Концепт як лінгвокогнітивний феномен: типологія, дефініційні моделі, форма втілення.
Протягом життя в процесі пізнавальної діяльності людина формує загальні поняття про навколишню дійсність, які згодом об’єднуються у систему знань про світ. Ця система складається з концептів – ідеальних, абстрактних структур, якими людина оперує в процесі мислення. Різноманітність форм пізнання визначає способи формування концептів у свідомості людини: на основі чуттєвого досвіду, предметно-практичної, експериментально – пізнавальної, мисленнєвої діяльності, вербального і невербального спілкування. Концепти зароджуються у процесі пізнавальної діяльності, відображають і узагальнюють досвід людини та інтеріоризовану її свідому діяльність, відводячи інформацію під певні вироблені суспільством категорії та класи.
Оскільки процеси пізнання відбуваються за безпосередньої та найактивнішої участі у них мови, вона забезпечує протікання когнітивних процесів та існування когнітивних структур – концептів. У концептах знаходять своє відображення процеси світосприйняття, категоризації та концептуалізації дійсності, тому жвава і різнопланова зацікавленість такими одиницями когнітивного аналізу мови як концепти сприймається як цілком зрозуміла.
Широковживане поняття концепт характеризується неоднозначністю та суперечливістю. Зокрема, воно, на думку Лаврової, виступає основним семантичним поняттям когнітивної лінгвістики. Як вважає А. Приходько, концепт виступає також основною одиницею концептології та лінгвокультурології. Водночас для позначення ментальних утворень поряд з номінацією «концепт» використовують також і синонімічні терміни «стереотип», « архетип», «прототип», « ментефакт », «символ», « гештальт », « культурема» , «лінгвокультурема», «логоепістема», тощо.
Суперечливістю позначена і дефініція терміну «концепт» . У лінгвістичному розумінні воно має багато визначень та інтерпретацій. Першим із вітчизняних вчених до вивчення феномену концепт звернувся С.А. Аскольдов. Він визначив концепт як «мисленнєве утворення, яке заміщує нам у процесі мислення невизначену кількість предметів того самого роду». Термін «концепт» почав активно вживатися у лінгвістиці у 90 – х роках 20 століття, в першу чергу завдяки працям Д.С. Лихачова і Ю.С. Степанова. Ю. Степанов вважає, що концепт – це нібито згусток культури у свідомості людини; те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини. І, з іншого боку, концепт – це те, через посередництво чого людина – рядова, звичайна людина, не «творець культурних цінностей» - сама входить в культуру, а в деяких випадках і впливає на неї». Поява концепту була зумовлена потребою створення такого терміну, який би синтезував лексикографічну та енциклопедичну інформацію, у семантиці якого зливалися б денотація і конотація, знання про світ і про суб’єкт, що його пізнає.
У сучасному мовознавстві існують два основні підходи щодо розуміння концепту: лінгвокогнітивний та лінгвокультурологічний. Представники лінгвокогнітивного напряму (С.А. Жаботинська, О.О. Селіванова, М.М. Болдирєв, А.П. Бабушкін, О.С. Кубрякова, М. Мінський, Дж. Лакофф, Р. Ленекер, Л. Талмі, Ч. Філлмор та інші) інтерпретують концепт як одиницю ментальних або психічних ресурсів нашої свідомості і тієї інформаційної структури, яка відображає знання і досвід людини; оперативну змістовну одиницю пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку всієї картини світу, відображеної в психіці людини.
Зокрема, О. Селіванова в термінологічній енциклопедії «Сучасна лінгвістика» в статті «концепт» зазначає, що цим терміном називають інформаційну структуру свідомості, різносубстратну, певним чином організовану одиницю пам’яті, яка вміщує сукупність знань про об’єкт пізнання, вербальних і невербальних, набутих шляхом взаємодії п’яти психічних функцій свідомості і позасвідомого.
О. Бондаренко вважає, що концепт – це сукупність знань, інформації про певну матеріальну чи ідеальну субстанцію; він виступає основною одиницею наївної картини світу, що відбивається національною повсякденною свідомістю.
Концепт має багатокомпонентну структуру, яку можна виявити за допомогою аналізу мовних засобів її репрезентації; він вербалізується і стає частиною семантичного простору мови, отримуючи для свого вираження систему мовних знаків. Факт омовлення концепту свідчить про його актуальність для мовного колективу. Отже, концепт розуміється як одиниця невербального у своїй основі мислення, а лексичні та фразеологічні одиниці мови – як засіб опредмечування, вербалізації, об’єктивації концепту.
Лінгвокультурологічний підхід до розуміння концепту полягає в тому, що концепт визнається базовою одиницею культури, її концентратом. Представники даного напряму (І.О. Голубовська, В.В. Жайворонок, В.І. Кононенко, О. Левченко, Т.В. Радзієвська, Г.М. Яворська, А. Вежбицька, Н.Д. Арутюнова, С.Г. Воркачев, В.І. Карасик, Д.С. Лихачов, В.А. Маслова, С.Є. Нікітіна, Ю.С. Степанов, С.М. Толстая та інші ) розглядають концепт як ментальне утворення, марковане етносемантичною специфікою, що є закономірним кроком у становлення антропоцентричної парадигми гуманітарного, зокрема лінгвістичного знання. Лінгвокультурологічний підхід розглядає концепт у рамках проблеми «мова – свідомість - культура», з точки зору його місця у системі цінностей в житті людини, етимології, історії, асоціацій, які він викликає.
Дослідження і опис взаємовідносин між мовою і культурою, мовою і народним менталітетом входять у завдання лінгвокультурології, науки, що представляє лінгвокультуру як лінзу, крізь яку дослідник може побачити матеріальну і духовну самобутність етносу, певне бачення світу крізь призму національної мови, коли остання виступає як виразник особливої національної ментальності. Принципово важливим для лінгвокультурології є те, що взаємний вплив мови і культури відбувається насамперед на рівні свідомості. Саме у свідомості культурна інформація обробляється і систематизується, і саме свідомість визначає вибір мовних засобів, що експлікують цю інформацію в конкретній комунікативній ситуації. Етнокультурна специфіка менталітету того чи іншого народу знаходить мовне втілення і проявляється в різних фориах, одиницею лінгокультурологічного опису є лінгвокультурний концепт, який опредмечується через мову.
Визнання культурної специфіки мовної картини світу призводить до акцентування у визначеннях концепту його етнічної маркованості. Згідно теорії А. Вежбицької, концепти є етноспецифічними і можуть застосуватися для зіставлення культур різних народів з метою дослідження їх специфічних і спільних рис. Д.С. Лихачов пов’язує зміст концепту з національно-культурним досвідом людини: «Концепт…є результатом зіткнення словникового значення …..з особистим і народним досвідом людини.»
Н.Д Арутюнова трактує концепти як поняття практичної(буденної) філософії, що виникають і результаті взаємодії таких факторів, як національна традиція і фольклор, релігія та ідеологія, життєвий досвід та образи мистецтва, відчуття і системи цінностей. На думку С.Г. Воркачова «концепт – це одиниця колективного знання/свідомості (яка посилає до вищих духовних цінностей), має мовне вираження і відзначена етнокультурною специфікою».
Лінгвокогнітивний і лінгвокультурний підходи не виключають один одного: концепт як ментальне утворення у свідомості індивіда є виходом на концептосферу соціума, тобто, на культуру; а концепт як одиниця культури є фіксацією колективного досвіду, який стає надбанням індивіда. Ці підходи відрізняються векторами по відношенню до індивіда.
Узагальнивши та про класифікувавши різні дефініції, запропоновані представниками обох підходів, ми використаємо класифікацію А. Приходько, який наводить різні дефініцій ні моделі , що застосовуються для наукового тлумачення терміна «концепт». Це, зокрема, такі:
дефініційна модель «концепт ≈ епістемічне утворення ». В її основі лежить усвідомлення інформаційних джерел людських знань і досвіду, що постають як синтез логічних, гносеологічних та когнітивних аспектів діяльності;
дефініційна модель «концепт ≈ (психо)ментальне утворення». Ця дефініційна модель базується на розумінні концепту як продукту людської свідомості, яка є вищою формою відображення дійсності психікою людини;
дефініційна модель «концепт ≈ (етно)культурне утворення». Таке уявлення про концепт постало на основі усвідомлення ролі етнокультури в житті соціального колективу; воно відбиває уявлення про концепт як про точку перетину світу культури і світу індивідуальних смислів;
дефініційна модель «концепт ≈ (прагма)регулятивне утворення». В цій дефініцій ній моделі реалізується інтенціональний характер дискурсивного використання ментальних сутностей: мова йде про їх здатність до регуляції і спрямування комунікативної поведінки, визначення етноспецифічних норм, стратегій та стереотипів спілкування;
дефініційна модель «концепт ≈ аксіологічне утворення». Базою для виникнення цієї дефініційної моделі став феномен «духовна цінність», який формується оцінними уявленнями членів соціуму про морально-етичні категоріальні константи(добо/зло, правда/кривда, краса/потворність тощо).
Головними формами втілення концепту, на думку дослідників, виступають слово і словосполучення, проте перелік мовних засобів, здатних бути вербалізаторами концептів, може розширюватися, коли до нього зараховують етимологію слів, що виступають виразниками тих чи інших понять, антоніми, синоніми, контексти вживання (семантичні комплекси), семантичні поля, оцінки, образні асоціації, метафорику, фразеологію, мовні шаблони, типові синтаксичні позиції, словотвірні гнізда. Водночас, як зазначає С.Воркачов, «у принципі, концепт можна було б співвіднести з кореневою морфемою, яка складає основу словотвірного гнізда, але тоді він залишиться без імені».
Наукова література описує різні типи концептів. Типологія цих одиниць детермінується різновидом картини світу (наприклад, наукова, художня, наївна..), яку залучено до процесів формування інформаційного плану концептів і суб’єкта концептуалізації. Згідно з виділюваними дослідниками картинами світу та залученою інформацією, виокремлюють такі типи концептів: а) наївні, б) міфологічні (міфологеми), в) наукові, г) повсякденні, д) гносеологічні, е) художні тощо (праці С.Аскольдова, Н. Арутюнової, А.Баранова, Т. Радзієвської, Ю.Степанова та ін.)
Виходячи з характеру суб’єкта концептуалізації, дослідники виділяють:
а) ідіоконцепти, б) узуальні концепти, в) етноконцепти, г) загальнолюдські (універсальні) концепти (О. Селіванова). Загалом же всі типи концептів виступають засобами фіксації культурного досвіду відповідної етноодиниці чи людства в цілому. З цієї причини незалежно від входження концептів до різних класифікаційних груп (незалежно від принципу поділу) усі вони є насамперед концептами культури.
Таким чином, вербалізований концепт, по мірі занурення в культурний простір конкретного етносу, набуває як когнітивний елемент додаткові вторинні ознаки – образ і оцінку. Когнітивні дослідження спрямовуються на експлікацію концептів, що складають концептуальну картину світу, в якій зберігається зміст знання, досвіду (тілесного, психічного, культурного), результатів людської діяльності і процесів пізнання світу. При цьому відзначають важливу роль культурної складової, фактор зумовленості світобачення народу його культурою та історією, що знаходить своє вираження в культурних концептах – одиницях національно-специфічних мовних і концептуальних картин світу. Широковживане поняття концепт характеризується неоднозначністю та суперечливістю. Відсутність єдиного визначення терміну концепту пов’язано з тим, що концепт має складну, багатомірну структуру, яка включає в себе крім понятійної основи соціопсихологічну та культурну частини, які не стільки мисляться носієм мови, скільки їм переживаються. Ця структура також включає в себе асоціації, емоції, національні образи та конотації, які існують в даній культурі.
Посилення потенційності у плані наукової привабливості поняттю концепт надає той факт, що характерною ознакою втілення концептуальних систем у мові виступає здатність передавати той самий зміст альтернативними засобами.