули так звану “кліматичну теорію”, за якою джерелом катастрофічного занепаду Норвегії було не лише зменшення населення, викликане епідеміями, але й суттєве погіршення кліматичних умов у Скандинавії, збільшення вологості, зниження середньорічної температури. Однак ця теорія потребує подальших досліджень і не здатна пояснити всієї суми фактів.
Існують і інші думки щодо цієї проблеми. Якими б не були причини занепаду, джерела констатують цілий ряд фактів, що підтверджують катастрофічне економічне становище Норвегії.
Зокрема, наслідком чуми було порушення всієї традиційної господарської системи країни. Маса земель запустіла, їх нікому було обробляти. Головна галузь господарства – скотарство потребувала робочих рук, а їх не було. Зв’язки між окремими районами були послаблені, маса селян не могла підтримувати з ринком регулярні зв’язки. Податкові надходження різко скоротилися, псування монети не могло виправити похитнувшихся фінансів. Королю доводилось скорочувати державний апарат.
Економічний і політичний занепад Норвегії мав негативні наслідки для її самостійності. Для Норвегії склалася реальна загроза підпорядкування могутнішим сусідам.
Ще на початку ХІV ст. в колах вищого шведського і датського дворянства виявилась тенденція до об’єднання трьох скандинавських держав під владою одного правителя.
“Зразковий рицар” Ерік, брат короля Швеції Бюргера Магнуссона, створив із своїх володінь феодальне герцогство, частина якого входили до меж трьох скандинавських королівств.
Герцог Ерік тримав в своїх руках ключові позиції, що давали йому змогу грати активну політичну роль в Швеції, Данії і Норвегії. Йому вдалося одружитись з Інгеборг, єдиною донькою і спадкоємницею останнього державця із старовинного норвезького королівського роду Хакона У, який прагнув знайти в Швеції союзницю Данії.
Отже, герцог Ерік розраховував на отримання норвезького престолу. Однак, його конфлікт з Бiргером закінчився його загибеллю у 1318 р. Незабаром феодали скинули Бiргера з престолу і посадили на шведський трон трьохрічного сина Еріка – Магнуса. Від його імені герцогиня Інгеборг, що спиралася на дворянство, стала правити Швецією та Норвегією.
Таким чином, в 1319 р. Норвегія опинилася в унії з найсильнішою із північних держав. Це була персональна унія: обидві держави зберігали самостійне управління і законодавство, спільним був лише монарх, який повинен був перебувати то в Швеції, то в Норвегії.
Коли Магнус VІІ Ерікссон (1319-1355 рр.) підріс і взяв владу до своїх рук, він продовжив політику, яку проводив батько, однак він зустрів протидію з боку норвезької аристократії. У 1343 р. унія тимчасово розпалася.
Цю протидію дворянства вдалося певною мірою побороти Хакону VІ (1355-1380 рр.), синові Магнуса VІІ. У 1362 р. Хакона VІ проголошено шведським королем, незабаром він вступив у шлюб з донькою датського короля Вальдемара ІV Маргаритою, маючи на меті об’єднати всі три скандинавські держави.
Династичний союз Норвегії з Данією привів до розриву шведської аристократії з Хаконом (норвезький король), який проте не хотів відмовлятись від втраченого шведського престолу. Тим часом у Швеції королем проголошено німця Альбрехта Мекленбургського. Ще більш серйозною обставиною було те, що коли у 1367 р. північно германські ганзейські міста почали війну проти Данії і встановили блокаду її узбережжя, вони поширили свої військові дії і на Норвегію.
Німецька експансія, що посилилась протягом ХІV ст., прискорила зближення трьох скандинавських держав. Експансія набирала найрізноманітніших форм: економічного підпорядкування за допомогою зовнішньоторговельних привілеїв, імміграції ремісників, рудокопів і рицарів, нарешті, прямих територіальних загарбань.
Могутня Ганза зміцнила свою фактичну монополію на ввіз і вивіз товарів в Скандинавію. Перше місце серед ганзейців займали жителі Любка. Особливо сильними були німці в малозаселеній і економічно слабкій Норвегії, що потребувала привозного зерна. Часто німці верховодили в органах міського самоврядування, особливо у Стокгольмі. Міста Берген і Вісбю перетворились в ганзейські опорні пункти.
Найбільшу небезпеку німецька експансія представляла для Данії. В Шлезвіг або Південну Ютландію з ХШ ст. переселялись німецькі купці і ремісники, а земельні володіння там діставались німецьким дворянам.
В 20-30-х рр.. ХІУ ст. голштинські графи (Голштейн – найближча до Данії німецька держава) тимчасово стали кредиторами датських королів і фактично господарями Данії. Датське герцогство Шлезвіг відійшло до Голштейну (1386 р.)
Отже, німецьке експансія стала тією зовнішньою обставиною, що прискорила унію трьох скандинавських держав.
Тяжіння скандинавської влади до об’єднання пояснювалось також її прагненням до збереження свого впливового становища всередині кожної з країн.
До об’єднання в масштабах Скандинавії спричинили також тісні мовні і культурні зв’язки, майнові і сімейні узи знаті: землі одних і тих же родовитих сімей знаходились нерідко в двох і навіть трьох скандинавських країнах.
Тим часом, загострилась обстановка і в Швеції. Мекленбургсько-шведське правління Альбрехта ставало небезпечним для дворянства та інших суспільних груп. Недарма памфлети того часу, спрямовані проти Альбрехта, з особливою ненавистю таврували звірячі методи стягнення податків і взагалі правління короля-іноземця.
В цій обстановці шведські феодали звернулись у 1388 р. до Маргарити, королеви Данії і Норвегії, з проханням про допомогу.
У лютому 1389 р. поблизу Осло війська Маргарити отримали перемогу над військами Альбрехта, сама Маргарита була оголошена “повноправною господинею” Швеції і їй дістались всі залишені мекленбургські замки і лени.
Проте на цьому боротьба з німцями не закінчилась. Влітку 1389 р. німці, що залишились вірними Альбрехту, вбили багатьох відомих громадян Стокгольму, прибічники Альбрехта чинили розбій на Балтійському морі.
Маргарита взяла Стокгольм лише у 1398 р., а о.Готланд – у 1408 р. Фактично три скандинавські держави – Швеція, Данія і Норвегія отримали в особі Маргарити одного правителя і об’єднались в особистій унії.
Але якщо королева Маргарита бажала перетворити випадкові династичні зв’язки між трьома скандинавськими державами в міцний союз, їй потрібно подумати про майбутнє. Так як Улов (Олав), її єдиний син і Хокана Магнуссона помер, вона вирішила зробити своїм спадкоємцем сина своєї небоги Еріка Померанського.
Ще у 1388 р. Еріка було обрано спадкоємцем норвезького престолу, а у 1396 р. йому присягнули на вірність Данія і Швеція. Коли він досяг повноліття у 1397 р. в найбільшому місті Південної Швеції – Кальмарі, неподалік від датського кордону, Маргарита скликала духовну і світську знать з трьох королівств на загальну коронну Раду і тут після коронації Еріка 17 червня, було проголошено “вічний мир і союз” Данії, Швеції і Норвегії (липень 1397 р.)
Умови Кальмарської унії.
Було встановлено, що сина короля слід обирати на престол у всіх трьох державах, а якщо король помре, не залишивши сина, повинна бути створена колегія для обрання нового короля. Три королівства брали зобов’язання надавати взаємну підтримку у війні і спільно діяти в міжнародних справах.
Внутрішній устрій держав залишався незмінним і закони видавались окремо в кожній країні.
Союз, судячи зі всього, не був певним чином оформлений у правовому відношенні, у всякому разі ніхто з представників Норвегії не приклав своєї печатки до документу і жодна з державних рад його не ратифікувала.
З порушенням всіх правил, що існували по відношенню до важливих законодавчих актів, документ був написаний на папері, а не на пергаменті. Печатки, що в середні віки грали роль сучасного підпису, стоять безпосередньо на папері, причому літери на них так злилися, що дослідники проявили неабиякі здібності, коли розбирались в цих шматках воску, що погано зберігся.
З перерахованих на початку документу осіб, що були присутніми при скріпленні грамоти, а саме – 7 шведів, 6 датчан та 4 норвежців, що були найвищими сановниками відповідних держав, лише 7 шведів та 3 датчан приклали свої печатки; печатки інших шведів, а також всіх норвежців, як було вже вище зазначено, взагалі були відсутніми.
Отже, угода між трьома державами після коронації носила тимчасовий характер, вона була в силі до смерті Еріка Померанського.
Проте, як би там не було, унія існувала – нехай тимчасово – в період правління Еріка і Маргарити. Прибічники унії існували у всіх трьох країнах. Для феодалів, що мали спадкові землі у двох або трьох країнах, а таких було досить багато, цей акт складав безсумнівні вигоди.
Значення унії: це була спроба встановити раз і назавжди міцне політичне співробітництво під єдиним керівництвом, проте із збереженням політичних традицій, законів і прав кожної з держав. Цей документ став зразком тонкої політичної думки і взагалі високої політичної культури ( Андерссон є апологетом ідеї “скандинавізму”, тобто політичного об’єднання трьох північних держав під керівництвом шведського монополістичного капіталу).
Першість в унії мала Данія, як найбагатша і найзаселеніша з трьох держав.
У своїй зовнішній політиці Маргарита прагнула перш за все вигнати німців із Скандинавії і розширити кордони Данії на південь. Маргариті вдалося зміцнити фінансовий порядок, завдяки гнучкій політиці вона уникла зіткнень з вищою шведською знаттю.
Королева подовгу жила в Швеції. Король Ерік двічі відвідував Фінляндію. Маргарита померла у 1412 р. Після її смерті єдиним правителем залишився Ерік Померанський.
Однак, у нього не було ні тієї властивості привертати на свій бік громадську думку, яка була у покійної королеви, ні її величезного авторитету, зміцненого швидкими успіхами.
Він енергійно і в цілому успішно проводив її програму у внутрішній і зовнішній політиці, але через свій різкий і негнучкий характер, постійно наживав собі ворогів. Не допомагали йому і часті поїздки у Швецію. Ерік прагнув необмеженої влади. Він втручався в призначення кандидатів на церковні посади, особливо гострого характеру набуло його зіткнення з церквою у 1432 р. під час виборів архієпископа в Упсале.
Недешево обходилась Швеції і зовнішня політика Еріка, що прагнув захоплення земель на півдні; ця політика вела до постійного зростання податків.
Кальмарська унія, що була вигідна королю і вищому шведському та датському дворянству, зустрічала опір з боку широких прошарків населення як у Швеції, так і в Норвегії.
Повстання в Далекарлії 1434 р.
Торгова політика Данії на Балтійському морі і прагнення датських феодалів встановити в Швеції свої порядки викликали у 1434 р. могутнє повстання шведських селян і гірників проти датських правителів на чолі з Енгельбректом Енгельбректссоном.
До руху селян приєдналися рицарі і нижче дворянство (свени), а також селяни інших областей і гірники. Повсталі направились до Стокгольма, рух перекинувся на Аландські острови та Фінляндію.
Зберігся перший опис армії повсталих і її керівника в той період, коли повсталі стояли під стінами Стокгольму.
“Тут знаходилась людина на ім’я Енгельбрект Енгельбректссон, швед, що народився в Далекарлії, де добувались мідь і залізо. Він зібрав коло себе 40-50 тис. чол. і якщо б захотів, то міг зібрати б ще більше. Ці люди захопили і спалили багато міст, замків і сіл. Коли вони підійшли до Стокгольму і розташувалися табором, подібно тому як гусити біля Данцига, місто і фортеця мужньо приготувались до захисту. Однак штурму не відбулось... Далекарлійці хочуть лише одного: мати ВЛАСНОГО КОРОЛЯ ШВЕЦІЇ І ВИГНАТИ ДАТСЬКОГО КОРОЛЯ ЗІ ВСІХ ТРЬОХ ДЕРЖАВ..., відновити у Швеції старі порядки, що існували ще при королі Еріку Святому”.
Тим часом знать тяжилася народним вождем, боялася його. Весною 1436 р. армія Енгельбректа виступила в новий похід швидко пройшовши південне узбережжя Скандинавського п-ва. Але Енгельбрект не зміг провести похід до кінця оскільки захворів, здається на ревматизм.
Незважаючи на хворобу, він вирішив вирушити на засідання державної ради у Стокгольм. Зупинився на ночівлю на маленькому острові. Було холодно. Супутники Енгельбректа розпалили вогнище. При світлі багаття вони побачили човни з людьми, що наближалися до них. Це були давні вороги Енгельбректа, вони вистрілили в нього, він упав пронизаний багатьма стрілами. В очах друзів і прибічників Енгельбрект невдовзі перетворився на мученика, подібно казковим героям Біблії, тіло його, пробите 15-ма стрілами, нагадувало про мучеництво Св. Себастьяна. Селянський рух залишився без вождя, позбувшись єдиної людини, яка могла б надати йому силу і створити щось на кшталт армії.
Вбивство розкололо шведів. Рицарство і знать об’єднались навколо маршала Карла Кнутссона і уклали нову угоду з Еріком.
Але у 1439 р. Еріка офіційно позбавили престолу спочатку датчани, потім швди, і нарешті, норвежці. Після цього державні ради Швеції та Данії підтвердили збереження унії: на престоли трьох держав було обрано більш покірного небожа Еріка – німецького князя Кристофера Баварського.
Вигнаний король сховався на о.Готланді і звідти протягом кількох років робив напади на купецькі кораблі. Тільки в 1449 р. Ерік продав острів датському королю, а сам повернувся в Померанію.
У 1448 р. Кристофер Баварський помер і нового кандидата, щоб підходив датчанам і шведам, знайти не вдалося. В Данії обрали Крістіана 1 Ольденбургського (1448-1481 рр.), німецького князя.
Шведські магнати зупинили свій вибір на Карлі Кнутссоні – вожді аристократичної опозиції проти Еріка Померанського.
В 1450 р. була проголошена унія між Данією і Норвегією. Такою була епоха уній в Скандинавських країнах.
РЕФОРМАЦІЯ. ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ, БОРОТЬБА ЗА ПАНУВАННЯ НА БАЛТИЦІ ( ХVІ ст.)
Великі географічні відкриття співпали в історії скандинавських країн з царюванням Ханса Датського (1481-1513 рр.). Йому ненадовго і номінально вдалось відновити Кальмарську унію. Фактична влада правителя дому Стуре (1471-1520 рр.) у Швеції не похитнулась.
Поступово прибічники унії втрачали в Швеції один лен за другим. Стокгольм – вірна опора правителя Стуре виріс тепер в економічний і політичний центр країни. В безперервній боротьбі з датчанами зростала самосвідомість шведів.
Датчанам доводилось поділяти свою увагу на приборкання непокірних норвежців, боротьбу проти могутнього ганзейського міста Любека і шлезвіг-голштинські справи.
Про останні слід сказати детальніше, оскільки вони були важливими для подальшої історії Данії.
В 1459 р. припинилась династія голштинських графів, що володіли герцогством Шлезвіг в якості лену датського короля. Датське герцогство вже сильно онімечилось – мовою адміністрації і пануючого класу була німецька.
В 1460 р. король Христіан І добився свого обрання на шлезвіг-голштинський престол, однак ціною важливих поступок: унія Данії і Шлезвіга-Голштейна оголошувалась лише особистою, а унія Шлезвіга і Голштейна – залишалась цілком реальною.
Шлезвіг залишився леном датських королів, а Гол штейн з 1472 р. – леном германських імператорів.
Датські королі пристосовували свою політику інтересам багатого і войовничого німецького дворянства Шлезвіг-Голштейну. В 1500 р. король Ханс, що служив цим інтересам, пішов походом на вільну північно-німецьку республіку Дітмаршен і загубив у місцевих болотах важку кінноту.
За підкорення Швеції взявся його син честолюбивий і обдарований Христіан ІІ (1513-1523 рр.) Він відкрито прагнув абсолютизму, покровительствував городянам і купецтву, усунув від управління державні ради Норвегії, а потім і Данії, урізав привілеї дворян на користь городян, відмінив (“ворнедскаб”) – кріпосну залежність селян. Прогресивні реформи слідували одна за одною, але були поставлені під загрозу грандіозними зовнішньополітичними планами короля, і перш за все його війнами за відновлення Кальмарської унії, тобто панування датчан у Швеції.
У 1519 р. найманим військам Християна ІІ вдалося одержати перемогу у Швеції. Король отримав допомогу частини місцевої знаті, особливо католицьких прелатів, незадоволених централізаторською політикою регентів Стуре. Прибічники останніх – 80 чол. – були засуджені ніби за єресь і страчені (“Стокгольмська кривава баня”, 1520 р.). Однак надовго втримати під своєю владою Швецію датський король не зміг. В країні піднялося повстання національно-визвольного характеру. Очолив його шведський дворянин Густав Ваза, що одержав грошову підтримку ганзейських купців Любека. До речі, серед страчений під час “Стокгольмської бані” були його батько і зять, його мати і сестра були в полоні в Данії. Сам за молодістю років ще був мало відомим як політичний діяч у країні.
Таємно він прибув у Далекарлію, де сім’я ще зберігала свої старі і найміцніші зв’язки. Густав Ваза прагнув реваншу. Успіхові шведського повстання 1521-1523 рр. сприяли змова і заколот датської і шлезвіг-голштинської знаті, що і піднялись проти короля на захист феодальних привілеїв.
Тим часом оголошена Ганзою морська блокада загрожувала Данії господарським крахом. Високі податки і псування монети за наказом короля для оплати його військових заходів, настроїли проти Християна II навіть датських городян і селян.
У 1523 р. Християн сховався у нідерландських володіннях свого зятя імператора Карла У, прагнучи повернутись з новим військом. Між тим датська державна рада скинула “тирана”, як називали короля дворяни, обравши замість нього його рідного дядька герцога Фрідріха Голштейнського під іменем короля Фрідріха 1. Реформи Християна ІІ були відмінені.
Падіння Християна ІІ означало і кінець Кальмарській унії. У 1523 р. шведський риксдаг обрав на престол Густава Вазу, який правда, визнав всі зміни, що відбулися.
РЕФОРМАЦІЯ. ПОВНЕ ПІДПОРЯДКУВАННЯ НОРВЕГІЇ.
Політична криза в Скандинавії співпала з початком лютеранської Реформації у Німеччині. Лютеранські проповідники, що ратували за розрив з Римом, переклад Біблії на рідну мову, раціоналізацію церковних догматів і спрощення обрядів – вже в 20-х роках ХVІ ст. з’явились на кафедрах датських і шведських церков.
Найбільшої популярності прибічники протестантизму набули в городян. В міському середовищі розкіш церковної знаті, жадоба католицьких ченців викликала особливе обурення, а ідея “дешевої церкви”, її демократизація – живий відгук.
Програма церковної реформи прийшлася до речі і для частини скандинавського дворянства, що прагнула секуляризації церковних земель, і для поборників сильної королівської влади на шляху якої якраз стояли архієпископи і єпископи.
Протестантські проповідники в Данії (Ханс Таусен) і Швеції (Клаус Петрі) виступали усно і в пресі при явному покровительстві обох монархів.
Вже в 1527 р. у Вестеросі було скликано становий риксдаг (Швеція). Король Густав Ваза дуже дипломатично підвів депутатів для прийняття потрібного йому рішення. Він запевняв, що прибутки державі недостатні для задоволення потреб країни. Дворянство, говорив він, ослаблене, оскільки більша частина його земельних угідь перейшла чи по заповіту, чи в якості дарування, у власність церков і монастирів. Щоб поправити свої справи, дворяни вимагають від уряду нових земель. Але стан державних фінансів такий, що уряд не може задовольнити потреби дворянства. Справа станів – вирішувати, як потрібно вчинити, щоб перебороти ці труднощі.
Виступ був надзвичайно логічним і розрахований на те, щоб повести дворянський стан, куди було завгодно королю. Отже, Густав Ваза при підтримці дворян і городян добився від риксдагу постанови про передачу більшої частини земель, замків і рухомого майна церковних закладів короні і повернення дворянам земельних дарувань, зроблених ними на користь церкви у попередні 70 років.
Крім того, всі єпископи, кафедральні собори повинні були віддати в скарбницю в якості постійних податків всі свої надлишки. Монастирі зберігались, але монастирські землі передавались дворянству як лен.
Представники церкви виявились безсилими перед узгодженими діями дворянства, городян і селян.
Отже, перемога над могутньою церковною “державою в державі” багато в чому полегшила Густаву Вазі досягнення його мети – побудову міцної централізованої монархії, яка повинна була прийти на зміну середньовічному розпливчастому “союзу” родів, общин і провінцій.
Не зважаючи на всі перемоги Густава Вази, в країні не зник грунт для повстань проти ідей Густава Вази і його королівської влади. Селянство, що в більшості своїй було консервативним, явно підозріло ставилось до церковних нововведень, а при вмілому керівництві його легко було підняти на повстання. Заколоти спалахували то тут, то там і самозванці виступали протягом більшої частини царювання Густава Вази (1523-1560 рр.)
Реорганізація шведської (і фінляндської церкви) на основах так званого аугсбургського віросповідання з офіційним підпорядкуванням духовенства королю відбулося лише в 1539-1540 рр.
Що стосується Данії, то тут королівська реформація була проведена слідом за великою громадянською війною 1534-1536 рр. (так звані “графські суперечки”), що потрясали країну вперше з такою силою з часів ютландського повстання 1440-х років.
Спроба Християна ІІ повернути датсько-норвезький престол була підтримана, як у свій час повстання Густава Вази Любеком. Ганзейське місто розраховувало отримати від претендента торгові пільги і тим самим відновити своє становище на Балтиці, що похитнулось. В союз з Любеком ввійшли найбільші датські міста Копенгаген і Мальмьо.
Наймане військо Любека під командуванням Кристофера Ольденбургського оволоділо Зеландією, Фюном і Сконе. Династичною суперечкою скористалось вільне селянство Північної Ютландії.
Зберігши зброю, воно у 1534 р. повстало проти феодалів. Однак Християн ІІ потрапив у полон, не добравшись до Копенгагена. Тепер вже нічого не заважало Густаву Вазі в останній раз розправитись з непокірними далекардійцями.
Державна Рада Данії у 1534 р. обрала королем Християна Ш, новий король був ставлеником дворян, заарештувавши у 1536 р. єпископів, провів у Данії і Норвегії конфіскацію земель духовенства на користь корони і перебудував церковну організацію на тих же засадах, що і в Швеції.
Найбільшого опору Реформація зустріла у Норвегії та Ісландії. Лютеранська реформація, що була проведена в цих країнах, не була підготовлена попереднім суспільним розвитком, тому що місцеве бюргерство, яке в інших країнах брало участь в реформації, було ще недостатньо розвинуте, щоб відстоювати вимогу “дешевої церкви”. Тому прибічників реформації в Норвегії до 1536 р. було небагато.
Зміни церковного ладу диктувались переважно економічними і політичними інтересами короля і датського дворянства, що прагнули захопити церковне майно.
В скандинавських країнах, як і в Німеччині, лютеранство було поставлене на службу дворянам. Після усунення католицьких єпископів почалась секуляризація їх володінь, а також земель монастирів, які закривались.
Прибутки скарбниці збільшились у багато разів. Після Реформації у власності короля зосередилось до 45% всіх селянських дворів у Норвегії. Частина цих земель була передана датським дворянам.
Реформація не зустріла підтримки в широких колах населення країни. Окрім відміченого вище прошарку бюргерства, недостатньо розвинутого, це пояснювалось і іншими причинами. Нові священики – лютерани були переважно датчанами.
Вважалось, що протестанти-прихожани мають право обирати собі священика, однак, згідно королівського наказу, пастор повинен був отримати освіту у Копенгагені і практично призначався владою.
На відміну від інших країн, що прийняли Реформацію, в Норвегії богослужіння проводилось не національною мовою, а мовою панів-датчан.
Вождь норвезького дворянства місцевий єпископ-католик Олаф Енгельбриктссон втік за кордон. Для управління Норвегією ввели посаду королівського намісника (“статхолдера”).
В цих умовах нова державна церква не могла одразу зміцнити свої позиції. Більшим впливом вона користувалася в кінці ХУІ ст., коли зміцніло норвезьке бюргерство, схильне прийняти протестантське вчення.
Після припинення в 1536 р. “графських суперечок” в Данії значна частина дворянства об’єдналася навколо короля. Остаточне включення Норвегії до складу Датської держави у 1536 р. означало ліквідацію норвезької державної ради.
Ще гіршою була доля Ісландії. Під владою норвезьких королів острів занепадав все більше і більше. Важких ударів нанесли населенню епідемія чуми ХУ ст. і набіги піратів. З переходом ісландців під владу Данії ганзейська торгова кабала лише змінилась датською. В цих умовах королівська реформація була сприйнята як подальше підкорення, а її противники на чолі із страченим у 1550 р. католицьким єпископом Йоуном Арассоном залишились в пам’яті ісландців як національні герої.
Боротьба за панування на Балтиці.
До ХУІ ст. господарями балтійської торгівлі залишались ганзейські міста на чолі з Любеком. В результаті “графської суперечки” Любек втратив колишній політичний вплив на Балтиці, але торгівельні привілеї в Скандинавії. Данія за Шпейєрським миром 1544 р. повинна була надавати нідерландським купцям – підданим німецького імператора – рівні привілеї з ганзейцями.
Посилення інтересу до Балтики з боку небалтійських країн було цілком природним. Саме з другої чверті ХVІ ст. в Західній Європі відчулись наслідки притоку дорогоцінних металів з Південної Америки – почалась “революція цін”.
Нові провідні торгові нації висунулись тепер на Атлантичному узбережжі Європи – голландці, за ними англійці і французи. На берегах Північного моря і Ла-Маншу виник практично не обмежений ринок збуту для традиційних предметів скандинавського вивозу.
Датське зерно і худоба, шведське залізо і мідь,норвезький корабельний ліс, норвезька і датська риба в різних видах закуповувались голландськими, а потім і англійськими купцями в кількостях, набагато більших ніж у ганзейські часи.
Зростання цін на сільськогосподарську продукцію збагачувало в першу чергу поміщиків. Так, за 1520-1620 рр. ціна землі в Данії піднялася на 400-500%, зерна і волів – на 200-300%.
Зростаюче значення південних ринків – скандинавського і російського стало до середини ХVІ ст. цілком очевидним політикам і комерсантам різних країн, в міжнародний обіг ввійшло поняття “балтійське панування”.
Російська держава Івана Грозного почала боротьбу за вільний вихід до Балтійського моря. У 1558 р. почалась 25-річна лівонська війна. На спадок Лівонського ордену претендувала і Польсько-Литовська держава, а також обидві скандинавські держави.
Лівонська війна сприяла загостренню шведсько-датських протиріч. В основі їх лежали і суперництво через прибалтійські землі, і боротьба за особистий контроль над підходами до російського ринку, і відроджені датські плани відновлення унії. Семилітня війна 1563-1570 рр. не принесла Данії очікуваного успіху.
Політичні зміни всередині Швеції полегшили їй перемогу у Лівонській війні. У 1568 р. Ерік ХІV – освічений політик, людина із смаком епохи Відродження, але разом з тим хворобливо-підозрілий деспот – був скинутий з престолу своїм братом і ув’язнений.
Новий король Юхан Ш разом з Річчю Посполитою відновив війну проти Росії. В 1582-1583 рр. цар підписав важке перемир’я з обома противниками. Швеція закріпила за собою Естляндцю, включно з Нарвою і майже все узбережжя Фінської затоки.
То був перший крок до встановлення шведського панування на Балтиці. Зближення обох противників Росії – Швеції і Речі Посполитої – завершилося їх персональною унією при синові Юхана Сигізмунді (1592 р.), відомого в російській історії під іменем Сигізмунда Ш Польського. Однак унії з католицькою Польщею противилось лютеранське духовенство Швеції, яке побоювалось контрреформації.
Абсолютистські домагання короля-чужоземця невдовзі настроїли проти нього аристократію. Опозицію очолив останній син Густава Вази герцог Карл Сьодерманландський. У 1595 р. його було проголошено на риксдазі правителем країни. У 1598 р. він наніс поразку Сигізмунду, що висадився із військом у Швеції, а у 1599 р. – його прибічникам у Фінляндії.
Почалась затяжна війна польських і шведських Ваза, до династичних суперечок додалася їх боротьба за Лівонію, тобто Прибалтику.
Крім того, після польської інтервенції в Росії шведський король Карл ІХ шукав приводу для втручання в російські справи з тим, щоб прибрати до рук північно-західні землі від Пскову до Архангельська. У 1609 р. цар Василь Шуйський, обложений у Москві поляками і Лжедмитрієм ІІ, змушений був прийняти шведську військову допомогу, за що пообіцяв частину Карельського перешийку і Північне Приладожжя шведам.
В 1610 р. загін найманців під командуванням шведського полководця графа Якова Делагарді вступив у Москву, але зазнав поразки під Клушиним.
Потім шведська інтервенція набула характеру відкрито ворожого Росії. У 1611 р. Делагарді оволодів російським узбережжям Фінської затоки і Новгородом.
Втручання у внутрішні справи Російської держави і окупація її північно-західних земель стали другим кроком (після оволодіння Естляндією) до створення великої шведської держави.
КУЛЬТУРА СКАНДИНАВСЬКИХ ДЕРЖАВ ХІ-ХVІ ст.
В ХІІ-ХШ ст. процес утворення скандинавських народностей, що почався ще в часи вікінгів – посилився.
Загальна древньоскандинавська мова розділилася на західну і східну гілки: західно скандинавські мови – древньоісландська і древньонорвезька – ще були майже однакові і навіть в ХІУ ст. носили одну назву – північна мова (норрьона). Від них, а також одна від одної вже значно відрізнялись древньошведська і древньодатська мови. В ті ж століття спільною мовою освічених скандинавів стала латина, що прийшла з католицизмом. З Англії на північ прийшла писемність вже близька до сучасної. Найдавніші норвезькі та ісландські рукописи відносяться до ХІІ ст., датські і шведські – до першої половини ХШ ст. Поряд з латинським алфавітом ще робились рунічні надписи.
Припинення грабіжницьких походів вікінгів, встановлення сильної централізованої влади, введення християнства – все це означало глибоке ідеологічне зрушення.
При цьому слід звернути увагу на те, що культурний розвиток ісландців і частково норвежців пішов інакше ніж датчан і шведів.
В Ісландії в ХІ-ХШ ст. склалася самобутня духовна культура, втілена переважно у багатій літературі на рідній мові. В Данії і Швеції ХІ-ХШ ст. не було ні такої самобутності, ні відповідної літератури. Норвегія зайняла між цими крайностями проміжне місце.
Значення ісландської літератури не вичерпується тим, що це єдина в Скандинавії ранньосередньовічна література на рідній мові. Воно полягає також у тому, що література ця хоча і створювалась в Ісландії, служила одночасно надбанням норвежців, була по суті ісландсько-норвезькою літературою.
Мало в якій іншій західноєвропейській країні усна творчість, як вона до нас дійшла, відрізнялась б такою різноманітністю і багатством змісту. Нарешті, значення древньоісландської літератури полягає ще і в тому, що вона досі залишилася зрозумілою і доступною в оригіналі широким масам сучасних ісландців.
З ХШ ст. відомі “Старша Едда” – збірник пісень і “Молодша Едда” – підручник поетичного мистецтва із зразками поезії скальдів. Записами спадку предків прославив себе чудовий ісландський історик Сноррі Стурлусон (1178-1241 рр.).
Найбільш самобутнім жанром древньоісландської літератури є родові саги. Діалог займає в них велике місце, не дивлячись на реальність зображення, родова сага сповнена забобонів. Найбільш популярними є “Сага про Н’яла”, “Сага про Егіда”, “Сага про Гуннлауге”.
З проникненням в Ісландію в ХШ ст. західноєвропейської феодальної культури з’являються рицарські та королівські саги. Королівські саги складались не тільки в Ісландії, але й у самій Норвегії (“Сага про Сверрира”).
Вся література в Данії і Швеції писалась латинською мовою. Це твори чернечої вченості, житія святих, молитви, богословські трактати тощо. Перші хроніки писались в монастирях в ХІІ ст. Кращою з них була “Історія датчан” Сакса Грамматіка (помер у 1220 р.)
Освіта була зосереджена в руках церкви і відрізнялась більш низьким рівнем ніж в інших західноєвропейських країнах. Найкраще світська освіта в ранньому середньовіччі була поставлена в Ісландії.
Найбільш поширеним видом образотворчого мистецтва скандинавів залишалось прикладне мистецтво, особливо різьба по дереву, то був період розквіту дерев’яного зодчества (Норвегія ХІІ ст.).
Собори з тесаного каменю з’явились головним чином у Данії, з ХШ ст. поширився готичний стиль.
В ХШ-ХІV ст. література скандинавських країн все ще мала переважний, ле не виключний релігійний зміст. Латина почала поступатися скандинавським мовам.
Усна народна творчість майже зникає всюди. Настав час перекладних рицарських романів в прозі і в віршах (“Евфимиевы песни”, поч.. ХІV ст. на шведській мові), римованих хронік ( “Хроніка Еріка” та інш.)
Почалось поповнення всіх скандинавських мов, крім ісландської, іноземними словами – давньогрецькими, нижньонімецькими, латинськими. Давньонорвезька мова почала відділятися від ісландської, але у зв’язку з пануванням датчан з к. ХІV ст. вона поступово витісняється із вживання у дворян і городян датською.
Важливим фактором культурного розвитку стали перші скандинавські університети – шведський в Упcале (1477) і датський в Копенгагені (1479). Разом з тим схоластичні прийоми викладання в цих університетах свідчили про відставання скандинавів, що продовжувалось.
В архітектурі скандинавських країн до Пол. ХУІ ст. продовжувала панувати готика.
Після розпаду Кальмарської унії відбувається подальше мовне відособлення датчан і шведів. Друковані переклади Біблії з’являються на кожній з цих мов.
Фінський єпископ Мікаель Агрикола (1510-1557) склав фінський буквар, переклав значну частину Біблії.
Літературно-політична боротьба часів Реформації принесла з собою і нові жанри: сатиру, памфлет, релігійні співи і проповіді рідною мовою, драму на біблійні теми, світську драму і комедію.
Скандинавські вчені-гуманісти ХУІ ст. створили значні твори з вітчизняної історії, географії, етнографії. Такими є “Шведська хроніка” реформатора Ол.Петрі (1493-1552), ультра патріот. “Історія всіх королів готів і свеїв” його противника, католицького єпископа Юханеса Магнуса (1488-1544) і особливо знаменита “Історія північних народів” брата останнього, також єпископа – католика Клауса Магнуса (1490-1557).
Перші успіхи зробила в кінці ХУІ ст. і дослідна природнича наука. Попереду йшли датчани: Тихо Браге (1546-1601) прославив себе як астроном. Його учнем був Йоган Кеплер. Влаштована ним на острівці у Зундській протоці обсерваторія була першою в Європі.
Каспар Бартомін Старший (1585-1629) відомий своїм популярним в Європі підручником з анатомії.
Культура Відродження поширилась у вищих колах скандинавського пізньофеодального суспільства.
Отже, “Північний ренесанс” був особливим напрямком у мистецтві і відрізнявся більшою суворістю від своїх південних зразків. Мистецтво набуло переважно світського характеру.