7. Проект міжнародного стандарту з соціальної відповідальності iso 26000.

Міжнародна організація стандартизації у січні 2005 році ініціювала процес розробки стандарту із соціальної відповідальності ISO 26000 "Керівництво з соціальної відповідальності". Також підставою для розробки стандарту із соціальної відповідальності стало визнання значення ролі соціальної відповідальності у сталому розвитку організації на Всесвітньому Самміті з навколишнього середовища у Ріо–де–Жанейро у 1992 році та на Всесвітньому Самміті зі сталого розвитку у Південній Африці у 2002 році.

У листопаді 2007 року Україна приєдналася до розробки міжнародного стандарту із соціальної відповідальності ISO 26000. 25 січня 2008 року було затверджено склад Національного дзеркального комітету, роботу якого координує Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики. За рекомендаціями ISO до розробки стандарту були залучені представники шістьох зацікавлених сторін, так званих стейкхолдерів: споживачі, органи державної влади, бізнес, профспілки, неурядові організації, дослідницькі інституції. На роботу над ISO 26000 витратили три роки і 12 мільйонів доларів. Всього у розробці стандарту прийняли участь 397 експертів з 76 країн світу. Об’єм тексту стандарту– 91 сторінка. Втішним є той факт, що близько третини опитаних організацій (32%) показали, що ознайомлені з проектом міжнародного стандарту з соціальної відповідальності ISO 26000.

Згідно ISO 26000 СВ компанії включає такі компоненти, як захист прав людини, навколишнього природного середовища, безпеку праці, права споживачів та розвиток місцевих общин, а також організаційне управління та етику бізнесу. Тобто у новому керівництві враховані усі принципи, які зазначені у Глобальній ініціативі ООН (документі, до якого приєдналося 6 тисяч компаній та організацій, серед яких 130 українських).

Результати такої діяльності повинні бути відображені у нефінансовій звітності. Під нефінансовою звітністю у даному випадку розуміють визначення, оцінку, контроль, публікацію інформації про суттєві, з точки зору стійкого розвитку та соціального добробуту, результати і наслідки діяльності організації. Така звітність повинна складатися у відповідності з принципом "потрійного підсумку", тобто аналізу наслідків діяльності організації з урахуванням її внеску у економічне процвітання, якість навколишнього природного середовища та зростання соціального капіталу.

Структура стандарту включає наступні розділи:

Вступ. Інформація про зміст стандарту та обґрунтування необхідності його розробки.

Сфера застосування. Визначення об’єкта стандарту – керівництва, сфери та меж застосування.

Нормативні посилання. Перелік документів (при їх наявності) які необхідно застосовувати сумісно з даним стандартом.

Терміни та визначення. Ідентифікація застосовуваних у стандарті термінів, для яких необхідні визначення, та підготовка таких визначень.

Контекст соціальної відповідальності, придатний для усіх організацій. Історія та сучасний стан соціальної відповідальності. Питання, що витікають зі змісту поняття соціальної відповідальності. Відповідні питання, що стосуються стейкхолдерів.

Принципи СВ, застосовувані до організацій. Визначення набору принципів СВ на основі аналізу різноманітних джерел та надання керівництва по цим принципам. Відповідні питання, що стосуються стейкхолдерів.

Керівництво з ключових об’єктів–питань. Надання окремого керівництва з ряду ключових об’єктів–питань та їх прив’язка до організацій. Відповідні питання, що стосуються стейкхолдерів.

Керівництво з практичної реалізації СВ в організаціях. Практичне керівництво по застосуванню та інтегруванню СВ у діяльність організації, включаючи такі питання, як політики, практики, підходи, ідентифікація питань, оцінка діяльності, звіти та взаємодія. Відповідні питання, що стосуються стейкхолдерів.

Мета налагодження співпраці бізнесу й освіти – піднести освітні стандарти, посилити мотивацію студентів до навчання, покращити навчальну програму й осучаснити підручники, надати можливості для розвитку викладацьких кадрів з тим, щоб вищі навчальні заклади України могли готувати висококваліфікованих, мотивованих, з необхідними сучасному бізнесу знаннями і навичками випускників, які забезпечили б конкурентноздатність українського бізнесу. 

Великий бізнес поступово включає навчальні заклади у свої структури, починає вкладати власні кошти в підготовку робітників, підприємства ж середнього та малого бізнесу не мають на це необхідних ресурсів.

У професійній освіті соціальне партнерство – особливий тип взаємодії органів управління професійною освітою з суб’єктами й інституціями ринку праці, державними і місцевими органами влади, громадськими організаціями, націлений на максимальне узгодження і реалізацію інтересів усіх учасників цього процесу . Саме зацікавленість у взаємодії мають відчути роботодавці, профспілки, владні структури й інші учасники цього процесу, щоб їхні стосунки з професійною освітою набули партнерського характеру.

Визначені основні завдання соціального партнерства у сфері початкової професійної освіти:

– забезпечення необхідних умов для реалізації прав громадян на здобуття професійної освіти відповідно до державних освітніх стандартів і навчальних програм, орієнтованих на отримання спеціальних навичок з обраної професії, а також природничонаукових і соціально-гуманітарних знань;

– здійснення заходів щодо добору і підготовки педагогічних працівників, захисту їхніх прав і дотримання соціальних гарантій;

– сприяння розвитку системи професійної освіти; вдосконалення управління цією системою; створення умов для розвитку матеріальної бази і поліпшення фінансування професійної освіти з різних джерел.

Розвиток соціального партнерства у сфері професійної освіти повинен привести до співзаснування навчальних закладів, які реалізують професійну підготовку і державно-громадської форми управління їхньою діяльністю, переходу на фінансування закладів за результатами працевлаштування, покращення професійної та соціальної адаптації їхніх випускників, а також до впровадження базового (в межах державних стандартів) і підвищеного (на замовлення і за рахунок працедавців) рівня підготовки кваліфікованих робітників. Для максимально повного використання потенціалу співпраці системи освіти, бізнесу і влади необхідно забезпечити базові інституційні умови. Однією з них є створення й удосконалення механізмів формування соціального замовлення системі професійної освіти.

Таким чином, розвиток соціального партнерства у сфері професійної освіти є актуальною проблемою сучасної психолого-педагогічної науки і практики, яка зумовлена об’єктивними потребами і завданнями реформування професійної освіти в Україні. Для її розв’язання необхідні цілісні наукові дослідження високоефективних механізмів соціального партнерства у сфері ринку праці й освітніх послуг зарубіжних країн, зокрема досвіду модернізації початкової професійної освіти в умовах ринкової економіки.