1. Малоросійство

На жаль, як уже зазначалося вище, складнощі історичної долі України в XVII ст. не дозволили втримати надбання Визвольної війни. Безперервна боротьба, втрати, а особливо поведінка московського "союзника" поступово привели українство до гіркого розчарування. Не вбачаючи інших можливостей, частина козацької старшини зосередилася на закріпленні власних здобутків, свого пануючого статусу в українському суспільстві. І з цього негайно скористалася Москва — новий господар українських земель.

Перетворена за Петра І на імперію, Росія швидко звернулася до такої ж самої асиміляційної політики, яку проводила Річ Посполита. Ставка робилася на створення таких собі "малоросів", "людей двох націй" — українців за етнічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. При цьому, як і раніше, в обмін на перетворення на безрідних байстрюків українська еліта отримувала в імперії шанси на блискучу кар'єру аж до міністрів та канцлерів. Те ж саме стосувалося представників духовенства, просвітителів і митців. А зважаючи на те, що в перший після приєднання до Росії час освітній рівень в Україні був значно вищим, багато з українців дійсно досягали в новій імперії значних висот. Російський дослідник С.Бесонов у 1871 р. так зазначав з цього приводу:

"Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. Усе майже підпадало під їх безперечний вплив: богословське учення, виправлення священного й богослужебного тексту, друк, церковна адміністрація, храмовий і домашній спів, ноти".³

Особливо прискорився цей процес після видання імператрицею Катериною П у 1785 р. "Хартії дворянських вільностей", за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. В такий спосіб царат міцніше прив'язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар'єри і станового благополуччя, на думку Катерини П, мало перебороти "умоначертания прежних времен". Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше "збирання" Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські...

Їхню позицію найяскравіше характеризують слова людини з близького оточення російського імператора, нащадка козацького роду Віктора Кочубея:

"Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України. — авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують".⁴

Все це були безумовно талановиті люди. На жаль, як бачимо, коли вони включалися до російської імперської культури, вони виявлялися безповоротно втраченими для України. М. Драгоманов свого часу так пояснював небезпеку цього явища у своїй статті "Втрачена епоха":

"Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка від'їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".⁵

Спровоковане імперією духовне роздвоєння між своїм корінням та нав'язаною свідомістю часто відігравало сумну роль в долі цих людей. Яскравим прикладом може бути феномен Миколи Гоголя. Він присвячував Україні чимале місце у своїй творчості, але одночасно писав, що "...сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская", а також висловлював жаль, що Тарас Шевченко "пишет на малороссийском наречии". Однак попри всі творчі досягнення, росіяни ставилися до Гоголя упереджено. У 1-й пол. XIX ст. малоруська специфіка викликала зацікавлення в Санкт-Петербурзі та Москві як більш яскравий, романтичний варіант Росії. Проте ця мода швидко минула. І Гоголь наприкінці життя залишився спустошеним, морально зламаним. Такою виявилася для нього ціна духовного роздвоєння.

* * *

Зауважимо, що вироблена імперією система ефективно перетворювала на росіян не тільки українців, але й еліту всіх інших підкорених, приєднаних та "возз'єднаних" народів. Для цього існувала ціла система поступок і заохочень. Прораховувалися навіть такі дрібниці, як нагородження спеціальними орденами іновірців, котрі не перейшли до православ'я (тобто ще не стали росіянами), але вже зробили значні послуги імперії. Власне, це були звичайні російські ордени, на яких замість православних святих містилося зображення державного гербу — двоголового орла. Більше того, аби, наприклад, поляки вважали Російську імперію "своєю" державою, до російської нагородної системи були включені два польських ордени — Білого Орла і Станіслава. Як результат, подібно до української козацької старшини велика кількість польської шляхти охоче русифікувалася та пішла на російську службу. Таких було навіть більше, ніж тих, котрі продовжували відстоювати свободу своєї батьківщини. Ось красномовний факт.

В обмін на проголошення Наполеоном окремої польської держави — Герцогства Варшавського — у складі Великої армії в 1812 р. воювало майже 60 тис. поляків. Це була найбільша нефранцузька етнічна група у військах Наполеона.⁶ Саме ці польські легіонери стояли біля витоків сучасної польської національної ідеї. Наприклад, сучасний гімн Польщі був написаний у 1797 р. як пісня легіону Домбровського під час італійської кампанії Наполеона.

Але одночасно з цим десятки тисяч поляків, переслідуючи лише особисті цілі, воювали в складі російської армії, хоча поразка Наполеона означала повернення до розподілу земель Польщі між Росією, Прусією та Австрією. При цьому царський уряд не надто зважав на те, що польська шляхта була католицькою. Досить було надати свідоцтво місцевої влади про політичну благонадійність та "преданность России", щоб стати російським офіцером і дворянином. З часом їх кількість в армії так зросла, що після польського повстання 1863 р. російський уряд почав відчувати небезпеку з боку власного офіцерського корпусу! Були введені деякі обмеження. Зокрема, полякам заборонялося служити у Варшавському військовому окрузі, на Кавказі та у фортецях Європейської Росії. Крім того, у піхотних полках поляків мало бути не більше 20%.⁷

Тим не менше, це не стало на заваді російським полякам зробити значну кар'єру в імперії. Наприклад, Адам Чарториський разом з українцем Кочубеєм та росіянином Новосильцевим належав до найближчих друзів імператора Олександра І. Ці люди на початку XIX ст. складали реформаторський кабінет російського уряду. А Юзеф Хлопоцький попри те, що був активним учасником повстання Костюшко, диктатором польського повстання 1831 р., генералом і бароном в армії Наполеона, тим не менше двічі переходив на службу Росії й навіть отримав чин генерал-лейтенанта з рук самого Олександра І. Значно пізніше, вже у 1914 р., лідер "вшєхпольської" партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ до Галичини — "на землю русску".⁸

Як бачимо, політика залучення на свій бік еліти підкорених народів задля остаточного придушення їх опору набула в Російській імперії досконалої завершеності. Але на відміну від інших народів імперії, ця політика стосовно українців мала подальше продовження — аж до повного перетворення на етнічних росіян.