Тема 2. Становлення та основні етапи розвитку соціології.
Коротка характеристика протосоціологічного періоду – конспект.
2.В 40 роках ХІХ ст. після опублікування французьким філософом О.Контом (1798-1857) ІІІ тому його найважливішої праці “Курс позитивної філософії” в 1839 році, де він вперше використав термін “соціологія” і сформулював завдання вивчення суспільства на науковій основі, виникає соціологія. Саме намагання поставити вчення про суспільство на наукову основу – і стало тим початком, що призвів до формування і розвитку соціології.
Необхідність появи нової науки французький вчений він пояснює на основі сформованого ним закону трьох послідовних стадій інтелектуального розвитку людини: теологічної, метафізичної та позитивної. На першій - людина пояснює всі явища на основі релігійних уявлень, оперуючи поняттям надприродного. На другій вона відмовляється від апеляцій до надприроднього і намагається все пояснити на основі абстрактних сутностей, причин та ін. Завдання другої стадії – критична. Знищуючи попередні уявлення, вона готує третю стадію – позитивну, або наукову.
На цій стадії людина перестає оперувати абстрактними сутностями, відмовляється розкривати причини явищ і обмежується спостереженням за явищами і фіксуванням постійних зв’язків, котрі можуть бути встановленні між ними.
Чим простіший об’єкт пізнання тим скоріше там встановлюється позитивне знання: матем., астроном., фізика, хімія, біологія. Соціологія- вершина позитивного знання. Вона спирається на “позитивний метод”, що означає опору теоретичного аналізу на сукупність емпіричних даних, зібраних під час спостереження, експериментах і порівняльному дослідженні даних, котрі є надійними, перевіреними і такими, що не викликають сумнівів.
О.Конт, у відповідності зі своїми уявленнями про розвиток, ділить соціологію на дві частини: соціальну статику та соціальну динаміку. Соц. статика вивчає умови і закони функціонування суспільної системи. Це основні суспільні інститути: сім’я, держава, релігія з точки зору їх супільних функцій, їх ролі у встановленні згоди та солідарності. В соц. динаміці досліджуються закони розвитку і зміни соціальних систем, вчений розвиває теорію суспільного прогресу, вирішальним чинником якого, на його думку, виступає духовний, розумовий розвиток людства.
3. Ще один засновник соціології англійський вчений Герберт Спенсер (1820-1903) був одним з найяскравіших представників натуралістичної орієнтації в соціології, котрий стверджував, що “неможливе раціональне розуміння істин соціології без раціонального розуміння істин біології”. Спираючись на цю ідею, Г.Спенсер розвиває два важливі методологічні принципи своєї соціологічної системи: еволюціонізм і органіцизм.
Еволюція для англ. соціолога- це універсальний процес, котрий однаково пояснює всі зміни як в природі, так і в суспільстві. Еволюція – це інтеграція матерії. Саме еволюція переводить матерію із невизначеної беззв’язаної неоднорідності в певну зв’язану однорідність, тобто соціальне ціле - суспільство. Соціальну еволюцію Г Спенсер трактував як багатолінійний процес (еволюція сімейних відносин, обрядових закладів і звичаїв, політичних закладів, державу, предстаницькі заклади, суд і т. д.
Об’єктивним критерієм процесу еволюції він рахував ступінь диференціації і інтегрованості того чи іншого явища.
З принципом еволюціонізму в спенсеровській соціології нерозривно пов’язаний принцип органіцизму – такий підхід до аналізу супільного життя, котрий базується на аналогії суспільства з біологічним організмом. В праці “Основа соціології” він розглядає цілий ряд аналогій між біологічним організмом і соціальним: 1) суспільство росте, збільшується в об’ємі; 2) ускладнення структури; 3) ріст структури веде до диференціації функцій; 4) в ході еволюції відбувається спеціалізація структур, що складають організм; 5) у випадку розладу життєдіяльності суспільства окремі їх частини можуть певний час продовжувати існувати. Аналогія суспільства з організмом дозволили англійському вченому виділити в суспільстві три різні підсистеми: 1) підтримуючу, що забезпечує виробництво джерел харчування (економіка); 2) розподільчу, що визначає взаємозв’язок між окремими частинами суспільстваі грунтується на розподілі праці; регулюючу, що забезпечує підпорядкування окремих частин цілому (державна влада).
Проводячи аналогію між суспільством і біологічним організмом, Г.Спенсер не вважав їх повністю однаковими. Навпаки, він вказував, що існують певні відмінності між ними. Головна з них полягає в тому, що в живому організмі елементи існують заради цілого, в той час як в суспільстві навпаки, воно існує для блага своїх членів.
Уявлення вченого про суспільство дозволили осмислити ряд важливих особливостей структури і функціонування соціальних систем. Воно заклало основу майбутнього системного і структурно-функціонального підходу до вивчення суспільства. Аналізуючи соціальну систему структуру суспільства, Спенсер виділив шість типів соціальних інститутів: родина, освіта, політичні, церковні, професійні і промислові. Зберегіють свою актуальність і значення для сучасної соціології і певні уявлення вченого про суспільство. Зокрема поділ суспільств на військові та промислові (індустріальні). Він обґрунтував положення про закономірності еволюції від військового суспільства, котре ґрунтується на вимушеній кооперації, до індустріального, що базується на добровільній кооперації.
4. Карл Маркс. До класичного періоду розвитку соціології відноситься і творчість К.Маркса, котрого вважають найвпливовішим соціальним мислителем ХІХ століття. Унікальність його постаті полягає в тому, що він водночас був і революційним вождем і соціальним дослідником; заклав радикально нову традицію соціологічного аналізу. На відміну від ліберальних чи консервативних спрямувань соціальних теоретиків, Марксові соціолог. висновки мали на меті не модернізувати сучасні йому соціальні відносини, а заперечити, подолати цю фазу суспільного розвитку разом з її теоретичним відображенням.
К.Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав на тому, що соціологічна теорія має ґрунтуватись на життєвій реальності індивідів. Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології-спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їх волі відносини, які з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять його базис. Останній зумовлює характер надбудови: політичні та юридичні інститути, спосіб мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин і інтересів. Це насамперед “соціальні істоти”, що вплетені в соціально-класові відносини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу. Рушієм історії є суперечність між продуктивним силами і виробничим відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі – переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.
Аналіз капіталізму середини ХІХ ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв’язання суперечності, що постійно відтворюється, між продуктивними силами, що невпинно прогресують і виробничими відносинами, що відстають. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже класова боротьба є рушійною силою історії.
Історія К.Маркса - це історія боротьби класів. Класи – це соціальні спільноти, що характеризуються певним місцем у процесі виробництва, у розподілі благ та влади. Якщо інтереси класів не сумісні, боротьба набуває антагоністичного характеру. Вона стає головною детермінантою соціального процесу, зберігає потенційну можливість відкритого зіткнення – соціальної революції. К.Маркс залишається в історії соціологічної думки родоначальником конфліктологічної традиції.
У класовому розшаруванні суспільства визначальною є позиція людини щодо засобів виробництва. Один клас прив’язаний до виробничих відносин, що відживають і стають перешкодою виробничому процесові, а інші, навпаки, втілюють нові виробничі відносини, які покликані сприяти зростанню продуктивних сил, побудові прогресивнішої соціальної організації. Носієм таких відносин у Марксовій теорії є робітничий клас.
Важливою категорією аналізу капіталізму у К.Маркса є відчуження. Феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Водночас зі зростанням влади людини над природою зростає відчуження її. Людина відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і від своєї спільноти. Маркс наголошував, що відчуження – це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного, воно властиве йому.
В теорії історичного матеріалізму Маркс накреслив теоретичні моделі соціальної революції, політичного конфлікту, теорії ідеології, що визначили підхід до цих супільних явищ на тривалий час.
5. Макс Вебер (1864-1920)– видатний німецький соціолог кінця ХІХ- початку ХХ ст.- зачинатель гуманістичної соціології. Сам він її називав розуміючою. Головна особливість її полягала в антипозитивістській спрямованості. Представники цього напрямку соціології вважали, що явища не є речами, які слід вивчати за допомогою методів природничих наук. Навпаки особливий онтологічний статус дійсності вимагає застосування інших – відмінних від природознавства – стандартів науковості. У визначені свого предмета, тобто соціальної взаємодії, гуманістична соціологія не додержується психологізму або соціологізму. Вона концентрує увагу на меті поведінки і на тому як індивіди тлумачать власні дії та дії інших.
Соціологію М.Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет - соціальну дію - на основі розуміння її. Розуміння для Вебера –це специфічна категорія, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому розуміється поведінка окремого індивіда а також групи індивідів. Окремий індивід та його поведінка розглядаються як “клітина” соціології, “атом” її, “найпростіша єдність”, яка не підлягає роздрібненню. У трактуванні розуміючої соціології Вебер займає позицію методологічного індивідуалізму. На його думку такі поняття як “держава”, “суспільство”, позначають певні категорії спільної діяльності людей. Отже, завдання соціології полягає в тому , щоб звести їх до “зрозумілої” поведінки, тобто до поведінки окремих людей, які беруть участь у цій діяльності.
Однак зрозуміти можна тільки таку поведінку, що має смисл тільки для її суб’єкта. Отже, предметом розуміючої соціології є осмислена дія, дія, яка пов’язана із “суб’єктивно передбачуваним смислом”. Звідси випливає соціологічно обгрунтована потреба в інтерпретуючому розумінні свідомо орієнтованих людських дій”. Таке розуміння, за Вебером, може бути безпосереднім або пояснюючим. До безпосереднього розуміння належить дії лісоруба, людини, яка цілиться та ін. Із пояснюючим розумінням маємо справу тоді, коли “розуміємо” мотиваційно, який смисл вкладав у свою дію той, хто допомагає іншому, наприклад, нести валізу. Порівняно з безпосереднім розумінням пояснююче розуміння є вищим рівнем пізнання людських дій. Воно орієнтоване не на з’ясування змісту самого акту дії, а на пізнання мотивів, якими користується індивід, виконуючи певний акт. Утакому разі йдеться не про те, що індивіди роблять, а про те, чому вони це роблять.
У структурі людських дій німецький соціолог виокремлює особливий клас дій- соціальні дії. Соціальну дію він трактує як таку, що орієнтована на інших індивідів. Поведінка індивіда не є соціальною, якщо вона орієнтована тільки на речові об’єкти. Крім того не всі типи взаємин людей, за Вебером, носять соціальний характер. Зіткнення двох велосипедистів – не більш як пригода, подібна до явища природи. Водночас намагання будь-кого з них уникнути цього зіткнення є вже соціальною дією, тому що в цьому разі ми маємо справу з виявом орієнтованої поведінки одного велосипедиста щодо іншого.
Залежно від наближення соціальної дії до певної межі , за якою вона може бути названа осмислено орієнтованою, М. Вебер вирізняє чотири дії. Ближче всього до цієї межі, а найчастіше на самій межі, знаходяться традиційна та афективна дії. Далі від межі розміщуються раціональні дії, які Вебер поділяє на ціннісно-раціональну і цілераціональну.
В цілому для категорії веберівської «розуміючої соціології» («розуміння», «дія», «смисл») характерна антипсихологічна спрямованість. Психологія, вважає німецький вчений, взагалі не може бути основою розуміючої соціології, оскільки займається ірраціональною складовою поведінки людей, а не «раціоналістичним розумінням» її смислу.
Висуваючи раціональність, раціоналізацію, цілераціональну поведінку як ключові методологічні засади розуміючої соціології, Макс Вебер водночас не доходить «висновку про переважання раціонального у повсякденного в житті», однак пов’язує долю сучасного світу зі зростаючими раціоналізацією та інтелектуалізацією. Такою є, на його думку, об’єктивна тенденція історичного процесу. Вага цілераціональних дій витісняє інші типи поведінки людей, сприяє укоріненню на Заході раціонального способу ведення господарства, утвердженню раціональної держави, раціональних конституції, права, науки, раціонально гармонійних музики, архітектури, образотворчого мистецтва, тощо. На їхньому ґрунті виникає на Заході капіталістичне суспільство, яке не має аналогів в історії. Історія його генези та розвитку є історією зростаючої раціоналізації.
Деякі з ідей розуміючої соціології М. Вебера стали відправним пунктом нових соціологічних напрямків.