1.2. Аксіологічне підгрунтя демаркації неявного та ірраціонального.

Діалектика «пізнавальне – цінніснне», одна з центральних проблем філософії науки, сягає своїм корінням аж до світоглядної системи І. Канта. В німецького класика така дихотомія виражена в протиборстві «чистого» і «практичного» розуму. Філософ наголошує на телеологічній природі пізнання, де основним когнітивним мотивом являється симпатія, виражена в ціннісних настановах. Сучасна філософія науки також тяжіє до осмислення аксіологічних передумов пізнавальної діяльності. По суті питання «Яким чином ціннісні орієнтації можуть впливати на пізнавальний процес, і, як результат, на науку взагалі?» не втратило своєї актуальності, і являється одним із центральних питань сучасної філософської думки. І хоч аксіологія наукового пізнання досить поширена тема, і багато відомих філософів зверталось до неї не можна сказати, що ця проблема загалом вирішена. Серед основних дослідників праці котрих присвячені аксіології науки варто назвати наступних: Марчук М.Г., Мірошников Ю.І., Мудрагей Н.С., Перов Ю.В., Мамардашвілі М. К., Россіянов К. О., Починок Б. В., Гасяк О. С, Овсейцев А.А., Чорткова О. Л., та інші.

Інтерес до ціннісної компонети пізнання зростає постійно. З одного боку це зумовлено швидкими темпами розвитку техніки, з іншого тенденціями до гуманізації сучасної науки. В більш глобальному розумінні відповідь на це запитання слід шукати біля витоків філософії науки, в її історичному розвитку. Паралельно з філософськими системами О. Конта, Маха, Вітгенштейна, Поппера, Куна, Полані та інших, філософів прізвища яких пов’язують не тільки з філософією науки а також з природничими науками, фізикою, хімією та ішими, розвивається протилежні по відношенню до ціннісної компоненти людського буття філософські напрямки. Мається на увазі філософія життя, релігійна філософія, екзистенціалізм, де в особі Кіркегора, Ясперса, Камю, Сартра, Фуко, Ніцше, Хайдегера, Шопенгауера та інших філософія апелює до «духу», волі, почуття. Такий паралелізм думок відображає діалектичну єдність раціонального та ірраціонального в філософській думці ХХ ст. де Попперівській логіці та комулятивізму протистоїть Кіркегорівский подвиг «воїна духу», Шопенгауерова «воля» та ін. Звертаючи увагу на проблему діалектики раціонального та ірраціонального варто відмітити, що аналіз даних понять вельми синкритичний в наявній літературі. Загальноприйнято пов’язувати раціональне з розумом, логічними категоріями, поняттями, а ірраціональне з душевними поривами, «сліпими» бажаннями (за Шопенгауером), інтуїтивними формами пізнання. Суть такого протистояння була вище коротко виражена посередництвом прізвищ, але основа конфлікту закладена в самій людині і може бути означена протистоянням «духу» і «логосу», що породжувало суперечки ще посеред старогрецьких мислителів.

Аналізуючи епістемологічну природу ірраціонального в світлі сучасних трансформацій науки та філософії науки найбільш слушним, на нашу думку, являється розуміння раціонального та ірраціонального відомої дослідниці Мудрагей Н. С. З її робіт ми дізнаємось, що раціональне це всього лише необхідна умова комунікації. Раціональне – значить вимовне, доступне розуму. «Раціональне явище прозоре, проникливе, а тому його можна виразити раціональними способами, тобто понятійно, вербально, воно носить комунікабельний характер і тому здатне предаватись іншому в раціональній формі» [5].

Ірраціональне ж, за Мудрагей, невербальне. До такого висновку авторка дійшла аналізуючи філософію німецького мислителя А. Шопенгауера, і порівнювала ірраціональне з пізнанням містика котре невимовне, некомунікабельне впевна дослідниця [див.: 5]. Поте ірраціональне потенційно може стати раціональним. «Ірраціональне таке, що в повній мірі може бути раціоналізованим. Практично це об’єкт пізнання, котрий спочатку постає як шуканий, невідомий, непізнаний. В процесі пізнання суб’єкт перетворює його в зрозуміле, логічно виражене, загальне знання…Більш коректно подібне ірраціональне слід позначити як «ще-не-раціональне» [5]. Виходячи з цього можна дійти висновку, що наукові проблеми також відносяться до ірраціонального.

Проте дослідниця обгрунтовує і іншу думку, згідно з якою ірраціональне існує як саме по собі, непізнаване а відповідно позбавлене потенції до вербалізації. Під цим, власне, розуміється все те суто людське, котре іменоване греками як «дух».

Виходячи з цього дуалістичного розуміння ірраціонального необхідно детальніше обгрунтувати поняття неявного знання. Неявне, з огляду його концептуальні особливості, сформульовані Т. Куном, М. Полані, Султановою, та іншими, відноситься до області ірраціонального. Аргументів чимало: по-перше неявне знання є невербальним, і не відноситься до комунікативного рівня, по-друге даний тип знання передбачає цілу низку ментальних, ціннісних, екзистенційних, імманентних когнітивних мотивів.

Очевидно, що неявне як певна філософська категорія має своєрідні онтологічні та пізнавальні межі, тому абсолютно ототожнювати ірраціональне і неявне не має сенсу, аналогічно безрезультатними виявляться спроби співвіднести ці поняття надіючись, що область одного повністю вичерпає інше. Неявне баланасує на межі між розумом і тим що виступає його противником (пристрасті, афекти), воно частиною своєю вже є сформульоване в звичній раціональній формі, тільки не виражене, в той час як ірраціональне є антонімом розуму, але не його запереченням і потенційно, як про це говорить Мудрагей, характеризуючи другу форму ірраціонального, не може бути вербалізована, це до певної міри ті ж самі пристрасті і афекти, тільки діапазон почуттів, котрий вони охоплюють, значно ширший.

Співвідносячи сферу неявного, з Мудрагеївською «ірраціональністю самою по собі» (небербалізуючася) можна охарактеризувати його як постійно діючий стимул, котрий не піддається досконалому раціональному поясненню, але його ефект і наслідки діяльності, спровоковані ним, дозволяють нам про нього говорити. Найбільш вдалим тут, на нашу думку, буде чергова аналогія з психоаналізом. Психоаналітик в даному випадку розглядає пацієнта так само як філософ розглядає наукову теорію. В результаті аналізу, у психоаналітика з’являються певні припущення щодо хвороби пацієнта, його комплексів, і, як результат, причини самого неврозу. Він виявляє причини, що спричинили хворобливі симптоми, і вербалізує їх пацієнту, після чого, зазвичай, симптоми неврозу проходять. Насправді психоаналітик надає раціональної форми прихованим і витісненим ірраціональним компонентам психіки (несвідомому), він пояснює їх, робить доступним розумінню самого пацієнта і його свідомості, але він ніколи не в змозі подолати їх ірраціональну природу. Попри всі переваги і достоїнства психоаналізу він не в змозі раціоналізувати самі процеси, які протікають в підсвідомості. Навіть після скурпульозного довгого психоаналізу всі витіснені «психічні об’єкти» залишуться на своїх місцях, а їхня природа все одно буде ірраціональною. Неявне знання в певній системі наукових теорій має схожий статус з несвідомим в людській психіці, воно так само піддається аналізу, але не раціоналізації, оскільки його проблематика, як вже згадувалось, гранична між раціональним та ірраціональним.

Опираючись на таку модель ми можемо поглянути на аксіологію знання з іншої точки зору. Будь-яке знання має певну цінність, воно не може бути нейтральним в аксіологічному сенсі, а ціннісна компонента надає істині забарвлення особистісності, і, в любому випадку, передбачає суб’єкт пізнання (оцінюючого). [див.: 5]. Як це вже було показано на прикладі Канта, ціннісний компонент пізнання в деякій мірі приховує від нас справжні когнітивні мотиви, що на наш погляд можна розцінювати як неявне. Але не потрібно впадати в суб’єктивізм, бо цінності по великому рахунку носять загальнолюдський характер, в певній мірі універсальні і вплив який вони реалізують у сфері наукового пізнання має глобальний характер.

Таким чином, резюмуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що неявне розгортається в царині всієї повноти діалектики раціонального та ірраціонального і являє собою певну окрему та універсальну філософську категорію, котра потребує більш детального аналізу в контексті аксіології науки.