Михайлюк Софія Михайлівна, 1923 р. Народження, жителька с. Зарванець.
- Мені
було тоді 10 років, але ці події я добре
запам`ятала. В нашій сім`ї було п`ятеро
дітей: два сина і три дочки. Землі було
мало, але якось жили, а починаючи з 1932р.
почався жах. Приходили чужі люди і
забирали все майно, а хто не хотів
віддавати того били і відпускали. Всі
люди намагалися сховати своє майно. В
одній хаті була бійка. Мій батько, коли
почув, що в сусідській хаті ті люди
побували, то одразу поклав пів-мішечка
зерна під тіл і посадовив мене, Фанася
і Василя. Ми були малі і плакали, бо якби
забрали те зерно ми б померли з голоду.
Але правда ті люди те зерно не побачили,
так ми й вижили. А взагалі – це був якийсь
кошмар. Заборонялось навіть збирати на
полі залишки огородини. Весною ми
прокрадувались на поле і збирали замерзлу
картоплю, в якій був крохмаль. Наша
родина їла щавель, а одна жінка крала
на полі гичку. Вже через деякий час в
селі зникли і собаки, і коти, і навіть
горобці. Було й таке, що в сусідньому
селі батько з`їв
свого
сина,
так казала моя мати.
Щоб
якось вижити в погрібнику наші родичі
тримали худобу та свиню, а в ночі виводили
пасти. Не голодували одні з моїх сусідів
– дядько Іван та його сім`я, бо Іван
працював у рибгоспі, де крав рибу.
Людям,
які йшли в колгосп, давали іноді їсти,
але це були одиниці. Люди вмирали, як ті
мухи. Живі не мали сил хоронити мертвих.
Іноді ще й на половину живих кидали в
яму помирати. Не жаліли навіть дітей.
Мені вдалося вижити, але всі думали, що
я помру. Дякуючи, Богу, я залишилась
жива, хоча ці події залишили великий
слід на все життя.