Фінансові методи регулювання зовнішньої торгівлі
Фінансові методи регулювання у вигляді фінансування експорту треба відрізняти від звичайного фінансування та кредитування експортно-імпортних операцій, які являють собою надання банками обігового капіталу для проведення конкурентних комерційних операцій.
Фінансові методи регулювання торгівлі – це сукупність заходів торговельної політики, які передбачають надання фінансового сприяння вітчизняним суб'єктам зовнішньоторговельних відносин, наслідком чого є дискримінація іноземних компаній на користь вітчизняних виробників та експортерів.
Фінансові методи торговельної політики включають субсидії, кредитування та демпінг.
3.3.1. Субсидії
Субсидії – грошові виплати з бюджету з метою підтримки національних виробників, стимулювання експорту та опосередкованої дискримінації імпорту.
Субсидії класифікують за наступними ознаками:
За характером виплат:
прямі – безпосередні виплати експортеру після здійснення ним експортної операції на суму різниці його витрат та отриманого ним доходу. Прикладом прямого субсидіювання є надання такої підтримки експортерам дорогих товарів промислового експорту розвинених країн (судна, авіаційна техніка тощо) починаючи з 60-х рр. ХХ ст. Однак, прямі субсидії заборонені правилами СОТ, а їхнє використання є достатньо прозорим для імпортера аби негайно вжити антисубсидійні заходи;
непрямі – приховане дотування експортерів через надання пільг зі сплати податків, пільгових умов страхування, позик за ставками, нижчими за ринкові, повернення мит тощо. Такі субсидії можуть надаватися виробникам товарів, що конкурують з імпортними товарами, а також виробникам товарів, що експортуються. Для виробників в обох випадках субсидія виступає негативним податком, оскільки вона виплачується ним державою, а не вираховується з прибутку;
За спрямуванням:
внутрішні – найбільш замаскований фінансовий метод торговельної політики та дискримінації імпорту, який передбачає бюджетне фінансування виробництва всередині країни товарів, що конкурують з імпортними. Субсидії виробникам товарів, що конкурують з імпортом, є економічно більш привабливим методом обмеження імпорту у порівнянні з імпортним тарифом або квотуванням, оскільки тарифи та квоти, крім спотворення внутрішніх цін, спричиняють ефект споживання у вигляді втрати надлишку споживання, який цілком стосується країни-імпортера. А субсидії виробникам забезпечують таке ж обмеження імпорту, але за рахунок менших втрат для національної економіки, які при цьому виникають не внаслідок негативного ефекту захисту від впровадження субсидії, а внаслідок того, що субсидії фінансуються з державного бюджету, тобто за рахунок податкових надходжень.
Специфічним випадком внутрішньої субсидії є субсидіювання імпорту, яке було характерним для країн з перехідною економікою на початку 90-х рр. ХХ ст. необхідність субсидіювання імпорту була спричинена передусім скасуванням контрольованого обмінного курсу національної валюти та переходу до плаваючих валютних курсів. В результаті завищені валютні курси різко знизилися, зробивши імпорт багатьох товарів, необхідних для економічного розвитку країни, неможливим, оскільки вони стали надто дорогими для місцевих покупців. В результаті уряди мали фінансувати частину імпорту за рахунок державного бюджету, надаючи імпортні субсидії імпортерам.
Субсидіювання підвищує цінову конкурентоспроможність вітчизняних товарів та стимулюють виробників поставляти на національний ринок приблизно таку ж кількість товару за світовими цінами, яку вони готові реалізувати за ціною, яка є сумою світової ціни та імпортного тарифу. У випадку малої країни позитивний влив субсидії на вітчизняних виробників подібний до впливу на них імпортного мита (рис. 3.2), але, на відміну від імпортних тарифів, надання субсидій вимагає витрачання на них певної кількості бюджетних коштів (а + b).
Рис. 3.2. Механізм субсидіювання в економіці малої країни
У випадку субсидіювання внутрішня ціна залишається незмінною на рівні світової ціни, а підтримка за допомогою субсидій малоефективного виробництва веде до втрат загальної ефективності (b), і саме на цю величину "вартість" субсидії перевищує збільшення надлишку виробника (а). Тобто, завдяки субсидії спостерігається перехід від іноземних товарів з низькими видатками до товарів вітчизняного виробництва з вищими середніми витратами на одиницю продукції.
Використання внутрішніх субсидій значною мірою розширилося в рамках антикризових програм, запроваджених багатьма країнами світу у 2008-2009 рр. Наприклад, у 2009 р. в автомобільній промисловості субсидії досягли загального обсягу у 48 млрд. дол. США, з яких 42,7 млрд дол. були витрачені на субсидії країнами з високим рівнем доходу. Після запровадження додаткової прямої субсидії, виділеної США у розмірі 17,4 млрд дол. на адресу трьох національних товаровиробників у цій галузі, інші країни світи також почали застосовувати цей інструмент. Так, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Італія, Канада, Китай, Німеччина, Франція і Швеція також надали прямі або непрямі субсидії підприємствам автомобілебудування; Австралія запровадила фінансову підтримку автомобільним дилерам, а Південна Корея та Португалія започаткували надання фінансової допомоги постачальникам комплектуючих та запасних частин до автомобілів
експортна субсидія – фінансовий метод торговельної політики, який передбачає бюджетні виплати національним експортерам, що дозволяє експортувати товар за нижчими цінами, ніж на внутрішньому ринку, тим самим розширюючи експорт.
Принципова відмінність між імпортним тарифом та субсидіюванням експорту полягає у тому, що імпортний тариф призводить до підвищення внутрішньої ціни на імпортні товари, тоді як експортна субсидія призводить до підвищення внутрішньої ціни на експортні товари.
Експортне субсидіювання можна розглядати як своєрідний демпінг, оскільки собівартість субсидованої продукції знижується і вона експортується за дискримінаційно заниженою ціною. Широко використовуються субсидії у зовнішньоторговельній практиці багатьох країн світу. Наприклад, США на початку ХХІ ст. надавало виробникам бавовни близько 4 млрд. дол. на рік. В результаті такого субсидіювання ціни на бавовну знизилися приблизно на 25 %, що призвело до суттєвих втрат багатьох західно-африканських країн, де бавовна є однією з основних статей експорту. У той же час уряди постраждалих від американського субсидіювання країн-експортерів бавовни – Буркіна-Фасо, Малі та ін. – не мали достатніх фінансових ресурсів для субсидіювання власного виробництва у порівнянних обсягах.
Аналогічним чином субсидіювання вирощування кукурудзи в США вплинуло на сільське господарство Мексики, яка була неспроможна надавати своїм сільгоспвиробникам належної фінансової допомоги, аби вони могли успішно конкурувати з американськими. А належність Мексики та США до одного регіонального інтеграційного угруповання – НАФТА – стає на заваді проведенню Мексикою відповідного антисубсидійного розслідування та встановленню компенсаційного мита.
Однак, надмірне використання імпортних мит та експортних субсидій моде призвести до вкрай негативних наслідків. На цей факт вперше вказав американський економіст Л. Метцлер, чиїм іменем і було назване відповідне явище.
Парадокс Метцлера: імпортний тариф може призвести до падіння, а не зростання внутрішньої ціни на імпортний товар в результаті значного зниження його відносної ціни на світовому ринку внаслідок введення тарифу; застосування експортної субсидії може призвести до падіння, а не зростання внутрішньої ціни на експортний товар через надмірне зниження його відносної ціни на світовому ринку.
Внаслідок того, що експортна субсидія зазвичай є додатковим податковим тягарем для платників податків, її застосування зазвичай вимагає законодавчого схвалення. Аргументи на користь експортних субсидій полягають у тому, що такі субсидії сприяють підтримці рівня зайнятості в експортних галузях та покращують платіжний баланс за рахунок зростання обсягів експорту. Проте в цілому економічний сенс експортного субсидіювання є незначний і переважно експортні субсидії зумовлюються політичними цілями. Більше того, виявлення імпортером факту субсидіювання експорту дозволяє започаткувати компенсаційне (антисубсидійне) розслідування та вжити відповідні заходи. Через це експортні субсидії часто маскують під виглядом кредитів іноземним державам на придбання товарів лише у постачальників з тієї країни, яка надала такий кредит.
3.3.2. Кредитування експорту
Експортне кредитування – це фінансовий метод торговельної політики, який передбачає фінансове стимулювання державою розвитку експорту вітчизняними товаровиробниками.
Експортне кредитування може набувати таких форм:
субсидовані кредити національним експортерам – кредити, що видаються державними банками за відсотковими ставками, нижчими за ринкові;
державні кредити іноземним імпортерам – кредити, що надаються за обов'язкової умови купівлі товарів лише у фірм країни, яка надала такий кредит (пов'язаний кредит);
страхування експортних ризиків національних експортерів – страхування комерційних (неплатоспроможність імпортера) та політичних (неочікувані дії іноземного уряду, які не дають змогу імпортеру виконати свої зобов'язання перед експортером) ризиків.
За строком надання експортні кредити бувають:
короткострокові – строком до 1 року; використовуються для кредитування експорту споживчих товарів та сировини;
середньострокові – строком на 1-5 років; використовуються для кредитування експорту машин та обладнання;
довгострокові – строком більше, ніж на 5 років; використовуються для кредитування експорту інвестиційних товарів та великих проектів.
Організаційна форма надання експортних кредитів, а також механізм врегулювання взаємовідносин між агенціями з експортного кредитування та державою є доволі складними. Така агенція може бути департаментом в рамках урядового міністерства, самостійною установою та навіть приватною фірмою, що працює під контролем уряду.
Найбільшими інститутами, що об'єднують агенції з експортного кредитування є:
Експортна кредитна група – група представників урядів та агенцій з експортного кредитування в рамках ОЕСР, яка регулює надання середньострокових експортних кредитів на 2 та більше років. При цьому члени даної групи зобов'язані дотримуватися наступних вимог:
оплата готівкою не менше, ніж 15 % вартості експортного контракту;
оплата за кредитами має відбуватися через регулярні проміжки часу протягом 5 років відносно багатими та протягом 10 років усіма іншими країнами;
мінімальні ставки відсотку за кредитами мають бути пов'язані з ринковими ставками;
мінімальна частка пільгового компоненту в кредиті для найменш розвинених країн має становити 35 %;
Бернський союз – міжнародний союз зі страхування кредитів та інвестицій, дорадчий орган агенцій з експортного кредитування, який слугує місцем обміну інформацією щодо короткострокового експортного кредитування.
3.3.3. Демпінг
Демпінг є одним з видів обмежувальної ділової практики, що в окремих випадках може кваліфікуватися як недобросовісна конкуренція. До демпінгу вдаються експортери з метою проникнення на ринок, розширення обсягів продажу, витискування існуючих і потенційних конкурентів, встановлення домінуючого положення на ринку.
Демпінг – це фінансовий нетарифний метод торговельної політики, який полягає у просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче за нормальний рівень цін, що існує в цих країнах.
Форми демпінгу класифікують за наступними критеріями: