5. Філософія української революційної демократії

Розвиток соціально-політичної та філософської думки в Україні XIX та початку XX сторіччя пов'язаний, перш за все, з діяльністю Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Їх діяльність представляє революційно-демократичний напрямок в історії національно-визвольного руху в Україні. Щоб боротися проти соціального і національного гноблення, здійснюваного самодержавною владою, представники різночинної інтелігенції у грудні 1845 р. створили Кирило-Мефодіївське товариство. Серед його фундаторів були М. І. Гулак, М. І. Костомаров, В. М. Білозерський, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко. Найважливіші програмні документи товариства написані Костомаровим: «Книги буття українського народу» (відомі під назвою «Закон божий»), «Статут слов'янського товариства», “Звернення до слов'янських народів”. Засудження самодержавства й тиранії поєднувалось із захистом ідеї соціальної свободи й рівності усіх народів. У березні 1847 долі товариство було розгромлене.

Душею Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). Його світогляд формувався в боротьбі за демократичні ідеали, соціальне і національне визволення України. Заарештований У 1847 році у справі Кирило-Мефодіївського товариства Шевченко десять років змушений був служити солдатом в Оренбурзькому окремому корпусі. У своїх творах: «Кобзар», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт», «Єретик» та ін. - він виступав як непримиренний ворог кріпосництва та царату. Він постійно звертається до долі України. Україна для Шевченка - уособлення його особистого світу. Його особиста доля і доля України взаємопроникають. Він першим в українській літературі відверто закликав українців не цуратися самих себе. Нація мислиться ним в образі будинку, "рідної хати": "у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Поряд з ідилічними картинами сільського життя, він описує тяжке життя пригнобленого народу. Відчуття злої долі, що нависла над Україною - одна з провідних тем творчості Шевченка. Причина цього - і зовнішні вороги, і фальшиві і злі сини своєї країни, що "кайданами міняються, правдою торгують". Щасливе майбутнє народу - у звільненні від кріпосництва і національного гніту, у вільній родині серед інших вільних народів. Досягнення звільнення, вважає Шевченко, передбачає як внутрішнє духовне перетворення (викорінювання рабської психології), так і можливість розправи з поневолювачами народу ("добре вигострить сокиру, та й заходитися вже будити" волю). Борючись за утвердження української мови, культури, Шевченко, в той же час, був позбавлений національної обмеженості: зі співчуттям він пише про боротьбу слов'янських і інших народів проти неволі (поема "Сон", "Кавказ"). Усю його творчість пронизує гуманізм. Прославляння людини-борця, жінки-матері, співчуття до тих, хто в неволі і приниженні - характерна риса духовної спадщини Шевченка. Складним є ставлення Шевченка до релігії. З одному боку, він звертається до біблійних текстів, використовує їх у боротьбі за волелюбні ідеали, для зображення оптимістичних картин майбутнього, а з іншого боку - викриває церковників, що ставлять релігію на службу гнобителям, покріпаченню, вказує численні приклади відхилення від біблійних принципів у реальному житті.

Франко І.Я. (1846-1916) - видатний український письменник, суспільний діяч, філософ. У 1893 р. у Віденському університеті йому був присуджений ступінь доктора філософії. Його головна філософська праця - "Із секретів поетичної творчості", але свої ідеї він викладав у своїх художніх творах. У питанні розуміння світу Франко стоїть на позиціях матеріалістичного монізму, визнає вічність і незнищенність матерії, безупинність руху і розвиту у природі і суспільстві. Він критично ставився до ідеалістичних систем Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, різних напрямків містицизму, називаючи "дикою фантазією" догмат про безсмертя душі. Франко говорив про безмежні можливості пізнання як емпіричного, так і абстрактного, виступав за сполучення науки і праці, проти відриву теорії від практики.

Франко глибоко знав і розвивав передові суспільно-політичні погляди свого часу. Він вивчав і популяризував соціалістичне вчення (брошура "Про соціалізм"), але з обережністю ставився до марксистської моделі майбутнього, пророкуючи згортання демократії, приниження людського достоїнства і засилля тоталітарної держави. Погоджуючись з тезою про домінування продуктивних сил у житті суспільства, Франко, одночасно, критикував "теорію економічного матеріалізму", звинувачуючи марксизм в історичному фаталізмі. Значне місце у творчості Франка займала популяризація вчення Дарвіна, але він різко критикував соціал-дарвіністів (у статті "Що таке прогрес?"). Історія, згідно Франко, є процес прогресивного, хоча і нерівномірного, розвитку, що ґрунтується на загальних законах еволюції в органічній природі (при цьому він спирається на Дарвіна, Спенсера, Маркса). Головна рушійна сила прогресу - поділ праці, що веде, однак, до загострення нерівності між людьми. Тому критерієм дійсного прогресу повинно бути не збільшення багатства, прогрес науки, мистецтва самі по собі - а емансипація (звільнення) людської особистості. Історія, таким чином, є процес розширення свободи людської діяльності, розширення можливостей щастя індивіда. Але щастя неможливо здійснити поодинці, а тільки в людській спільноті. Головною спільнотою, через яку людина може реалізувати щастя, Франко вважає націю як органічну частину історичного процесу. Однак для цього нація повинна стати цілісним культурним організмом. Для цього кожний індивід повинен перетворити себе з несвідомої частини - у самостійну, свідому. Це досягається шляхом усвідомлення індивідами, що складають націю - ідеалу, що їх поєднує, віри в цей ідеал. Важлива роль у цьому належить, за Франком, мужній особистості, покликання якої - прокласти народу шлях у щасливе майбутнє (Каменяр: Образ "вічного революціонера"). У зв’язку з цим він велику роль відводив українській інтелігенції, яка повинна виступити будителем маси, і критикує тих українських інтелігентів, які надмірно зайняті теоретичним абстрактним міркуванням, закликаючи їх звернутися до народних нестатків. Франко - прихильник реалізму в мистецтві, виступав проти декадентства і формалізму, за тісний зв'язок літератури з боротьбою народних мас. Суть реалізму полягає не в копіюванні дійсності. В праці "Із секретів поетичної творчості" він всебічно розробляє питання психології художнього процесу.

Поряд з рідним народом проти самодержавного молоху стояла і Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871-1913). Світогляд її формувався під впливом ідей західного і російського, а також і українського революційного демократизму. Засобом досягнення кінцевої мети визвольного руху вона вважає революційні дії. Її надії пов'язувались з робітничим класом, боротьба якого, як зазначала поетеса, є боротьбою за поступ соціальний і культурний, бо визволення пролетаріату мусить бути визволенням цілої суспільності людської. Леся Українка засобами своєї творчості намагалась піднести пафос боротьби, показати її значення для прогресу, для визволення рідного краю. Однією з особливих ознак лірики Лесі було утвердження героїчного в концепції нової людини. Письменниця зверталась до історичних постатей, гіперболічних метафор, алегоричних образів, з допомогою яких закликала до дії, боротьби, засуджувала пасивність. Усе життя Лесі Українки було пройняте любов'ю до рідного краю, до свого народу, глибокою вірою в прийдешню свободу. Вона була взірцем відданості народній справі для всієї інтелігенції початку XX ст.

Таким чином, у філософських, соціально-політичних і морально-етичних шуканнях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, Л. Українки віддзеркалилась ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи і демократії. При цьому економічний, соціальний, духовний і політичний поступ України не мислився ними без вивчення і використання позитивного світового та європейського досвіду, без поєднання національного і загальнолюдського. Основну мету їх наукових пошуків зазначено словами І. Франка: «Ми мусимо навчатися чути собі українцями... Мі повинні ... поперед усього пізнати ту свою Україну..., щоб ми розуміли усі вияви її життя, щоб почували собі справді практично частиною його».