1. Вчення і.П. Павлова про дві сигнальні системи дійсності

Визнаючи той факт, що вища нервова діяльність людини складні­ша, ніж у тварин, І.П. Павлов у той же час вказував, що основні фізіо­логічні закономірності діяльності кори головного мозку, найзагальніші основи вищої нервової діяльності однакові у вищих тварин і в людини. Це означає, що найскладніша діяльність кори великих півкуль головного мозку людини здійснюється шляхом аналізу і утворення тимчасових зв'язків (синтезу), що в ній відбуваються процеси іррадіації і концент­рації збудження і гальмування, процеси взаємодії індукції цих процесів і формування складних динамічних стереотипів10. Звичайно, проявляють­ся всі ці основні закономірності у людини складніше, ніж у тварин.

Якщо у тварин умовні рефлекси виробляються на безпосередні сигнали дійсності — зорові, слухові, нюхові, смакові і т.д., то у людини

' "Динамічний стереотип — це система корової діяльності, яка виробляється при повто­рюваних впливах подразників, що діють в певній послідовності. умовні рефлекси утворюються ще й на словесні подразники, тобто на слова.

Сукупність безпосередніх сигналів (звуків, кольорів, запахів і т.д.) І.П. Павлов назвав першою сигнальною системою дійсності, яка властива всім тваринам і людині. Словесні подразники утворюють дру­гу сигнальну систему, властиву людині. Слово, мовні сигнали можуть не тільки змінювати безпосередні сигнали, а й узагальнювати їх, виді­ляючи окремі ознаки предметів і явищ, встановлювати їхні зв'язки.

Виникнення другої сигнальної системи внесло новий принцип у діяльність великого мозку людини. І.П. Павлов писав, що наші відчут­тя, сприйняття і уявлення, які належать до навколишнього світу, є пер­шими сигналами дійсності, конкретними сигналами. А мова, передусім кінестетичні подразнення, які йдуть в кору від мовних органів, є други­ми сигналами, сигналами сигналів. Вони являють собою абстрагуван­ня від дійсності і допускають узагальнення, що є додатковим спеціаль­но людським явищем мислення, яке створює спочатку загальнолюдсь­кий емпіризм і, нарешті, науку — зброю вищого орієнтування людини у навколишньому світі і в собі самій.

У складній взаємодії першої і другої сигнальних систем провідна роль належить другій сигнальній системі. Вона регулює діяльність пер­шої сигнальної системи і безумовні рефлекси. Людина може свідомо загальмувати умовні і безумовні рефлекси. Слово, як умовний подраз­ник соціального порядку, на відміну від умовних подразників тварин, може стати набагато сильнішим фактором впливу, ніж безумовні под­разники. Завдяки другій сигнальній системі можливе узагальнення, аб­страктне мислення, що є спеціально людським, вищим мисленням.

Значення словесної, другої сигнальної системи в житті людей над­звичайно велике: мова служить засобом спілкування, словами люди передають один одному свій досвід і знання, виражають свої думки і почуття, бажання і т.д. Весь індивідуальний розвиток дитини, набуття нею знань і майстерності зв'язані з мовою. Взаємний вплив людей здійснюється через другу сигнальну систему.

У вищій нервовій діяльності дітей молодшого шкільного віку ще переважає перша сигнальна система, яка зумовлює конкретний, наоч-но-обра^ний характер їх мислення. Але й друга сигнальна система в цьому віці розвивається з наростаючою швидкістю. Це проявляється насамперед в утворенні тонших і міцніших зв'язків, що формуються на основі єдності чуттєвих вражень і слова, яке відіграє для дитини дедалі більшу роль.

2. Пізнавальна діяльність людини

Пізнавальна діяльність — це процес відображення у психіці лю­дини предметів та явищ навколишнього середовища, на ґрунті якого формуються знання, виникають цілі та мотиви діяльності.

Пізнання складається з двох ступенів — чуттєвого і логічного, або раціонального. До чуттєвого пізнання належать відчуття, сприймання, уявлення; до логічного — поняття, судження, умовиводи. Послідовність етапів чуттєвого і логічного ступенів пізнання можна подати схематично:

відчуття —» сприймання —> уявлення —»поняття —осудження —» умовиводичуттєвий ступінь пізнання логічний ступінь пізнання

Чуттєвий ступінь пізнання починається з відчуття.

Відчуття — це процес відображення в мозку людини окремих вла­стивостей, якостей предметів і явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття. Механізм відчуття, дослід­жений І.П. Павловим, здійснюється так:

1. Зовнішній або внутрішній подразник (певний вид фізичної енергії), діючи на рецептори органів чуття (око, вухо, ніс, язик, шкіра), викликає нервове збудження периферичного відділу аналізатора.

2. Нервове збудження передається провідниковим відділом аналізатора (доцентровим чутливим нервом) до центральної частини аналізатора — кори головного мозку.

3. У центральній, або корковій, частині аналізатора відбувається найтонший аналіз, який і визначає у кінцевому результаті здійснену взає­модію організму з зовнішнім середовищем. Тут виникають відчуття: суб'єктивний образ об'єктивного подразника. Суб'єктивним цей образ називається тому, що він сформований певною особистістю на основі її досвіду, своєрідності, знань та вмінь. Однак суб'єктивний образ пред­мета завжди є відбиттям якогось предмета, що об'єктивно (реально) існує.

На фізіологічному рівні інформаційна взаємодія суб'єкта з зовнішнім середовищем виявляється як рефлекс. Відчуття є кільцевим рефлек­торним актом з прямими й зворотними зв'язками. Для виникнення відчуття недостатньо збудження рецепторних зон органів чуття і передання нервових імпульсів у відповідні відділи мозку. Досягнувши мозку й зазнавши певної обробки, імпульси повертаються до рецепторів, зміню­ючи їх функціональний стан та активізуючи моторні зони. Завдяки та­ким корективам оптимізується процес введення інформації, регулюєть­ся рівень чутливості до діючих подразників. Завдяки циклічним проце­сам обробки та перетворення інформації на різних рівнях нервової сис­теми людина має змогу відчути якість та інтенсивність подразника, його тривалість, місцезнаходження в просторі, тобто відобразити всю по­вноту його властивостей.

Таким чином, у відчутті відбиваються загальні властивості под­разників того чи іншого виду й особливі прояви цих властивостей у конкретному предметі.

Відображення світу не завершується аналітичними процесами, які несуть інформацію про окремі якості та властивості предметів. У не­рвовій системі існують структури, що забезпечують синтез елемен­тарних процесів і відображення предметів навколишнього світу в їхній цілісності. Такі структури являють собою нейрофізіологічний механізм сприймання.

Сприймання — це відображення в корі головного мозку цілісних образів предметів і явищ дійсності в результаті їх безпосереднього діяння на органи чуття. Початковий етап синтезу подразників здійснюється у рецептивних полях органів чуття. Рецептивне поле — це сукупність рецепторів, які замикаються на один нейрон того чи іншого рівня нерво­вої системи. Перш ніж нервове збудження від рецептора потрапить до кори, воно перемикається на двох проміжних рівнях. Стосовно нейронів кожного з цих рівнів можна говорити про власні рецептивні поля, до яких входять поля всіх нейронів нижче розташованого рівня, що мають вихід на даний нейрон. Формування образу .забезпечується злагодженою ро­ботою багатьох рецептивних полів, які в свою чергу об'єднані у клітинні ансамблі. Кожен такий ансамбль містить багато взаємопов'язаних ре­цептивних полів різного рівня, що реагують на одну ознаку, виділяючи її з багатьох інших. Образ сприймання так само, як і відчуття, виникає в ході рефлекторної взаємодії організму з об'єктом і відображає резуль­тати цієї взаємодії, однак на відміну від відчуття, є продуктом діяль­ності не одного, а декількох органів чуття, декількох аналізаторів. Але процесів прийняття та переробки навіть найскладніших сигналів для формування образу недостатньо. На вищих рівнях нервової системи функціонують елементи, які порівнюють периферійну інформацію з ета­лонами, що зберігаються у пам'яті. Це свідчить про використання інди­відуального досвіду в процесі сприймання. Однак визначальною рисою людського сприймання є те, що воно не зводиться до пошуку й пере­робки інформації лише на основі індивідуального досвіду. Сприймання людини суспільно зумовлене. Сприймаючи конкретний предмет, люди­на звичайно усвідомлює його як вияв загального і відносить до певної категорії об'єктів. Будь-яке сприймання є включенням сприйнятого змісту в певну систему понять, що є продуктом суспільно-історичного досвіду. Чим більш різноманітними й глибокими знаннями володіє лю­дина, тим багатшим є її сприймання світу. А розвинуте сприймання, новий чуттєвий досвід є імпульсом для розвитку мислення, оволодіння новими сферами людської практики. Рівень узагальненості сприйман­ня, його змістовності визначає мовне оформлення сприйнятого. Імену­вання предметів та явищ при їхньому сприйманні допомагає вирізняти їх серед подібних, зближати за загальними ознаками з іншими, відмінни­ми, повніше й точніше відбивати їхні якісні, кількісні та просторово-ча сові характеристики й відношення. Суттєві ознаки речей дитина почи­нає виділяти, лише оволодівши мовою, яка є матеріальним засобом зак­ріплення узагальнених понять. Добре сприйнятим є те, що ми можемо назвати. Таким чином, під час сприймання відбувається взаємозв'язок першої і другої сигнальних систем людини.

Сходинкою переходу від безпосереднього сприймання предметів або явищ реальної дійсності до мислення є уявлення. Уявлення — чут­тєво-наочний образ предметів або явищ дійсності, які раніше діяли на органи чуття. Джерелом уявлень завжди є об'єктивна дійсність. В ос­нові уявлення лежить відтворення минулих відчуттів та сприймання. Уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняються від сприй­няття лише різницею у збудниках. Для процесу сприймання збудником є предмет зовнішньої дійсності, який людина бачить, чує, сприймає на дотик тощо, а для уявлення збудником є не зовнішній предмет, а слово чи думка про цей предмет. Слово або думка викликає образ, уявлення, оживлює збережені в мозку сліди фізіологічних реакцій, відповідних минулим процесам сприймання. Особливості уявлення зумовлені особ­ливостями минулого процесу сприймання. Без сприймання не було б уявлення.

Уявлення бувають одиничними і загальними. Одиничними назива­ють уявлення, основані на сприйнятті одного певного предмета, бо відоб­ражають одиничний предмет. Загальними є уявлення, які узагальнено відображають низку подібних предметів. Тобто, у загальних уявленнях виникає образ, який належить не якомусь одному конкретному предме­ту, а класу предметів. Таким чином, формування уявлень — це якісно нова сходинка розвитку пізнавальних процесів.

Рух пізнання від явища до суті пов'язаний з переходом від конк­ретного сприймання до абстрактного мислення, в результаті чого вста­новлюються і розкриваються внутрішні зв'язки й закономірності. Такий перехід здійснюється шляхом утворення наукових понять, які є резуль­татом пізнання предмета, явища. Поняття — це основна форма логіч­ного мислення, в якій відбивається сутність предмета, тобто сукупність всіх його істотних ознак. Ознакою називається те, чим відрізняється або чим схожі між собою предмети і явища.

Фізіологічно утворення поняття передбачає функціонування другої сигнальної системи. Однак діяльність цієї системи завжди відбуваєть­ся на основі першої та у взаємозв'язку з першою. Поняття утворюють­ся в результаті абстрагування, узагальнення, аналізу і синтезу сигналів першої сигнальної системи.

Процес утворення понять є складним: у процесі так званого абстрагування виділяються загальні ознаки від усієї маси індивідуальних ознак. Після абстрагування ці загальні ознаки синтезуються (об’єднуються). Таким чином, сукупність загальних ознак, які наявні у всіх схо­жих чи однорідних предметів, і є поняттям. Поняття відображають дійсність ширше і глибше: ширше, тому що ними охоплюються всі од­норідні предмети, а глибше, тому що вони відображають не те, що впадає в очі при сприйманні і що зберігається в уявленні, а те, що є прихованою сутністю предметів і тому буває тільки досяжне розумом і зрозуміле.

Таким чином, для утворення поняття потрібно не одне якесь сприй­няття або уявлення, а певна їх кількість, тому що загальні ознаки, що входять у поняття, виявляються в результаті порівняння чи зіставлення конкретних предметів.

Судження — це форма мислення, в якій утверджується або запе­речується наявність у предметах і явищах тих чи інших ознак, власти­востей, зв'язків або відношень між ними.

Умовивід — одна з основних форм теоретичного мислення, в якій з одного або декількох суджень виводиться нове, з одного знання набувається інше. Здатність об'єднувати судження й будувати умовиводи зароджується в дітей уже в дошкільному віці в ході гри, спілкування, знайомства з предметами, які взаємозв'язані, опосередковані. У шкільні роки під впливом навчання й виховання здатність до умовиводів удос­коналюється. Уміння робити умовиводи є ознакою високого розвитку абстрактно-логічного мислення людини.