Політологічні вчення україни XVI-XVII ст. План

1. Острозькі – видатні політики України XVI-XVII ст.

2. Письменник-полеміст, просвітитель і політик М. Смотрицький.

3. Політичний попередник Б. Хмельницького – Петро Сагайдачний.

4. Іов Борецький і Петро Могила як митрополити Київські й політики.

1. XVI століття в історії України мало особливе значення. Це був час завершення формування українського народу, який складався, головним чином, з нащадків мешканців князівств Південної і Південно-західної Русі: Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського, Галицького та Волинського.

На рубежі XV–XVI століть на території лісостепової України, переважно в межах Середнього Подніпров’я, значно прискорюється процес етнічної консолідації.

На фоні процесів національної консолідації і розгорталася діяльність двох видатних представників династії князів Острозьких, батька – Костянтина Івановича і його сина – Костянтина-Василя Костянтиновича. Рід князів Острозьких, вважають, походить від поліської гілки династії Рюріковичей. Костянтин Іванович Острозький (1460 або 1463–1540) – староста та Подолії, гетьман Великого князівства Литовського, видатний полководець, політичний діяч і меценат, прославився, перш за все, тим, що зумів добитися перелому у війні з кримськими татарами. Він став застосовувати нову, вироблену їм тактику ведення бойових дій: нападав на ворога, обтяженого здобиччю і полоненими, який вже втратив мобільність. В умовах католицького впливу, що посилювався, на литовський великокняжий двір, Костянтин Іванович – ревнитель християнської віри східного обряду – очолював в країні православну "партію", надавав матеріальну і політичну підтримку розвитку церковно-культурного життя в Україні. Саме він ратував за відновлення духовної величі Києво-Печерської лаври. Відомості про Острозького-старшого залишили не тільки православні літописці, але й польські автори, які вважали його єдиний недолік в тому, що він був "схизматизмом" (православним).

Не менше за батька, але вже не стільки ратними подвигами, скільки меценатством і культурно-просвітницькою діяльністю, прославився його син і спадкоємець, Костянтин-Василь Костянтинович Острозький. Він був одним з найбільш впливових військово-політичних діячів Речі Посполитої (федеральної держави, яка утворилася в 1569 році в результаті об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського). Більше трьох десятиліть, з 1576 року і до смерті він стояв на чолі Київського воєводства.

На високому посту київського воєводи Костянтин-Василь протистояв татарським набігам, активно привертаючи до оборони ще розрізнені і мало організовані козацькі загони. Проте, головною його заслугою була невпинна боротьба за збереження і розвиток православної культури на українських землях в умовах тиску і неприкритих гонінь з боку католицької церкви і виникнення на Брестському соборі 1596 року уніатської ієрархії.

Князь був різносторонньо освіченою людиною, володів кількома мовами і глибоко розбирався в основах православного, католицького і протестантського богослов’я. Розуміючи значення освіти і книгодрукування він, перед лицем католицького наступу, на власні кошти заснував в Острозі «тримовну», греко-слов’яно-латинську колегію (яку також називали академією).

Це був перший на східнослов’янських землях учбовий заклад європейського типу, який спростував затвердження єзуїтів про неможливість па основах православ’я розвивати вищу освіту.

При Острозькій школі зібрався гурток високоосвічених православних людей різних національностей. Були серед них греки, які вже встигли здобути вищу освіту в університетах Західної Європи (Никифор Лукаріс, згодом патріарх), але переважали люди з українсько-білоруського середовища. Найбільш значними ученими були: богослови і філологи Герасим Смотрицький і його син Максим, відомий під своїм чернечим ім’ям Мелетій, церковні полемісти Іван Вишенський і Василь Красовський, письменник і вчений Дем’ян (Даміан) Наливайко, старший брат Северина Наливайко – сотника надвірної корогви князя Острозького, козацького повстання.

До кола друзів Костянтина-Василя Острозького входив князь Андрій Курбський, який відрізнявся начитаністю і гострим розумом. У 1575 році на прохання Костянтина-Василя зі Львова до Острога переїхав, змушений раніше покинути свою країну, московський першодрукар Іван Федоров (Україні відомий також як Федорович). Він був запрошений для роботи в друкарні, яка була заснована (скоріше, відновленої) в 1571 році Костянтином.

Спираючись на оточуючих його вчених і просвітителів, князь задумав грандіозну справу – видання Біблії на церковнослов’янскій мові. У той час вже існували переклади окремих книг Старого, Нового Заповітів, більшість з яких належали першим вчителям слов’янства Кирилу і Мефодію. Зберігалися ці переклади в одиничних рукописних екземплярах в різних куточках православно-слов’янського світу, часто рясніли неточностями і явними помилками, допущеними перекладачами і переписувачами, містили різночитання, що спотворювали тлумачення Священного Писання. При цьому багато важливих біблейських текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх потрібно було перекласти з грецького з урахуванням латинського перекладу, який вже існував.

Князь енергійно розпочав організовувати видання Біблії. На його кошти були відправлені по різних містах люди, які шукали: біблійні грецькі тексти і їх слов’янські переклади. Оригінали або копії привозили до Острогу, де вони звірялися, редагувалися і зводилися в єдину церковнослов’янську книгу, що одержала назву "Острозька Біблія". Забезпечена високохудожніми гравюрами, вона була видана в 1581 році.

Видання "Острозької Біблії" в умовах польсько-католицького тиску, що посилювався, і невтішного стану православ’я в цілому (після розорення монголами князівств Русі і загибелі під ударами хрестоносців Візантії) було культурно-просвітницьким подвигом. Освічені слов’яни східного обряду одержали справжні біблейські тексти, написані зрозумілій для них мові. За своїм значенням цю працю зіставимо з перекладом і публікацією Біблії на німецькій мові, які на півстоліття раніше здійснив Лютер.

Примірники Біблії почали швидко розходитися на українсько-білоруських землях Речі Посполитої, потрапляючи в межі Московського царства, до земель, що знаходилися під владою турок, болгар і сербів. Цим виданням широко користувалися люди духовного звання і православні аристократи. Проте особливу роль "Острозька Біблія" відіграла в демократичному середовищі православних братств, що масово виникали в містах України і Білорусії в другій половині XVI століття. Найбільш численним і впливовим вважалося Львівське братство, а з початку XVII століття – Київське братство. Вони стали осередками православної освіченості, мали школи і навіть бібліотеки.

Робота Острозької друкарні не обмежувалася виданням лише Біблії, в ній друкувалася різноманітна богослужебна й учбова література. У 1587 році в Острозі видається перша полемічна праця Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", спрямована на захист православної віри від нападок з боку католицтва, а наступного року – "Книжечка" Василя Сурожського, яка мала схожий ідейний напрям.

Особлива роль належить князю Костянтину Костянтиновичу в боротьбі з насадженням унії на українсько-білоруських землях в кінці XVI–початку XVII століття.

Брестська унія 1596 року готувалася в таємниці від православної громадськості, її ухвалення ‘‘князями церкви" було для основної маси не тільки парафіян, але й рядових священиків і ченців цілковитою несподіванкою.

Унія внесла розкол в українсько-білоруське суспільство в найбільш відповідальний момент його історії.

В той же час польська влада створювала умови для окатоличування представників вищих прошарків українського суспільства, надаючи шляхті латинського обряду права, якими була обділена шляхта православна (бути обраними на вищі урядові посади – воєвод і каштелянів, – засідати в сенаті і бути серед перших людей Речі Посполитої, впливаючи на її політику).

У ситуації всебічного тиску на послідовників візантійського обряду, князь Костянтин Острозький опинився серед найстійкіших православних аристократів і державних діячів Речі Посполитої вищого рангу, які виступили проти унії (крім серед них були князі Друцькі-Соколінські, Корецькі та інші); цікаво, що в неправославному середовищі унія також не скрізь знайшла підтримку: проти неї виступили деякі державні діячі з числа римо-католиків і протестантів).

Особливе обурення князя Костянтина викликав таємний, без обговорення православною громадськістю, вирок Брестської унії. У широко розповсюдженому листі він проголосив ініціаторів унії "вовками в овечій шкурі", які зрадили свою паству, і закликав віруючих до відкритого протистояння. Відправивши офіційний протест королю Сигізмунду III (який його проігнорував), Костянтин Острозький вступив в антикатоличний союз з польськими протестантами, погрожуючи підняти повстання. Під його впливом шляхта, що залишилася вірною православ’ю (частина якої вже входила в кола козацтва, що формувалося) збиралася на сейми і висловлювалася проти унії. Провідні монастирі, і, перш за все,, Києво-Печерська лавра, яку в той час очолював ревнитель православ’я Никифор Тур, рішуче відкинули унію і піддала прокльонам її ініціаторів.

Цими рішучими діями Костянтину Острозькому з друзями і сподвижниками (Никифором Туром, Іваном Вишенським, Мартіном Броневським, який писав під псевдонімом Христофор Філарет та ін.) вдалося багато в чому зірвати план приведення в стан унії всього українсько-білоруського православ’я. У 90-х роках XVI століття в Україні з’являється цілий напрям релігійно-полемічної літератури, що досяг свого розквіту в наступні десятиліття.

Проте на православних землях польсько-литовської держави можливості протистояти уніатству і католицькому тиску були не всіх однаковими. У найближчих до Польщі землях, і на Волині позиції католицизму до кінця XVI століття була вже сильна влада, що належала католикам, зокрема із знатних західноукраїнських родів. Але польсько-католицький вплив майже не торкнувся Середнього Подніпров’я. Більше того, пост київського воєводи зберігав за собою прихильник православ’я Костянтин Острозький.

Це не дозволяло прихильникам унії широко (як в Литві) проводити в Києві і близьких землях, насильницькі дії проти православних. Підпорядкуванню папі тут рішуче опиралися всі стани, особливо духовенство, козаки і городяни.

Варто сказати і про меценатську діяльність князя Острозького, підтримку православної церкви. У Києві завдяки його турботам і матеріальній допомозі було відновлено Кирилівський і Межигірський монастирі, нового розквіту досягла Києво-Печерська лавра на Подолі, було побудовано церкви. За переказами, він був патроном більше 1000 православних церков по всій Україні.

Меценатство, видавнича діяльність і політичне заступництво Костянтина Костянтиновича, його невтомна просвітницька робота допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти в роки католицького тиску, і насадження уніатства.

Самднак, процес окатоличування і полонізації українсько-білоруської аристократії набував незворотного характеру. У католицизм переходили відомі православні князівські будинки. Більше того, ще за життя Костянтина-Василя його діти теж перейшли до католицизму, а єдиним, хто залишився вірним православ’ю був син Олександр, який помер раніше батька.

У XVII столітті на авансцену української історії виходять нові соціально активні прошарки суспільства – городяни (міщани) і духівництво, які зберігали вірність православ’ю, а також стають грізною військовою силою запорізьке козацтво.

2. Ситуація, що склалася на українсько-білоруських землях в результаті ухвалення верхівкою церковної ієрархії Брестської унії 1596 року, породила глибокі протиріччя в настроях віруючих. Особливо це торкалося освіченої частини православних в межах польсько-литовської держави.

На боці уніатства були сила, влада і гроші. Але, можливо, головне полягало в тому, що православ’я, яким воно було в XVI столітті у східнослов’янських народів і на Балканах, багато в чому (окрім, хіба що глибини містичного досвіду окремих ченців і іконопис) поступалося католицизму, тут не було ані впорядкованого догматизму, розробленої теології, ані доповнюючи богослов’я філософських систем, ані розвиненої літературної традиції, ані налагодженої системи освіти.

Більшість представників духовенства, мирян України і Білорусії категорично не бажали ухвалення унії, підпорядкування папському престолу. Проте, їм важко було обґрунтовано і доказово протиставити схоластично відпрацьованому догматизму католицизма- істини східної церкви.

Православна патріотична традиція не розрізнялася з традиціями IX століття, а той сплеск духовної активності XIII–XIV століть, який умовно називають "візантійським гуманізмом", на культуру слов’янських народів помітно не вплинув. До початку XVII століття увага акцентувалася на культурі розуму та освіти (які все більш затверджувалися в Західній Європі), а на глибині особистих містичних переживань, що не потребували їх раціонально-образного обґрунтування і уявлення. Тому ті, хто душею не приймали унії і були прихильниками православ’я в XVI – початку XVII століття усвідомлювали, що теоретично вони нічого не можуть протиставити стрункій архітектоніці католицизму. Католицьке насильство, як і уніатське підпорядкування папському престолу, викликали в них протест. Але знайти аргументи, не маючи своєї рівної за масштабом богословсько-філософської системи, було важко.

Тому в полеміці з уніатством і католицизмом багато з найбільш талановитих, освічених і вразливих її учасники опинилися в подвійному становищі. Вони прагнули до примирення протиборчих сил і протягом життя примикали (причому щиро), відповідно до змін своїх переконань, до тієї або іншої сторони. Яскравим тому прикладом є видатний український філолог, письменник-полеміст, просвітитель і церковний діяч Максим Смотрицький, відоміший під своїм чернечим ім’ям Мелетій.

М. Смотрицький народився, за одними даними приблизно у 1572 році, за іншими – в 1578 році в православній сім’ї. Його батько, Герасим Смотрицький, був високоосвіченою людиною, володів, окрім книжкової української і церковнослов’янської, також польською, давньогрецькою мовами, латинню. До 1576 року він займав пост міського писаря при магістраті в Кам’янець-Подольському, а пізніше був запрошений відомим меценатом і ревнителем православ’я, князем Костянтином-Василем Острозьким до його резиденції на Волинь.

Герасим Смотрицький незабаром став ідейним лідером Костянтина, який зібрав навколо князя православних культурних діячів і очолив Острозьку колегію (академію). Вже в перші роки свого перебування в Острозі він видав "Буквар" для братських шкіл України. Паралельно з цим він очолив роботу з підготовки видання першої слов’янської Біблії, яка друкувалася в Острозькій друкарні І.Федоровим, який покинув межі Московського царства. Г. Смотрицький писав до цього видання віршований пролог, зробив велику частину перекладів канонічних текстів з грецької на церковнослов’янську, порівнюючи їх з латинським зразком, виконав редакцію всього тексту.

Видання "Острозької Біблії" стало головною справою життя Г.Смотрицького. За обставин католицького тиску, який все більше посилювався, він не міг залишатися осторонь від гострих релігійних суперечок свого часу. У 1587 році батько Мелетія опублікував "Ключ Царства Небесного і нашої християнської духовної влади непорушний вузол" і "Календар римський новий". У ті ж роки він написав ще багато полемічних і сатиричних творів, спрямованих проти єзуїтської пропаганди. Особливій критиці піддавалося католицьке вчення про божественне походження папської влади.

Жива, творча атмосфера гуртка православних просвітителів, відносини в родині і навчання в Острозькій колегії визначили духовний статус Максима Смотрицького. Проте, як і для його батька, вчителів, старших друзів, вірних православ’ю, важким ударом для нього стало прийняття унії. Особливо пригнічували захоплення уніатами, за допомогою польських солдатів, храмів і монастирів, погроми, які чинили в православних братських школах. Але М. Смотрицький чудово розумів, обрана такими постатями православної ортодоксії як, скажімо, І. Вишенський, позиція категоричного неприйняття всіх культурних і богословських віянь, що йшли із заходу, не може бути продуктивною. Закритися від дії католицького світу не представлялося можливим. Захищати православ’я і свою культурну традицію можна було, лише після засвоєння різних пластів західної культури (у тому числі і теологічний). Тому, випускник Острозької колегії для глибшого ознайомлення з основами католицизму в 1601 році поступає в єзуїтський колегіум у м. Вільно. Підготовка, яку він там отримав, була достатньою для продовження всебічної освіти в авторитетних університетах Європи.

Після недовгого перебування в Бреслау (Вроцлаві), він слухає курси кращих німецьких професорів в Лейпцігу, Нюрнберзі і Віттенберзі, у якому (століттям раніше) Лютер запалив полум’я Реформації. М. Смотрицького цікавить майже все – від анатомії й астрономії до поетики і богослов’я. До тридцяти років він стає енциклопедично освіченою людиною. Здобувши фундаментальну гуманітарну освіту, він добивається присудження йому звання доктора медицини. У ті ж роки, глибоко зацікавився поетичною культурою італійського гуманізму, М. Смотрицький перекладає польською мовою вірші Петрарки.

Приблизно у 1608 році він повертається у Вільно і стає одним з провідних діячів православного братства цього міста. У тому ж році він видає гостро полемічний трактат "Антиграфи", в якому захищає основи східної віри від нападок з боку католиків і уніатів. Щирий біль від принижень, які зазнавала в ті роки православна церква в Речі Посполитій, виражає його поетичний "Тренос, або Плач" (1610). Із справедливими докорами М. Смотрицький звертається до представників духовенства і знатних домів, які перейшли до уніатства. Особливо красномовно він засуджує вищу церковну ієрархію, яка підписала Брестську унію.

Вирішивши повністю присвятити своє життя служінню православній вірі і духовній освіті народу, М. Смотрицький в 1616 році приймає чернецтво під ім’ям Мелетія. У тому ж році, на рівні кращих західноєвропейських зразків, він публікує у Вільно свою фундаментальну слов’янську "Граматику". У численних редакціях і переробках вона майже на півтора століття стає базовим підручником в школах України, Білорусії і Росії (зокрема, перевидається в Москві в 1648, 1721 і 1723 роках), а також Румунії, Болгарії і Сербії (де була востаннє надрукована в 1755 році). Саме ця книга послужила основою "Граматики російської" М. Ломоносова, виданої в 1755 році, і всіх наступних східнослов’янських граматик.

На початку XVII століття діяльність православних братств в Литві і Білорусії, як і на західноукраїнських землях, ставала все більш скрутною. Центром православної освіченості залишався Київ з його Печерською лаврою і впливовим братством. Польська влада, католики та уніати відчували себе тут не так міцно, тоді як рішучу підтримку православним колам надавало запорізьке козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним.

Козаки були напівчернечим військовим братством на зразок братства вікінгів, еллінського спартанського братства або рицарського ордена хрестоносців.

Козаки обеззброїли кочівників оригінальним способом. Вони зайняли місця на річках, що є природною перешкодою для кочових племен. Тоді як російські селяни були здавна знайомий зі скандинавською традицією мореплавства. Навчившись у кочівників верховій їзді, вони не забули і своїх споконвічних навичок і саме за допомогою човна, а не коня, проклали шлях до Євразії.

Козаки використовували річки як транспортні артерії для зв’язку з Росією. Вони здійснювали контроль по всій течії, не дозволяючи кочівникам навіть перетинати річки. Численні притоки давали козакам можливість будувати зручні порти і переходити з басейну однієї річки в басейн іншої. Так до кінця XVI ст. Батьківська козача община басейну Дніпра породила дві сестринські общини – козаків Дону і козаків Яїка (р. Урал).

З 1616 року в Києві на Подолі почала роботу братська школа, творцем і першим ректором якої став Іов Борецький. Цей видатний просвітитель і церковний діяч намагався об’єднати кращі православні сили, запросив викладати до братської школи Мелетія Смотрицького, Після того, як І. Борецький, який розвернув активну роботу по відновленню Київської православної митрополії, в 1618 році став настоятелем київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, М. Смотрицький прийняв керівництво, заснованою їм школою.

У 1620 році старання православного духовенства скінчилося успіхом. Київська митрополія повстала з попелу. Очолив її І. Борецький, а його друг і сподвижник ієромонах Мелетій був відправлений на єпископську кафедру в Полоцьк. Там він публікує на польській мові декілька трактатів полемічного характеру, намагаючись знайти шлях до розумного компромісу між християнами всіх конфесій.

Переваги західної освіти, для Мелетія були очевидні (але він вважав, що це не дасть папі римському права духовної влади над православними). Не приймав Мелетій і католицьких догматів (сходження Святого Духу одночасно від Бога-Батька і Бога-Сина, першість Папи в християнській церкві, а тим більше – світської влади римського первосвященика).

Відновлення православної ієрархії на українсько-білоруських землях зустріло запеклий опір з боку католиків і уніатів. Польський король не зважився зробити проти неї репресивні заходи, оскільки йому потрібна була допомога українського козацтва в боротьбі з Туреччиною. В багатьох містах, особливо в Західній Україні та Білорусії, де позиції уніатів були міцнішими, ніж в Придніпров’ї, постійно відбувалися антиправославні акції.

Конфесійне протистояння з кожним роком посилювалося в Полоцькі, де постійні підступи проти православ’я чинив уніатський єпископ міста Іосафат Кунцевич. Але в 1623 році його було вбито повсталими парафіянами у Вітебську.

Вбивство Іосафата Кунцевича, суперника і непримиренного ворога Мелетія, справило на українського ревнителя православ’я велике і важке враження. Як чуйний і сумлінний християнин він покладав моральну відповідальність за досконалий злочин і на себе, оскільки не зумів запобігти кривавій розв’язці боротьби. У молитовному упокорюванні він залишає єпископську кафедру Полоцька і відправляється в трирічне паломництво до святих місць Греції, Сірії і Палестини.

Але яким було його розчарування від побаченого і почутого там! Замість високої духовності і візантійської вченості Мелетій Смотрицький зіткнувся з масовим неуцтвом і упертим догматизмом, закритістю, підозрілістю до всього нового і нетрадиційному. В порівнянні з новаторством і динамізмом добре знайомого йому Заходу? Схід справляв враження ортодоксальної застійності.

Рівень грецького богослов’я виявився, в порівнянні із західною духовною культурою, надзвичайно низьким. Під попелом візантійського православ’я тепло життя більш не відчувалося. Вчитися у греків було нічому, і Мелетій вирішив для себе, що захищати рідне і миле його серцю православ’я в його теперішньому стані більш немає сенсу. Воно, як йому здавалося, не може протиставити католицизму (з багатством західноєвропейської постренессансно-бароккової культури) нічого дієвого.

У душі і житті Мелетія відбувся важкий перелом. Повернувшись до Києва з подорожі на схід, він в 1627 році таємно, щоб не спровокувати розриву відносин зі своїми старими друзями, переходить в уніатство. Проте через рік це стає загальновідомим і він, виявившись чужим серед своїх, переїздить на Волинь. Там Мелетій стає настоятелем уніатського Дерманського монастиря, увійшовши в роль свого серед чужих.

В останні роки життя М. Смотрицький публікує твори, в яких відрікається від своїх колишніх антиуніатських виступів і обґрунтовує вибір на користь уніатства через плачевний стан світового, особливо грецького, православ’я, а також необхідності єднання всіх християн. Ці його праці, зокрема, написані на захист уніатства: "Протест", "Апологія" (1628) і "Параїнезіс" (1629), були рішуче засуджені православними колами Києва, де провідну роль починав грати Петро Могила, який успадкував митрополичу кафедру.

Гіркота від розчарування і розриву з колишніми друзями й однодумцями прискорила кончину М. Смотрицького. Він помер в 17(27) грудня 1633 року.

Видатна роль М. Смотрицького в історії України і всіх східнослов’янських країн залишається безперечною. Мелетій був одним з перших, православних слов’ян, який ретельно вивчив західну культуру XVI-XVII століть і намагався з’єднати її досягнення з основами православного віровчення.

У вітчизняній духовній традиції М. Смотрицький був першим, хто широко і компетентно використовував ідеї мислителів середньовічної Західної Європи (Томи Аквінського, Бонавентури) та епохи Відродження (Миколи Кузанського та Еразма Роттердамського). У його творчості виразно проглядаються риси культури бароко, що затверджувалася тоді в католицьких країнах. При цьому, все життя прагнув поєднати споріднені, але в той же час різні, духовні основи східно-християнської і західно-християнської культур. У цьому він виступає попередником не тільки Петра Могили, але й ідейного натхненника петровських перетворень в Росії, Феофана Прокоповича, а далі – Григорія Сковороди та Володимира Соловйова.

3. Посилення польського гноблення та католицької експансії в кінці XVI століття стимулювало консолідацію українського народу, але вже не стільки під егідою князів (які часто приймали католицизм), скільки навколо козацтва і Запорізької Січі.

Польська влада юридично визнавала козацтво як особливий стан. Але офіційний статус козаків мала мізерна кількість осіб, внесених до реєстру тих козаків, хто перебували на прикордонній службі Речі Посполитої. Ці козаки одержали назву реєстрових.

Формування реєстрового козацтва почалося з універсала Сигізмунда II Августа (1572 рік), згідно якого на державну військову службу було прийнято загін у складі 300 козаків. У 1578 році наступний король, Стефан Баторій, збільшив реєстр до 500 чоловік. Вони офіційно звільнялися з-під влади землевласників і старост, мали свій військовий суд і одержували за службу платню. Для утримання арсеналу, госпіталю з будинками інвалідів і похилих людей (втім, мало хто з козаків доживав до старості) їм передали містечко Трахтемірів. Реєстровому козацькому війську надавалися військові регалії: малинова корогва (прапор), армійська печатка, бунчук, гетьманська булава, бубна і труби.

В один час із консолідацією козацтва підсилюється активність українського міщанства, шляхти і духовенства, які боролися за збереження традиційних прав. Православний культурно-просвітницький рух в Україні в 70-х–90-х роках XVI століття розгортався у вигляді організації міських братств. Їх представники свідомо прагнули зберегти свою релігійно-духовну ідентичність.

У другій половині XVI століття козацькі та просвітницькі течії були слабо зв’язані між собою. Вони розвивалися в різних площинах, хоча випадки приєднання до козацтва випускників Острозької школи добре відомі. Серед них – легендарний ватажок козацького повстання Северин Наливайко, брат православного ученого, що викладав в Острозької академії, Дем’яна Наливайка.

Проте особлива роль в об’єднанні провідних сил українського народу для боротьби за права та національні інтереси (перш за все, козаків, київських міщан, частини освіченого духовенства, які зберегли вірність православ’ю) належить славному гетьману Війська Запорізького Петру Конашевичу-Сагайдачному.

Петро Конашевич, відомий на прізвисько «сагайдачний», яке дали йому запорожці – одна з найбільш знакових фігур староукраїнської історії. Йому доводилося воювати на Чорному морі і біля стін Москви, разом з поляками перегороджувати туркам шлях до Європи і, всупереч волі польського короля, відновлювати православну ієрархію на українсько-білоруських землях. Як справжній козак, він понад усе ставив особисту свободу, православну віру, військове товариство і запорізьке братство. Ці якості оспівані в народних піснях, популярних і сьогодні.

Про молоді роки Сагайдачного відомо мало. Народився він, приблизно, в 1570 р. біля містечка Самбор, недалеко від Львова в православній шляхетскій (дворянської) родині. Можливо, після львівської або якоїсь іншої братської школи він вирушає вчитися на Волинь в Острозький слов’яно-греко-латинський колегіум (академію), що знаходився під патронатом князя і київського воєводи Костянтина-Василя Острозького.

Після закінчення колегіуму молодий Петро Конашевич займався в Києві педагогічною практикою. Відомо, що якийсь час він був учителем в домі міського судді Яна Аксака. Проте мирна праця на ниві народної освіти явно не відповідала його енергійному та рішучому характеру. Жорстока боротьба з татарськими набігами, яку вели запорізькі козаки і загони старост прикордонних міст-фортець (Черкас, Чигирина, Умані) , не втихала. В той же час, у зв’язку з проголошенням в 1596 році церковної Брестської унії, становище в Україні різко загострилося. Шляхта, яка зберігала вірність православ’ю, що надихнула закликами князя Костянтина Острозького, готова була із зброєю в руках боротися за збереження батьківської віри. Петро Конашевич не міг залишатися осторонь від цих епохальних для України подій.

До цього часу школою рицарської мужності для православної української молоді всіх станів стала Запорізька Січ, що виникла за дніпровськими порогами (звідси і її назва). Біля її витоків у середині 16 століття стояв прославлений князь-отаман Дмитро Вишневецький. Козаки на демократичних основах створили православне військове братство, яке деякі дослідники схильні співставляти із західними рицарськими орденами. Жінок на Січ не допускали. Всі основні питання вирішувалися виборним шляхом і на загальних зборах козаків. Стати членом співдружності могла людина будь-якого звання і походження. Умовами прийому були тільки вірність православ’ю і доведена в бою мужність.

Січове козацтво, яке захищало Україну від турецьких військ, знаходилося поза досяжністю польської адміністрації. Тут збиралися родовиті православні шляхтичі та холопи, які втекли – всі, хто, мав військову доблесть, не хотів миритися з, насаджуваними поляками порядками. Потрапляючи на Січ, всі ставали рівними, а положення і просування по військовій службі визначалося винятково особистими якостями людини.

Запорізьке козацтво ще за часів Байди-Вишневецького прославилося сміливими походами на Кримське ханство і турецькі міста-фортеці Північного Причорномор’я. З кінця XVI століття Запоріжжя стає також центром боротьби православного населення України проти польсько-католицької експансії. Звідси на боротьбу з королівськими військами виступали загони К. Косинського і С. Наливайка. Слава про Січ досягала дворів Західної Європи, про що свідчить посольство до запорізьких козаків в 1594 році німецького імператора. Метою походу козаків, який очолював Е. Лясота було заключення союзу із запорожцями для спільної боротьби з могутньою імперією Османа.

Приблизно, в 1600 році Петро Конашевич потрапляє на Запорізьку Січ і дуже скоро стає одним з визнаних козацьких лідерів. Йому було близько 30 років і, мабуть, він вже мав бойовий досвід, хоча де і з ким йому доводилося воювати в молоді роки, залишається невідомим. Він міг брати участь і в боротьбі з татарськими загонами, які продовжували турбувати прикордонні українські землі, і в згаданих антипольських козацьких повстаннях 90-х років XVI століття. Але справжня слава знайшла його саме на Січі і в історію він увійшов, перш за все, як отаман, а потім і гетьман Війська Запорізького.

У перші роки XVII століття Петро Конашевич – один з організаторів і лідерів блискучих козацьких походів на татарсько-турецькі володіння. У 1601 році запорожці прорвалися за Перекоп і спустошили Північний Крим. Наступного року вони, на своїх легких човнах ("чайках"), зробили морський рейд у пониззя Дністра й Дунаю, завдаючи удару по турецьких володіннях у Аккермана (Белгорода-Дністровського) та Ізмаїла. Відбувається також похід до, підвладної турецькому султану, Молдавії, а після нього Сагайдачний на стороні польських військ на чолі козачого загону брав участь у війні в Прибалтиці.

У цих нелегких походах Петро проявив неабияку мужність і військово-організаційний талант. Його авторитет незмінно зростав, і в 1605 році його вперше було обрано гетьманом Війська Запорізького. Тоді ж запорізькі козаки на чолі із Сагайдачним, вчинили блискучий морський рейд на Чорне море і узяли на болгарському узбережжі турецьке місто-фортецю Варну, а наступного року завдали удари по Очакову та Перекопу, спустошивши прилеглі до них райони.

Ці успіхи принесли Сагайдачному загальноєвропейське визнання. Запорізькі козаки, як і за часів Байди-Вишневецького, зламали хід боротьби з турецько-татарськими силами на Північному Причорномор’ї на свою користь. З того часу, аж до смерті прославленого гетьмана, військова ініціатива незмінно належала запорожцям. У 1609 році запорожці, на чолі з Сагайдачним, на своїх "чайках" знову вийшли в Чорне море і спалили могутні турецькі міста-фортеці: Ізмаїл, Килію та Аккерман, визволивши, як завжди, багатьох християнських невільників, які тужили в полоні.

Проте Петро Конашевич не зміг скористатися плодами своїх перемог в повній мірі. У ці роки, у зв’язку з негараздами та смутою в Московському царстві, більшість запорізьких, як і донських козаків, шукали собі слави у військах самозванців – Псевдодмитрія I та Псевдодмитрія II, вступали до союзу з ватажком повстанських сил Болотниковим, козачими отаманами типу "царевича Петра" або Заруцького.

Участь у цих грабіжницьких операціях відволікала значну частину українських козаків від закріплення успіху на Північному Причорномор’ї, якого досяг Сагайдачний. Сам Сагайдачний в ці афери не вплутувався. Більше того, його дії проти татар і турок об’єктивно йшли на користь Московській державі, оскільки загострювали відносини між імперією Османа і Річчю Посполитою. Проте кожен козак на свій страх і ризик вибирав: де, за що і з ким воювати.

Польський король Сигізмунд III стояв за всіма цими авантюрами, сподівався підкорити Московське царство і посадити на трон в Кремлі свого сина – короля Владислава. Побоюючись війни з Туреччиною, він рішуче виступав проти дій запорізьких козаків у Причорномор’ї. Його накази та погрози вже мало хвилювали козацтво. Український народ в якості січового рицарства (а запорізькі козаки себе в офіційних документах нерідко називали саме "льцарями" – лицарями), сформувавши власні, цілком самостійні озброєні сили.

У 1612 році Сагайдачний знову напав на Кримське ханство), завдав удару по Кафі (Феодосії), що належала туркам. Однак в цей час він одержав звістку про те, що татарська орда вторглася на землі Подолії. Запорізький гетьман повернув свої війська на північ, підстеріг татар, які поверталися з України, і раптово напав на них біля Кінських Вод. В результаті перемоги запорожці заволоділи майном, награбованим ханськими військами, і визволили безліч полонених.

Запорізькі удари по турецьких твердинях Причорномор’я з новою силою поновилися після закінчення Смутного часу в Московській державі і прибуття з півночі на Січ нових мас козаків. Справжнім тріумфом Війська Запорізького був морський похід 1614 року на південний берег Чорного моря. Сагайдачному вдалося зайняти одне з найбільших турецьких портових міст – Синоп, знищити місцевий гарнізон, звільнити християнських невільників і з багатою здобиччю, майже без втрат повернутися до України.

За цим успіхом наступного року відбувся зухвалий і не менш вдалий наліт 80 запорізьких "чайок" на Стамбул. Козакам вдалося стрімко спалити дві столичні пристані, у битві з турецькою ескадрою захопити декілька галер і змусити турецького воєначальника спасатися втечею (а за деякими даними навіть полонити його).

Але Сагайдачний не зупинявся на досягнутому і не давав ворогам передих. У 1616 році він очолив морський похід на Кафу, де знаходився найбільший в Північному Причорномор’ї невільничий ринок, де в очікуванні своєї долі, тужили тисячі християнських невільників. Стрімко увірвавшись у гавань, козаки спалили турецький флот, який стояв там, і оволоділи фортецею. Визволені полонені рознесли славу про хороброго гетьмана у всі кінці Східної і Центральної Європи.

Останнім з турецьких портів Причорномор’я, узятих запорізьким отаманом, стало місто Трапезунд (Трабзон) на південному узбережжі Чорного моря. Після розорення міста козаками, оскаженілий султан наказав стратити великого візиря і багатьох своїх воєначальників. Завершальним акордом в цій звитяжній боротьбі став похід у 1619 році під керівництвом Сагайдачного проти Кримського хана.

Головні сили запорожців протягом 20 років спрямовували, як бачимо, на боротьбу з імперією Османа і Кримським ханством. Король Сигізмунд III часто був цим незадоволений, проте перешкодити діям козаків не міг. Але при всій самостійності запорожців по відношенню до польської влади, вони офіційно не відмовлялися від підданства Речі Посполитої, їм доводилося зважати на інтереси Варшави. Адже для боротьби з турками козаки потребували налагодженого надходження продовольства, зброї і боєприпасів з українських міст, де розташовувалися королівські гарнізони. Крім того, у разі тотальної війни з Османською імперією (яка незабаром і почалася), зупинити ворога можна було лише сумісними польсько-українськими силами.

Тому Сагайдачний, як і командуючий польськими військами в Україні коронний гетьман Станіслав Жолкевський, у разі козацьких повстань, які розгорталися, прагнув знайти мирне рішення і не доводити ситуацію до відкритої війни з Річчю Посполитої. Цим негайно скористалася б Туреччина, що мала величезний військовий потенціал. Один з компромісів було досягнуто під час переговорів Сагайдачного і коронного гетьмана в жовтні 1617 року при їх зустрічі в урочищі Суха Вільшанка біля Білої Церкви. Поляки погодилися розширити козацький реєстр, а, у відповідь на це, запорожці узяли зобов’язання самовільно не нападати на Крим і турецькі володіння.

Більш того, польська влада, яка потребували підтримки українського козацтва у війні з Московською державою, змушена була піти на серйозні вчинки щодо релігійних питань. Король дав згоду офіційно визнати в межах Польсько-литовської держави юридично скасовану і замінену уніатським духівництвом Православну Церкву з її ієрархією та земельними володіннями.

Відносини запорожців з урядом царя Михайла Федоровича Романова складалися не кращим чином. Кремлівська адміністрація, вважаючи своїм головним ворогом Річ Посполиту, після вигнання поляків з Москви увійшла до дружніх відносин з турками і кримськими татарами, маючи намір привернути їх до війни з королем Сигізмундом III. Проте відновлення такої широкомасштабної операції ставило під удар полчищ султана, перш за все, українські землі. Тому запорожці, на чолі з Сагайдачним, в перші роки правління царя Михайла опинилися в таборі його супротивників.

У такому складному контексті міжнародних відносин стають зрозумілими причини сумісного походу польської армії під командуванням короля Владислава (що став згодом королем Речі Посполитої) і запорізьких козаків, на чолі з Сагайдачним на Москву (1618 рік). Король, рухаючись на російську столицю найкоротшим шляхом від утримуваного поляками Смоленська, явно поквапився. Підступивши до стін міста, він опинився в оточенні. Сагайдачному (що узяв по дорозі Єлець, Лівни та низку інших міст), вдалося врятувати польську армію.

Цей епізод мав далекосяжні наслідки для розвитку українсько-польських відношень. Справжній католик Сигізмунд III, при всій його колонізаторській, по відношенню до України, політиці, переживаючи почуття подяки Сагайдачному за порятунок сина, офіційно затвердив його гетьманську гідність по відношенню до українського козацтва (тим самим фактично визнавши його реальну владу над більшою частиною Придніпровської України). Угода з коронним гетьманом Жолкевським в жовтні 1619 року на річці Роставиці у містечка Паволоч ще більш закріпило положення лідера запорожців.

Проте, не дивлячись на королівську обіцянку відновити православну церковну ієрархію, польський уряд не збирався йти на реальні поступки українцям в релігійному питанні. Тому, вже на початку 1620 року (після повернення запорожців з походу до Криму), протистояння загострилося настільки, що козацтво, за підтримки київського духівництва, готове було вийти з підданства Речі Посполитої і піти на службу до царя Михайла. Умови можливого переходу обговорював в Москві посол Сагайдачного – Петро Одінець.

У тому ж 1620 році, за рішучою підтримкою киян і активною участю Сагайдачного, під охороною загонів запорожців, в Києві відповідно до церковних канонів, було проведене відновлення православної митрополії. Її очолював близький до прославленого гетьмана, видатний церковний і культурний діяч, полеміст і просвітитель Іов Борецький.

Варто також відзначити особисту участь гетьмана в створенні в Києві на Подолі, при Братському Богоявленському монастирі колегіуму, який став основою для відомої Києво-Могилянської академії – одного з перших православних вищих учбових закладів європейського типу. Коли польська влада почала перешкоджати роботі цієї школи, Сагайдачний, в 1616 році особисто і разом з Військом Запорізьким записався до "братчиків". Цим жестом він поставив новоутворений колегіум під озброєний захист Січі.

Проведена, всупереч королівській волі, акція по відновленню Київської православної митрополії призвела до різкого загострення відносин між Варшавою і Запоріжжям. Але продовжувалося воно недовго. Починалася велика війна між імперією Османа і Річчю Посполитої, ареною якої могли стати землі України.

У вересні 1620 року турецьке військо нанесло важку поразку польській армії (у складі якої були й українські козаки, але без Сагайдачного) в Молдавії, на Цецорських полях. Тут, зокрема, героїчно загинули коронний гетьман Жолкевський та багато інших воїнів Польсько-литовської держави, у тому числі, і Чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан (майбутній гетьман України) на три роки потрапив до османського полону.

Поразка на Цецорських полях відкривала ворогам шлях на Україну, і татари не забарилися скористатися цією можливістю. Вже в жовтні 1620 року буджакська орда піддала Поділля жорстокому грабежу. Тому при всьому загостренні українсько-польських відносин обидві сторони, на користь сумісної оборони, повинні були шукати примирення і об’єднання сил.

В умовах, які склалися, польський уряд не міг дозволити собі конфронтацію із Запоріжжям, а самі козаки чудово усвідомлювали масштаб загрози. У листопаді 1620 року у Варшаві було скликано державний сейм, на якому Сагайдачному вдалося переконати польську владу змиритися з відродженням Київської митрополії. Король дав офіційні обіцянки щодо швидкого "заспокоєння грецької віри".

Коли стала відома звістка про новий наступ величезної турецької армії, в червні 1621 року козацька рада в урочищі Суха Діброва, за участю православного духівництва і самого митрополита Іова Борецького, ухвалює рішення про негайний похід запорожців і всього українського козацтва на допомогу польської армії, командувачем якої був новий Коронний гетьман Я. Ходкевич.

Об’єднані слов’янські війська (30 тисяч польських солдатів і 40 тисяч українських козаків) на початку вересня 1621 року зупинили більш ніж 150-тисячні (згідно з іншими даними, – до 250 тисяч) турецькі полчища у фортеці Хотин, протягом наступного місяця нанесли їм поразку. Супротивник змушений був відступити на територію Молдавії. Небезпека турецького завоювання України була усунена, але і втрати союзників були значними.

У боях під Хотином Сагайдачний був смертельно поранений: у важкому стані гетьмана на возі, який надав для нього король Владислав і в супроводі його особистого лікаря, привезли до Києва, де він, не встаючи з ліжка, прожив ще декілька місяців. Від його імені, від всього українського козацтва і православного духовенства на початку 1622 року до Варшави на сейм відправилася делегація з вимогою ліквідувати унію і повністю визнати відновлену, за півтора року раніше, Київську митрополію. Король був готовий піти на це, проте депутатами сейму, під впливом католицької ієрархії, прийняття відповідної ухвали було черговий раз заблоковано.

Сили вже немолодого гетьмана закінчувалися, і в квітні 1622 року він помер. У своєму заповіті Петро Конашевич-Сагайдачний розподіляв особисті кошти на потреби київської і львівської православних братських шкіл, церков і монастирів України. Його смерть була сприйнята православною церквою і запорізьким козацтвом, киянами і всім українським народом як гірка втрата. Поет і ректор київської братської школи Касіян Сакович склав на честь покійного гетьмана величні зворушливі вірші, які на похоронах по черзі декламували дванадцять студентів. Поховали героя в Богоявленському соборі київського Братського монастиря біля будівлі, облагодіяної їм братської школи.

4. Іван Матвійович Борецький, відомий під своїм чернечим ім’ям Іов, був одним з просвітителів і церковних полемістів, які відстоювали права і свободу православної церкви після прийняття більшістю вищої ієрархії в 1596 р. Брестської унії. Головною його заслугою було відновлення Київської православної митрополії, яка стала центром консолідації і підйому духовних сил на українсько-білоруських землях, які в першій половині XVII ст., входили до складу Польсько-литовської держави – Речі Посполитої.

Народився І. Борецький в селі Бірче (тепер Львівської області), приблизно, у 1570 р. або дещо раніше. Про його батьків відомостей не збереглося, але, судячи з усього, вони були людьми достатньо освіченими. Де здобув освіту І. Борецький, не відомо. Судячи з його глибоких пізнань у сфері західного богослов’я та філософії, він вчився в одній з католицьких колегій або навіть університетів. З юних років І. Борецький опинився в атмосфері запеклої боротьби, яка охопила українсько-білоруські і, перш за все, західноукраїнські землі у зв’язку з питанням про унію православної церкви (в межах Речі Посполитої) з католицьким Римом. Питання це підіймалося задовго до Брестського собору 1596 р.

Вища церковна ієрархія України і Білорусії схилялася до прийняття влади Ватикану, що забезпечило б їй міцніші позиції в Польсько-литовській державі. До того ж, пряме підпорядкування папському престолу робило церковних ієрархів незалежними від православних братств, які набирали в другій половині XVI ст. силу в українських містах і, перш за все, у Львові.

Братства та рядове духовенство, особливо чернецтво, частина православної шляхти і навіть деякі аристократи, як, наприклад, князь Костянтин-Василь Острозький, виступали проти унії. Особливо люто боровся з унією відомий західноукраїнський полеміст і аскет Іван Вишенський, з яким в молоді роки І. Борецький досить тісно спілкувався. Проте, розділяючи переконання свого старшого друга і духовного наставника, не приймаючи ідею підпорядкування православної церкви папському престолу, Борецький, в той же час, не заперечував необхідності конструктивного діалогу та відкритого контакту з католиками для збагачення вітчизняної культури досягненнями західної цивілізації.

З моменту відкриття у Львові в 1586 р. православної братської школи І. Борецький був залучений до її роботи. Перший ректор цього учбового закладу, грек Арсеній Еласонський, зібрав відомих учених, викладачів, які, використовуючи можливості друкарні Львівського братства, розвернули широку видавничу діяльність. Саме таке поєднання педагогічної, богословсько-літературної роботи з книгодрукуванням і є відмінною рисою київського духовного центру, біля витоків якого стояв І. Борецький.

У 1604 р. І. Борецький став ректором Львівської братської школи, займаючи антиуніатську, але в цілому толерантну по відношенню до католицизму, позицію. Після Брестського собору почалися масові гоніння, і було ясно – розвиток православної культури на західноукраїнських землях на цьому етапі ускладнюється. Утиски змушували викладачів приймати унію, переходити до католицтва або виїжджати на схід, перш за все, до Києва, де тиск був не таким сильним. У 1610 р. Борецький переїздить до Києва, відкриває, як священик, приходську школу. Він швидко входить до кола освічених громадян, пов’язаних з київським братством, Києво-Печерською лаврою і захоплює їх ідеєю відкриття школи вищого типа, за прикладом тієї, якою він керував у Львові. Ця думка зустріла розуміння.

Одразу ж виникли основні питання – про кадрове забезпечення майбутньої школи і кошти на її утримання. Складніше було вирішити фінансове питання, оскільки на той час багато відомих прізвищ України, у тому числі й нащадки прославленого мецената Костянтина-Василя Острозького, вже прийняли католицизм.

Джерелом існування київського братства були пожертвування, перш за все, ремісників, торговців, а також монастирів, духовенства, заможних козаків і вірних православ’ю дрібномаєтних шляхтичів. Так спроможна православна дворянка Галшка Гулевічевна, дружина Стефана Лозки, пожертвувала Київській братській школі на Подолі свою садибу із земельною ділянкою, а також кошти на утримання вчителів. Завдяки цьому братська школа одержала власне приміщення.

Першим ректором Київської братської школи, відкритої в 1616 р., став І. Борецький, на той час вже відомий в православних колах учений і письменник-полеміст. Поряд з ним були такі відомі діячі української культури того часу, як син колишнього ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького – Мелетій Смотрицький, автор відомої церковнослов’янської граматики, і поет Касіян Сакович. Обидва вони, після І. Борецького, керували, організованою їм школою, перший в 1619 – 1620, а другий в 1620 – 1624 рр.

Діяльність цих перших трьох ректорів, перш за все, самого І. Борецького, визначила рівень Київської братської школи як учбового закладу вищого типу і заклала основи подальшого її підйому. У Києві в ті роки були зосереджені кращі культурні і наукові сили всього східнослов’янського світу – Єлисей Плетенецький, Захар Копистенський, Тарасий Земка, Лаврентій Зізанія, Павло Беринда. Серед викладачів переважали ченці, але були і світські люди. У Київській школі, як це було прийнято в усіх православних братських школах, вчилися діти різних станів.

Очолювана І. Борецьким діяльність братської школи була тісно пов’язана з культурно-просвітницьким гуртком Києво-Печерської лаври, яким керував високоосвічений архімандрит Єлисей Плетенецький. Саме йому вдалося добитися від королівського уряду підтвердження прав і привілеїв. Є. Плетенецький зібрав багатющу бібліотеку. Клопотаннями цього архімандрита в 1615 р. в лаврі було відкрито друкарню, яку очолив Павло Беринда – лінгвіст, письменник, перекладач і друкар, який одержав почесний титул «архитипографа церкви Російської». Першою книгою, яка вийшла з друку Києво-Печерської лаври в грудні 1616 р., була допомога для учнів братських шкіл – "Часослов".

Підйом освітньої і видавничої діяльності в Києві відбувався на тлі загострення соціально-церковної боротьби в Польсько-литовській державі та міжнародного стану в Східній Європі. Поразкою закінчилася спроба поляків посадити на трон Московського царства сина короля Сигізмунда III – короля Владислава (майбутнього короля Владислава IV), але останній продовжував боротися за царський вінець.

У 1618 р. польські війська підступили до Москви, але опинилися у скрутному становищі. Король був врятований тільки завдяки енергійним діям запорізького гетьмана Петра Сагайдачного. Після цієї події популярність ватажка українських козаків, відомого своїми перемогами над татарами й турками, зросла. Взимку з 1617 по 1618 р. у Києві були антиуніатські дії городян, які підтримали запорозькі козаки.

Ці та інші події змусили Сигізмунда III в 1618 р. видати грамоту з гарантіями прав православних мешканців Києва. Городяни дещо заспокоїлися, проте ця грамота мало що значила, оскільки офіційно православна церква залишалася невизнаною польською владою.

У 1618 р. І. Борецький, передавши керівництво братської школи М. Смотрицькому, прийняв чернецтво і був обраний ігуменом головного, в межах Києва (Лавра знаходилася за межами міста) Михайлівського Золотоверхого монастиря. Його дружина також прийняла постриження в одному з жіночих монастирем, розташованого недалеко від Михайлівського монастиря. Найтепліші відносини вони зберігали до останніх днів.

З Москви через Київ на Близький Схід повертався Єрусалимський патріарх Феофан, цим випадком для відновлення Київської православної митрополії гріх було не скористатися. У серпні 1620 р. в Києво-Печерській лаврі відбулася таємна нарада представників православних спільнот і монастирів Польсько-Литовської держави, де було вирішено просити патріарха висвітити І. Борецького на православного митрополита Київського. Феофан спочатку боявся піти на такий рішучий крок через страх перед можливою помстою з боку поляків. Але, П. Сагайдачний гарантував патріарху безпеку силами козаків, і той зважився на цей акт.

У вересні 1620 р. патріарх Феофан, з дозволу уселенського патріарха, за участю ще двох високих ієрархів східної церкви – митрополита Софійського Неофіта та єпископа Страгонського Авраамія, під охороною козаків, в храмі Братського монастиря висвятив на митрополита Київського і Галицького Іова Борецького. Оскільки Київський Софійський собор, який зберігся в місті після монгольського нашестя, знаходився в руках уніатів, місцем перебування митрополита став, розташований неподалеку Михайлівський Золотоверхий монастир.

Відродження православної Київської митрополії підвищило значення Києва як центру всього українсько-білоруського православ’я. Саме у той час почала формуватися традиція називати Київ "Другим Єрусалимом". Одним з перших так став називати місто в своїх посланнях І. Борецький.

Католики й уніати, при всьому їх обуренні, не змогли перешкодити відновленню православної Київської митрополії. Папа звернувся до короля із закликом покарати нового митрополита та єпископів, але польська влада не зважилася зробити яких-небудь дій, боячись спровокувати виступ українського козацтва. А в підтримці Війська Запорізького король гостро потребував для майбутньої широкомасштабної війни з турками. Положення Сигізмунда III посилювалося ще й тим, що у великій битві на Цецорських полях восени 1620 р. польські війська зазнали поразки і тепер на карту було поставлене існування Речі Посполитої.

У червні 1621 р. козаки на своїй раді, яка проходила за участю православного духівництва на чолі з Іовом Борецьким, ухвалили рішення виступити на допомогу польському війську проти величезної турецької армії, за умови офіційного покликання Польсько-литовською державою відновленої православної церкви. 40-тисячне українське військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним, поєднавшись з польською армією, яка поступалася йому чисельністю, у важких боях під Хотином у вересні того ж року зупинило турецьке нашестя. Проте ця перемога коштувала гетьману Сагайдачному життя. Київська митрополія, яку очолював І. Борецький, залишилася без впливового заступника.

Турецька загроза змусила польську сторону піти на компроміс. Сейм і польський уряд примирилися з існуванням відновленої православної митрополії, хоча не визнали її офіційно. Не вирішив цю проблему і сейм, скликаний у 1623 р. Його депутати висловилися за проведення сумісного собору православними та уніатами для подолання існуючих між ними розбіжностей. Проте суперечності між сторонами були такі принципові (догматизм, незалежність або підпорядкування Папі Римському), що зняти їх було неможливо.

За таких умов православні українсько-білоруські землі, особливо Київ, ще більш об’єдналися навколо митрополії, яку очолив І.Борецький, в якій головну роль відіграв і архімандрит Києво-Печерської лаври Є. Плетенецький. Разом вони доклали немало зусиль для консолідації в Києві провідних представників православної культури України, розвитку освіти і протистояння католицько-уніатському наступу. Важливою була публікація ієромонаха Києво-Печерської лаври Захара Копистенського (з 1624 р., після смерті Є. Плетенецького, архімандрита) "Полінодій" (що означає "Повернення на старий шлях" всіх, хто прийняв уніатство), опублікована в 1621 р. У іншій своїй "Книзі про єдину віру" він захищає православ’я від протестантизму, достатньо поширеного на той час в Польщі, Литві і західних землях України і Білорусі. Всі ці праці були створені під впливом духовного спілкування з І. Борецьким. Протягом 1620-х років у Києві створювався і так званий Густинський літопис – історія Русі-України з найдавніших часів. Її найбільш вірогідним автором вважається теж З. Копистенський, проте, трактування вітчизняної історії характерне для всього кола православних просвітителів Києва, лідером яких був митрополит Іов Борецький.

На початку 1621 р. І. Борецький скликав у Києві зібрання для обговорення завдань, які стояли перед митрополією. У рішеннях йшлося про необхідність посилення проповідницької діяльності, направленої проти уніатсько-католицької пропаганди, друкування книг з обґрунтуванням і захистом істин православ’я, про посилення братських шкіл і розвиток прямих зв’язків з християнськими центрами Сходу, перш за все, Афоном.

В кінці квітня того ж року представники православного духівництва зробили надбанням гласності, написану І. Борецьким, "Протестацію і благочестиву юстифікацію" – публіцистично-історичний твір, в якому обґрунтовувалася законність і правомірність відновлення православної ієрархії. Православні все більше знаходили упевненість в боротьбі, і 1622 р. були зафіксовані нові озброєні сутички киян проти уніатського духівництва.

У своїй боротьбі з утисками з боку католиків і уніатів православні сили України розраховували на допомогу Московської держави. Між митрополитом Київським і Кремлем були встановлені регулярні контакти і листування. У 1624 р. І. Борецький, після того, як проблема легалізації православної церкви в черговий раз не одержала дозволу на сеймі, на прохання козаків поставив перед царським урядом питання про перехід Війська Запорізького в підданство Москві. Але царський уряд не зважився на цей крок, вважаючи себе не готовим для війни з Річчю Посполитої. Весною 1630 р. І. Борецький через своїх посланців знову піднімав питання про перехід січового війська під московський протекторат, проте ці переговори реальних наслідків так само не мали.

І. Борецький чудово розумів необхідність освоєння досягнень західної культури і проведення глибоких перетворень в житті православної церкви. Але існувала проблема, в якій формі здійснити адаптацію культурно-освітніх досягнень Заходу, не зачіпаючи при цьому православ’я? Рішення цієї задачі пов’язане з ім’ям наступника І. Борецького, який помер 12 березня 1631 р., нового Київського митрополита Петра Могили.

Петро Могила відноситься до тих осіб, імена яких символізують оновлення народу і набувають загальнонаціонального значення. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії разом з іншими культурними діячами XVII ст., стоїть і Петро Могила. Величезну роль зіграв П. Могила і в оновленні православного богослов’я, що залишалося, майже без змін, в середньовічному своєму стані протягом багатьох сторіч.

Старші сучасники П. Могили, перш за все Іов Борецький і Мелетій Смотрицький, усвідомили необхідність синтезу православної духовності з досягненнями західної культури. Саме йому належить честь першої і вдалої побудови системи східно християнської теології на раціонально-логічних основах. Він зумів використовувати досягнення католицької теології, ні в чому істотному не поступившись їй.

Петро Могила народився 21 (30) грудня, за іншими даними – 31 грудня (10 січня 1597 р.) 1596 р. в аристократичній волосько-молдавській православній родини Мовіл. Значення цього слова не тільки співзвучно, але і по сенсу відповідає українському "могила", що означає високий надмогильний насип – курган. Його батько Сімеон в 1601-1606 рр. був князем придунайської Валахії, а пізніше займав престол князівства Молдови. Він був в спорідненості із знатними польськими та українськими княжими династіями Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких та ін. Будучи прихильником православ’я, матеріально підтримував Львівське братерство.

У той час Валахія та Молдавія були васалами могутньої імперії Османа. Турки не сильно пригноблювали православну церкву, проте, ревно стежили за лояльністю по відношенню до султана місцевих правителів. А ті, в свою чергу, обтяжувалися залежністю від Стамбулу і часто намагалися заручитися підтримкою сусідніх країн, перш за все, Речі Посполитої, такої, що знаходилася на початку XVII ст. в апогеї слави.

Після загибелі батька, в 1607 р., Петро з матір’ю змушені були бігти до Польщі. Молодого княжича віддали навчатися до Львівської братської школи, яку колись так щедро одаровував його батько. Після закінчення школи, приблизно у 1612 р. Петро відправився продовжувати освіту в університетах Польщі, Франції та ін. В літературі існує думка про його навчання в Сорбоні і про спільного з Р. Декартом вчителя.

Після повернення до Польсько-литовської держави, високоосвічений, енергійний і честолюбний П. Могила стає офіцером королівських військ і, не дивлячись на православне віросповідання, опиняється під заступництвом коронного гетьмана З. Жолковського.

Він мріє про військову славу і бере участь в жорстоких битвах з турками на Цецорських полях в 1620 р. (де загинув З. Жолковський) і під Хотином в 1621 р. (де отримав смертельні рани гетьман запорізьких козаків П. Сагайдачний). За проявлену мужність і видатні особисті якості, король Сигізмунд III навіть мав намір поставити П. Могилу князем в Молдавії. Проте, не дивлячись на те, що турецький натиск вдалося стримати, це князівство залишилося під владою імперії Османа.

Саме в боях під Хотином П. Могила зближувався з П. Сагайдачним та іншими козачими ватажками, незабаром тісні відносини склалися у нього з відновленою православною ієрархією Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким. Починаючи з 1622 р., П. Могила стає в Києві постійним гостем і набуває в його околицях декількох маєтків з явним наміром пов’язати своє подальше життя з цим стародавнім центром православ’я.

В житті П. Могили назрівають рішучі зміни. Він відходить від варшавського двору і звільняється з військової служби, яку так блискуче розпочав. Більш того, під впливом І. Борецького П. Могила несподівано для своїх друзів в тридцятирічному віці приймає чернецтво і вже в 1627 р., обирається архімандритом Києво-Печерської лаври – найбільш авторитетного у всіх східнослов’янських землях монастиря.

Своїм швидким обранням на такий високий пост постриження, П. Могила багато в чому був зобов’язаний підтримці І. Борецького, що мав великий вплив на лаврську братію, а також шанобливому відношенню до нього шляхти Київського воєводства. В кінці того ж року кандидатуру П. Могили затвердив і король Сигізмунд III.

З того часу П. Могила стає однією з провідних фігур українського церковного, політичного і культурного життя України. Він розгортає широку видавничу діяльність лаврської друкарні і організовує засудження українсько-білоруським духівництвом «Апології» М. Смотрицького за його спробу компроміса з католицизмом. Проте, це не означало, що він подібно до Івана Вишенського встав на позиції неприйняття західної культури, навпаки, в православному середовищі П. Могила виступав лідером тих, хто розумів необхідність оновлення православ’я, проте без принципових поступок папському престолу.

У 1631 р. стараннями П. Могили при лаврі, за зразком єзуїтських колегіумів, була створена православна школа. Сам архімандрит так визначав завдання цієї школи: «лише б молодь в справжній набожності, і звичаях добрих, і в науках вільних навчена була». П. Могила наперед потурбувався про досвідчених викладачів. Підібравши групу здатних молодих людей, він на власні засоби відправив їх на навчання за кордон.

Провідними вчителями лаврської школи, яка вже в перший рік своєї роботи мала більше сотні учнів, були вихованці Київської братської школи – поет і професор риторики Софроній Почаський, магістр граматики Івашкевіч, а також, запрошені до Києва, відомі Львівські учені Сильвестр Косов і Ісайя Трофимович-Козловський, Атанасій Кальнофойськин та ін. Важливу роль для подальшого розвитку української культури зіграло залучення П. Могилой до науково-просвітницької діяльності Інокентія Гізеля, що прийняв в лаврі чернече постриження.

На Великдень 1632 р. архімандриту від слухачів школи було вручено «Евхаристіон, або вдячність Петру Могилі», в якому мовилося, що школа «вісім наук визвольних» в собі має. Граматика, «вивчає словам і мові», риторика – «словам і правильній вимові», діалектика – «розумному в речах пізнанню», арифметика – «рахунку», музика – «співу», геометрія – «розділенню землі», астрономія – «руху небесному», теологія – «божественним речам». Така система освіти в цілому відповідала учбовим програмам єзуїтських колегіумів, які були добре відомі П. Могилі.

Установа лаврської школи паралельно зі школою братською (у Києві на Подолі) відображало непросту ситуацію, яка склалася в українському православ’ї після смерті, в 1631 р., митрополита І. Борецького. Останніми роками загострилися відносини між двома таборами в церкві: консервативним, таким, що принципово не приймало ніяких нововведень, і ліберальним, таким, що розуміло необхідність розповсюдження утворення європейського зразка. За рішучою підтримкою козаків, які не навиділи унію, митрополитом був спершу обраний непримиренний ворог католицизму Ісайя Копинський, що не приховував своєї промосковської орієнтації. Але з таким обранням не міг примиритися польський уряд.

Проте, разом з І. Копинським на керівництво Київською митрополією претендував близький І. Борецькому, лояльний до влади Речі Посполитої і здатний на компромісні рішення П. Могила, авторитет і вплив якого швидко зростали. Його підтримував, добре з ним знайомий з молодих років, король Владислав, син померлого в квітні 1632 р. короля Сигізмунда III, що відносився до православ’я толерантніше, ніж його батько.

Суперництво між двома амбітними церковними лідерами загрожувало перекинутися і на підлеглі їм дві школи (братську і лаврську). Щоб не допустити цього, київське братство звернулося до П. Могили з пропозицією щодо об’єднання шкіл на базі братської, але з визнанням архімандрита Печерського монастиря її «довічним охоронцем і наставником». За об’єднання шкіл рішуче виступав і І. Копинський, а також тодішній гетьман Запорізької Січі Іван Петрижицький. Останній в «Листі військовому» в березні 1632 р. просив про це лаврського архімандрита, обіцяючи з боку запорізьких козаків «твердо захищати» об’єднану колегію.

Йдучи на зустріч київським братчикам і запорізьким козакам, П. Могила влітку 1632 р. провів об’єднання лаврської і києво-подільської шкіл, заклад отримав назву Києво-Могилянської колегії. Знаходилася колегія в центрі Подолу, у той час, густонаселеного району Києва, при Братському Богоявленському монастирі. Першим її ректором був призначений І. Трофимович-Козловський, а префектом (заступником ректора) – Косов. Її інтелектуальний рівень і матеріальне забезпечення, як і кількість учнів, в порівнянні зі школами, на базі яких колегія утворилася, значно зросли. При Братському монастирі були зведені учбові будови і сирітський дім.

У колегії навчалися 11 років по трьох рівнях: нижчому (4 роки), середньому (3 роки) і вищому (4 роки). Основними теоретичними авторитетами, відповідно до несхоластичної орієнтації учбових закладів католицьких країн того часу, були Арістотель і Тома Аквінський. Латинську мову учні досконало опановували ще в початкових класах, оскільки далі освіта велася на латинській мові.

Колегія відповідала стандартам кращих католицьких академій Речі Посполитої (Краківської, Віленської, Познанської). Тут вивчали церковнослов’янську, латинську, грецьку, польську мови й тодішню книжну староукраїнську, а також традиційні для західноєвропейської освітньої системи «сім вільних наук», які ділилися на «тривіум» (граматика, поетика та риторика) і "квадріум" (арифметика, геометрія, філософія і музика). У неофіційних документах вищі польські чиновники часто називали Києво-Могилянську колегію академією.

На відміну від католицьких академій, ця колегія не мала дозволу на викладання теології, що було необхідно для офіційного визнання її як академії. Польська влада рішуче, хоч і без особливого успіху, перешкоджала розвитку православного богослів’я на українсько-білоруських землях. Але фактично богослов’я читалося в братській школі ще з часів її заснування І. Борецьким. В межах філософських курсів, богословські предмети викладалися і в колегії, створеної П.Могилою. Проте, офіційну заборону на викладання теологічних курсів формально не подолали.

Як і західні університети, Києво-Могилянська колегія виступала в ролі засновника і куратора середніх (братських) шкіл по інших містах України. Так, в 1636 р. П. Могила (вже як митрополит) поблагословив школу, створену Кременецьким братством, в 1638 – школу у Вінниці, а наступного року – в містечку Гоще на Волині. За його ініціативою Слов’яно-греко-латинська академія була в 1640 р. в Молдовії – в її тодішній столиці Яссах. Паралельно було піднято рівень освіти в церковноприходських школах, відкритих майже при кожному храмі. Завдяки цій величезній роботі до середини XVII ст., за свідченнями іноземних мандрівників, в Україні (у «країні козаків») практично всі чоловіки і більшість жінок були грамотними.

В 1632 р. між І. Копинським і Петром Могилою розвернулася боротьба за верховенство в Київській митрополії. Обережнішому і розсудливішому, такому, що мав впливових друзів у Варшаві, князю Молдови вдалося в ній перемогти. Вирішальну роль зіграли ті обставини, що його підтримав патріарх Константинополя. І.Копинський підкорювався рішенню уселенського первосвященика і, будучи ченцем і строгим аскетом, перейшов до Києво-Печерської лаври. Через два роки, після офіційної відмови від домагань на кафедру митрополита, він очолив високошанований Михайлівський Золотоверхий монастир в центрі Верхнього Києва.

Перехід митрополії під управління П. Могили означав поразку консервативних сил в українському православному середовищі, лідером яких був І. Копинський. Перемога дісталася освіченим, раціонально мислячим і ліберально налаштованим по відношенню до західної культури силам, які об’єдналися в колишні роки в Києві навколо Е. Плетенецького та І. Борецького. До того ж, кандидатуру П. Могили на вищий пост в українсько-білоруській церкві підтримувала православна шляхта України, яка вже ознайомилася з європейською культурою, велика частина киян і особисто король Владислав, який фактично виконував обов’язки короля Польщі протягом 1632 р. і до свого обрання сеймом на цей пост.

Зміцненню позицій Київської митрополії сприяла і та обставина, що, користуючись звичайним для періоду «міжкоролевства» (після смерті старого короля і до обрання нового) тимчасовим послабленням виконавчої влади і Речі Посполитої, царський уряд спробував повернути собі Смоленськ, що знаходився в руках поляків вже більше двадцяти років. Російські війська у вересні 1632 р. намагалися взяти місто, саме це змусило польський сейм уважніше віднестися до вимог православних.

Використовуючи ці обставини і свої особисті зв’язки, П. Могилі вдалося добитися офіційного визнання найвищим законодавчим органом Речі Посполитої (домовленість з Владиславом була досягнута раніше) Київської митрополії з усією її канонічною повнотою. Це була велика перемога православних і особисто митрополита.

Вперше після Брестської унії 1596 р., відновлена в 1620 р. стараннями І. Борецького, Е. Плетенецького і П. Сагайдачного, православна церква українсько-білоруських земель отримала юридичний статус. П. Могила, який знаходився у Варшаві як голова делегації киян з нагоди коронації Владислав IV, зміг добитися від нього таких же прав для православної церкви, якими користувалися уніати. 1 листопада 1632р. король підписав так звані Пункти заспокоєння народу російського.

В результаті зусиль П. Могили православних юридично зрівняли в правах з уніатами і католиками. Для українського духовенства, шляхти, міщанства і козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою. Новообраний король, цілком толерантний в релігійних питаннях, а також з особистого досвіду знав силу і можливості запорізького козацтва, щиро прагнув до досягнення в межах Речі Посполитої релігійного і соціального миру. Він добре розумів, що від цього залежить саме існування багатонаціональної й поліконфессіональної Польсько-литовської держави.

Католицька знать, рівно як і практично ніким не контрольована на місцях шляхта, що прагнула до збереження своїх привілеїв, фактично блокувала проведення в життя королівських указів. Це викликало в подальші роки неодноразові петиції і скарги українських козаків і міщан, яких навіть Владислав, знайомий з багатьма православними лідерами України того часу (П. Сагайдачним, П. Могилою, Б. Хмельницьким та ін.), далеко не завжди міг задовольнити. Врешті-решт, це і привело до української національної революції 1648 р., яка стала «початком кінця» Речі Посполитої.

З приходом на кафедру П. Могили в історії українсько-білоруського православ’я і самого Києва почалася нова пора. Цей сильний і обачний лідер з’явився на культурному горизонті України в той період, коли, за підтримкою Сигізмунда III і Владислава IV, розвернулися інтенсивні пошуки компромісу між уніатами і православними. Їх ініціював М. Смотрицький, проте його пропапська позиція останніми роками життя не могла знайти розуміння у православних. Проти визнання верховенства Риму рішуче виступав і П. Могила. Проте це не заважало йому розуміти необхідність корінної реорганізації життя східної церкви, підвищення в ній дисципліни і підняття її освітнього рівня і престижу.

Використовуючи лояльне до себе відношення короля Владислав IV, спираючись на православну більшість киян, а також на запорізьких козаків, П. Могила, як митрополит, узявся за повернення православним їх стародавніх святинь і розвернув в Києві широкі архітектурно-відновлювальні роботи. У 1633 р. він добився королівського наказу, згідно якому уніатський єпископ був змушений передати православним Софійський собор, який знов з цієї миті став кафедральним храмом міста. Тоді ж при ньому були відновлені православний монастир і резиденція митрополита. У соборі було проведено великі ремонтно-реставраційні роботи, після яких ця стародавня святиня знов отримала належний їй величний вигляд.

Зусилля П. Могили сприяли зростанню значення впливового в староруський час, Кирилівського монастиря. Тоді ж православним було повернено Видубицький і Пустино-Никольський монастирі. Ці, розташовані біля міста, монастирі разом з Києво-Печерською лаврою, знов повернули собі минулу велич і відновили своє значення в якості не тільки вогнищ чернечого благочестя, але й високої книжкової освіченості. Незабаром вся їх зовнішність була перетворена завдяки перебудові старих і зведення нових будівель у вишукано-ліричному національному архітектурному стилі, який отримав назву «українського бароко».

При цьому П. Могила приділяв велику увагу пошукам, розкопкам і відновленню стародавніх святинь Києва. Перш за все, це відноситься до десятинної церкви, яка стояла в руїнах з часів Батия. У фундаменту цього храму ним були знайдені мармурові саркофаги з останками святого Володимира і його дружини – візантійської царівни Ганни. Голова рівноапостольного князя була перенесена до Успенського собору Києво-Печерської лаври. Розчистивши територію, яку раніше займала Десятинна церква, митрополит, приблизно у 1635 р., спорудив на ній невелику каплицю на честь святого Миколи (якому колись була присвячена одна з прибудов цього храму).

Недалеко від Десятинної, на тій же Старокиївській горі була відновлена Трьохсвятительська церква. Капітальній перебудові піддався храм Спаса на Берестові (де і понині покояться останки князя Юрія Довгорукого), що отримав вид п’ятибаштової української церкви і розписаний у стилі бароко. Завдяки зусиллям П. Могили всі основні храми і монастирі Києва староруського часу знову опинилися в руках православних і були капітально відремонтовані та оновлені. У цьому митрополиту допомагали всі православні кияни, завдяки підтримці яких вдавалося долати опір католицького воєводи Києва – Януша Тишкевича.

П. Могила приділяв велику увагу розробці та оформленню православного догматизму, спираючись на методи, що використовувалися католицькою церквою в епоху Контрреформації. Плодами цієї роботи стали численні полемічні, направлені на захист православ’я і фундаментальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печерської лаври. Серед них найважливіше значення мали «Евхаристнон» (1632), «Анфология, сиреч молитви и учения душеполезная» (1636), «Литос...» (1644), «Краткий катехизис» (1645), а також опублікований незадовго до смерті П. Могили його новий «Евхаристнон» (1646) або «Большой требник», в якому були впорядковані, узгоджені і нормативно оформлені догмати і обряди православної церкви.

Ретельна розробка П. Могилою та його однодумцями богословських питань була обумовлена не тільки конфронтацією з уніатами, але й незадовільним освітленням православного догматизму що знаходилися на консервативних позиціях.

У 1633 р. патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс видав свої «Сповідання віри», де, полемізуючи з католицькими богословами, багато в чому зближувався з окремими положеннями кальвінізму. Проте, кальвінізм, що сповідував зумовленість людської долі аж до замогильного існування, Божою волею, своєю фаталістичною тональністю був для П. Могили неприйнятним більше ніж католицизм.

На скликаному у вересні 1640 р. у Софійскому храмі помісному соборі митрополит прагнув провести власне розуміння системи і змісту основних православних догматів, розроблених з використанням католицького досвіду, при рішучому неприйнятті їх кальвіністичних трактувань.

Після гарячих дебатів, в ході яких звучали і докори в католицьких відхиленнях від святоотческої традиції, собор в Києві прийняв в основних моментах концептуальні позиції оновленого православного богослов’я П. Могили. Представлений митрополитом «Катехізис» або «Православне сповідання віри» вирішили відіслати до Константинополя і в березні 1643 р. його положення були затверджені патріархами Константинопольським, Александрійським, Антіохійським та Єрусалимським. З Києва вийшов догматичний текст, що в оновленому вигляді представив православну віру відповідно духовним та інтелектуальним запитам Нового часу.

П. Могила не тільки був досвідчений у всій тонкості католицької філософсько-теологічної традиції, але був добре знайомим і з протестантським богослов’ям. Кальвінізм він рішуче не приймав, але до ідей інших напрямів реформацій відносився толерантно. Він особисто вінчав свою родичку Марію Могилянку з лідером литовських протестантів князем Радзівіллом. У його творах бачимо також лояльне відношення до іудейської віри. Полеміка з іудаїзмом, як і з католицизмом, на відміну від православних авторів попередніх десятиліть, у нього відходить від емоційної пристрасті і набуває форми коректної дискусії.

Могилянське богослов’я підняло Київ на рівень відомих теологічних центрів християнського світу, підтверджуючи його метафоричне визначення як «Другого Єрусалиму». У місті під егідою митрополита в 30-40-х роках XVII ст. утворилася нова генерація освічених людей, що знають стародавні й нові європейські мови, мислителів, що мають достатньо серйозну філософську підготовку.

Тому не дивно, що фундаментальні праці П. Могили, як безпосередньо, так і через роботи продовжуючих його напрям київських учених І. Гізеля, Д. Туптало (святого Димитрія Ростовського), С. Яворського і Ф. Прокоповича, склали основу богословської освіти в Україні і всій Російській імперії аж до середини XIX в. П. Могилою були задумані ще дві грандіозні роботи: «Житіє святих» (написані вже Димитрієм Туптало) і загальне виправлення слов’янського тексту Острозької Біблії (над чим працювали вчені богослови до кінця XVIII ст.).

Завдяки невтомній роботі П. Могили і його однодумців Київ в другій чверті XVII в. перетворився на справжній центр європейської богословської культури. На зміну конфесіонній нетерпимості попередніх десятиліть, викликаних Брестською унією 1596 р., прийшли ідейна толерантність і прагнення до культурно-духовного синтезу. Самому митрополиту була близька ідея зближення Східної і Західної церков, навіть їх об’єднання на конфедеративних основах (при визнанні Києва церковним центром, рівним Риму і Константинополю, що свого часу пропонував М. Смотрицький, і закріплення за його духовним головою звання патріарха). Але досягти такого примирення він у жодному випадку не хотів ціною поступок і принципових організаційних, догматичних і обрядових питань.

З питань щодо відносин між православ’ям і католицизмом П. Могила в 1645-1646 рр. вів з Папою Римським ґрунтовне листування, проте всі зусилля для досягнення прийнятного компромісу ні до чого не привели. Ватикан не збирався визнавати православну церкву рівною собі стороною і вимагав її підпорядкування через унію, що для митрополита Київського і всіх православних України було неприйнятне.

Помер П. Могила 31 грудня 1646 р. (10 січня 1647 р.), заповідав значні кошти і свою бібліотеку колегії. Київським митрополитом незабаром було обрано його багаторічного соратника Сильвестра Косова (1647–1657рр.), що продовжував церковно-освітній курс П. Могили, але вже в принципово нових умовах Визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького, що спалахнула в 1648 р.

У XVII ст. Росія вперше в своїй історії пережила страшний тиск з боку західного світу. Польська армія захопила країну і протягом двох років окупувала Москву (з 20 вересня 1610 р. до 22 жовтня 1612 р.).

Литовці останніми від європейських язичників випробували в XIII – XIV ст. порив хрестових походів, – порив, який ще зберігався в Європі. Штаб-квартира тевтонських лицарів перебазувалася в 1308 р. до Марієнбургу. Марієнбург знаходився в басейні Вісли, і увага тевтонського ордена ціле століття була прикована до Литви. Цей смертельний тиск Заходу на литовців став причиною того, що і литовці одержали стимул до завоювання і, в свою чергу, рушили на землі російського православного християнства. Боротьба з орденом досягла свого апогею в 1363 р., коли литовці, яких відтіснив орден з берегів рідного Балтійського моря, фактично досягли далеких берегів Чорного моря.

Тимчасова політична могутність Литви як реакції на хрестовий похід тевтонських лицарів знайшла своє віддзеркалення і в геральдичній емблемі Литовської держави: вершник і кінь в латах. Проте такий могутній ривок було зроблено литовцями лише після того, як вони прийняли релігію, культуру і військову техніку своїх ворогів. Особливо зміцнив положення Польщі династичний шлюб польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайло в 1386 р., умовою якого було прийняття Ягайлом західного християнства.

Саме Ягайло почав контрнаступ проти тевтонського ордена, виголосивши сполучені сили Литви і Польщі в битві при Танненберзі в 1410 р. Успіх Ягайла був розвинений його послідовниками, і в 1466 р. тевтонський орден стає васалом Польщі. Таким чином, в результаті об’єднаної польсько-литовської реакції на тиск з боку тевтонського ордена стало прямо протилежним. До 1410 р. володіння ордена розповсюджувалися на континентальне узбережжя Балтики від східної межі Священної Римської імперії до південного берега Фінської затоки; і Литва, і Польща були позбавлені доступу до Балтійському узбережжя. Після 1466 м. Польща і Литва повернули свої законні землі на Балтиці, тоді як останні володіння тевтонського ордена виявилися роздробленими і ізольованими.

Експансія Литви у напрямі православної Росії досягла найбільшого розмаху приблизно в середині XV ст. Протягом наступного століття під егідою Москви об’єдналася безліч, раніше ворогуючих між собою князівств, утворивши Московську універсальну державу. І в 1563 р., тобто за декілька років до польсько-литовської Люблинської унії, освічена нова російська універсальна держава почала чинити тиск на західний світ уздовж східної межі Литви, що проходила тоді на захід від Смоленську.

Поляки в 1582 р. знов захопили Смоленськ, а з 1610 по 1612 рр. утримували Москву. Згідно договору, який було укладено в 1617 р. між Швецією і Московією, Росія позбулася доступу до Балтійського моря. Тиск на Росію з боку Польщі та Швеції в XVII ст. став таким лютим, що неминуче повинен був викликати відповідну реакцію. Тимчасова присутність польського гарнізону в Москві і постійна присутність шведської армії на берегах Нарви і Неви глибоко травмувала росіян, і це внутрішній шок підштовхнув їх до практичних дій, що проявилися в процесі “вестернізації”, яку очолив Петро Великий.

Роль Польщі та Швеції в історії західного суспільства була зіграна; і після того, як стимул, що обумовлював зростання їх витальності, зник, почався швидкий процес розкладання. Знадобилося трохи більше століття, щоб Швеція позбулася всіх своїх володінь на східних берегах Балтійського моря. Що ж стосується Польщі, то вона була стерта з політичної карти.