Лекція 3. Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План
1.Соціально-економічний та політичний розвиток.?
2.Революційний та суспільно-політичний рух
3.Боротьба за національне самовизначення білоруського народу
4.Культура Білорусії на початку XX ст.
Література
Ковкель И.И., Ярмусик Э.С. История Беларуси. С древнейших времен до нашего времени.- Минск, 1998.
Чигринов П.Г. История Беларуси.- Минск, 2001.
Бич М.О., Сидорцов В.Н., Фомин В. М. История Беларуси XX в.- Минск, 1992.
История Белорусской ССР.- Минск,1977.
История Белорусской ССР. Под ред. В.Перцева.- Минск, 1955.- Т. 1.
Белорусы. Серия “Народы СССР”.- М., 1991.
Караткевич І. Земля під білими крилами.- К., 1972.
1.Соціально-економічний розвиток
Кінець XIX – початок XX ст. був часом великих змін і потрясінь в історії Російської імперії та народів, що її населяли. Вони припали на роки правління останнього російського імператора Миколи II. Значні зміни відбулися і у розвитку економіки Білорусії.
На початку XX ст. промисловість Білорусії розвивалася переважно на базі використання лісових багатств та переробки сільськогосподарської продукції. Головними галузями виробництва були харчова, деревообробна, цегельна та шкіряна. Переважали невеликі й дрібні промислові підприємства. Металообробна та машинобудівна галузі тільки починали зароджуватися. З 1901 р. промисловість Білорусії практично перебувала в стані депресії, подолання якої почалося тільки в 1908 р., коли обсяг промислової продукції збільшився на 8%, а чисельність робітників зросла на 7,6%. За рахунок витіснення дрібних ремісничо-кустарних виробництв великими на 4,6 тис. зменшилося число підприємств.
Посилювався процес концентрації капіталу, зростала кількість акціонерних товариств. В 1900 - 1908 рр. у Білорусії утворилося 13 акціонерних об'єднань за участю місцевого, російського й іноземного капіталів, 17 великих промислових підприємств, і в тому числі Вітебська льонопрядильна фабрика “Двина”, Шкловська паперова фабрика та ін., в 1908 р. належали акціонерним товариствам. Одночасно із концентрацією виробництва відбувався процес концентрації капіталу. Із 1902 до 1914 рр. капіталовкладення в промисловість та торгівлю Білорусії зросли з 16 до 83 млн.рублів.
З'явилися й перші монополістичні союзи. В 1905-1907 рр. були створені синдикат сірникової промисловості при Мінському відділенні Північного банку, дріжже-винокурний синдикат, союз лісопромисловців Північно-Західного краю. Великий, переважно іноземний капітал, проникав у текстильну промисловість, у 1900-1908 рр. з'явилося 8 нових текстильних фабрик, які давали три чверті всієї продукції галузі на території Білорусії.
Темпи розвитку промисловості Білорусії в умовах підйому економіки були трохи вищі загальноросійських. В 1912 р. білоруські підприємства давали 24,4% загальноросійського виробництва шпал, 23,3% фанери, 44,8% сірникової соломки, 55,7% віконного скла. Мінська шпалерна фабрика випускала 14,5% всіх шпалер, які вироблялися в Росії. Зростала й енергоозброєність підприємств. Потужність двигунів з 1908 по 1913 рр. збільшилася з 27,3 до 44,9 тис. кінських сил, а енергоозброєність одного робітника -з 0,71 до 0,82 кінської сили.
У галузевій структурі промисловості Білорусії за роки підйому істотних змін не відбулося. Як і раніше домінуюче положення займали виробництво будівельних матеріалів, деревообробна й харчова промисловість. Дрібні підприємства в 1913 р. давали більше половини валової промислової продукції. На них було зайнято 184,8 тис. робітників, тобто в 3,4 рази більше, ніж у середній та великій промисловості.
Для Білорусії характерним було розміщення промислових підприємств в сільській місцевості, ближче до джерел сировини та дешевої робочої сили. Питома вага таких підприємств протягом 1900-1913 рр. зросла з 65 до 68%. У харчовій галузі провідне місце як і раніше займало винокуренне виробництво, на його долю припадало більше 7% виробництва спирту Російської імперії. Успішно розвивалася текстильна промисловість. Позитивну роль у цьому зіграло проникнення іноземного капіталу. У період із 1908 до 1913 рр. об'єм виробництва у галузі зріс в 1,6 рази.
У цілому ж промисловий розвиток Білорусі в 1900-1913 рр. зробив значний крок уперед. Кількість великих фабрично-заводських підприємств збільшилася з 799 до 1282. Число робітників на них виросло з 31,1 тис. до 54,9 тис. Обсяг промислової продукції збільшився на 129%, а її питома вага в загальному виробництві піднялася з 33 до 46,5%. До початку Першої світової війни в Білорусії виросли великі фабрично-заводські центри. Найбільшим із них був Мінськ, на промислових підприємствах якого працювало понад 12 тис. робітників. Значне місце у промисловому виробництві займали Вітебськ, Гродно, Пінськ, Гомель, Могильов та Бобруйськ. Поряд з концентрацією виробництва відбувалася й централізація капіталу. В 1912 р. 34 великі підприємства входили у 20 акціонерних товариств, що діяли на території Білорусі та за її межами. Одночасно зросла роль іноземного капіталу, якому в 1913 р. належало 19 великих підприємств, що давали 6,7% промислової продукції. Всі ці зміни свідчили про значний розвиток капіталістичних виробничих відносин, про підвищення рівня промислового розвитку Білорусі. В цілому виробництво промислової продукції Білорусії у 1908-1913 рр. виросло на 50%, однак на душу населення в Білорусії вироблялось у двічі менше промислової продукції ніж в середньому по Російській імперії.
В 1913 р. загальна чисельність осіб найманої праці у промисловості склала 400 тис. Робітничий клас Білорусі був багатонаціональним за своїм складом. Соціально-економічне становище робітників було важким,, життєвий рівень низьким. Близько 50% із них були не писемними. Середній заробіток робітників у Білорусі в 1913 р. був на 20,5% нижче, ніж в цілому по Росії. Заробітна плата в жінок, підлітків і дітей, які становили 45,4% всіх робітників, була нижча, ніж у дорослих чоловіків.
Не зважаючи на досить високі темпи розвитку промислового виробництва, провідну роль в економіці Білорусії як і раніше відігравало сільське господарство. На початку XX ст. Білорусія була важливим аграрним регіоном Росії. В 1913 р. сільське господарство Білорусі давало 56,9% національного доходу. Воно все більше набувало товарно-капіталістичного характеру. Багато поміщицьких господарств, насамперед великі, пристосовувалися до ринкових товарно-грошових відносин. Капіталістична система значно потіснила напівкріпосницькі, відробіткові форми господарювання.
На початку XX ст. 48% усього земельного фонду належало поміщикам, із них 39,6% займали великі володіння - латифундії площею понад 500 десятин. Поміщицьке, казенне та церковне землеволодіння займало 57,3% всіх земель. Селянам належало лише 33,2% земель. Переважна більшість поміщицьких господарств були тісно пов’язані з ринком і спеціалізувалися на м’ясо-молочному тваринництві у поєднанні із землеробством. Одночасно із розвитком товарно-грошових відносин, хоч і повільно, але розвивався технічний прогрес. У 1910 р. поміщикам належало 41,2 тис. різноманітних сільськогосподарських машин. Однак білоруські губернії по використанню машин та вдосконалених знарядь праці значно відставали від багатьох регіонів європейської Росії. Це пояснювалося значним аграрним перенаселенням білоруського села, наявністю у ньому великої кількості незайнятої робочої сили.
Основною сільськогосподарською культурою була картопля. ЇЇ посіви із 1907 до 1913 рр. виросли на 22%. У 1913 р. в Білорусії працювали 630 винокуренних заводів, на яких було перероблено 5,5 млн. пудів картоплі. Спирт який вони виробляли користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Тривала майнова диференціація селянства. На рубежі XIX - XX ст. у Білорусії 61% селянських дворів були бідняцькими, 28% - середняцькими й 11% - заможними. Селяни-бідняки не могли самостійно господарювати, вони були змушені працювати у поміщиків та заможних селян. У 1905 р. в середньому на один селянський двір припадало 10,2 десятини землі. При тодішній культурі землеробства та податках такий земельний наділ не міг забезпечити утримання селянської родини. Це змушувало селян на не вигідних умовах брати в оренду поміщицькі землі. На початку XX ст. в оренді знаходилося 42,3% поміщицьких земель.
Соціально-економічні умови, що існували в селі, а також революція 1905- 1907 рр. змусили російський уряд стати на шлях аграрної реформи. Суть її зводилася до руйнування общинного селянського землекористування й прискоренню капіталістичних виробничих відносин на селі. Ініціатором і головним організатором перетворень в аграрному секторі виступив прем'єр-міністр П. Столипін. Проголошена царським указом від 9 листопада 1906 р. “Про зміну й доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння” реформа селянського надільного землеволодіння передбачала ліквідацію общини, перехід землі у приватну власність, насадження хутірської форми землекористування й переселення частини селян у Сибір і на Далекий Схід. Ставка робилася на те, щоб перевести село на ефективний, на думку уряду, шлях економічного розвитку. У політичному плані ці реформи дозволяли прискорити утворення заможного селянства, яке могло б стати опорою існуючої влади.
Кожному селянинові дозволялося при бажанні вийти із общини й закріпити в особисту власність свій земельний наділ. При цьому йому дозволялося вимагати виділення землі на одній ділянці – відрубі. Будуючи на ньому будинок, він міг створити власний хутір. Цим вирішувалася проблема значної кількості малих наділів, що негативно позначалася на сільському господарстві. У 1911 р. землевпорядні комісії одержали право з метою ліквідації дрібних ділянок примусово виділяти селянам землю на одній ділянці й у такий спосіб заохочувати їхнє переселення на хутори. Одержавши землю у приватну власність, багато селян-бідняків продавали її багатим членам громади. У п'яти західних губерніях в 1907 - 1914 рр. більше 40 тис. селян продали наділену їм землю загальною площею 187 тис. десятин. За цей же час 1 млн. десятин землі продали й поміщики. Вона в основному перейшла в руки заможної селянської верхівки.
За 9 років здійснення столипінської аграрної політики в п'яти білоруських губерніях було утворено понад 129 тис. хуторів й відрубів, що становило 12% селянських дворів. Їм належало 10,8% всіх земель, що перебували у власності селян. В окремих губерніях ці показники були вищими. Так, в 1914 р. у Могильовській губернії вийшло із общини 56,8%, а у Вітебській - 28,9% всіх господарств. У цих губерніях 48% селянських дворів закріпили землю в особисту власність. Причому дві третини із загального числа хуторів виникло тут в 1911-1914 рр. Це було результатом широкої пропагандистської роботи влади. Крім того, створювалися показові хутірські господарства, які забезпечувалися сортовим насінням, саджанцями, породистою худобою, мінеральними добривами, удосконаленим інвентарем і навіть машинами. У Віленській губернії в 1910 р. було створено 387 таких показових господарств.
Землевпорядні комісії й земства зміцнювали агрономічну, зоотехнічну й ветеринарну служби, створювали пункти продажу й прокату вдосконалених сільськогосподарських знарядь праці, склади мінеральних добрив та заводи племінної худоби. Все це сприяло інтенсифікації виробництва, підвищенню культури землеробства й тваринництва. Розширювалася науково-дослідна й просвітительська діяльність Мінської сільськогосподарської станції відкритої в 1991 р. При ній працювали регіональні тримісячні курси по підготовці фахівців з кормових рослин, травосіяння й осушення боліт не тільки для білоруських, але й для селян Київської й Волинської губерній.
Всі ці міри приводили до підвищення товарності сільськогосподарського виробництва. Якщо в 1900 р. вивіз із Білорусії склав 327 тис. пудів молочних продуктів, то в 1913 р.- 395 тис. За цей же час вивіз м'яса зріс із 188 тис. до 522 тис. пудів. У більшій кількості з Білорусі вивозився спирт. В 1913 р. його було вивезено 9671 тис. відер, або 68% усього виробництва. Велика кількість сільськогосподарської продукції надходила на місцеві ринки, ємність яких збільшувалася з ростом міського й неземлеробського населення. Аграрні перетворення активізували кооперативний рух, виникали товариства дрібного кредиту, споживчі товариства та маслоробні артілі. У 1913 р. лише у Вітебській губернії діяли 144 кооперативи, серед них – 21 споживче товариство та 9 маслоробних артілей.
З метою вирішення аграрного питання й зменшення соціальних протиріч на селі царський уряд вжив певних заходів по переселенню селян в азіатську частину країни. Виділялися засоби на проїзд, короткострокові кредити й безоплатні грошові субсидії, формувалися спеціальні поїзди, готувалися пункти прийому й розподілу тих що переселяються, наділялися ділянки землі. З Білорусі в 1907-1914 рр. до Сибіру виїхало 335 тис. чоловік. Однак багато з них не змогли організувати господарство на новому місці й верталися. За 1907-1914 рр. у Білорусь повернулося 36,5 тис. чоловік, або близько 11% тих, що переселилися. Після повернення вони поповнювали ряди найманих сільськогосподарських робітників.
З початком Першої світової війни здійснення столипінської аграрної реформи практично призупинилося. У силу своєї незавершеності вона не призвела до корінних змін в аграрному секторі. На хутори й відруби в Білорусії вийшла тільки одна восьма частина селянських господарств. Община так і не була остаточно ліквідована. Основної маси селянських господарств технічний прогрес не торкнувся. В 1910 р. у селян Білорусії було 354 тис. залізних плугів, та стільки ж дерев'яних, 33 тис. сівалок, 99 тис. жниварок, 15 тис. сінокосарок, близько 15 тис. кінних молотарок і 12,4 тис. віялок. Всі ці машини були зосереджені в заможних хазяїв. Не дала очікуваних результатів і переселенська політика.
Однак заходи які були проведені в значній мірі активізували розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві Білорусії. Капіталізація форм господарювання викликала підвищення попиту на робочу силу. До літа 1914 р. у Білорусії було близько 200 тис. сільськогосподарських робітників. Умови їхньої праці були надзвичайно важкими.
У передвоєнні роки посилювався процес соціального розшарування селянства. У 1913 р. заможними були близько 11% селянських дворів, середніми - 20%, бідними - 69%. В 1893 р. у Білорусі було 7,7% безземельних дворів, а до 1913 р. їх число збільшилося до 14,6%. Значна частина сільського населення жила у постійних злиднях і хронічно голодувала.
