Тема 7. Фрейдизм та неофрейдизм

Схема 10

Фрейдизм (кінець ХІХ – ХХ ст.)– філософсько-соціологічне вчення Зигмунда Фрейда, що розвивається на основі особливого методу лікування психічних захворювань – психоаналізу

Засновником фрейдизму є австрійський лікар-психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.)

Неофрейдизм – направлення в сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), яке розвивається на основі ортодоксального фрейдизму в процесі його соціологічного критичного переосмислення.

Лідерами неофрейдизму є Герберт Маркузе Еріх Фромм (1900-1980 рр.), Густав Юнг (1875-1961 рр.), Вільгельм Райх (1897-1957 рр.), Альфред Адлер (1870-1937 рр.).

Наукові досягнення і відкриття, зроблені з.Фрейдом.

Психіка складається з трьох сфер: “Воно” – несвідоме, що вміщує думки і бажання людини; “Я” – свідомість людини (розум людини, її “его”, виступає посередником між несвідомим і зовнішнім світом); “Над Я” – зовнішня реальність, “зовнішня цензура”, закони, заборони, мораль тощо

Несвідоме – особлива психічна реальність, що прагне контролювати свідомість

Є спосіб психологічного захисту від впливу несвідомого – механізм витіснення негативних емоцій, деструктивного досвіду

Існує спосіб проникнення в несвідоме – психоаналіз

Існує механізм трансформації впливу несвідомого – сублімація.

Таблиця 10

Словник до теми:
Витіснення -	механізм видалення (витіснення) неприйнятних для Над-Я заборонених думок і прагнень на периферію свідомого в несвідоме
Воно -	світ несвідомого, в якому знаходяться думки і бажання людини (інстинктивні прагнення)
Ерос -	головний інстинкт життя, який лежить в основі конструктивної поведінки людини, творчості і прогресивного розвитку. Завдячуючи цьому інстинкту, людина реалізує свої потреби і продовжує життя
Інстинкти -	Біологічно запрограмовані й генетично наслідувані чинники, які спонукають живі істоти до певної дії або поведінки. Інстинкти можуть бути конструктивні (сприяти розвитку життя) або деструктивні (сприяти руйнуванню життя)
Катарсис -	(від грецьк. katharsis - очищення) – процес оздоровлення людини (насамперед душі) від неприємних переживань, афектів, використовуючий для цього “очищувальну” (терапевтичну) дію мистецтва, філософії, психології тощо
Лібідо –	сексуальна енергія (сексуальний потяг, сексуальний інстинкт), яка лежить в основі дій підсвідомого, згідно першої психологічної системи З.Фрейда, яка домінувала в його вченні, до 1920 р.
Над-Я -	зовнішній тиск на особу, зовнішня реальність, зовнішня цензура, вимоги культури і якісні норми поведінки (совість, самосвідомість, наслідування ідеалам)
Несвідоме -	сукупність різноманітних активних психічних процесів, операцій, дій людини, які не усвідомлюються нею без спеціальних методів
Психоаналіз -	метод проникнення в несвідоме для ліквідації патогенних конфліктів з метою подолання душевного дискомфорту, тому що власна свідомість людини не може допомогти собі в поясненні причин власного душевного розладу
Раціоналізація -	знаходження ніби то об’єктивних причин для виправдовування неприйнятних для людини думок і дій
Сублімація -	трансформація несвідомої енергії в різноманітні дозволені види діяльності, прийнятні не тільки для суспільства, але й для окремої особи (заняття наукою, мистецтвом тощо)
Тонатос -	інстинкт смерті, який підштовхує людину до деструктивної діяльності, руйнування в світі всього того, що здається людині чужим і загрозливим
Фрейдизм -	є поняття, що віддзеркалює філософсько-соціологічне вчення З.Фрейда та його послідовників, в основі якого лежать ідеї психоаналізу.
Я -	свідомість людини, посередник між всіма компонентами психіки

Зігмунд Фрейд (Сігізмунд Шолом) (1856-1939 рр.) – австрійський лікар-психіатр, який розвинув психоаналітичне вчення до рівня філософського антропологічного принципу. Засновник психоаналізу та фрейдизму. Автор друкованих праць “Психопатологія повсякденного життя”, “Тлумачення сновидінь” (), “Лекції до вступу в психоаналіз”, “Основні психологічні теорії у психоаналізі”, “Нариси по психології сексуальності”, “Тотем і табу” (1913), “По той бік принципа задоволення” (1920), “Психологія мас та аналіз людського “Я” (1921), “Я та Воно” (1923), “Майбутнє однієї ілюзії” (1928), “Хвилювання в культурі” (1929), “Мойсей і монотеїзм” (1939) та ін.

Зігмунд Фрейд народився в маленькому моравському містечку в бідній родині. Згодом разом з рідними Фрейд переїхав до Відня, де він і прожив 80 років. У 1872 р. він розпочав навчання на медичному факультеті Віденського університету, який згодом успішно закінчив. Саме в цей час Фрейд прослухав курс філософії Брентано²⁷. Доктором медицини Фрейд став у 26 років. А в 1885-1886 рр. він мав можливість стажуватися у відомого французького психіатра Шарко, під впливом якого Фрейд прийшов до думки, що головною причиною значної кількості психопатологічних явищ у людини стає прихована травма психіки в минулому, що безпосередньо не фіксується (неусвідомлюється) у свідомості хворого.

Фрейд зазначив, що ці травми (страх, емоційне потрясіння) за певних обставин забуваються і можуть давати про себе знати через різноманітні психічні захворювання, асоціальну поведінку тощо. В основі механізму забування лежить сила волі, страх перед можливим оприлюдненням неприємного психотравмуючого факту. Забута психотравмуюча ситуація, якщо вона не була вчасно й адекватно “пережита” (відреагована), зберігається в свідомості людини і в нових умовах дає про себе знати конкретними психічними захворюваннями. Виявивши цей механізм, Фрейд (разом зі своїм колегою лікарем Брейєром) в 1890-1897 рр. розробили катартичний метод лікування істерії, згідно якого психотравмуючий фрагмент в біографії повертався в пам’ять, за допомогою лікаря він адекватно і конструктивно переживався хворим, і тим самим звільняв його від душевної недуги. Іншими словами основою для подолання хвороби стає новий рівень свідомості хворої людини, вихід з психотравмуючої ситуації через ще одну зустріч з нею, подолання “ролі” хворої людини.

Таким чином сформувалося вчення Зігмунда Фрейда про несвідоме і процеси витіснення, які стали показником його геніальності і наукової обдарованості. Згідно його вчення виходило, що на рівні свідомості існує постійна боротьба між свідомим і несвідомим. Цей конфлікт притаманний кожній людині і формується на стадії раннього дитинства під час переживання нею закономірних психотравмуючих ситуацій, комплеків переживань. До таких переживань Фрейд відносив переживання статевого характеру (страхи, заборонені бажання, окремі переживання), які при певних умовах можуть стати причиною душевних проблем в майбутньому.

Фрейд будує топографічну, а згодом і динамічну модель психіки, які пояснюють суперечливу взаємодію між свідомим і несвідомим. Згідно топографічної моделі несвідоме уявляється як величезний передпокій, де очікують свого часу різноманітні думки, бажання, емоції людини. Свідомість є меншим за своїм об’ємом приміщенням (кабінет), в який час від часу “викликаються” відвідуючі – думки, бажання людини. Між передпокоєм і кабінетом стоїть сторож, який впускає в свідомість тільки бажані для неї думки, бажання. Незрідка сторож втрачає пильність, що дає змогу частині найактивніших** активних “непотрібних” відвідувачів прориватися в кабінет свідомості. Але потім сторож знову повертається до своїх обов’язків, в результаті чого небажані гості свідомості (думки, бажання) витісняються знову в передпокій.

Головними факторами, які направляють і керують психікою людини, а значить і діяльністю і вчинками людини, згідно вчення З.Фрейда, стають по-перше, задоволення (постійний пошук людиною шляхів і засобів до отримання задоволення від реалізації її матеріальних або духовних потреб), друге – витіснення. Психіка при неможливості реалізувати в житті принцип задоволення від недозволених і суспільно заборонених думок, бажань (асоціальних, сексуальних) витісняє їх в несвідоме. Витіснені в несвідоме думки і бажання можуть бути трансформовані практикою людини, завдяки сублімації, тобто дозволені людиною різновиди соціальної діяльності (заняття спортом, наукою, мистецтвом тощо).

Несвідомі бажання мають величезний енергетичний потенціал. Як вже було зазначено певним способом такого неадекватного прориву в свідомість стають невротичні симптоми, що відображуються певними символами (образами), які знаходять своє місце в снах, мареннях, помилкових діях, обмовках. Аналіз символів, як віддзеркалення несвідомого, для Фрейда має особливе значення. Символ відкриває зміст несвідомого. Символ об’єднує страх і сором у прийнятній для суспільної моралі формі. Для кращого розуміння процесів несвідомого Фрейд складає каталог символіки несвідомого, характерної для снів. Головним інструментом для аналізу символіки снів, помилкових дій, обмовок (несвідомого) стає психоаналіз.

Зігмунд Фрейд відкрив також ряд механізмів свідомості, які захищають її від деструктивних “атак” несвідомого. Такими механізмами є проекція (переніс, трансфер) асоціальних бажань, якостей на інших людей, приписування їм тих характеристик, за які нам соромно перед іншими (заздрість, гнів і т.п.). Другий механізм називається раціоналізація, він акцентує увагу на вторинних причинах, що дає змогу уникнути озвучення(оприлюднення) первинних причин, яких людина соромиться.

Як вважав Зігмунд Фрейд домінуючим чинником в діяльності і поведінці людини стає статевий потягу - лібідо. Темі лібідо Фрейд надає гіпертрофованого значення. Дослідники фрейдизму називають цю частину вчення Фрейда “першою психологічною системою”, яка розвивалась Фрейдом з 1905 по 1920 рр. Згідно цієї концепції в основі несвідомого лежить лібідо (сексуальне прагнення, бажання, сексуальний інстинкт), яке постійно шукає способу своєї реалізації в поведінці людини (в сексуальних діях або в інших сферах життя) через сублімацію. Сексуальні потяги можуть бути реалізовані трьома способами: “випущені на свободу” через безпосередні сексуальні дії або опосередковано; витіснені в несвідоме; шляхом придушення соромом і мораллю. Таким чином З.Фрейд робив висновок, що вся культурна діяльність людей, окремі вчинки особи в своїй основі мають сексуальний інстинкт.

З ідеєю лібідо тісно пов’язана інша відома концепція Фрейда - концепція Едипового комплексу, що згодом була критично переосмислена багатьма неофрейдистами. Фрейд дотримувався думки, що момент народження дитини вона переживає першу психологічну травму - втрату безпечного існування в материнському тілі (“втрата Ми”) і початок існування особи у формі “Я” (самостійне суперечливе існування в зовнішньому світі). Дитина, а потім доросла людина, в своєму житті відчуває потребу повернення до внутрішньоутробної гармонії (відновлення втраченної цінності Ми). Тому мати стає першим об’єктом, на який направлені еротичні потяги дитини (в основі яких лежить принцип задоволення). Батько стає перешкодою до інцестуальної думки і дії між дитиною і матір’ю, своєю присутністю він постійно відриває дитину від матері, формує психотравмуючу самостійність дитини, в результаті якої вона несвідомо прагне знищити батька.

Фрейд вважає, що цей механізм був закладений ще в первісному суспільстві, коли первісні люди вбили батька, розкаялись за заподіяне зло і отримали стан нестерпного сорому. Явище неприязні до батька передавалося від покоління в покоління на генетичному рівні представниками чоловічої статі в формі Едипового комплексу (змішаним почуттям ненависті з бажанням нести смерть разом із надмірним соромом й одночасним страхом за думки і можливі дії, вчинки). Едиповий комплекс, на думку Фрейда, стає основною причиною екстраординарної поведінки людини.

В 1920-1939 рр. Зігмунд Фрейд створює “другу психологічну систему”, в якій аналізує проблему виникнення енергії несвідомого. Центральними поняттями цієї системи стають поняття “ерос” (інстинкти життя) і “тонатос” (інстинкти смерті). Постійна взаємодія між еросом і тоонатосом визначає динаміку і направленність життя людини. Відтоді ерос трактується не стільки як сексуальний потяг, скільки як прагнення до органічної єдності (подібно до божественного еросу в філософії Платона).

В цей період Фрейд змінює свої погляди на внутрішню структуру психологічного світу людини. Тепер він створив наступну - динамічну модель психіки - в основі якої була тріада – Воно, Я, Над-Я: 1) Воно – це світ несвідомого, де мають місце прояви витіснених в минулому потягів, страхів, переживань і т.п. Воно підкоряється принципу задоволення. 2) Я (Его) – розумна діяльність людини, яка підкоряється принципу реальності, посередник між всіма компонентами психіки. 3) Над-Я (супер-Его) – несвідома інстанція морального контролю, яка являє собою певні культурні цінності (заборони), що обмежують можливість проявів несвідомих чинників (потягів, комплексів, переживань тощо). Над-Я – це внутрішній цензор. Над-Я утворилося в процесі ідентифікації дитини з батьком, який виступає не тільки як суперник, але і як певний авторитет. Чим більше людина відмовляється від своїх бажань, тим більше вона страждає, так як від Над-Я нічого не можна сховати. Тому чим більше людина проявляє свою доброчинність, моральність, тим драматичніше вона сприймає життя. Зазначені частини психіки знаходяться в процесі постійної взаємодії: Я завжди прагне підкорити собі Воно, але це рідко йому вдається. Зазвичай Воно у відкритих або у прихованих формах підкоряє собі Я.

Фрейд порівнює Я з вершником і конем, де вершник (Я) на перший погляд керує конем, але кінь (Воно) насправді несе вершника на собі. Інколи виникають ситуації, коли вершник взагалі не може керувати власним конем і повинний скакати з ним в тому напрямку, куди прямує кінь.

Зовнішні норми і заборони (Над-Я) також прагнуть підкорити розумну частину нашої особи (Я). В результаті чого Я людини є об’єктом для постійного тиску з боку несвідомого (Воно) і зовнішнього світу (Над-Я), що характеризується на рівні особи відчуттям нещастя.

Фрейд вважав, що його ідея існування нещасливого Я є найдраматичнішим ударом, який будь-коли було нанесено людській самовпевненості. Він говорив, що подібний перший удар людству наніс Копернік, який показав, що Земля не є центром Всесвіту. Другий удар наніс Дарвін, який зафіксував факт походження людини від вищих приматів. І власне йому (Фрейду) належить авторство третього удару – розвінчення раціоналістичних ілюзій про те, що людина є господарем власної діяльності і вчинків.

Аналізуючи появу культури, людського суспільства, Фрейд приходить до висновку, що суспільство може існувати тільки в результаті взаємного придушення несвідомих проявів (сексуальних інстинктів, бажань). Без цього суспільство чекає розвал і деструкція з середини. В суспільстві постійно проходить масова сублімація придушеної енергії, в результаті чого виникає людська культура і цивілізація загалом. Суспільство створює смвого роду ерзац-засміщення придушеної енергії – різноманітні ритуали, які існують на рівні колективного несвідомого. Таких несвідомих ритуалів у суспільстві існує дуже багато. До них належать релігія, мораль, музика, театр тощо.

З.Фрейд робить висновки, що впродовж розвитку людської цивілізації людські інстинкти, потяги придушуються все більше і більше. Це приводить джо масових психозів, всезагальної депресії, а також до конструювання все більш складних форм масового несвідомого (ритуалів). На думку Фрейда, ритуали є різноваидом компенсаторної діяльності, яка дає змогу правильно пережити і перемогти свій внутрішній суперечливий світ.

Особливу цікавість З.Фрейда викликає релігія, яку він аналізує з точки зору психоаналітичної теорії.Він вважає Фрейд, що релігія є проявом неврозу нав’язливого стану, який виник в первісному суспільстві. Він доводить цей факт, використовуючи наступну логічну схему: в давньому суспільстві діти вбили батька, якого вони боялись, але одночасно поставили на його місце тотем, якому стали поклонятися. Таким чином виникає ідея Бога. В ідеї Бога людина шукає захисту від внутрішніх суперечностей, які розривають людину (по аналогії пошуку дитиною захисту у батька, якого вона одночасно боїться й шанує). Фрейдівське розуміння культури і релігії отримало назву “пансексуалізм”, що згодом було різко розкритиковано і переосмислено неофрейдизмом.

Необхідно зазначити, що в світоглядній позиції Фрейд був послідовним атеїстом, вважав себе матеріалістом і прагнув зробити психоаналіз науковим методом. Тому загалом пафосом його вчення був раціоналізм. Він важав, що всі таємниці сфери несвідомого можна виявити за допомогою психоаналізу, а отже є можливість вилікувати всіх невротиків. Його головним гаслом стала теза: “Там, де було Воно, повинно стати Я.” З точки зору Зігмунда Фрейда розум повинен перемогти, незважаючи на силу несвідомого.

Узагальнюючи значення робіт З.Фрейда з огляду на філософське знання, можна зробити наступні висновки: 1) Фрейд вперше проаналізував феномен несвідомого не як онтологічну характеристику діяльності, а як психічну реальність рівнозначну об’єктивній реальності. 2) Виявив певний зміст і сенс процесів несвідомого, визначив його роль, функції й значущість в житті людей. 3) Проаналізував внутрішню будову сфери психіки, виявив її просторово-часову модель(Воно, Я, Над-Я). 4) Поставив питання про те, яким чином можна зрозуміти несвідоме, вияснив той факт, що зрозуміти несвідоме можна лише за допомогою свідомого. Процедура проникнення в несвідоме є психоаналіз. 5) Один з перших запропонував вивчати психіку людини на основі вивчення процесу її становлення і розвитку в минулому. 6) Запропонував пояснення виникнення культури, чинників розвитку сучасної цивілізації як результату масової сублімації придушеної енергії колективного несвідомого.

Герберт Маркузе (1898-1979 рр.) – неофрейдист, німецько-американський філософ і соціолог. З 1934 р. працює в Сполучених Штатах Америки. Основні праці, які репрезентують його філософські погляди “Онтологія Гегеля і основні теорії історичності” (1937 р.), “Розум і революція. Гегель і становлення соціальної теорії” (1940 р.), “Ерос і цивілізація. Філософське дослідження Зігмунда Фрейда” (1955 р.), “Радянський марксизм. Критичне дослідження” (1958 р.), “Одномірна людина: дослідження по ідеології розвинутого індустріального суспільства” (1964 р.) та ін.

На ранніх етапах своєї філософської біографії Маркузе вивчає і критично переосмислює роботи К.Маркса, З.Фрейда та М.Хайдеггера. Це дає йому можливість сформулювати предмет свого філософського інтересу. Ним стає аналіз західного типу європейської цивілізації. Філософ акцентує увагу на тому, що західному типу європейської цивілізації притаманне бажання підкорення природи, а разом з цим підкорення людиною людини. Одночасно ця цивілізація має певні закономірності розвитку, які Маркузе пояснює з точки зору критично переосмисленного вчення З.Фрейда.

Конфлікт людини і природи не є абсолютним, навпаки він є відносним і плинним в просторі й часі. Ерос і Тонатос в сучасному світі знаходяться в певній суперечності з інтересами сучасної цивілізації. А їх надмірні прояви безкомпромісно придушуються культурою: або сублімуються (у вигляді творчої праці), або трансформуються (у вигляді підкорення людиною самої себе через феномен сумління).

Еротичні й тонатологічні інстинкти в сучасному світі мають можливості принципово нових способів їх реалізації в максимально повному обсязі. Людина як біосоціальне створіння вперше отримує можливість реалізувати всі свої біологічні потреби. Тому надзвичайно актуальним для людини стає її біологічні форми існування, тіло людини стає метою життя, а праця заради реалізації потреб тіла перетворюється у вільну гру людських можливостей.

Але разом зі зростанням можливостей у задоволенні біологічних (тілесних) потреб особи зростає необхідність соціального контролю за людською діяльністю та вчинками, які виходять за межі дозволеного. Сучасна цивілізація викликає надмірний тиск на окрему особу, результат чого, на думку Маркузе, привів до появи феномену “одномірної людини” – об’єкту духовного маніпулювання, особи зі зниженою самокритичністю до себе та до цінностей соціуму, бездумно включеною в економічну й політичну конкурентну боротьбу за можливість реалізувати власні вузькопрагматичні інтереси. Бажання та інтереси “одномірної людини”, способи їх реалізації лежать лише в одній площині – в площині споживацьких цінностей. Людина з надмірними споживацькими інтересами стає “гвинтиком” суспільно-економічних стосунків суспільства. Вона повністю пригнічує свої біологічні (сексуальні) потреби, тобто пригнічує саму себе і власну свободу.

Вихід із ситуації існування “одномірного” суспільства можливий лише за умови “великої відмови” від цінностей як капіталістичного суспільства, так і від цінностей тоталітарного соціалізму шляхом встановлення повної сексуальної свободи, розкріпачення особи, сексуальної та культурної революцій. При цьому революційна ініціатива в сучасному суспільстві переходить до люмпен-пролетаріату, дрібної буржуазії, інтелігенції та студентства.

Таким чином Маркузе впродовж всього свого життя прагнув розробити нові моделі й різновиди раціональності, які були покликані звільнити чуттєвість особи з-під гніту культури.

Еріх Фромм (1990-1980 рр.) – неофрейдист, німецько-американський філософ, психолог, соціолог. Основними творами, які репрезентують його філософські погляди, стали “Втеча від свободи” (1941 р.), “Людина для себе” (1947 р.), “Здорове суспільство” (1955 р.), “Мистецтво кохання” (1955 р.), “Концепція людини у К.Маркса” (1961 р.), “Анатомія людської деструктивності” (1973 р.), “Дзен-буддизм і психоаналіз” (1960 р.), “З полону ілюзій” (1962 р.), “Серце людини” (1964 р.), “Революція надії” (1968 р.) та інші.

Концептуальними основами творчості Е.Фромма стали ідеї З.Фрейда, К.Маркса (головним чином ідея відчуженості), буддизму, Б.Спінози, Ф.Ніцше, що в кінцевому результаті дозволили йому виокремити свій предмет філософствування –антропологію. Як вважав Е.Фромм, сучасна людина втратила гармонію безконфліктного існування в природі внаслідок її об’єктивної соціалізації. А позаяк сутність людини пов’язана з її індивідуальністю, унікальністю, неповторністю, то загроза їх втрати приводить до переживання страху, тривоги, виникнення депресії – єкзистенційної дихотомії²⁸. Остання стає стимулом і стійким механізмом до відновлення внутрішньої та зовнішньої гармонії існування людини.

Еріх Фромм вважав, що головними показниками суперечливого людського існування є біофілія (любов до життя) та її протилежність – некрофілії (ненависть до життя, насильство і агресія до живих створінь). Бажання людини подолати зазначену суперечність відбивається в прагненні людини відновити єдність людини і природи , а також встановлення гармонії в соціальних стосунках. Кожна особа прагне самостійно вирішити проблеми суперечливого людського існування (екзистенційної дихотомії) шляхом пошуку все нових і нових форм єдності з природою, соціальним оточенням і, насамперед, з самою собою.

В своїй роботі “Втеча від свободи” (1941 р.) Фромм аналізує одне з ключових філософських понять “свобода”. Він вважає, що свобода є механізм самореалізації окремої людини в повсякденному житті, але одночасно вона може стати причиною драматичного існування особи (почуття безсилля, невпевненості, самотності тощо). В результаті виникає феномен “негативної свободи”, що знаходить своє віддзеркалення в екзистенційному прагненні “втечі” особи від свободи.

Ілюстрацією втечі особи від свободи Еріх Фромм називає авторитаризм в діяльності й поведінці людини, що проявляється в садизмі (підкорення інших) та мазохізмі (добровільного власного підкорення іншим з метою втрати власного “Я”). Іншими прикладами втечі від свободи є прояви надмірної агресії й руйнації живого світу, а також надмірний конформізм, який сприяє знищенню власної особистості, життя з огляду на феномен масової культури.

Невпевненість в собі, у своїх власних силах, неусвідомлення екзистенційної дихотомії спрямовує людей інтегруватися з таким ж невпевненими особами, що сприяє виникненню фашистської психології та ідеології. Як приклад Еріх Фромм наводить думку про те, що Гітлер прийшов до влади маючи підтримку дрібної, невпевненої в собі буржуазії. З іншого боку “нікрофагічні”, садистичні прояви Гітлера і німецького нацизму співпали з потребами масової свідомості низів середнього класу, які в сумі і стали причиною виникнення фашизму в Німеччині. Гітлер та ідеологи фашизму задовільнили потреби масової свідомості невпевненого в собі люмпен-пролетаріату та дрібної буржуазії. Конформістські настрої в Західній культурі, загальна втрата оригінальних філософських концепцій, що поєднуються з відчаєм, немотивованим страхом, добровільною віддачею власної самобутності стають сприятливою основою для рецидивів фашизму в сучасному світі.

Аналізуючи економічну сферу функціонування суспільства, Е.Фромм формулює свою знамениту концепцію “соціального характеру” (головних критеріїв соціально-економічного життя, культури, що визначають економічний базис). Основими типами соціальних характеристик він називає рецептивний тип (зорієнтований на отримання благ зовнішнього світу пасивним способом), експлуататорський тип (який характеризується агресивним прагненням володарювати над довколишнім світом), споживацький тип (споживацький інтерес ізолює людину від зовнішнього світу), ринковий тип (орієнтує соціальну діяльність на цінності обміну товарами).

Еріх Фромм важав, що ці соціальні характеристики співвідносяться з певними типами особистої поведінки: 1) мазохізмом, 2) садизмом, 3) деструктивізмом і 4) конформізмом. Суспільство розвивається в напрямку появи нової форми соціальних характеристик – продуктивної, яка повинна реалізувати в соціальній практиці тенденцію зростання і розвитку всіх людських можливостей.

Завдання сучасної філософії – проаналізувати можливості продуктивного характеру, сприяти пошуку індивідуального шляху для кожної окремої особи розкрити власні здібності в коханні, вірі і роздумах про світ. Продуктивний характер повинен створити умови для переходу від домінування егоїзму до домінування альтруїзму, від споживацького інтересу в житті до істинного буття, від кібернетичних реалій до душевної людини.

І нарешті, важливо зазначити, що Еріх Фромм став засновником гуманістичної етики. Він вважав, що найвищим проявом продуктивної діяльності особи є любов (взаємоповага) до окремої людини, що об’єктивно містить любов до людей взагалі. Любов до інших є одночасно любов до самого себе (до самого “Я”) як до представника роду людського (ставлення до інших є одночасно ставлення до самого себе і навпаки).

Культивування всезагальної любові (коли бажання життя витісняє бажання смерті) є основою для вирішення головних суперечностей суспільства: між патріархатом і матріархатом, гуманістичною і авторитарною свідомістю, між владою і підкореними, між особистим буттям (історією життя) і історичним буттям (історією взагалі), між “свободою від” і “свободою для”, негативною і позитивною свободою.

Найвищою цінністю людського існування є домінування в житті гуманістичної етики (єдність цілісної людини та її інтересів). Людина, яка володіє гуманістичною совістю безпроблемно може досягнути індивідуального щастя. Гуманістична етика, вчення про егоїзм, любов до себе зіграли ключову роль в становленні комплексу ідей, ідеалів гуманізму в сучасному світі.

Вільгельм Райх (1897-1957 рр.) - лідер ліво-радикального фрейдизму, учень і колега З.Фрейда, один з основоположників фрейдо-марксизму.

Основні праці Вільгельма Райха, які репрезентують його неофрейдистські позиції: “Функції оргазму” (1927), “Аналіз характеру”(1928), “Генітальні та невротичні характери” (1929), “Масова психологія фашизму” (1933), “Сексуальна революція”(1936) та ін.

В основі неофрейдистських концепцій В.Райха лежали ідеї З.Фрейда, А.Адлера, К.Маркса, А.Бергсона, буддійської філософії тощо.

Райх вважав, що в основі людської життєдіяльності лежить сексуальна практика і оргазм. Аналізуючи взаємовплив нормальної життєдіяльності людини і сексуальної практики, він пропонує розробити нову науку про “сексуальну економіку”, що визначає всі суспільно-економічні та суспільно-політичні взаємостосунки сучасної цивілізації. На його думку, ця наука логічно витікає з соціологічної концепції К.Маркса і психоаналізу З.Фрейда. Зазначені ідеї В.Райха стали поштовхом для розвитку такого направлення в неофрейдизмі як фрейдо-марксизм. Найхарактернішим** характерним твором, який висвітлює питання фрейдо-марксизму, стає його робота “Діалектичний матеріалізм та психоаналіз” (1924).

Райх приймав активну участь у робітничому русі з метою пропаганди сексуальної революції (сексуальної політики пролетаріату). Сексуальну революцію він вважав передумовою і атрибутом світового революційного процесу. На його думку вона повинна звільнити особу (чоловіка чи жінку) від сексуального рабства, споживацьких інтересів в статевих стосунках, негативних соціальних явищ, які сприяють пригніченню статевого потягу людини.

Однією з домінуючих концепцій Вільгельма Райха стала концепція про необхідність подолання сексуальної репресивності (суспільної системи, яка існує на рівні родинних стосунків, політики, культури), що пригнічує статевий потяг, а значить і деформує свободу людського існування. Сексуальна репресивність сприяє формуванню реакційно-консервативних явищ в суспільстві, прояву садомазохістського комплексу, що в певних суспільно-політичних умовах породжує сліпе підкорення одною людиною іншої, які приводять до створення диктаторських режимів (фашизму).

Таким чином можна зробити наступні висновки, що згідно теорії В.Райха в основі нормальної життєдіяльності людини лежить сексуальна енергія; суспільство пригнічує сексуальну енергію особи за допомогою моралі, культури, етикету; особа повинна жити в “лещатах зовнішнього тиску” необхідності постійної адаптації до суперечливого зовнішнього світу (до влади, керівництва тощо), в результаті чого суспільство невротизується, людина втрачає своє власне “Я”, прагне стати “Ми”. Єдиний спосіб врятувати людину – ліквідувати негативний вплив культури на особу, розкріпачити людину, провести сексуальну революцію.

Альфред Адлер (1870-1937 рр.) - психолог, фрейдист, засновник концепції індивідуальної психології. Основні роботи А.Адлера були пов’язані з психологією та психіатрією, наприклад, “Нервовий темперамент” (1912 р.), “Пізнання людини” (1917 р.), “Наука життя” (1924 р.), “Сенс життя” (1933 р.) та ін. Але згодом його роботи отримали філософську інтерпретацію з огляду на вчення неофрейдизму.

А.Адлер вважав, що головною причиною виникнення різноманітних проявів людської діяльності і конкретних вчинків людини є процес подолання (компенсації) почуття неповноцінності окремої особи. Він висунув ідею, що почуття неповноцінності притаманне кожній людині на рівні несвідомого як відзеркалення прагнення однієї особи отримати перевагу над іншими людьми. Ця ідея стала основою його вчення.

Адлер критично переосмислив вчення З.Фрейда про вплив несвідомого на життя окремої людини. Він вважав, що вплив несвідомого необхідно доповнити соціальними елементами, наприклад, потребою особи в самоствердженні, успіху, необхідністю самовдосконалення, які знову ж таки віддзеркалюють потребу мати перевагу над іншими людьми. Особливого значення в цьому випадку набуває почуття самоіндентифікації, що формується в дитячих роках.

Надзвичайну популярність отримала ідея Адлера про необхідність подолання власного комплексу неповноцінності²⁹ (ця думка дуже подібна до вчення Ф.Ніцше про “прагнення до влади”). Згодом ця ідея набуває характеристик окремого вчення про прагнення окремої особи до суспільної інтеграції. В результаті недостатнього прагнення до конструктивної компенсації почуття неповноцінності або в результаті використання патологічних способів компенсації людина не може реалізувати власний сенс життя, що приводить до певних психопатологічних станів (насамперед неврозу).

На думку А.Адлера, суспільство повинно тримати під контролем можливі негативні наслідки патологічних способів подолання комплексу неповноцінності, які проявляються в надмірній тиранії в родинних стосунках, в спробах “втечі в хворобу” тощо. Спосіб корекції таких негативних наслідків є метод ілімінації, створення комунікативних цінностей, які схвалюють діяльність або вчинки окремої особи, але таким чином, щоб схвалення не перевищувало межу допустимого і враховувало загальнолюдські параметри в оцінках.

Висновок: А.Адлер вважав, що в основі всіх великих вчинків і дій людини, гіперактивності, екстраординарності, а також психічних захворюваннях лежить витіснений комплекс неповноцінності. Людина в процесі свого життя прагне його компенсувати шляхом отримання великих результатів у науці, мистецтві, політиці, бізнесі, особистому житті.

Питання для самоперевірки:

1. Розкрийте сутність вчення З.Фрейда про сферу несвідомого.

2. Проаналізуйте першу і другу психологічну систему Фрейда.

3. Які головні фактори психіки людини за Фрейдом?

4. Охарактеризуйте топографічну і динамічну схему психіки, розроблену Фрейдом.

5. Як вирішував проблему міжлюдських стосунків і формування культури З.Фрейд?

6. Проаналізуйте феномен “маси” згідно вчення З.Фрейда.

7. В чому суть теорії Г.Маркузе?

8. Вирішення проблеми суперечностей людського існування в філософії Е.Фромма.

9. Проаналізуйте вчення К.Юнга про архетипи.

10. Охарактеризуйте особливості теорії “сексуальної революції” В.Райха.

11. Дайте короткий аналіз теорії компенсаторної творчості в роботах А.Адлера.

Список рекомендованої літератури:

1. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. Науч. Ред. и сост. А.А.Грицанов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001.

2. Гловер Э. Фрейд или Юнг. – С-Пб., 1999.

3. Гуггенбюль-Крейг А. Наивные старцы. Анализ современных мифов. – С-Пб., 1997.

4. Джонс Э. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда. – М., 1997.

5. Новейший философский словарь. – Мн., 1999.

6. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – С-Пб., 1997.

7. Роузен Д. Дао Юнга. Путь целостности. – К., 1997.

8. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии: Учебное пособие. – М., 2000.

9. Современная западная философия: Словарь. – М., 1991.

10. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М., 1989.

11. Фрейд З. Избранное. Кн.1, 2. – М., 1992.

12. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.

13. Фрейд З. Толкование сновидений. – К., 1991.

14. Фрейд З. Я и Оно. – М., 1990.

15. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М., 1994.

16. Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1990.

17. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

18. Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1990.

19. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.. 1993.

20. Юнг К.-Г. Архетип и символ. - М., 1991.

21. Юнг К.-Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – К., 1994.

22. Юнг К.-Г. Либидо, его метаморфозы и символы. – СПб., 1994.

23. Юнг К.-Г. Психологические типы. – Спб., 1995.

24. Юнг К.-Г. Психология бессознательного. – М., 1994.