Питання 5 Загальна характеристика систем і органів державної влади і місцевого самоврядування

Суттєві ознаки державної влади

За своєю суттю, державна влада – це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів та посадових осіб, що представляє собою здійснення влади народу [8,с. 57].

Суть державної влади у різних державах різна. У демократичних державах вона має демократично-правовий характер (проте не можна занадто категорично визначати її як загальнонародну), в антидемократичних навпаки, вона заснована на державному примусі, насильстві, свавіллі, беззаконні. Характер і суть державної влади проявляються в її практичній діяльності з реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, в її дієздатності, у здібностях і можливостях правильно управляти державою й суспільством, в її законності чи беззаконні, в її моральності чи аморальності.

Матеріальною основою діяльності сучасної держави, а також духовною опорою буття держави, що створює умови для розвитку нового типу культури і нової організації соціального управління, виступає громадянське суспільство [8,с. 59].

Суверенні індивіди в громадянському суспільстві через суспільний договір формують державу, яку наділяють владою і правовими основами для своєї діяльності.

Через діяльність держави, її відповідних органів здійснюється саморегуляція суспільства, при цьому найефективнішим засобом регламентації процесу самоорганізації суспільства є право, яке у взаємодії з державою становить нормативне інституційне утворення. Тобто, державна влада повинна ефективно впливати на суспільство через законотворчість, на основі якої і розвивається громадянське суспільство, а останнє натомість забезпечує особливий порядок створення державних інституцій, в тому числі законотворчих. В умовах громадянського суспільства державна влада повинна володіти наступними вагомими ознаками [8,с. 63].

Перша ознака полягає у тому, що державна влада повинна бути легальною, легітимною та законною.

Легальність означає, що первинним актом утвердження державної влади завжди має бути закон. При цьому слід враховувати дві особливості [8, с. 65]: 1) закони можуть прийматися, змінюватися й відмінятися різними способами, 2) інколи, навіть прийняті відповідно до встановленого порядку, закони можуть легалізовувати явно тоталітарну владу. Крім того, легальність влади передбачає право на застосування примусу, тобто створює умови для підпорядкування законам. Отже, право, втілене у конституції та законах, і виражене у правосвідомості громадян, визнає за державною владою здатність здійснювати соціальну організацію, управління й примус на основі закону і в межах компетенції.

Легітимація державної влади є ще важливішою, адже жодна державна влада не може спиратися тільки на закони й примус. Щоб бути стійкою, вона повинна мати підтримку суспільства, тобто джерелом утвердження державної влади повинен бути народ. Саме таке положення закріплено у ст. 5 Конституції України, проте якщо проаналізувати ситуацію в Україні, стає очевидним, що зовнішнє демократичне правління не завжди є запорукою того, що влада здійснюється в інтересах народу. Крім того, параметри державної влади продовжують знижуватися. Спостерігається очевидне домінування не просто держави над суспільством, а виразне домінування однієї з гілок влади над іншими, а отже, з’являються ознаки авторитаризму.

Авторитетність тоталітарної чи авторитарної влади ґрунтується на насильстві, репресіях, тому питання про її легітимність або взагалі не постає, або підміняється ідеологічними гаслами про покликання влади, її святість, значимість історичної ролі тощо [6: 70]. Легітимна влада демократичного суспільства має залежати від волевиявлення народу.

Законність влади витікає з її легальності та легітимності і виражена в праві. З іншої сторони, законодавче оформлення існуючої влади це і її легалізація, і легітимація. Таким чином, існує кругова залежність між категоріями: законна, легітимна і легальна влади [8,с. 66].

Друга ознака зводиться до того, що державна влада повинна бути єдиною.

Єдність державної влади розуміється не як єдність відповідного органу або вищої посадової особи в державі чи неподільність їх функцій і компетенції, а в розумінні єдиної організованої волеспрямованості, яка виявляється у єдності права, що здійснюється. У будь-якій демократичній країні державна влада, незважаючи на всі свої розгалуження, за своєю сутністю єдина. Наявність двох чи більше державних влад свідчить про загрозливу ситуацію, яка може закінчитися громадянською війною [8,с. 66]. Що стосується внутрішнього розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, то цей принцип уже давно застосовується для запобігання надмірної концентрації, узурпації влади та інших негативних тенденцій і є, по суті, поділом функцій державної влади між різними органами. Кожна з гілок державної влади має чітко визначені повноваження, функції, цілі й обмежена у можливостях впливу на інші гілки, слугує знаряддям стримувань і противаг. Спеціалізація ж окремих державних органів влади зобов’язує їх до взаємодії та співпраці для вирішення спільних завдань і функцій. Ю. Оборотов підкреслює також, що проблема організації влади виходить на проблему територіальної розгалуженості органів державної влади, тобто розмежування її між центральними, регіональними і місцевими органами [8,с. 68]

У зв’язку із складністю існування системи державної влади, ще одним із принципів її функціонування є відкритість влади, яка забезпечує індивідам можливість для аналізу діяльності державної влади.

Наступна риса державної влади полягає у тому, що вона повинна здійснюватися елітою суспільства, професійні та моральні якості якої відповідають політичним вимогам часу. Цього вимагає принцип авторитету влади і добровільного визнання її з боку громадян. Вимога щодо вираження владою інтересів народу, не означає, що будь-хто може виконувати державно-владні повноваження. Народ, який відмовляється від правління обраних або не вміє його організувати та підтримати, не має морального права вимагати кращого життя.

Суттєвим елементом змісту державної влади є те, що вона повинна ґрунтуватися на справедливості, але має право й обов’язок відступати від неї виключно тоді, коли цього вимагає підтримка національного, духовного і державного буття народу. Встановлення справедливості у суспільному житті людей, є, безперечно, одним з основних завдань державної влади: це випливає із самої природи права й держави. Проте реальні умови державного існування бувають такими, що висування цього завдання на перший план може призвести до загибелі, краху держави [12, с. 99].

Підведемо підсумки: узагальнивши й проаналізувавши всі тлумачення терміну “державна влада”, її можна визначити як відносини щодо здійснення функцій і повноважень держави спеціально створеними органами та посадовими особами шляхом прийняття нормативно-правових актів у межах і порядку, передбачених законодавством. Державна влада, в кінцевому розумінні, не панування осіб, які наділені нею, а служіння цих осіб на користь спільного блага: для організації та консолідації суспільства і нації, для створення необхідних умов для економічного й політичного розвитку. Авторитет державної влади, її легітимність, стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначаються існуванням громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, поваги до прав і свобод особи, воно спроможне протистояти етатистським тенденціям з боку держави, домагатися рівноваги з державною владою для оптимального здійснення громадського врядування.

Розподіл державної влади. Система стримувань і противаг

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов'язується з ім'ям французького вченого Монтеск'є (1689—1755). Особливість його полягає у тому, що кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск'є містилися засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні Конституції 1787 р. було названо системою «стримувань і противаг»[14,с. 133].

У вітчизняній історії ще задовго до Монтеск'є мали місце спроби («Пакти і Конституції» Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх єдності і взаємодії", законодавча влада — Генеральна Рада, що обирається; виконавча влада — гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку; судова влада. «Пакти і Конституції» П. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали засадні принципи республіканської форми державного правління.

Принцип поділу влади складається із системи вимог [14,с. 139]:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання & прерогативи один одного і їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави позаконституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації.

Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу.

Будучи «поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що [15,с. 66]:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності {законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Уперше парламент був створений у 1265 р. в Англії — у результаті відсторонення від влади короля вирішення найважливіших державних справ було доручено з'їзду представників усього вільного населення країни.

Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва. Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту[11,с. 177].

— представницьку;

— законодавчу;

— фінансову;

— засновницьку;

— контрольну.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративні Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад Щ Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРГ державний міністр (Норвегія) [16,с. 89].

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр), міністри, щ очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лиш «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що охоплює [23,с. 89]:

- виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;

- розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя [25,с. 37].

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб'єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має Наслідком передбачену законом відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), Де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості.

Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках права і конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Таким чином, основні функції судової влади [18,с. 33]:

- охоронна (охорона прав);

- функція правосуддя (захист, відновлення прав);

- контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади є поділом державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади.

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань щ противаг». Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування підтримування відносної рівноваги сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями.

За способом утворення [19,с. 44]:

- виборні (представницькі органи);

- призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи);

- що успадковуються (спадковий монарх).

За строком функціонування:

- постійні — створюються без обмеження строку дії;

- тимчасові — створюються для досягнення короткострокові цілей.

За територією дії:

- загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) — поширюються на всю територію держави;

- суб'єктів федерації — у федеративній державі;

- місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиниць.

За характером компетенції:

- органи загальної компетенції — наприклад, уряд;

- органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.

За порядком здійснення компетенції:

колегіальні — парламент (Верховна Рада);

єдиноначальні — президент.

За правовими формами діяльності:

- правотворчі;

-правозастосовні;

- правоохоронні;

-контрольно-наглядові;

-установчі.

За принципом поділу влади: законодавчі; виконавчі; судові.

За характером і змістом діяльності:

- законодавчі (парламент);

- виконавчі (уряд);

- правоохоронні (міліція, органи безпеки);

- судові (суди — вищі і місцеві);

- контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Таким чином принцип розподілу державної влади має багаторічну історію існування. У різних країнах світу розподіл державної влади найчастіше форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації. Традиційно у демократичних країнах розподіл державної влади відтворено у трьох гілках влади – законодавчої, виконавчої і судової.

Засади місцевого самоврядування у механізмі державної влади

Перш ніж розкрити зміст місцевого самоврядування у механізмі державної влади розглянемо поняття самоврядування. Це поняття пов’язано напряму с поняттям самоврядування народу.

Самоврядування народу — вид соціального управління, який ґрунтується на самоорганізації, саморегулюванні та самодіяльності учасників суспільних відносин. Самоорганізація — самостійне здійснення організаційних дій. Саморегулювання — самостійне встановлення норм, правил поведінки. Самодіяльність — самостійна діяльність з прийняття рішень та їх реалізації. При самоврядуванні об'єкт і суб'єкт управління збігаються, тобто люди самі управляють своїми справами, приймають спільні рішення д спільно діють із метою реалізації прийнятих рішень. В умовах самоврядування його учасники визнають над собою владу лише свого об'єднання [14,с. 88].

Самоврядування склалося в період родового ладу. В умовах;. первісного роду публічна влада здійснювалася самим населенням через загальні збори членів роду. Тут фактично збігалося управління і самоврядування, оскільки всі члени роду брали участь в управлінні його справами.

З виникненням держави на зміну самоврядуванню прийшле управління: державний апарат зосередив у своїх руках владу, використовуючи її з метою управління справами суспільства-Самоврядування не зникло. Воно набуло локального характеру. Воно «пішло собі» у певні структури і сфери життя (далекі від центру) — селянські общини, робітники артілі.

У середні століття воно виявилося у самоврядуванні міст (магдебурзьке право), козацьких об'єднаннях (наприклад, в Україні); за нових часів у земському самоврядуванні, автономії університетів (наприклад, у дореволюційній Росії).

На ранніх стадіях суспільного розвитку системи самоврядування нерідко конфліктували з недемократичною формою держави (наприклад, Запорізька Січ в Україні — із монархічною формою правління в Росії). В міру розвитку демократії — від часу виникнення буржуазних держав, що проголосили джерелом влади народ, — самоврядування знаходить у демократії гаранта своєї ефективності.

Отже, ознаки самоврядування [15,с. 66]:

1) це різновид соціального управління;

2) влада належить усьому колективу;

3) влада здійснюється колективом безпосередньо або через виборні органи;

4) суб'єкт і об'єкт управління єдині, збігаються;

5) саморегулювання відбувається за допомогою разом прийнятих соціальних норм;

6) загальні справи ведуться спільно, разом приймаються рішення;

7) інтереси співтовариства відстоюються і захищаються на основі самодіяльності.

Самоврядування як одна з форм організації людського гуртожитку ґрунтується на принципах свободи, рівності та безпосередньої участі (прямого волевиявлення) в управлінні.

Спільне у самоврядуванні і демократії [15,с. 67]:

- будуються на однакових принципах свободи, рівності, гласності;

- є формами здійснення влади;

- реалізуються безпосередньо і через виборні органи;

- можуть здійснюватися з використанням загальної нормативної бази.

Проте між ними є й певні відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати.

Основні ознаки, що відрізняють самоврядування від демократії наведенні у табл.1.1. [15,с. 67]

Таблиця 1.1 Певні ознаки самоврядування і демократії

Самоврядування	Демократія
Виникає за часом раніше демократії	Виникає за часом пізніше самоврядування
Може існувати без демократії.	Допускає наявність систем самоврядування
Не має політичного характеру, але може набувати його.	Має лише політичний характер.
У суспільстві може бути кілька систем самоврядування (у різних сферах життя і різних масштабів — переважно локальних).	У суспільстві існує лише одна загальнодержавна система демократії.
Самоврядні організації діють у рамках закону, але самі встановлюють норми в межах своїх об'єднань.	Основні форми та інститути демократії закріплені в законі, що обумовлює їх юридичну обов'язковість для всіх.

Державне управління і самоврядування — не альтернативні. У рамках демократи вони діють паралельно на основі взаємодії і взаємного доповнення.

Демократія є умовою розвитку самоврядування. Самоврядування є ядром демократії. Елементи самоврядування використовуються при здійсненні політичної влади. В моменти участі у вирішенні державних справ системи самоврядування набувають політичного характеру, який визначається конкретною мірою цієї участі.

Особливим різновидом самоврядування є місцеве самоврядування. Територія будь-якої держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Соціальна природа адміністративно-територіальних утворень різна.

Можна виділити два шляхи їх утворення [16,с. 97]:

- природний — поселення, міста, села, селища виникають внаслідок історичного природного (общинного) групування людей для спільного життя (знизу);

- штучний — райони, повіти (районна ланка), області, губернії (обласна ланка) є результатом видання і реалізації актів державної влади (зверху).

У адміністративно-територіальних одиницях, що сформувалися природним шляхом, як правило, обираються органи самоврядування, котрі займаються місцевими справами.

У адміністративно-територіальних одиницях, сформованих штучним шляхом, управління здійснюється агентами держави (губернатором, префектом, головою районної адміністрації), призначуваними центральною владою — президентом, урядом. У таких адміністративно-територіальних одиницях можуть обиратися органи місцевого самоврядування з тим, щоб представляти Інтереси природних адміністративно-територіальних утворень.

Місцеве самоврядування — особливий вид управління, реалізація гарантованого законом права територіальних спільнот громадян і органів, яких вони обирають, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати всі питання місцевого значення, діючи в рамках закону і виходячи із інтересів населення. Тут територіальна спільнота (громада, комуна, муніципалітет) виступає первинним суб'єктом місцевого самоврядування. її не слід плутати з територіальною одиницею (село, селище, місто, регіон, область), яка є просторовою основою місцевого самоврядування, а не його суб'єктом.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кожній державі і залежить від її устрою, історичних, національних та інших особливостей. При однаковості ознак місцевого самоврядування у країнах по-різному вирішується питання: чи представляють органи місцевого самоврядування глибинний шар державної влади або є відокремленими від держави, але взаємодіючими з нею, специфічними організаціями управління cпpaвами суспільства.

Наприкінці XX ст. колективна думка про місцеве самоврядування знайшла втілення в Загальній декларації про місцеве самоврядування і Європейській хартії про місцеве самоврядування від 15 жовтня 1985 року.

Є кілька теорій самоврядування [17,с. 93]. Теорія вільної громади (розроблена німецькими вченими на початку XX ст.) — має в основі ідею обмеження втручання держави в справи громади і природне право громади завідувати своїми справами як історично більш раннього утворення, ніж держава. Господарська і суспільна теорія самоврядування — має вихідним положення про те, що самоврядування є управління справами місцевого господарства, протиставлення держави суспільству.

Державна теорія самоврядування (розроблена Лоренцом Штейном і Рудольфом Гнейстом — середина XIX ст.) — ґрунтується на ідеї про органи місцевого самоврядування як органи державного управління, компетенція яких визначається державою.

Політичні теорії місцевого самоврядування (одна з них закладена Р.Гнейстом і розвинута О. Майєром) — ґрунтується на тезі про те, що місцеве самоврядування здійснюється почесними представниками місцевого населення, що виконують свої обов'язки безоплатно, розглядають їх як побічне, а не основне заняття. А саме це заняття — прояв не стільки юридичних засад, скільки певного політичного прийому.

Функціонування системи місцевого управління розглядається як децентралізація і деконцентрація влади.

Під децентралізацією розуміється передача центром окремих повноважень місцевим виборним органам, а під деконцентрацією — делегування повноважень призначуваним із центру органам місцевої адміністрації.

Місцеве самоврядування — це децентралізована форма управління. Основні системи місцевих органів самоврядування і управління такі (табл.1.2) [17,с. 99].

Таблиця 1.2 Основні системи місцевих органів самоврядування і управління у світі

Назва системи	Сутеві ознаки
Англо-американська система.	В адміністративно-територіальних одиницях для вирішення місцевих питань обирається рада, зазвичай на 4 роки. її склад може бути як обраним, так і найнятим. Проте призначуваних чиновників із центру на місцях немає. Ця система місцевого самоврядування збереглася в «старих» державах — Англії, Канаді, Австралії та ін. її немає в нових країнах, що розвиваються, де створені більш централізовані системи.
Континентальна (романо-германська) (Франція, Італія, Бельгія та ін.).	При формуванні управління адміністративно-територіальних одиниць використовується змішаний принцип: виборність і призначуваність. Це пояснюється розмежуванням самоврядування в общинах і управління в адміністративно-територіальних одиницях. В общинах — виборні органи самоврядування, без призначуваних «зверху» адміністраторів. У адміністративно-територіальних одиницях — як виборні, так і призначувані чиновники з центру, покликані здійснювати «адміністративний контроль» за органами самоврядування.
Соціалістична система.	Державна система будувалася на відкиданні принципу поділу влади. Місцева Рада була органом державної влади на своїй території. Усі інші державні органи (наприклад, суди) формувалися Радами і були підвладними їм. Не було відносної самостійності місцевого самоврядування щодо центральних органів.
Іберійська система (Іспанія, Португалія, деякі країни Латинської Америки).	Місцеві ради обираються лише населенням, а глави адміністрацій — або населенням, або радою. В усіх випадках голови адміністрацій затверджуються органами державної влади. Вони поєднують у своїх руках публічну владу територіального колективу і державну владу.
Гібридні форми характерні для країн Африки. У державах, Де є кочові племена (Гана, Камерун, Нігер та ін.)	функції управління здійснюють або ватажки одноособово, або ради ватажків чи старійшин. Серед осілого населення адміністративні функції ватажків є скасованими, проте за своїм становищем вони входять до складу органів місцевого самоврядування, особливо на низовому рівні (Малаві, Свазіленд, Сьєрра-Леоне, Ванутау, Папуа-Нова Гвінея та ін.).
Військові режими (Нігерія — до 29 травня 1999 p., Алжир та ін.).	Характеризуються виключно централізованою системою управління. На місця призначаються офіцери, що є військовими губернаторами, комендантами. Органи місцевого самоврядування розпускаються. При військових губернаторах і комендантах можуть створюватися дорадчі ради, до складу яких включаються і цивільні особи.

Організаційні форми місцевого самоврядування виражаються через форми демократії:

- безпосередню (широка особиста участь громадян в управлінні через громадські ради, комісії, домові, вуличні квартальні та інші органи самоорганізації населення, референдуми, опитування та інші форми, що допускаються за законом);

- представницьку (наявність представницьких вищих органів на місцях, обраних посадових осіб і право відкликання їх виборцями; функціонування органів місцевого самоврядування: сільських, селищних, міських Рад та їх виконкомів).

Представницька і виконавча частини органу місцевого самоврядування, при збереженні своєї відносної самостійності, об'єднані в єдине ціле одним керівником. Цим керівником є голова самих Рад.

Принцип місцевого самоврядування є однією з найважливіших ознак будь-якої демократичної держави. У кожній державі, залежно від особливостей її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей, місцеве самоврядування має специфічну форму.

Важливими ознаками повноцінності місцевого самоврядування взагалі, його органів та посадових осіб, зокрема, є їх правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність (автономія) (табл.1.3) [23,с. 91].

Таблиця 1.3 Ознаки самоврядування

Назва ознаки	Суть
Правова автономія	Місцеве самоврядування, його органи мають свої власні повноваження, визначені Конституцією або законом. Ці повноваження, зазначається в Європейській Хартії, мають бути повними та виключними, тобто такими, що не належать одночасно органам державної влади чи, скажімо, іншим органам місцевого самоврядування. У межах своїх повноважень орган місцевого самоврядування має повну свободу дій для здійснення власних ініціатив з будь-якого питання, віднесеного до його відання.
Організаційна автономія	Суть організаційної автономії полягає в тому, що орган місцевого самоврядування сам визначає свою власну внутрішню структуру так, щоб вона відповідала його функціям та повноваженням і забезпечувала ефективне управління. Діючи в межах закону, орган місцевого самоврядування не підпорядковується іншим органам, а будь-який адміністративний контроль за його діями можливий лише для забезпечення законності та конституційних принципів місцевого самоврядування
Матеріально-фінансова автономія	Матеріально-фінансова автономія місцевого самоврядування та його органів полягає в праві володіння, користування розпорядження об’єктами комунальної власності, а також власними коштами, достатніми для здійснення функцій і повноважень місцевого самоврядування.

Таким чином місцеве самоврядування це децентралізована форма управління. Організаційні форми місцевого самоврядування виражаються через форми демократії У кожній державі місцеве самоврядування має специфічну форму.

37