5Загальна характеристика злочинності в Україні.

Однією із відчутно значущих соціальних проблем для України є злочинність. В умовах реформування соціального життя та економіки країни її небезпечність збільшується, особливо у стратегічно важливих сферах: кредитно-фінансовій, зовнішній торгівлі, приватизації, зв’язку, валютному регулюванні, торгівлі нерухомістю, металами, зброєю та ін. Процес збільшення загрози злочинності притаманний багатьом країнам світу. За даними Четвертого огляду ООН, злочинність у світі в середньому збільшується на 5% на рік, тоді як населення збільшується на 1-1,2%.

В Україні особливо загрозливо зростала злочинність у перші роки незалежності. Найбільшого піку вона досягла у 1995 році, коли було зареєстровано за рік 641860 злочинів. Починаючи з 1996 року, динаміці злочинності притаманне зменшення. Певні коливання у бік збільшення мали місце у 2000р. (567800) та 2003р. (556351).

Що стосується показника злочинності за 2003 р., то треба відзначити, що суттєво зростання його було обумовлено позицією, яку зайняло МВС України щодо реєстрації злочинів. Разом з тим у 2004 р. злочинність зменшилась відповідно 2003 р. на 6,8 % и склала по Україні 520105 зареєстрованих злочинів. Рівень злочинності на 100 тисяч населення склав у 2004 р. 1092 злочини. Треба зазначити, що це достатньо прийнятний показник. Так, в Російській Федерації такий показник склав у 2004 році 2023 злочинів на 100 тис. населення. Злочинність в цій країні на відміну від України більш тяжіє до зростання: у 2003 р. зросла на 9,1 %, у 2004 р. – на 5,0 %. Подібна картина притаманна і Республіці Білорусь, де злочинність у 2002 р. зросла на 18,4 %, у 2003 р. – на 13,9 %, у 2004 р. – на 9,8 %. Рівень злочинності у цій державі склав у 2004 р. 1724,6 злочинів на 100 тисяч населення.

Загальна тенденція щодо зростання світового рівня злочинності підтверджується і на показниках таких держав, як США, Німеччина та Франція. Так, в США в 2001 р. злочинність зросла на 2,1 %, а її рівень склав 4160,5 злочинів на 100 тисяч населення, у Німеччині зростання злочинності мало місце у 2001 р. (+1,6 %) і в 2002 р. (+2,2 %), а її рівень склав у 2002 р. 7888 злочинів на 100 тисяч населення. У Франції також зростала злочинність, починаючи з 1998 р. Зокрема, у 2001 р. на 7,7 %, а її рівень склав у цьому році 6867 злочинів на 100 тисяч населення.

Тепер розглянемо динаміку злочинності сьогодення.

Аналіз криміногенної ситуації в Україні за 2008 рік свідчить, що збільшення кількості зареєстрованих злочинів у державі не відбулося. Зареєстровано 384 тисячі злочинів проти 401 тисячі за аналогічний період минулого 2007 року.

Підліткова злочинність знижується у багатьох регіонах. Дуже добре у цьому плані виглядають Вінниця, Івано-Франківськ, Львів. Тут значно зменшилася кількість грабежів, розбоїв, вбивств, скоєних неповнолітніми. А от міста-мільйонники Донецьк, Дніпропетровськ завдають значно більше.

Збільшилася кількість злочинів, пов`язаних із ввезенням, виготовленням, збутом і розповсюдженням порнографічних предметів, досягла 666. Як встановлено, лише протягом дев`яти місяців поточного року виявлено 666 злочинів, передбачених статтею 301 (ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів), що майже на 10 відсотків більше, ніж за аналогічний період минулого року.

Що стосується інших найбільш характерних або резонансних злочинів, то показник їх скоєння багато в чому залежить від соціально-економічного стану держави та її політики щодо боротьби з окремими злочинами. Так, в Україні, починаючи з 1997 р., скорочуються випадки скоєння бандитизму: якщо в 1997 р. було зареєстровано 110 випадків бандитизму, то за 9 місяців 2009 р. – 30.

У 2008 році також зареєстровано менше (384424, - 4,2%) злочинів у більшості регіонів країни.

Водночас відбулося їх зростання в містах Севастополі (+9,1%) та Києві (+2,6%), у Кіровоградській (+3,4%), Чернівецькій (+2,0%), Житомирській (+0,6%) областях.

Позитивною залишається тенденція до зниження рівня злочинності на 10 тис. населення (102,4 – у 2005; 89,4 – у 2006; 85,2 – у 2007; 82,7 – у 2008 році) у більшості областей.

За цим показником найнижчий рівень злочинності залишається в Івано-Франківській (-37,9), Закарпатській (-40,4), Тернопільській (-42,0) та в інших областях. Найвищий – у Запорізькій (131,6), Луганській (110,5), Донецькій (101,7), Дніпропетровській (95,6), Миколаївській (91,1) областях, Автономній Республіці Крим (99,9), місті Севастополі (124,2), хоча в більшості регіонів спостерігається стійка тенденція до її зниження.

Відбулося зниження на 9,4% тяжких та особливо тяжких злочинів, їх питома вага в загальній кількості зареєстрованих злочинів становить 35,4%. Зменшилася загальнокримінальна злочинність – на 3,5% та у сфері економіки – на 9,7%.

Скоротилася кількість грабежів на 16,5%. Збільшення відбулося лише в Кіровоградській (+34,9%), Чернігівській (+11,9%), Івано-Франківській (+4%) областях та м. Севастополі (+12,2%).

При зменшенні кількості зареєстрованих розбійних нападів по державі на 12,8%, зареєстровано значне їх зростання в Київській (+26,3%), Чернівецькій (+18,8%), Львівській (+15%), Одеській (+10,7%), Сумській (+10,3%) областях.

Знизилася кількість умисних вбивств з 2906 до 2707 (-6,8%). Разом з тим, суттєве зростання цього виду злочинів відбулося у Чернівецькій (+72,7%), Тернопільській (+55,6%), Волинській (+25%), Рівненській (+23,3%) областях та м. Севастополі (+95,7%).

Кількість умисних тяжких тілесних ушкоджень зменшилася на 7,9%. Проте зростання відбулося у Житомирській (+9,8%), Волинській (+7,6%), Івано-Франківській (+4,4%), Чернівецькій (+4,3%), Рівненській (+3,2%), Чернігівській (+2,7%) областях та АР Крим (+9%).

Водночас при скороченні загальної злочинності відбулося зростання окремих видів злочинів: з 11733 до 11873 (+1,2%) – незаконного обігу зброї, з 9 до 16 (+77,8%) – створення злочинної організації, з 256 до 279 (+9%) – незаконного позбавлення волі або викрадення людини, з 878 до 880 (+0,2%) – зґвалтування (та замах).

Відсоток розкриття злочинів підвищився (з 69,5% до 71,4%), однак станом на 01.01.2009 залишилися нерозкритими 118814 злочинів, тобто кожний третій вчинений злочин.

Найгірший стан із розкриттям злочинів у Донецькій (54,2%), Київській (63,2%), Львівській (65,2%), Рівненській (67,2%), Сумській (68%) областях та місті Києві (49,7%).

З 363 до 382 (+5,2%) збільшилася кількість зареєстрованих злочинів, пов’язаних з легалізацією коштів, здобутих злочинним шляхом, за винятком Волинської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Чернігівської, Чернівецької областей та міста Києва, де зареєстровано зниження цього показника.

Водночас тяжких та особливо тяжких злочинів зареєстровано більше на 21,5%, їх питома вага у загальній кількості досить висока і становить 79%, тобто 4534 злочини. Суттєво збільшилася кількість виявлених фактів привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (+68,4%), а також зловживання владою або службовим становищем (+17,3%).

Також відбулося зниження на 1,6% рецидивної злочинності; на 4% кількості злочинів, вчинених у стані алкогольного сп’яніння; на 16,4% злочинності серед неповнолітніх (зростання відбулося по злочинах загальнокримінальної спрямованості лише в Автономній Республіці Крим (+2,2%) та Одеській (+1,4%) області).

Дещо суперечливо виглядає динаміка скоєння злочинів проти власності. В цілому показники її реєстрації свідчать про збільшення цих злочинів.

Найбільш сталим зростаючим показником, що повинно викликати суттєве занепокоєння українського суспільства, є динаміка скоєння злочинів у сфері обігу наркотиків.

За період з 1996 р. по 2008 р. зростання цих злочинів в Україні склало + 73,0 %. Кількість цих злочинів стало зростає, що свідчить як про посилення боротьби з боку правоохоронних органів з цим видом злочинів, так і про те, що в Україні зараз зростає незаконний обіг наркотиків.

В Харківській області було зареєстровано в 2008 р. 4255 випадків злочинів з обігу наркотиків.

В Україні зростає злочинність, особливо у великих містах. У столичному Києві кількість вуличних злочинів збільшилась останнім часом на 30%.

Пограбування банків також перестало бути для України екзотикою. Зростання злочинності, викликане економічною кризою, уже не вперше стає предметом обговорення керівників силових відомств.

Латентна злочинність.

Під латентною (схованою) злочинністю в кримінології й правоохоронній практиці розуміють сукупність реально вчинених злочинних діянь, але які не стали відомі органам карного судочинства й відповідно не відбиваються в офіційній статистиці.

У юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам.

Розрізняють латентність трьох видів:

природну

штучну

прикордонну.

Під природної латентністью розуміється сукупність тих випадків, коли злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам.

Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні органи по різних причинах не ставлять його на облік.

Прикордонна латентність - це коли злочин зроблений, але особа, що його виявило, не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

Це основні види латентної злочинності. Іноді виділяють четвертий вид латентної злочинності - сіра латентність.

Сіра латентність - це коли злочин зроблений, кримінальну справу порушено, але з тих або інших причин розслідування не доведене до суду.

Деякі вчені вважають, що це не є латентною злочинністю, тому що злочин виявлений і зареєстроване, інші вважають, що злочин хоч і виявлений, зареєстрований, але остаточне рішення в справі може прийняти тільки суд.

Для виявлення рівня латентної злочинності використають загальні й спеціальні методи.

До загальних методів належать: виявлення суспільної думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка фахівців, вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, перевірка медичних закладів тощо.

Спеціальними методами можна назвати аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від здійснення до розкриття.

Рівні латентної злочинності:

Низький рівень латентності мають очевидні злочини, у результаті чого інформація про їх швидко поширюється (убивства, розбої, грабежі).

Середній рівень - злочини, здійснення яких не настільки очевидно, потерпілі не звертаються в правоохоронні органи за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невір'я в можливість знайти злочинця тощо).

Висока латентність - злочини, здійснення яких по більшій частині відомо лише злочинцеві й потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину по різних мотивах (шахрайство, хабарництво, полові злочини тощо)

Латентна злочинність має свої негативні наслідки:

становить недостовірні дані про фактичні розміри злочинності, її рівні, структурі, динаміку, про величину й характер шкоди;

зменшує ступінь вірогідності прогнозів злочинності, ускладнює вивчення напрямків боротьби з нею;

заважає реалізації принципу неминучості покарання за зроблений злочин;

підриває авторитет правоохоронних органів держави;

сприяє росту злочинності, зокрема, рецидивної;

знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;

сприяє росту соціальної напруги в суспільстві;

Виявившись поза обліком, латентна злочинність залишається поза соціальним контролем і тому стає особливо небезпечною.

Тому що: питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються й не плануються; якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки відшкодовуються, то у випадку схованих нічого не робиться; почуття безкарності заохочує осіб, які зробили злочину, продовжувати свою злочинну діяльність; латентна злочинність руйнує моральні бар'єри людей що спонукує деяких членів суспільства ставати на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність несе в собі всі її ознаки, обумовлені тими ж соціальними факторами, заподіює матеріальна й моральна шкода суспільству.

Латентна злочинність представляє реальну, але сховану або незареєстрованну частину фактично зроблених злочинів.

Фактична злочинність нерідко багаторазово перевищує злочинність, про яку інформована карна юстиція, а відома їй злочинність — ту її частину, що реєструється й розслідується. Різниця між врахованою злочинністю й фактичної й становить латентну злочинність. Вона в деяких країнах, у тому числі й у Росії, перевищує зареєстровану в 3-5 разів.

По механізму утворення латентна злочинність розпадається на три складові частини:

незаявлені злочини - ті, які були зроблені, але потерпілі, свідки, посадові особи й інші громадяни, у відношенні яких вони зроблені, очевидцями яких вони були або про які вони інформовані, не сповістили про це в правоохоронні органи;

невраховані злочини - ті, про які правоохоронні органи були інформовані (мали приводи й підстави до реєстрації злочину й порушення кримінальної справи), але вони їх не зареєстрували й не розслідували;

невстановлені злочини - ті, які були заявлені, зареєстровані, їх розслідували, але в силу недбалості або недостатнього бажання оперативних і слідчих працівників, їх слабкої професійної підготовки, помилкової кримінально-правової кваліфікації й інших причин у фактично вчиненому не було встановлення події або складу злочину.

Масштаби латентної злочинності в точності, як правило, не відомі. Вони визначаються шляхом застосування різних соціологічних, статистичних й аналітичних методик (порівняльний аналіз взаємозалежних показників карної статистики; зіставлення відомостей карного обліку з даними адміністративних і дисциплінарних порушень, з даними медичних установ про надання допомоги із приводу тілесних ушкоджень, зі статистикою скарг, заяв, листів громадян у правоохоронні й інші державні органи; опитування громадян, засуджених й ув'язнених; експертні оцінки фахівців й ін.

Уважається, що чим серйозніше категорія злочинів, тим нижче для неї коефіцієнт латентності.

По деяких міжнародних дослідженнях незаявлені злочини становлять близько 50% і більше від фактично зроблених. У різних країнах по окремих видах діянь (наприклад, зґвалтуванням, обдурю покупців, незначним розкраданням й ін.) ця частка може бути набагато більшої.

Незаявлені злочини в основному пов'язані з недовірою громадян і жертв злочинів до органів прокуратури; з невір'ям у здатність правоохоронних органів розкрити злочин і захистити заявника; з небажанням зв'язуватися з міліцією («затаскають»); з побоюванням мести з боку злочинців; з небажанням розголосу факту зазіхання, наприклад зґвалтування; з висновком компромісної угоди зі злочинцем; з тим, що особа не цілком усвідомлює себе жертвою злочину, і іншими причинами.

Незареєстрованні злочини носять загальносвітовий характер, але в силу історичних й інших причин вони особливо широко поширені в Росії. Загальний рівень приховуваних органами прокуратури злочинів оцінюється в межах 30% і більше від заявлених. По окремих видах злочинів ці показники коливаються в широких межах. Причин і приводів до фальсифікованого обліку багато: помилкова демонстрація міліцією й іншими правоохоронними органами своєї здатності контролювати злочинність, нездатність цих органів упоратися зі зростаючою злочинністю, відхід їх від важко карних справ, що розкривають, кадрова й технічна неукомлектованість правоохоронної системи, слабка професійна підготовка співробітників, широко розповсюджені зловживання й корупція в системі карної юстиції й ін.

Рівень зареєстрованих, але з вини дізнавачів, слідчих і прокурорів невстановлених злочинів коливається в межах 2-5% числа врахованих. Вони розподілені в відмовних матеріалах про порушення кримінальної справи, у припинених кримінальних справах за відсутністю події або складу злочину й навіть у справах з виправданими вироками. Із кримінально-правової точки зору ця частина латентної злочинності значною мірою є формально законною. Із сутнісної кримінологічної позиції реально скоєні, але не доведені діяння не перестають бути латентними злочинами.

Наявність латентної злочинності свідчить про те, що стан державної статистики про зареєстровану злочинність у світі й у нашій країні не можна визнати задовільним. Народ, суспільство, держава, далеко не повно знаючи дійсну кримінологічну обстановку в країні, не можуть прийняти адекватних заходів щодо контролю над злочинністю. Латентна злочинність крім того, є серйозним криміногенним фактором, що детермінує подальше розповзання злочинності. І що особливо важливо, наявність високої латентної злочинності істотно порушує права людини. Якщо врахувати, що щорічно в Росії реально відбувається близько 10-12 млн. злочинів (а з такими оцінками згодні й керівники правоохоронних органів), а реєструється близько 2,5 млн. з виявленням близько 1,5 млн. правопорушників, то близько 8-10 млн. особи, що фактично зробила злочини, не залучаються до кримінальної відповідальності й приблизно 7-8 млн. громадян, реально потерпілих від злочинів, не одержують від держави необхідної правової порції захисту.

Зниження рівня латентної злочинності й систематичний моніторинг її (у багатьох розвинених країнах поряд з урахуванням злочинності регулярно відслідковується рівень і характер віктимізації населення) дозволяє з більшим знанням справи розробляти й вживати заходів боротьби зі злочинними проявами.

А. Зелінський пропонує таке визначення латентної злочинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

Латентну злочинність розраховують за формулою:

Зл = Зф – Зз,

де Зф, Зз — злочинність відповідно фактична і зареєстрована.

Рівень латентної злочинності визначають так:

Рл = Зз / Зф.

Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпеченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов’язки яких входить виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб’єктів кримінально-правових відносин. Головними їх учасниками є суб’єкт злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи кримінального переслідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.

Фактори природної латентності злочинів, що пов’язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація злочинів, що вчиняються, є важливими факторами латентності, що набагато ускладнює розкриття і розслідування злочинів, особливо тих, що вчиняються у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов’язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жертви. Об’єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненого злочину. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

На латентності окремих злочинів істотно позначається психологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть застосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жертвою злочину у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву латентної віктимності.

Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчинений злочин, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохоронних органів і їх здатність розкрити злочин, бажання уникнути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприятливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. Причетність потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх латентності.

Одним з важливих факторів латентності злочинів, який безпосередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до злочинів, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму забезпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умовляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянського обов’язку.

До факторів об’єктивного характеру, що сприяють латентності злочинів, належать також незадовільна матеріально-технічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяльності істотно впливає недостатність спеціальних технічних засобів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного забезпечення, криміналістичної техніки.

На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумовлюється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування злочинів.

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

OOH Проект Салвадорской декларации «Комплексные стратегии для ответа на глобальные вызовы: системы предупреждения преступности и уголовного правосудия и их развитие в изменяющемся мире»

Организация Объединенных Наций продолжает добиваться прогресса в укреплении своей деятельности в сфере верховенства права на национальном и международном уровнях. В центре внимания стоят вопросы преодоления разрыва между международными обязательствами и реализацией их потенциала по улучшению жизни для всех. Эти усилия требуют длительного времени. Поэтому мы должны постоянно напоминать государствам-членам об их международных обязательствах, содействовать ратификации международных договоров и осуществлению международных норм и стандартов, а также продолжать в этой связи эффективную многостороннюю деятельность на основе верховенства права.

Доклад Генерального секретаря об укреплении и координации

деятельности ООН в сфере верховенства права

(A/64/298)

Двенадцатый Конгресс Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и уголовному правосудию, принимающей стороной которого выступило правительство Бразилии, состоялся в городе Салвадоре с 12 по 19 апреля 2010 года. Конгрессы ООН по вопросам преступности проводятся в различных странах мира раз в пять лет начиная с 1955 года для обсуждения обширного круга тем. Они оказали значительное влияние на предупреждение преступности и уголовное правосудие на международном уровне, а также на политику и профессиональную практику на национальном уровне. Являясь всемирным форумом, Конгресс дает возможность обмена информацией и передовым опытом между государствами и специалистами в этой области. Главная цель Конгрессов — стимулирование эффективной политики в сфере предупреждения преступности и уголовного правосудия по всему миру.

По решению Генеральной Ассамблеи ООН основная тема двенадцатого Конгресса: «Комплексные стратегии для ответа на глобальные вызовы: системы предупреждения преступности и уголовного правосудия и их развитие в изменяющемся мире». Двенадцатый Конгресс по предупреждению преступности дал уникальную возможность активизировать всестороннее обсуждение практических предложений по трем основным направлениям посредством:

утверждения, что стабильная система уголовного правосудия является основным элементом структуры верховенства права;

признания центральной роли системы уголовного правосудия в вопросах развития;

подчеркивания необходимости применения целостного подхода к реформированию системы уголовного правосудия для повышения эффективности систем уголовного правосудия в борьбе с преступностью;

выявления новых форм преступности, представляющих угрозу для общества во всем мире, и изучение путей предупреждения таких форм преступности и борьбы с ними.

В повестку дня Конгресса вошли восемь основных пунктов:

дети, молодежь и преступность;

терроризм;

предупреждение преступности;

контрабанда мигрантов и торговля людьми;

отмывание денег;

киберпреступность;

международное сотрудничество в борьбе с преступностью;

насилие в отношении мигрантов и их семей.

Также в рамках Конгресса состоялись семинары, посвященные следующим вопросам:

образование по вопросам международного уголовного правосудия в поддержку принципа верховенства права;

обзор наилучших видов практики ООН и другой наилучшей практики обращения с заключенными в рамках системы уголовного правосудия;

практические подходы к предупреждению преступности в городах;

связи между незаконным оборотом наркотиков и другими формами организованной преступности: скоординированные международные ответные меры;

и стратегии и наилучшие виды практики по предупреждению переполненности исправительных учреждений.

В течение последних двух дней Конгресса прошли заседания в рамках сегмента высокого уровня, на которых главы государств или правительств, министры и другие высокопоставленные представители правительств изложили свои позиции по основным вопросам повестки дня. Также состоялись ряд заседаний неправительственных организаций, на которых обсуждались вопросы, связанные с предупреждением преступности, уголовным правосудием и верховенством права.Конгресс по вопросам преступности является глобальным и наиболее представительным форумом, в котором приняли участие политики и практические работники в области предупреждения преступности и уголовного правосудия, а также парламентарии, эксперты из научных кругов, представители гражданского общества и средств массовой информации.

На Конгрессе была принята единая политическая декларация, в которой содержатся рекомендации, основанные на обсуждениях, проведенных в ходе мероприятий Конгресса, в том числе в ходе заседаний в рамках сегмента высокого уровня и семинаров. Декларация будет представлена девятнадцатой сессии Комиссии по предупреждению преступности и уголовному правосудию, которая пройдет с 17 по 21 мая 2010 года, для рассмотрения и последующих действий.

Также Конгресс обеспечил платформу для более тесного сотрудничества между правительствами, межправительственными и неправительственными организациями по всему спектру вопросов, связанных с предупреждением преступности и уголовным правосудием, обеспечив тем самым более эффективное международное взаимодействие в этой области.

Для лучшего понимания региональной ситуации в вопросах, которые обсуждались на Конгрессе, в 2009 году Управление ООН по наркотикам и преступности (ЮНОДК) организовало серию подготовительных заседаний, которые состоялись в Сан-Хосе (Коста-Рика); Дохе (Катар); Бангкоке (Таиланд) и Найроби (Кения).

В ходе этих региональных подготовительных заседаний участники сделали сообщения о своих специфических проблемах и опасениях, а также о подходах к борьбе с ними, рассказали об «усвоенных уроках» и положительном опыте.

Суспільство і злочинність: соціологічні теорії, Засвоєна девіантна поведінка: диференційна асоціація, Структурна напруга: аномія як причина злочинності, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

Суспільство і злочинність: соціологічні теорії

Будь-який задовільний опис природи злочинності має бути соціологічним, бо суть злочинності залежить від інституцій суспільства. Однією з найважливіших проблем, яким соціологія приділяє особливу увагу, є взаємозв'язки між конформізмом і девіантною поведінкою у різних соціальних контекстах. Сучасні суспільства включають у себе багато різних субкультур, і поведінка, яка відповідає нормам якоїсь однієї субкультури, може розглядатись як девіантна поза нею. Наприклад, на котрогось із членів підліткової компанії можуть чинити сильний тиск, щоб він утвердив себе, укравши автомобіля. Крім того, в суспільстві існує велика різниця у майновому стані та доступі до влади, що значною мірою впливає на можливості, які відкриваються перед різними групами. Тож не дивно, що крадіжки та дрібні пограбування здебільшого здійснюють люди з бідніших прошарків населення; привласнення чужих коштів та ухиляння від податків — це, як правило, прерогатива людей заможних.

Засвоєна девіантна поведінка: диференційна асоціаціяБдвін Г. Сазерленд пояснює злочинність явищем, яке він називає диференційною асоціацією (Sutherland, 1949). Це дуже проста ідея. В суспільстві, яке включає в себе розмаїття субкультур, деякі суспільні середовища мають тенденцію заохочувати протизаконні дії, інші — навпаки. Індивіди стають правопорушниками через свою пов'язаність із людьми, що є носіями кримінальних норм. Здебільшого, як вважає Сазерленд, злочинна поведінка засвоюється в середовищі первинних груп, зокрема груп ровесників.Ця теорія суперечить погляду, згідно з яким психологічні відмінності відокремлюють злочинця від інших людей; вона твердить, що злочинна діяльність засвоюється майже так само, як і така, що не суперечить закону, і що вона спрямована на ті самі потреби й цінності. Злодії намагаються добути собі засоби на прожиток, як і люди, зайняті на звичайній роботі, хіба що вони обирають незаконні засоби, аби домогтися цієї мети.

Структурна напруга: аномія як причина злочинності

Роберт К. Мертон пов'язує злочинність з іншими видами девіантної поведінки, наголошуючи також на нормальності злочинця (Merton, 1957). Мертон вдається до поняття аномії, щоб побудувати дуже впливову теорію девіантної поведінки. Як ми знаємо з розділу першого, поняття аномії вперше запровадив Бміль Дюркгайм, один із засновників соціології, котрий висунув припущення, що в сучасних суспільствах традиційні норми та стандарти руйнуються, не знаходячи собі заміни. Аномія виникає тоді, коли в певній сфері суспільного життя немає очевидних стандартів, які б спрямовували поведінку. За цих обставин, як вважав Дюркгайм, люди почувають себе дезорієнтованими і стривоженими; тож аномія — це один із соціальних чинників, які впливають на схильність до самогубства.Мертон модифікував поняття аномії, пов'язавши його з напругою, яка діє на поведінку індивіда, коли прийнятні норми входять у конфлікт із соціальною реальністю. В американському суспільстві, й до деякої міри в інших індустріальних суспільствах, загальновизнані цінності наголошують на матеріальному успіхові, а засобами, які ведуть до матеріального успіху, вважаються самодисципліна й тяжка наполеглива праця. Згідно з цим поглядом, люди, які тяжко й наполегливо працюють, неодмінно досягнуть успіху, хоч би якими були їхні стартові можливості. Насправді ця ідея не витримує випробування досвідом, тому що більшість тих, хто перебуває в невигідному становищі, мають лише обмежені умовні можливості для просування вгору, або й узагалі ніяких. Таким чином, ті, хто не "досягає успіху", вважають, що їм не судилося зробити матеріальний поступ. За такої ситуації ці невдахи відчувають велику спокусу просунутися вгору будь-якими засобами, законними чи незаконними. Отже, згідно з Мертоном, девіантна поведінка — це побічний продукт економічної нерівності.

Мертон ідентифікує п'ять можливих реакцій на напругу, що виникає між суспільно схваленими цінностями й обмеженими засобами їхнього досягнення. Конформісти приймають і схвалювані загалом цінності, і конвенційні засоби їхньої реалізації, незалежно від того, мають вони чи не мають успіх. Більшість людей належить до цієї категорії. Новатори також приймають схвалені суспільством цінності, але прагнуть добути їх незаконними або протизаконними засобами. До цього типу можна віднести злочинців, які домагаються достатку, діючи всупереч закону.

Ритуалісти узгоджують свою поведінку з суспільно прийнятими стандартами, хоча вони вже не бачать цінностей, які стоять за цими стандартами. Вони дотримуються правил заради самих правил, не ставлячи перед собою ніякої мети, а просто скоряючись примусу. Ритуалістами можна вважати людей, які присвячують себе нудній роботі, навіть якщо ця робота не обіцяє їм перспектив кар'єри і погано винагороджується.

Утікачі — це ті, що повністю зреклися конкурентного світогляду, відкинувши як домінантні цінності, так і прийнятні засоби їхнього досягнення. Як приклад можна назвати членів самоврядної комуни. І, нарешті, бунтарі відкидають як усталені цінності, так і прийнятні засоби, проте активно прагнуть замінити їх новими й перебудувати соціальну систему. До цієї категорії належать члени радикальних політичних угруповань.

Пізніші дослідники поєднали Сьюзерлендове поняття диференційної асоціації (тобто ідею, що група людей, з якою пов'язані індивіди, накидає їм своє ставлення до злочину — "за" або "проти") з типологією Мертона. У своєму дослідженні злочинних підліткових банд Річард А. Кловерд і Лойд Б. Олін (Cloward and Ohlin, 1960) стверджують, що ці банди утворюються в субкультурних спільнотах, де шанси на досягнення легітимного успіху дуже низькі, скажімо, серед безправних етнічних меншин. їхня праця слушно наголошує на зв'язках між конформізмом і девіантною поведінкою. Брак можливостей для успіху під поглядом ширшого суспільства є головним чинником диференціації між тими, хто вдається до злочинної поведінки, і тими, хто не вдається.

Ми повинні з обережністю поставитися до припущення, що люди з бідніших спільнот прагнуть до того самого рівня успіху, що й заможніші люди. Більшість намагаються узгодити свої прагнення з реальними обставинами певної ситуації. Але було б також помилкою припустити, що суперечність між прагненнями та можливостями обмежується середовищем людей менш привілейованих. В інших групах на індивіда також тисне спокуса вдатися до кримінальних дій, як то засвідчують поширені серед так званих "білих комірців" злочини привласнення чужих коштів, шахрайства та ухиляння від податків, які ми розглянемj

В Україні з початку 2011 року відзначається збільшення дитячої злочинності на 15-17% порівняно з аналогічним показником минулого року.

Про це повідомила на прес-конференції в Донецьку керівник управління забезпечення діяльності Уповноваженогo Президента України з прав дітей Людмила Волинець, яку цитує УНІАН.

"Так, в Україні відбулося збільшення дитячої злочинності на 15-17% порівняно з минулим, 2010 роком", - сказала вона.

За словами Волинець, "для того, щоб розуміти, чому вона збільшилася, потрібно розкласти її складові".

"Зазвичай, як правило, вчинюють злочини діти, у яких проблемні сім'ї, якщо вони сироти, у них п'ють батьки тощо. Ми проаналізували ситуацію, і з’ясувалося, що різко збільшився рівень злочинності серед дітей, які вже скоювали злочини. Тобто повторна і рецидивна злочинність. Це надзвичайно серйозне питання", - пояснила Волинець.

За її словами, повторно злочини скоюють "ті діти, які вчинили злочини, щодо них не було вжито дій, щоб їх відправити у місця позбавлення волі, але, водночас, профілактична робота була недостатньою", і в результаті вони "одержують серйозніший строки".Волинець висловила стурбованість збільшенням дитячої злочинності, що відбувається на тлі реформування правоохоронної системи."Сьогодні ми стривожені тим, що, з одного боку, сталося це збільшення дитячої злочинності, з іншого боку – що це відбувається, зокрема, на тлі реформування органів внутрішніх справ у частині кримінальної міліції у справах дітей", – сказала вона.

На її думку, необхідно розібратися і серйозно "осмислити ці два процеси".

"Якщо нині збільшується злочинність дитяча, то чи варто зараз радикально міняти компетенцію кримінальної міліції у справах дітей? ...Можливо, й варто, і тоді не буде повторної злочинності, а може, й не варто. Але треба подумати, як це робити", – сказала Волине

Павленко Ірина

Жіноча злочинність і суспільствоБудь-які покарання не можуть протистояти

цим жінкам вчиняти одні злочини за іншими

та їхній зіпсований розум набагато

кмітливіший у винаході нових злочинів,

ніж суд у винаході нових покарань.

Конрад Кельте

Жінка за своєю природою асоціюється з такими цінностями, як турбота, ніжність, збереження домашнього затишку. Але, на жаль, існує й інша природа жінки. Це деструктивні прояви руйнівної поведінки. Йдеться про жіночу злочинність.

Проблема жіночої злочинності в науці ніколи не вважалась першорядною, оскільки серед злочинців особи жіночої статі не перевищують 18 %. Останніми роками спостерігається помітна криміналізація прекрасної половини населення України. Якщо в 1992 році було притягнуто до кримінальної відповідальності 29 тис. жінок, то у 1996 р. – понад 59 тис., тобто вдвічі більше. В 2004 році ця цифра становила 73 тис. жінок. І з кожним наступним роком маємо невтішну тенденцію.

Які ж злочини вчиняють жінки? На жаль, офіційної статистики не існує про структуру жіночої злочинності, тому ми можемо спиратись лише на соціологічні дослідження та статистику місць позбавлення волі. Так, крадіжки становлять близько 32 %, умисні вбивства та тяжкі тілесні ушкодження – 23 %, злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних речовин – 16 %, грабежі і розбої – 11 %, економічні злочини (розкрадання, хабарництво) – 15 %. Звертає увагу агресивність жіночої частини злочинного середовища: 35 % засуджених жінок покарані саме за агресивні (насильницькі) злочини [1].

Слід зазначити, що проблема жіночої агресивності є досить серйозною, що доведено непоодинокими випадками історії людства. Достатньо згадати Дар’ю Салтикову (прізвисько «Салтичиха»), яка замучила в своєму підмосковному маєтку 138 кріпосних. Як було встановлено слідством, вона власноручно била їх батогом, поліном, виставляла голими на мороз, саджала в розпорошений мурашник, обпікала окропом. Приголомшена даними слідства Катерина II засудила Салтикову до довічного позбавлення волі. Наступний випадок: в Києві в 1922 році була заарештована слідча-чекістка, венгерка Ремовер. Вона обвинувачувалась у розстрілі 80 заарештованих, переважно молодих людей. Ремовер була визнана душевно хворою на підставі статевої психопатії. Слідство встановило, що Ремовер розстрілювала не тільки підозрюваних, але й свідків. Також згадаймо комісаршу Нестеренко, яка працювала в НКВД. Вона змушувала червоноармійців ґвалтувати в своїй присутності беззахисних жінок, дівчат, в тому числі малолітніх.

Дослідження науки в напрямі дослідження злочинності жінок свідчить про таке: якщо чоловіча жорстокість багато в чому має природній, тваринний характер, то жіноча жорстокість є більш «олюдненою» і фомується не стільки підсвідомою сферою «ВОНО», скільки розумною сферою людського «Я». Дуже важливе значення має жіноча чуттєвість як складова психіки. Будь-які, навіть найуніфікованіші людські поривання і бажання, проходячи через свідомість жінки, набувають певного специфічного забарвлення, джерелом якого перш за все є жіноча чуттєвість. Саме гіпертрофована чуттєвість є рідною сестрою жорстокості, особливо якщо вона має або природні аномалії, або позбавлена можливості нормального функціонування внаслідок тих чи інших обставин. Ось чому жорстокість жінок-злочинців ніколи не буває послідовною і продуктивною, на відміну від жорстокості чоловіків [2]. У суспільстві інтерес до проблеми жіночої злочинності завжди був неабиякий. Це, зокрема, можна пояснити, якщо хочете, патріархальною будовою суспільства, історією, менталітетом. Всі хочуть побачити ЇЇ – ту, яка є берегинею домашнього спокою, яка є люблячою матір’ю і дружиною, яка є просто жінкою. Як вона змогла вчинити злочин? Як посміла переступити поріг закону і справедливості? Усі питання потрібно шукати в детермінантах або причинах жіночої злочинності. Що ж штовхає жінку на вчинення злочину? Брак розуму, як вважали середньовічні інквізитори, які керувалися гіпотезою, що будь-яка жінка з часів Єви через свою дурість здатна на злочин. Можливо, біологічні (антропологічні) особливості є причиною жіночої злочинності, як зазначив Чезаре Ломброзо в своїй відомій праці «Жінка – злодійка і повія». Він, зокрема, відзначав: «дуже часто злочини, вчинені жінками, мають дуже складну передісторію. Злочинці-жінки подібно дітям хворобливо вразливі до всякого роду зауважень. Вони незвично легко піддаються почуттю ненависті, і незначна перешкода чи невдача в їх житті збуджують в них лютість, яка штовхає їх до злочину. Будь-яке розчарування збуджує лютість до тієї людини чи предмета, які стали причиною їх виникнення, і кожне незадоволене бажання сповнює їх ненавистю до навколишніх навіть коли ні до чого причінитися . Невдача викликає в їх душі страшну злість проти тих, хто більш влаштований у житті, особливо, якщо ця невдача залежить від їх власної нездатності. Те ж саме, але в більш різкій формі, відбувається у дітей, які часто б’ють кулаками предмет, на який наштовхуються, і тим самим завдають собі біль. З цього випливає убогий психічний розвиток жінок-злочинців, залишок здатності, який притаманний дітям і тваринам сліпо реагувати на біль, кидаючись на її найближчу причину, навіть якщо вона є формою неживого предмета»[3]. Слід зазначити, вчення Ломброзо мало значний вплив на подальший розвиток кримінальної та суміжних з нею наук. Тому біологічний чинник жіночої злочинності не можна повністю нівелювати. Все ж таки нині наука керується соціальними факторами у детермінації злочинності, зокрема і жіночій. Так, характерний для XIX ст. процес емансипації жінок поруч з позитивними мав і негативні сторони. Дослідження в психології стверджують, що мускунілізація жінок призводить до появи у них чоловічої психології, що й штовхає певну їх частину до «чоловічих» злочинів (вбивства, нанесення тілесних ушкоджень, шахрайства, грабежі тощо). Поява суто чоловічих рис у характері жінок спричиняє їх потяг до безладного статевого життя, паління, надмірного вживання алкоголю. Як свідчить статистика, кожна десята жінка-злочинець залежна від наркотиків, а п’ята – від алкоголю [1]. Також, на думку автора, є проблеми історичного характеру. Споконвіку на українських землях жінка була господинею, виховувала дітей, переважно вела домашнє господарство. Ці самі обов’язки залишились у неї і сьогодні. Але, крім цього, вона ще й працює, без чого в сучасному світі не можна обійтися. Тут знову ж таки, як мінімум дві причини: по-перше, це потрібно самій жінці як особистості, для самореалізації своїх тих чи інших здібностей, для спілкування врешті-врешт, а по-друге, дуже часто чоловік як глава сімейства не може забезпечити родину самостійно. Зайнятість жінки у суспільному виробництві, домашній клопіт, виховання дітей може стати за тих чи інших обставин конфліктом у сім’ї. Тому це навантаження на жіночі плечі іноді нерідко бувають причиною стресів, депресій, а отже, і спонукають на криву стежину.Також не можна забути і про фізіологічні фактори жіночої злочинності (фази менструального циклу, вагітність, період клімаксу), оскільки в організмі жінки відбуваються певні гормональні «бурі», які мають вплив і на психіку. Адже не випадково дослідження медицини враховуються законодавцем при конструюванні статей закону. Так, вчинення злочину жінкою, яка була в стані вагітності є обставиною, яка пом’якшує покарання. Також слід більш глибоко вивчити так званий афект Аффешенбурга – важкий психічний стан жінки, зумовлений пологами. Це питання трохи вивчене, адже невипадково в Кримінальному кодексі 2001 року був введений новий для кримінального права України склад злочину, передбачений ст. 117 вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини. Але в Україні на сьогодні немає жодної фундаментальної наукової роботи з цього питання.Як бачимо, проблема жіночої злочинності є актуальною в суспільстві. Тому не можна не звертати уваги. Насамперед повинні проводитись запобіжні заходи щодо злочинності взагалі, а щодо жіночої, зокрема. Це на кшталт бесід, демонстрації фільмів у дитсадках, школах і т. д. Щодо осіб, які відбули покарання державою розробляються програми реабілітації цих осіб Також існують загальнодержавні програми. Так, Кабінет Міністрів України постановою № 1834 від 27 грудня 2006 р. затвердив Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року [4]. Необхідно також істотно підвищити роль громадськості у боротьбі з жіночою злочинністю, зокрема, різних феміністських організацій і благодійних фондів. Та цього замало.

Зрозуміло, що повністю позбутися цього лиха неможливо. Але державі та суспільству потрібно багато в чому попрацювати в цьому напрямі, оскільки жінка повинна бути берегинею людського роду, а не його нищівником. Жіноча злочинність – це не тільки проблема держави, це проблема суспільства.

СУСПІЛЬСТВО І ЗЛОЧИННІСТЬ

П.М. Пархоменко

Розбудова демократичного суспільства в Україні неможлива без розв’язання відчутної і складної проблеми — злочинності. В історичному аспекті складається така ситуація, що поряд з розвитком суспільства на Землі розвивалась його протилежна сторона — злочинність, про яку немало написано праць. Напевне, немає жодного політичного діяча, філософа, соціолога, психолога, юриста, письменника, навіть фахівця з галузі природничих наук, які у різні часи, певним чином не порушували б цієї пекучої для людства проблеми.

Чим пояснюється така зацікавленість? Загальна відповідь: значимістю і складністю проблеми, яка супроводжує людське суспільство протягом історичного розвитку.

Навколо визначення поняття злочинності виникали прогресивні та реакційні теорії. Розбіжності існували з визначення суті злочинності і чи можна з нею успішно боротися, чи є вона постійним і неминучим супутником людського суспільства, чи можна її взагалі подолати?

Злочинність, як слушно зазначається у багатьох літературних джерелах, є побічним продуктом цивілізації. Щоб її природу пояснити, необхідно мати уявлення як безпосередньо про поведінку людини, так і про сили, що підтримують порядок у суспільстві.

Поведінка стає злочинною внаслідок того, що окремі її акти оголошуються незаконними й офіційно визнаються як злочин. Силами, що традиційно сприяли єднанню суспільства, були і залишаються релігія та право. Саме поєднання цих сил утворило підвалини системи кримінального правосуддя.

Протягом тривалого часу представники соціальних наук підтримували думку про те, що злочинність є нормальною функцією суспільства. Френк Таненбаум у 1943 р. зазначав: "Злочинність вічна як су-спільство...Чим складнішою воно стає, тим важче у ньому індивідові і тим частіше його зриви. Дуже велика кількість санкцій і законів, яких потрібно дотримуватися, лише збільшують зло".

На думку Джима Флоратті, злочинність як гріх нормальне явище в суспільстві, а ненормальними є вигадані людьми санкції і закони. Подібну думку ще 1890 р. висловив Е. Доркгейм. Він писав, що злочинність і насильство — частка сучасної культури, хоча й примітивної. Людина знала, що таке насильство, їй була невідома та злочинність, яка знайома сучасному світові.

Вважається, що злочин показник соціальної психології. Його функція полягає в тому, щоб показати межі соціального контролю над поведінкою особи. Злочин — це підсумок суперечності між індивідом і суспільством, найбільш різкий і крайній вияв конфлікту. Тому, доки існує антагонізм, він будь-якої миті дістане своє виявлення у злочинному акті. Визначення поняття злочинний акт завжди є соціально зумовленим і розглядати його без цієї взаємозалежності так все одне, що судити про життя рослин лише з листя, не беручи до уваги їхнє коріння.

Злочинність виникає тоді, коли суспільство є дезорганізованим і конвульсує у лещатах соціальних та економічних суперечностей. Тому в основі, будь-якого тлумачення поняття злочинності має бути усвідомлення та розуміння поведінки особи, розвитку суспільства і системи кримінального правосуддя, що забезпечують контроль над анти-суспільною поведінкою.

Злочинність поняття збірне, воно не є абсолютно однорідним явищем. У реальній дійсності злочинність характеризується за розмаїтою сукупністю різних актів індивідуальної злочинної поведінки. Водночас, враховуючи зв’язок між злочином і особою, яка його вчинила, злочинність слід оцінювати за сукупністю не лише злочинів, а й злочинців. Враховуючи вищезазначене можна запропонувати таке визначення злочинності.

Злочинність — це соціальне, перехідне, історично мінливе, кримінально-правове явище, що є цілісною сукупністю (системою) всіх злочинів і осіб, які їх вчинили за відповідний проміжок часу і на певній території.

Беручи це визначення за основу, проаналізувавши його, спробуємо детальніше розкрити зміст поняття "злочинність".

Виникнення злочинності було пов’язане з розпадом первісного суспільства і створенням держави. Перше в історії людства угруповання рабовласників не лише встановило бажані й вигідні для себе порядки, а й енергійно їх захищало, вдаючись до жорстких заходів покарання порушників законів. Подібна ситуація зберігалась і зберігається у будь-якому суспільстві. Заміна один одного — "володарі становища" рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії — незмінно дбали про те, що будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, які вчинювали ці дії, підлягали покаранню.

Отже виникає таке соціальне явище як злочинність. Злочинність завжди соціальне явище, оскільки складається з дій, скоєних людьми в суспільстві, спрямованих проти інтересів усього суспільства або його частини.

Злочинність є історично мінливим і перехідним явищем. Це означає, що вона з‘явилася на певному етапі розвитку людства, разом зі змінами в суспільних відносинах. Змінювалось поняття злочинного і незлочинного. Тому переміна злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.

Слід згадати, що злочинність це система, яка має свою внутрішню будову, логіку розвитку, а тому революційні зміни одного суспільного ладу на інший не знищують її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього потрібен певний час.

Тому перед Україною як правовою державою постає завдання щодо створення якісно нових економічних і суспільних відносин, виховання нової людини. Без розв’язання цих завдань не може бути й мови не лише про ліквідацію злочинності, а й про значну її обмеженість.

Злочинність має кримінально-правову характеристику. Злочини, що складають її, визначає кримінальне законодавство. Тому декриміналізація або криміналізація тих або інших дій дуже впливає на всі її показники. Право, формуючи поняття злочинного, ніби "обирає" з реального життя ті соціальні явища, які завдають найбільшої шкоди суспільним відносинам. Правове поняття злочинності є частиною її соціальної характеристики, надзвичайно важливої не лише для чіткого пізнання її джерел, походження, а й для правильної оцінки наявності та міри небезпеки тих чи інших дій. Визначення таких дій, відображення їх у законі, створює режим законності. Початковою тут виступає проблема прийняття нового кримінального закону.

Не можна вести розмову про злочинність взагалі. Узагальнено про це явище можна говорити лише стосовно конкретної теорії та періоду.

А вже тут постає питання, чи є злочинність системою? Варто зазначити, що в юридичній науковій літературі це питання вивчено надто поверхово, навіть обговорюється правомірність його постановки взагалі. Відповідаючи на це запитання, слід виходити з того, що:

по-перше, на відміну від окремо взятих злочинів, злочинність явище закономірне. Це виявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує незалежно від суспільного ладу;

по-друге, на рівні масового явища злочинність володіє самостійними формами руху, знаходить такі зв’язки з іншими загальними явищами, які відсутні, або, принаймні, не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних випадків (стан, структура, характер, динаміка);

по-третє, шаблони злочинної поведінки не є власним "винаходом" окремих злочинців. Вони існують незалежно від індивідуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще з давнини відомі злочини, кваліфікація яких існує і в сучасних кримінальних кодексах: крадіжки, пограбування, розбої тощо;

по-четверте, злочинність, на відміну від окремого злочину, володіє ознаками самодетермінації, тобто самовідтворення, що є характерним для злочинності неповнолітніх та рецидивістів.

Заперечення злочинності, як самостійної системи, призвело до негативних наслідків у боротьбі з нею. Нині спостерігається зростання темпів злочинності, рівня її професійності та організованості.

Кримінальна професіоналізація, яка до недавнього часу майже цілком заперечувалася, стала сьогодні однією з найгостріших проблем боротьби зі злочинністю в суспільстві. Зрозуміло, вона виникла не одразу, а як і кожне соціальне явище має свої історичні корені, свою внутрішню логіку розвитку.

Злочинний світ і його представники завжди прагнули до згуртування сил, закріплення основ антисоціального способу життя. Все це продовжувало розвиток специфічної системи взаємин злочинців, викликаної непохитним дотриманням "законів" злочинного світу. Ці "закони" і "правила" розроблялися злочинною "елітою" і вдосконавлювалися у процесі антисоціальної діяльності. Вони ґрунтувалися на потребі постійного добування завдяки злочинності засобів для існування, на вимогах відсутності контактів із владою, на збереженні у суворій таємниці всього, що пов’язане зі злочинним способом життя, на наданні підтримки "братам" по ремеслу, на підтримуванні та розширенні злочинних зв’язків. Рівень дотримання цих норм визначав неформальний статус особи у кримінальному середовищі, яке у свою чергу надавало кожному злочинцеві відповідний кримінальний "титул". Так поступово формувався злочинний світ як особливо організована комунікативна система зі своєю ієрархією, що забезпечувала внутрішню "дисципліну" і "порядок".

Середина XVII ст. Тяжке економічне становище Російської імперії, за свідченням історика російського права Бєлогриць-Котля­ровського, породжувало велику кількість злочинів проти чужої власності. За його словами, Москва "позитивно була вертепом злодіїв і розбійників".

XVIII—XIX ст. ст. ще більше зміцнили злочинність. У ХХ ст. злочинний світ увійшов згуртованим і потужним, здатним протиставити себе суспільному порядку й законові. Систематичне вчинення злочинів сприяло зростанню кваліфікації злочинців, появі злочинної спеціалізації, а з ними — нової якості злочинності, кримінальної професіоналізації.

Перші спогади про злочинні професії можна побачити у М.М. Максимова, який, будучи співробітником поліції, все своє життя ретельно вивчав професійних злочинців. Усіх шахраїв і злодіїв він поділяв на партії та класи і визначив характеристики близько 20 професій злочинців.

Професійна злочинність вперше визначена у 1897 р. на Гайдельберзькому з’їзді Міжнародного союзу криміналістів, де була відпрацьована така класифікація:

злочинці випадкові, епізодичні;

злочинці, які вчинили злочин кілька разів;

злочинці затяті або професійні.

Нині існують різні визначення професійної злочинності як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Узагальнивши їх, можна виокремити такі головні ознаки:

стійка злочинна діяльність (спеціалізація);

певні знання та навички (кваліфікація);

злочини як джерело існування;

зв’язок зі злочинним середовищем (звичаї, традиції, блатна атрибутика, жаргон, татуювання).

Якщо розглянути ієрархію вітчизняного злочинного світу, то можна помітити, що на першому місці були "йоржі", потім "домушники", "підпільники" (квартирні злодії). Особливо виділялися "лавочники", конокради (найміцніше співтовариство злочинців).

У середині ХІХ ст. за кількісним складом першість утримували "форточники". Найбільш відчайдушними і підготовленими у професійному світі злочинців були "забирохи" або "громили", які здійснювали пограбування та розбої. Серед шахраїв особливою кваліфікацією відрізнялися картярі та більярдні гравці (золоторотці), за тих часів, аристократія злочинного світу.

Наводячи ці приклади, слід зазначити, що наприкінці ХІХ ст. злочинний світ мав своє професійне ядро. Виділялися кишенькові злодії, "марвихери". Вони мали свою спілку "хевра марвихерів", яка зобов’язувала злодіїв допомагати один одному.Початок ХХ ст. характеризується тим, що з’являються "коти" і "кішки", які займалися "хіпесом" (обкрадання клієнтів, коханців). Першість утримували "домушники", але почали з’являтися "шніфери", представники злодійської могутності та сили, найобачливіші з категорії нічних квартирних злодіїв.

Школою майстерності злочинців були і, на жаль, залишаються й досі місця позбавлення волі, мешканці яких мали і до цього часу мають свою ієрархію. Вищий щабель займали "Івани", володарі тюремного світу. Другий шабель посіли "храпи", які обурювалися всіма тюремними порядками. Вони підлещувалися до "Іванів" і гнобили "шпану", такою поведінкою створюючи для себе репутацію тюремних "шакалів".

Найнижчий щабель посідала "шпана", неавторитетні злочинці, як правило, це були сільські жителі, над якими всі глумилися. Життя тюремного суспільства підкорялося злочинним традиціям і звичкам, будувалося на незаперечному виконанні "законів" і "правил" злочинного світу.

На початку 30-их рр. нашого століття спостерігається певна криза у злочинній ієрархії. "Босяки", мужніючи і набираючи сили, починають виходити з-під контролю "жигунів" і висувають своїх лідерів, "урок" ("уркаганів"). Постійні конфлікти диктували потребу вдосконалення злодійських законів. Внаслідок цього на традиціях і звичаях злочинців минулого виник злодійський "закон". Особи з числа найбільш авторитетних злочинців, які дотримувалися цих "законів", називалися "злодіями у законі".

Водночас розпад злочинного світу з відомих обставин у 30—50-их рр. тривав, і на початку 60-тих рр. було зроблено хибний висновок про те, що професійна злочинність зникла. Але практика показала, що вона лише зачаїлася та замаскувалася.

Сьогодні вищий щабель посідають "злодії у законі" (приблизно 2,5 тис. осіб у всіх державах СНД). У пенітенціарних закладах України покарання відбувають кілька десятків осіб. За характером поведінки і неформальним статусом у кримінальному середовищі, ці особи значно відрізняються від своїх "колег" 30—50-их рр. Вони користуються незаперечним авторитетом, не працюють, живуть за рахунок засобів, набутих злочинним шляхом, надають матеріальну і моральну підтримку злочинцям, "розбирають" конфліктні ситуації, відповідно приймають рішення, які неухильно виконуються як у місцях позбавлення волі, так і за їх межами, організують збори злочинців і каси взаємодопомоги, постійно підтримують контакти з авторитетами інших реґіонів колишнього Радянського Союзу, а також зі злочинцями інших держав.Другий щабель посідають "козирні фраєри" (в далеких районах їх іменують "блатні" або "шерстяні"). Це резерв поповнення категорії "злодіїв у законі". Вони користуються багатьма повноваженнями, як і перша категорія злочинців, за винятком організації кас взаємодопомоги і вирішального голосу на зборах. Ці звання на зборах не присвоюються. Все залежить від поведінки претендента. Але існують жорсткі вимоги. Так, "козирним фраєром" може стати особа, яка вчинює престижні злочини (що вимагають особливих практичних навиків) і суворо дотримується тюремних звичаїв та традицій. Їх близько 3-5 %. Як правило, вони здійснюють крадіжки, пограбування, розбої, вимагання (рекет).Третій щабель займають "фраєри" і "пацани" (близько 10 %). Це злочинці-початківці. Серед них є "баклани" (хулігани, ґвалтівники, вбивці). Своє місце у злочинному світі виборюють завдяки горлянці і кулаку.

Найчисельнішу категорію сучасного злочинного середовища (від 60 до 80 %) становлять "мужики". Це незалежна категорія злочинців. Вони нікому не підкоряються. Живуть самі по собі, мають твердий характер, не піддаються тискові, лояльно ставляться до керівництва виправно-трудових закладів (ВТЗ), вважають "авторитетів" паразитами.

П’ятий щабель посідають "шестірки" (прислуга "авторитетів" злочинного світу, 8-10 %). Вони ведуть розвідку, виконують рішення авторитетів, можуть бути зв’язковими й охоронцями. Це колишні хулігани, дрібні злодії, які не витримали іспитів як новачки.

Наступна категорія злочинців є "скривджені’ (3-5 %). Це пасивні гомосексуалісти ("півні", "голубі" пасивні або молоді гомосексуалісти), а також особи, які зазнали ґвалтувань.

Нижчий щабель займають "опущені" особи, які повністю опустилися, всіма забуті "чушки".

Існує тверде правило, що "авторитети" злочинного світу не мають права підтримувати будь-які стосунки з останніми двома категоріями злочинців.

Така, далеко не повна, ієрархія існує в минулому і сучасному вітчизняному злочинному світі.

Підсумовуючи, зазначимо, що назріла потреба внести певні доповнення до Кримінального кодексу України і встановити відповідальність за професійну злочинність. Тим паче, що авторитети злочинного світу дуже часто стають керівниками організованої злочинності. Проблему професійної злочинності необхідно детальніше вивчати в юридичних закладах для того, щоб працівники правоохоронних органів знали її особливості та ефективно використовували у практичній діяльності.

При всех расхождениях в уровне преступности в различных странах первой и определяющей тенденцией в мире является ее абсолютный и относительный рост (относительно населения, экономического развития, культуры и т. д.). Сказанное не означает, что преступность всегда и везде только растет. Существуют страны, где преступность в какие-то периоды их развития сокращается или ее уровень стабилизируется. Речь идет о среднестатистической тенденции преступности в мире, рассчитанной за длительный период времени. Эту тенденцию обнаружили более ста лет назад А. Кетле, К. Маркс, Ф. Лист и другие, анализируя уголовную статистику.

Абсолютный и относительный рост преступности однозначно подтверждается мировыми данными, собранными ООН в процессе подготовки четырех обзоров тенденций противоправного поведения (см. таблицу 3).

Таблица 3

Усредненные и оценочные данные о преступности в мире

Как видно из таблицы 3, коэффициент преступности в расчете на 100 тыс. населения к 1985 г. возрос в разивающихся странах до 1300, в развитых - до 6800, в среднем по миру - до 4100. тот прогноз дал основание авторам обзора констатировать: "Общая картина преступности далеко не обнадеживающая. Отмечается общий рост уровня преступности, а также сохраняется неразрешенной проблема взаимосвязи максимальных и минимальных показателей уровня преступности с уровнем социально-экономического развития. Учитывая, что темпы роста населения, по всей видимости, существенно не изменятся, предполагаемый уровень преступности может существенно увеличиться. В конце века уровень преступности может в четыре раза превысить уровень преступности 1975 г. ...Более быстрые темпы роста населения могут привести к еще более высокому уровню преступности в 2000 г. и после него. На общую картину преступности могут оказать влияние и другие недемографические изменения"1. Таблица 4

Уровень преступности в некоторых странах Северной Америки,

Европы и Азии в 1994 г. на 100 тыс. населения2 Страна Коэффициент

GoClever TAB

преступности Страна Коэффициент

преступности

1. Финляндия 14 798,6 14. Греция 2956,3

2. Швеция 12 620,3 15. Словения 2572,1

3 Дания 10 524,6 16. Болгария 2522,4

4. Канада 10 351,6 17. Польша 2351,0

5. Германия 8037,7 18. Испания 2286,6

6. Люксембург 7383,8 19. Россия 1778,9

7. Франция 6782,7 20. Гонконг 1448,6

8. Бельгия 5833,9 21. Япония 1490,3

9. Австрия 6313,8 22. Хорватия 1334,4

10. США 5374,43 23. Румыния 1039,0

11. Швейцария 5168,4 24. Португалия 988,4

12. Италия 3828,0 25. Китай 127,7

13. Венгрия 3789,2

Постоянный рост преступности во всем мире можно считать в некотором роде платой народов развитых демократических стран за свою свободу, которая используется для совершения не только добра, но и зла. Исключение здесь составляет Япония, которая, переняв экономический и демократический опыт Запада, сумела сохранить национальные формы традиционного социального контроля. В криминологическом отношении она остается уникальной страной. "Важным фактором низкой преступности в Японии, - отмечает В. В. Лунеев, - считается главенство традиционных общинных и моральных ценностей. Внутри своей социальной группы каждый японец придерживается определенного кодекса поведения и старается соответствовать ему. Другими факторами являются этническая однородность страны, процветающая экономика, запрет на огнестрельное оружие, своеобразная полицейская структура. Мировое сообщество давно приглядывается к японскому феномену, но повторить его никакой другой стране не суждено, особенно России"1.

Судя по данным таблицы 4, в Китае учтенная преступность более чем в 10 раз ниже, чем в Японии. В данном случае нельзя исключать особенность азиатских традиций. И все же главной причиной низкого уровня преступности в Китае, скорее всего, является существование тотального контроля за поведением и деятельностью людей. Необходимо также отметить, что практически во всех странах, перечисленных во второй колонке таблицы 4 (номера 13- 25), значится относительно низкий уровень преступности. Кстати, большинство из них (кроме Японии) лишь недавно избавились от тоталитарных режимов. Абсолютному же большинству стран Западной Европы и Северной Америки свойствен не только высокий уровень преступности, но и наибольший ее среднегодовой прирост. В США за последнее тридцатилетие он равнялся примерно 7%, во Франции, Великобритании, ФРГ, Швеции - 4-6%.

Второй тенденцией в мире является постоянное отставание социального контроля над преступностью от ее количественно-качественных изменений, а точнее - от ее динамической беспредельности. Об этом свидетельствуют многие факторы. Например, это отставание подтверждается стабильным уровнем раскрываемости преступлений, среднее значение которого в мировой практике не превышает 50%. Так, за последнее десятилетие в США он не превышал 22%, Англии - 35%, ФРГ - 45%, в Японии - 60%.

Таким образом, мировые тенденции преступности позволяют сделать пессимистический криминологический прогноз. "Интенсивный рост преступности - не сама болезнь общества, а лишь показательный симптом его более глубоких социальных недугов. Ухудшение криминологической обстановки в мире связано с увеличением "ножниц" между растущей преступностью и отстающим социальным контролем над ней. Это противоречие традиционным усилением уголовно-правовой борьбы в условиях демократических институтов не устранимо. Решение проблемы лежит в углублении социально-правового и криминологического контроля, в конкретно-криминологической стратегии предупреждения преступности, реализуемой и корректируемой непрерывно"1. Для этого необходимо создать соответствующую экономическую, организационную, правовую аналитическую базу, а также практическую макро- и микрокриминологию.

ТЕМА 2

1 .000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000Причинність - це один з видів зв'язків речей і явищ, це зв'язок виробляє, інакше кажучи, «генетична», тобто визначає саме факт породження якогось явища, процесу. Коли говорять про причинність, використовують категорії «причина і наслідок», «причинно-наслідкові зв'язки», «причинні ланцюжки», «причинні комплекси» і ряд другіх2.Особливості причинних зв'язків полягають в наступному:

1) причина, роблячи дію, породжує наслідок. Для

дії причини необхідні певні умови, але ці

умови самі по собі не здатні породити наслідок, вони лише перетворюють можливість скоєння злочину в дійсність. Пасивна позиція очевидців злочину - це умова успішного досягнення злочинного результату, але не причина злочину.

Область дії причин - це перш за все стадії мотивації і прийняття рішення, коли мова йде про формування мотиву, мети, визначенні засобів її досягнення саме як злочинних. Обрання ж серед кримінальних конкретних даних засобів (вимагання або шахрайство), вибір конкретного об'єкта злочинного посягання, конкретного заподіяння шкоди у відповідних умовах місця і часу визначається значною мірою умовами. Такими умовами можуть бути обставини, що характеризують стан зовнішнього середовища (наприклад, від стану охорони різних об'єктів, ступеня розкриття певних злочинів залежить ступінь безпеки вчинення різних діянь і т. д.), а також ті обставини, які характеризують самої людини (наявність кримінальних професійних навичок і т. п.);2) існує послідовність у часі причини і

слідства. Причина завжди передує за часом слідству,

хоча часовий інтервал тут може бути і дуже маленьким.

Тому важливо спеціально дослідити, що передувало

злочину, зростання злочинності, і не приймати їх соціальні наслідки за причину;3) слідство не може бути причиною. Наприклад, у наведеній на с. 239 схемою новий стан злочинності обумовлює новий стан суспільства, а таке новий стан суспільства, в свою чергу, якщо кардинально не зміняться його характеристики, буде відтворювати злочинність з новими характеристиками;

4) існує однозначне ставлення причини і наслідки: дія однієї і тієї ж причини в одних і тих же умовах завжди породжує один і той же наслідок.Якщо в одних і тих же умовах будь-ту обставину, оголошуються причиною, в один момент породжує злочинну поведінку, а в інший час - ні, значить, воно зі злочином знаходиться не в причинному зв'язку;

5) причина не зводиться до слідства. Слідство не повторює причину. Воно є результатом перетворення, зміни

об'єкта.Якщо, наприклад, після порушення кримінальної справи про факти масового хабарництва і проведеного розслідування встановлюється, що у відповідній установі вкрай погано ведеться діловодство, кадри розпущені і недостатньо кваліфіковані, у наявності їх дефіцит, це не означає, що такою була обстановка перед тим, як хабарництво взяло масовий характер. У погіршення обстановки внесли свою лепту хабарники, які не бажають приймати і утримувати на роботі висококваліфікованих і дисциплінованих працівників, які створили цілеспрямовано хаос в діловодстві з тим, щоб їх пов'язані з хабарництвом зловживання не носили очевидного характеру.Складність, багатозначність процесів детермінації і непростий характер виявлення причинних залежностей, як уже зазначалося, породили в чималої частини кримінологів думку про неможливість і даремність вичленення причинних зв'язків. Звідси широке оперування терміном «фактор злочинності». Воно характерне для ранніх етапів розвитку науки і накопичення наукових даних.Аналіз робіт кримінологів показує, що практично в них відображені чотири підходи до розуміння причинності. Ці ж чотири підходи виділяються філософами як універсальні, що застосовуються в різних областях наукового знанія1. Кожен з них виконує специфічну роль і притаманний певним етапам розвитку дослідження, всі вони логічно взаємопов'язані.

І на різних етапах розвитку кримінології можна бачити переважання або навіть існування різних підходів. Це треба мати на увазі, читаючи роботи різних авторів різного періоду. Інакше важко розібратися в тому, що ж розуміється під причинами злочинності.

Отже, перший підхід має наступну назву: «кондиціо-налістскій» підхід, або «умовний».Латинське слово conditio (conditionis) означає «умова», «вимога». Тут маються на увазі під причиною необхідні і достатні умови даного слідства або, іншими словами, сукупність обставин, за яких мало місце слідство. Автори говорять саме про обставини або факторах, а не про причини і умови.У роботах чималого числа кримінологів зустрічається перерахування безлічі обставин або факторів, які впливають на злочинність. Професором Г. М. Миньковского їх налічувалося до декількох сотень. Причому залежно від аналізованої сукупності виділяються так звані повна причина, специфічна прічіна1. У роботі «Причинність в кримінології» академік В. Н. Кудрявцев писав, що «під повним причиною мається на увазі сукупність усіх обставин, за яких неминуче настає дане слідство» 2. У статті "Класифікація причин злочинності в кримінології» професор Н. Ф. Кузнєцова зазначала, що повна причина являє собою сукупність різних за характером і механізму дії соціальних явищ, що викликають преступность3. Про повну причини писав професор П. И. Гришаев: «Повна причина - це взаємодія всіх подій, за наявності яких народжується слідство. Отже, повна причина включає взаємодію всієї сукупності причин - головних і неголовних, внутрішніх і зовнішніх, об'єктивних і суб'єктивних і т. д. Вона включає в себе також різні умови, без сприяння яких це слідство не могло б народитися »4. У П. І. Гришаєва на відміну від попередників зустрічається вказівка на взаємодію, але виявляється, що практично мова йде про процес детермінації, оскільки повна причина включає і причини, і умови.Фактично в різних варіантах це все-таки так званий факторний, або багатофакторний, підхід, оскільки йдеться про сукупність різних за характером соціальних явищ.Багатофакторний підхід має найбільш давню історію. Він вперше був докладно обгрунтований Чезаре Ломброзо, який писав: «Будь-яке злочин походить від безлічі причин, і якщо дуже часто ці причини пов'язані і переплетені між собою, ми тим не менше повинні розглядати кожну з них у від-дельності ...»5 Енріко Феррі (1896 р.) розвинув цей підхід. Він писав: «Вважаючи, що всі вчинки людини є продуктом його фізіологічної і психічної організації та фізичної соціального середовища, в якій він росте, я розрізняв три категорії факторів злочинності: антропологічні, або індивідуальні, фізичні та соціальні» 6.Багатофакторний підхід розвивався як альтернатива застосовувалися раніше однофакторного підходу.При однофакторного підході злочинну поведінку пов'язувалося з якимось одним фактором, і саме між ними виявлялися статистичні залежності. Наприклад, між зростанням майнової злочинності і цінами на хліб як показником зростання прожиткового мінімуму. Далі багатофакторний підхід розвивався практично у всіх країнах і панував до початку 60-х рр.. Проте він, як і однофакторний підхід, зустрічається і пізніше

Багато закордонних теорії, наприклад, що зв'язують злочинність з одним якимось процесом або явищем (аномією з соціальною диференціацією або з безробіттям), практично абсолютизує якийсь певний фактор, нехай навіть складний сам по собі. Так, наприклад, аномія розуміється як стан розпаду нормативної системи суспільства, беззаконня. Еміль Дюркгейм вважав, що соціальна реальність тотожна «загального усвідомлення», і вважав, що злочинність - це реакція на соціальні зміни і плата за ніх1. Роберт Мертон, розвиваючи цю теорію і даючи їй свою інтерпретацію, відзначав, зокрема, що аномія - це розбіжність між задекларованими цілями і реальними шляхами їх досягнення. Він писав: «Доктрина« мета виправдовує засоби »стає провідним принципом діяльності у випадку, коли структура культури надмірно звеличує мета, а соціальна організація надмірно обмежує можливий доступ до схвалюваним засобів» 2.

Із зазначеними висновками пов'язаний цілий ряд цікавих кримінологічних міркувань. І треба визнати, що зазначені висновки зберігають свою актуальність. Про них ще буде згадуватися. Проте виділення лише одного фактора (хоча й складного самого по собі) як причинного не пояснює походження злочинності в різних умовах і в різних суспільних системах, а також за все її різноманіття. Таке виділення припустиме лише як приватний методичний прийом і не більше. Його абсолютизація нерідко пов'язана навіть не з позицією авторів зазначених висновків, а з тим, що цікавий конкретний висновок автора, особливо закордонного, відразу оголошується іншими кримінології якоїсь самостійної теорією. І саме з позиції трактування окремого положення як теорії, а не як одного з її елементів, конкретне пояснення причин злочинності можна оцінювати як прояв однофакторного підходу.

Багатофакторний підхід поширений і зараз. Правда, при цьому завжди виділялись об'єктивні і суб'єктивні причини, а також антропологічні, соціальні, космічні і т. п. Залежно від того, яким саме чинникам віддавав перевагу автор, його підхід називали антропологічними, психологічним, соціологічним або іншим.В принципі, як видно з викладеного, саме кондиціон-ських підхід в його однофакторного або багатофакторному варіантах розвивається на ранніх етапах розвитку науки. Він властивий періоду накопичення даних про взаємозалежних з злочинністю обставин.При кондіціоналістском підході не виділяються фактори, що впливають різним чином на злочинність, а також причини і умови. У підручнику «Кримінологія» 1 гол. VII називається «Причини та умови злочинності». Там йдеться одразу про причини і умови ",« ... це система негативних для відповідної суспільно-економічної формації та даної держави соціальних явищ, що детермінують злочинність як своє слідство ». Отже, тут фактично мова йде в цілому про процес детермінації. Важливо те, що мова йде про систему, але все-таки причинність тут не виділяється. І це характерно для-конди ціоналістского підходу, який є ніби містком між аналізом детермінації і причинності злочинності.

При цьому майже не аналізуються характер, механізми взаємозв'язку різних чинників, обставин, механізм їх взаємозв'язку зі злочинністю, тобто те, в якому зв'язку (причинного, функціональної чи іншої) знаходяться ці фактори і явища між собою.

Певною мірою саме під впливом усвідомлення необхідності враховувати такий механізм виник так званий традиційний підхід. При традиційному підході причиною даного слідства (у нашому випадку - злочину, злочинності) є зовнішній силовий вплив. У кримінології такий вплив розуміється не тільки як фізичний, але й психічне в різних його варіантах.

Найчастіше з традиційним підходом доводиться стикатися при аналізі причин конкретного злочину або окремих видів злочинності. Він характерний не тільки для наукового пояснення причини, а й «буденного». Часто можна чути від батьків молодих і неповнолітніх правопорушників: «син хороший, в злочин втягнули погані друзі», чи інше: «потерпілий сам спровокував його побиття». Цей підхід застосовується і при аналізі злочинності як соціального явища.

Професор М. Д. Шаргородський писав: «Причинами злочинності в широкому сенсі цього слова можна вважати всі ті обставини, без яких вона не могла б виникнути і не може існувати. Але не всі ці обставини грають активну роль ... Причинами злочинності є, як і взагалі причиною, ті активні сили, які своєю дією породжують її існування. Причини конкретного злочину - це, таким чином, ті активні сили, які викликають у суб'єктів інтереси і мотиви для його здійснення »1.

Тут ми спостерігаємо певний перехід до традиційного підходу від кондіціоналістского. Строго кажучи, це положення можна трактувати і як вказівка на те, що причина - це завжди «чинні обставини», що вірно. Але деякими кримінології воно теоретично використовувалося саме в плані традиційного підходу. Наприклад, при обгрунтуванні Викт-ності потерпілих як однієї з причин злочинності.

Віктимологія, як уже зазначалося, - вчення про потерпілого. На практиці воно дуже близько до вчення про причини, наприклад, злочинності неповнолітніх, пов'язаних з їх залученням у злочинну діяльність. У першому випадку зовнішній поштовх виходить від потерпілого, в другому - від третіх осіб, втягувати його в злочинну діяльність. Отже, має бути не просто якусь зовнішню обставину, але обставина штовхає, що діє. В одному з підручників «Кримінологія» професор Г. М. Миньковского називав підбурювання з боку дорослих однією з «безпосередніх причин вчинення підлітками злочинів» 2.

У німецької вченого Г. Й. Шнайдера можна прочитати, що «жертва злочину (потерпілий) є суттєвим елементом у процесах виникнення злочину і контролю за злочинністю». Цей динамічно-генетичний підхід обгрунтував, зокрема, у 1941 р. Ганс фон Гентіг, виділяв якусь частину злочинності як «процесу, в якому антигромадські елементи пожирають один одного» 3.

Таким чином, віктимна тут практично розглядається як кримінологічна проблема. Іншими словами, як проблема конфліктів у кримінальному середовищі. Кримінологічні дослідження підтверджували, що більш ніж у 50% випадків тяжким насильницьким злочинам передували ситуації «з'ясування стосунків» двох сторін, і лише випадок визначав, хто з них був жертвою, а хто обвинувачуваним. Але тоді ми нікуди не йдемо від запитання: яка причина такого повороту подій - конфліктів, що закінчуються вбивствами і заподіянням тяжкої шкоди здоров'ю?

Застосування в кримінології традиційного підходу практично ніколи не спостерігалося в чистому вигляді. Він ніколи не використовувався як єдиний. У рамках лише цього підходу ніколи не можна було отримати відповідь на питання, звідки береться це зовнішній вплив. А тому він нерідко поєднувався з багатофакторним підходом. Але при такому поєднанні не розмежовувалися необхідним чином причина і умова

Філософами відзначалася цінність традиційного підходу з позиції проведення експерименту. Саме він дозволяє побачити, впливають чи ні ті чи інші процеси, акції на досліджуване явище. Але треба завжди пам'ятати про обмеженість застосування експерименту в кримінології: не можна відтворювати ситуації кримінальної поведінки, що завершуються вчиненням злочину; не можна розглядати як злочинця безправний об'єкт дослідження, треба поважати його законні інтереси, права, свободи.

І все-таки іноді життя, практика боротьби зі злочинністю, така як вона є, сама ставить дуже «сміливі» експерименти, часом не підозрюючи про це. У такому випадку традиційний підхід може дати певні результати з оцінки підсумків таких експериментів.

Третій підхід - традиційно-діалектичний. Відповідно до нього причина - це все те, що породжує дане слідство. Такий підхід зустрічається у роботах багатьох авторов1. Н. Ф. Кузнєцова пише: «... до причин злочинності слід відносити соціально-психологічні детермінанти, що включають елементи економічної, політичної, правової, побутової психології на різних рівнях суспільної свідомості» 2.

З традиційно-діалектичним підходом пов'язується поняття безпосередній, або найближчій, причини злочину.

кої психологією, характеристиками особистості. Н. А. Стручков відзначав, що безпосередні причини слід шукати у сфері свідомості, тому що «всі спонукальні сили, що викликають дії людини, неминуче повинні пройти через його голову, мають перетворитися на спонукання його волі» 1. І. С. Ной писав у цьому зв'язку про врахування генетичних особливостей людини, що здійснює преступленіе2.А. М. Яковлєв завжди наполягав на іншому: «Тільки відмовившись від уявлення про суб'єктивну обумовленості протиправної поведінки, тільки виходячи з його об'єктивної детермінованості, можна говорити про реальні риси того варіанту взаємодії людини з соціальним середовищем, який пов'язаний з протиправною поведінкою» 3. Ця ж думка висловлювалася В. В. горіхові і рядом інших авторов4.

Таким чином, виникає питання про те, в якому ж співвідношенні знаходяться об'єктивні і суб'єктивні чинники, який механізм їх впливу на злочинність: або зовнішня для людей матеріальне середовище породжує злочинність, заломлюючись через їх суб'єктивні характеристики, суспільна свідомість, або вона здатна і безпосередньо породжувати злочинне поведінку?

Тут вже йде суперечка про послідовність причинного впливу чинників, про їх розподіл по відношенню до людей на зовнішні і внутрішні. Підкреслюється самостійна роль характеристик людини.

Наголошується, що всі зовнішні впливи сприймаються людиною та інформація про них переробляється ним з урахуванням уже сформованих у нього якостей. Враховується унікальна здатність людини до активної цілеспрямованої діяльності.

Традиційно-діалектичний підхід, не охоплюючи весь механізм причинного комплексу, все-таки виділяє в ньому об'єктивний та суб'єктивний фактори, одночасно представляє їх вплив як послідовне і одностороння. "Матеріальні умови життя людей визначають суспільну свідомість, а вже воно - злочинність. Звідси оцінка суспільної психології (раніше згадувалося в зв'язку з цим про «відставання свідомості від буття») як безпосередній, найближчої причини злочинності.

Останній підхід в порівнянні з першими двома представляється більш привабливим. Однак він не враховує, що в ситуації злочинної поведінки, як було показано при аналізі його механізму, одночасно проявляють себе і зовнішні умови, і особистісні характеристики. Іншими словами, на злочинну поведінку впливають не тільки ті умови середовища, які раніше пройшли через свідомість людини, людей і наклали певний відбиток на свідомість, але й нові, що виникли і почали діяти саме в ситуації такого кримінальної поведінки, нерідко несподівані для людини, до яких він не був підготовлений.

Ще Е. Дюркгейм писав, що «соціальні явища повинні

вивчатися як речі, тобто як зовнішні по відношенню до індивіда

реальності. Для нас це настільки заперечує положення є основним ».

І тут знову доводиться звертатися до категорії взаємодії, говорити в даному випадку про причини злочинної поведінки і злочинності як взаємодії середовища і людини (людей).

Такий підхід, четвертий за послідовністю, носить назву «інтеракціоністскій», або підхід до причинності з позиції взаємодії.

Взагалі науковий діалектичний підхід відходить від спрощеного розуміння взаємозв'язку причини і наслідки, штучного ізолювання окремих форм взаємодії. Гегель та інші великі діалектики зазначали, що «весь великий хід розвитку відбувається у формі взаємодії» 1.

Це положення особливо важливо враховувати при вивченні причин злочинності, оскільки кримінолог має справу з самоврядними системами, якими є і суспільство, і людина. У процесах самоврядування фактично вплив зовнішнього фактора не просто заломлюється через внутрішні властивості матеріального носія слідства, а планомірно та направлено контролюється, змінюється згідно з внутрішніми законами самоврядної системи, поєднується із внутрішнім виробляють началом2. І внутрішні, і зовнішні причини виступають як виробляють, що діють одночасно.Таким чином, злочинність як соціальне явище не існує поза людей і їхньої поведінки, тому її слід розглядати в якості підсумку соціальної взаємодії.

Термін «взаємодія», як уже зазначалося, широко вживається в кримінології. Особливо коли мова йде про взаємодію причин і умов, детермінантів злочинності і її самої. Але в даному контексті з усіх видів взаємодії вичленяються генетичне, що породжує злочинність, або, інакше, причинне взаємодію.Саме воно і розглядається як причина.