Укр. лит. скомп

1. У XIX ст. тип реалізму — критичний реалізм, що відрізняється зображенням стосунків людини й середовища, характеру й соціальних обставин. Письменники глибоко аналізують внутрішній світ особистості, надаючи правдивому зображенню життя глибокого психологізму, який є художнім завоюванням епохи романтизму. Таким чином, у творах поглиблюється пізнання навколишньої дійсності, картина світу збагачується різноманітними відтінками. Широта охоплення явищ соціальної дійсності, безпосереднє відображення її суперечностей, показ умов життя народних мас, пошуки нового типу позитивного героя — усе це стало новим етапом у розвитку світового мистецтва. Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Кризові явища в європейській культурі другої половини XIX ст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм — напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в її соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю.

№2 Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману. Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У 70—90-ті роки XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували най гостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху. Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції.  Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70— 90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. 

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників. Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70—90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

№3 Народився 1838 г. у родині сільського священика. Вчився в сільській школі, в 1847 році зробив у Богуславское духовне училище, яке закінчив в 1853 році й у якому викладав. В 1853 році І. Левицкий вступив у Київську духовну семінарію. В 1861 році зробив у Київську духовну академію, яку закінчив в 1865 році. Одержав призначення й працював учителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, потім у гімназіях Калиша (1866-1867), Седлеца (1867-1872), Кишинева (з 1873).

Нечуй-Левицький був переконаним украинофилом, але був впевнений, що створювати книжкова українська мова прямує на народній основі, активно пручаючись як його русифікації , так і полонізації.

Останні дні провів у київській Дегтяревской богадільні (будинку старих), де й умер без догляду 2 квітня 1918 року. Похований на Байковому цвинтарі.

Творчість. Соціально-побутова повість (основні теми - селянська із зображенням і аналізом до- і послереформенных протиріч, антиклерикальна, життя української інтелігенції). Історичні нариси й романи. Літературно-критичні статті. Співавтор першого українського перекладу Біблії

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори. виступав і як драматург. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань таповістей, зообразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури.

За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів,гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званихантиклерикальних творах. 

№4 Кайдашева сім′я . Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм дрібних власників. Основу сюжету твору складають епізоди родинного життя Кайдашів — сім'ї, в якій іде боротьба за приватну власність: клапоть поля, город, грушу, яйця тощо. Основним у «Кайдашевій сім'ї» є соціальний конфлікт, породжений приватновласницькими законами тогочасної дійсності, майновою нерівністю між людьми, їх прагненням до власності. Соціальний конфлікт у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворних рис і звичок у характерах героїв, які сформувалися в умовах кріпосницького ладу. Крізь увесь твір проходить контраст між світом природи і світом жалюгідних людських взаємин. Це помітно ще з експозиції твору. Починається повість описом місцевості, серед якої розкинулось село Семи-гори. 

Та вже постать змореного важкою працею старого Омелька Кайдаша, що на темному тлі повітки нагадував ченця, є різкою протилежністю до поетичного опису місцевості. Експозиційними сценами, що знайомлять читача з місцем дії, персонажами твору, є розмова братів Кайдашенків про дівчат: залицянні Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів. Зав'язка конфлікту в родині Кайдашів настає після одруження Карпа з Мотрею. Поява молодої сім'ї викликала між батьками і дітьми суперечки за «моє» і «твоє», розворушила дрібновласницькі інстинкти і пристрасті Кайдашів.

Напруженіші моменти родинного побуту письменник відтворює в гострих, вихоплених з життя монологах. За їх допомогою автор твору розкриває дрібновласницьку психологію героїв, підсилює реалізм зображення картини, надає напруженості й динамічності сюжетній лінії повісті Сповнені комізму епізоди родинного життя Кайдашів. Кайдашиха і Мотря, змагаючись за першість у хатніх справах, б'ють горшки одна одній, сидять у неметеній хаті тощо. В останніх розділах сатиричний струмінь повісті доходить свого найвищого напруження. В історії з кухлем найрізкіше підкреслено ідіотизм дрібновласницького індивідуалізму: через копійчаного глечика людині викололи око. Закінчується ж повість сваркою двох родин через грушу, яку посадив Лаврін, а під час розподілу землі вона опинилася на Карповому городі. Розв'язка повісті несподівана. Груша всохла, і всі помирилися.Ідейно-тематичний зміст. Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми: добра і зла;кохання;сімейних стосунків; взаємин батьків і дітей; людської гідності та свободи; віри в Бога й моралі. Духовна роз’єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток. Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

№5 У драматургічній творчості І. Нечуя-Левицького чітко виділяють два різновиди творів — історичні п'єси та комедії з міщанського побуту. Серед драматичних творів історичної тематики п'єсою можна назвати лише історичну драму «В диму та в полум'ї» (1911) та «Маруся Богуславка» (1875).

Зображенню життя міщан І. Нечуй-Левицький присвячує кілька драматичних творів. До своїх героїв з міщан письменник ставиться по-різному.

До міщанської теми І. Нечуй-Левицький звернувся у двох комедіях «На Кожум'яках» (1875) та «Голодному й опеньки — м'ясо» (1887).

Скарбницю його драматичних творів складають комедії з міщанського побуту "На Кожум'яках" та "Голодному й опеньки м'ясо", історичні п'єси "Маруся Богуславка", "В диму та полум'ї".  П'єси "На Кожум'яках" та "Маруся Богуславка" подібні за тематикою та мають однакову конфліктну основу. Конфлікти обох творів розв'язуються вчинком морально-етичного плану.  Найбільш удалою є комедія "На Кожум'яках" (1875). Дія розвивається навколо двох центральних героїв: Єфросини та її жениха Гострохвостого. Решта персонажів уплітається в сюжет у процесі розвитку подій і служить лише загостренню конфліктів між головними постатями Потворне, примітивно-знедуховлене існування міщан у комедії засуджується дотепно, гостро. І. Нечуй-Левицький знову і знову прагне ствердити необхідність органічного зв'язку сучасної йому людини з народною етикою, з тими моральними принципами, які правлять за основу сімейного щастя. Картину міщанського побуту являє собою і п'єса "Голодному й опеньки - м'ясо" В основі сюжету - комічна ситуація: двоє молодих чиновників мешкають і харчуються в міщанки, яка має власний будинок і різницю. Вони неспроможні прохарчуватися на свій заробіток і великою мірою залежні від своєї хазяйки, якій заборгували за два місяці. В зв'язку з цим відбувається ряд комічних сцен. Зрештою, за порадою Скрипчинського Солодкевич одружується з Мочульською, бо "...голодному й опеньки - м'ясо". 

№6

У повістях «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» І.С. Нечуя-Левицького пейзаж розміщений на початку твору, доповнюючи й уточнюючи дані експозиції, вказує на час і місце подій. Картина природи може затримувати дію, коли письменник хоче підкреслити важливість того чи іншого епізоду, зосередити на ньому увагу читача . Поетичною, глибоко образною є мова пейзажів, картин природи взагалі, в основі якої яскраві й соковиті епітети, порівняння, рідше метафори. Тут І. Нечуй-Левицький, як і при змалюванні портретів, широко звертається до засобів усно-поетичного образного слова. мова І. Нечуя-Левицького – пейзажиста й портретиста – відзначається ліричною схвильованістю, пишністю і урочистістю Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: «Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби», скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: «село наче в розкішних алеях». Природні барви буяють, полонять око читача. Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори створюють враження, що природа — ще один герой повісті. (Трава й осока «доходять» до самої води…) природа не залишається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще.

№7 романи й повісті Мирного не тільки розповідають про факти, явища, процеси, вони хвилюють читача долею своїх героїв, впливають на емоції, що посилює їхнє пі знавальне значення, а разом з тим і виховне. Насмажені гуманістичними ідеями, вони виховують почуття людької гідності, повагу до людеіі прані, а відтак і до самої праці, непримиренність до всяких проявів кривди, лицемірства, хапужництва, відразу до паразитичного життя, неробства. під тією ЗОВНІШНЬОЮ убогістю розгледів  духовну красу, чесність, працьовитість, високу моральність, во­лелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, зарізяка Чіпка і повія Христя — люди ду­шевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя.

Суворий реаліст — не сторонній, байдужий спостерігач. Його герої з народу — це частка його душі, воші змальовані з непідробним співчуттям до и їх тяжкої долі. І зовсім інакше, змальовані ті, хто висмоктував сили в народу, нещадно гнітив їх.

він з одна­ковою непримиренністю викривав і кріпосницьку сваво­лю, і сумну пореформену дійсність.  як на кріпацьке «лихо давнє», так і на «голодну волю» він дивився очима народу, пильно прислухався до його оцінок, і виходив з них. 

Картинам майбутнього присвячена повела «Сон». І там ліричний герой —людина початку XX ст. — прийняв найкращу споруду в поселенні за церкву. Але на ній «стояла виробка [скульптура] вродливої жінки, що держала в одній руці розкриту книжку»(І, 338). От­же, віра майбутнього — освіта. Таке було переконання автора. Картини життя визволеного з-під гніту народу зутрічаємо в «Лихих людях», у «Повії» (сновидіння Христі), а найдокладніше виписані вони в новелі «Сон», яку можна назнвати романтичео-революційною поемою в прозі Мирний показав, що майбутнє, гармонійне суспільство прийде не мирним шляхом, не через усвідомлення панівними класами до­цільності зміни соціальних основ, а тільки через трива­лу і криваву революційну боротьбу. його творчість знаменує пов­иті відхід української прози від етнографізму та побу­тописання, зосередження всієї уваги па злободенних со­ціальних проблемах.

Корінні питання доби: знесення кріпацтва і ліквіда­ція його залишків, шляхи капіталістичного розвитку в умовах самодержавно-поміщицької Росії, революційні ситуації 60-х і 70-х років, народницький рух, перша ро­сійська революція, — а також похідні, дрібніші: селян­ське безземелля, заробітчанство, переселення як спроба вирішення аграрної проблеми, розшарування села і народження заможного селянство (куркульства) як класу — все це відбито у творах письменника.

№8

Мирний закономірно за основу обирає проблеми тогочасної дійсності. Це одна з ознак українського реалізму другої половини XIX ст. В поле зору письменника потрапляє історія селянки, яка йде на заробітки до міста ("Лихий попутав", 1872).

Так, першу повість Панаса Мирного "П'яниця" (1874) присвячено зображенню трагічної історії дрібного чиновника — вихідця з селянського середовища. Поряд із психологічним дослідженням персонажа на перший план висувається проблема адаптації людини з "добропорядним патріархальним вихованням" до чужого середовища — міста. Подібну ситуацію змальовано в романі "Повія", де картини трагічної долі Христі Притиківни (колишньої селянки) розгортаються в місті.  Проте в центрі письменникової уваги — селянство другої половини XIX ст. На часі була проблема селянської долі в нових умовах — звільнення від кріпацтва (реформа 1861 року). Інтерес для психологічного дослідження становить особистість селянина, який формально стає господарем своєї долі, але все-таки залишається на нижніх щаблях соціальної ієрархії. Традиційна тема взаємовідносин селянства й панства по-новому розкривається в повістях "За водою" (1883), "Голодна воля" (орієнтовно середина 80-х років), "Лихо давнє й сьогочасне" (1897). Та ж таки селянська тематика — в підґрунті багатопланового роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Проте зміст цього великого художнього полотна масштабніший, ніж зміст повістей із селянською проблематикою. Зображуючи історію українського села за півтора століття, автори виходять на рівень трактування зміни способу мислення під час зміни соціально-історичних обставин. А водночас висвітлюється поступовий перехід від козацького до патріархально-селянського ладу життя у Східній Україні від першої половини XVIII ст. до середини XIX століття. «Лихий.» Події оповідання «Лихий попутав» логічно - розповідає людина, якій уже за сорок, про свою молодість - мали б відбуватися за кріпацтва, десь у кінці 40-х - на початку 50-х років. Проте жодного елемента, жодної реалії кріпосницького ладу в оповіданні нема, натомість діє волость як орган селянського самоврядування (героїня йде жалітися на родину дядька у волость), що узаконився після 1861 р. Та й грошова проблематика на весь голос зазвучала в пореформений час. А точніше - і тут маємо справу із «закритим часом», принаймні свідомо автор не вписує події в історичну обстановку. Вони вписуються самі часом публікації, актуальною пореформеною проблематикою. Тенденція до діалогічної об'єктивної розповіді спостерігається в оповіданні "Лихий попутав" (1872), де оповідач є одночасно й центральним персонажем. Загалом оповідання "Лихий попутав" є сповіддю оповідача — персонажа. Тема сумної долі сільської дівчини, яка пішла в найми до міста, досить поширена в прозі першої половини та середини XIX ст. У трактуванні цієї традиційної історії оригінальним є те, що спокусником селянки виступає представник, по суті, одної з нею соціальної верстви. Тому провідним є не соціальний конфлікт, а морально-етичний. На перший план висувається стан людської душі, який передається переважно через зовнішні прояви (дію). Автор, однак, не обмежується таким прийомом і намагається очима самого ж оповідача — персонажа зазирнути всередину власної душі. Спостереження персонажа за власним внутрішнім станом набуває найбільшої сили наочного зображення у фінальній сцені оповідання. Психологічне дослідження подано безвідносно до часу оповіді як процес марення

№9.

Новий літературний характер (інтелігента — різночинця) з'являється в повісті "Лихі люди". Загальновизнаною думкою є твердження про те, що цей твір "випереджає" свою літературну епоху. Оригінальний шлях психологічного аналізу в цьому випадку базується на сприятливому ґрунті: головний персонаж — освічена людина з високим інтелектуальним рівнем.

№10

Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави доГадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком. Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.

Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору. Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприянняМихайла Драгоманова.

№11 Роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" багатоплановий. У ньому відображено життя українського селянства протягом кількох поколінь-від заселення південних степів і закріпачення сіл до реформи 1861 р. і введення пореформених порядків. Найбільше ж уваги автори приділили висвітленню передреформеного періоду, самого процесу розкріпачення селян і введенню земських порядків у країні. Письменники переконливо показали, що селяни були обдурені, що реформа не принесла справжньої волі,ї було здійснено в інтересах поміщиків та капіталістів. Це й привело народні маси до шукання виходу з нестерпного становища викликало стихійний протест, який вилився в численні повстання проти безправ'я і нового гноблення. Роман складається з чотирьох великих частин, кожна з яких поділяється на розділи, їх у творі тридцять. Кожна частина і розділ мають свій зміст і композиційну завершеність. У першій частині йдеться про дитячі і юнацькі роки головного героя Чіпки, у другій подано історію села Пісок за півтораста років, третя продовжує розповідь про тяжку долю селянського бунтаря, а остання знайомить читача з його трагедійним кінцем. Події в романі розгортаються кількома сюжетними лініями: життя, боротьба і шукання соціальної справедливості Чіпки; життєвий шлях Максима Ґудзя, змалювання його морального занепаду: зображення процесу закріпачення, кріпосницького свавілля, царської реформи і народних рухів проти гноблення на всіх етапах розвитку села Пісок. Полії в романі відбуваються не в хронологічній, а в логічно-психологічній послідовності. композиція роману складна, кожна складова частина ЇЇ підпорядкована розкриттю причин, чому кращі люди з народустають злодіями, розбійниками, власне "пропащою силою".

№12 Повість «Голодна воля» – незакінчена. У повісті змальовано образ кріпосника Гамзи, який є типовим породженням системи багатовікового гноблення і насильств. Перед нами – дві картини: кріпацькі і пореформені часи. Причому обидві картини у названих творах – не контрастні.

«Добрість» Гамзи виявилась і в збудуванні церкви, у якій кріпакам проповідується смиренність, необхідність покори панській волі. Мирний показує, що церква в руках Гамзи служила надійним засобом придушення волелюбних поривів у селян; панський піп «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…».  Гамза не міг припустити думку навіть про формальне розкріпачення селян. Розмови про «волю» наганяли на нього неймовірну лють і страх. Звістка про царський указ стає причиною його смерті. Інакше сприйняв «волю» панський слуга, управитель маєтку Гамзи Йосипенко. Походженням він з селян, вислужився перед паном і став прикажчиком. Це образ глитая-хижака, тієї нової соціальної сили, яка зароджувалась ще за умов кріпаччини та швидко розвивалась і зміцнювалася після реформи. Він нажився на крадіжці Ганського і кріпацького добра, швидко розбагатів. Селянська «воля» Йосипенку була також небажаною. Він боїться втратити своє господарство і; Землю

№13 першу повість Панаса Мирного "П'яниця" (1874) присвячено зображенню трагічної історії дрібного чиновника — вихідця з селянського середовища. Нову для української літератури тему порушив письменник у повісті «П’яниця»(1874): в ній зображується чиновницьке життя, доля маленької людини, трагедія здібного юнака Івана Левадного, зламаного середовищем.

Іван Левадний, герой оповідання "П'яниця" (1874), обдарований юнак, який жадібно рветься до знань, має талант скрипаля, не може змиритися із задушливою атмосферою канцелярської служби, занепадає духом. Безвихідь призвела героя твору до чарки, втрати перспективи життя і, врешті, до смерті. 

№14 Народ.  9 грудня 1863р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у збіднілій дворянській родині. У 1874 — 1879рр. він вчився у Харківській реальній школі , але з п'ятого класу був виключений за зв'язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влаштовується вчителювати. За винятком 1886 — 1887рр., коли Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, освітній ниві він віддав понад десять років (1881 — 1894). У 1894р. Грінченко переїздить до Чернігова. Тут, працюючи у губернському земстві, він організовує видання змістовної бібліотечки народнопросвітніх книжок, стає одним з керівників нелегальної «Чернігівської Громади», разом із дружиною — письменницею М. Загірньою упорядковує музей української старовини В. Тарновського. З 1902р. Грінченко живе в Києві. У 1905р. він редагує першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906р. — журнал «Нова громада»; того ж 1906р. стає керівником київського товариства «Просвіта». В останні роки життя, з настанням реакції, посилюються переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає недовгочасного арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцять років у харківській в'язниці, Грінченко виїздить на лікування до Італії і там 6 травня 1910р. у місті Оспедалетті помирає. Похований письменник на Байковому кладовищі у Києві. Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті, драматичні твори. Талановитий письменник у них з великою майстерністю відобразив картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі оповідання митця.

Перші поетичні збірки вийшли в Харкові та Києві. Це - «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887). У подальші роки до них додалися книжки «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Писання Б. Грінченка» (1903). Активно виступає Б. Грінченко в жанрах віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел з’явилася його «Книга казок віршем», яка вміщувала близько двадцяти творів і здобула велику популярність.

Найактивнішим учасником літературного процесу в Україні Б. Грінченко був у 90-ті роки. Це період його творчого найвищого злету. У львівському журналі «Зоря» надрукована його повість «На розпутті» (1892), виходить найкраща поетична збірка «Під хмарним небом» (1893), першу премію на конкурсі в Галичині (1895) здобуває історична драма «Ясні зорі», в цей же період написано чимало повістей, найповніші збірки оповідань, гострі виступи в літературній критиці.