3.Суспільно-політичний та революційний рух.
На початку XIX ст. в Білорусії помітно посилюється суспільно-політичний рух, що було обумовлено загостренням класової боротьби і патріотичним підйомом 1812 р.
У Білорусії виникають різні таємні організації, головним чином серед учнів та студентів навчальних закладів. Однією з таких організацій було “Товариство філоманів”, створене у Віленському університеті в 1817 р. за ініціативою його студентів Адама Міцкевича, майбутнього великого польського поета і видатного діяча польського визвольного руху, і Томаша Лана, майбутнього поета-романтика. За рекомендацією А. Міцкевича в товариство був прийнятий майбутній білоруський поет і учений-етнограф Ян Чечот. “Товариство філоманів” мало свої відділення в різних містах Білорусії. У 1819 р. в Свіслочській гімназії (Гродненська губернія) виникло таємне “Товариство любителів наук”. Члени названих вище таємних організацій займалися пропагандою ідей свободи і рівності серед учнів і населення, критикували самодержавство. У проекті діяльності “Товариства філоманів”, розробленому одним з активних членів цієї організації М. Рукевичем, містився заклик до відміни кріпосного права.
Рух декабристів був першим організованим революційним загальноросійським рухом. Діяльність дворянських революціонерів розповсюджувалася і на територію Білорусії. Цьому сприяло перебування тут багатьох видатних діячів російського визвольного руху.
Після повстання Семенівського полку в 1820 р., до Білорусії з Петербурга був переведений гвардійський корпус, серед офіцерів якого знаходилися і дворяни-революціонери, учасники таємних товариств.
Деякий час в Мінську жив Микита Муравйов, один з організаторів “Північного товариства”. У 1821 р. тут він написав перший варіант “Конституції”, відомий в історії під назвою “Мінського варіанту”. Друг О. Пушкіна і П.Рилєєва декабрист А. Бестужев жив у Полоцьку, а потім в Мінську. У Білорусії були також Михайло Лунін, Олександр Поджіо, Андрій Розен і інші відомі декабристи. Декабристи приділяли велику увагу вивченню настроїв офіцерів і солдатів Окремого Литовського корпусу, який розташовувався на території Віленської, Гродненської і Мінської губерній. Вони мали однодумців серед революційно налаштованого дворянства і інтелігенції Білорусії.
Декабристи стежили за розвитком польського національно-визвольного руху, вели переговори і листування з його керівниками. Вони прагнули встановити зв'язок з “Патріотичним товариством”,що виникло в Польщі в 1821 р. і його відділеннями, які діяли в Білорусії і Литві.
Члени “Південного товариства” С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін, що служили в 9-ій піхотній дивізії, яка знаходилася в таборах біля Бобруйська, розробили в 1823 р. так званий “Бобруйський план повстання”. Вони розраховували під час огляду військ в Бобруйську, на який мав намір приїхати Олександр I, заарештувати його і проголосити республіку, потім кинути війська на Москву, одночасно піднявши повстання в Петербурзі. Але цей план не був прийнятий керівниками “Південного товариства”, які вважали, що умови для повстання ще не дозріли.
Під впливом Південного і Північного таємних товариств в 1825 р. на Гродненщині виникло “Товариство військових друзів”. До складу цього таємного товариства входили офіцери Окремого Литовського корпусу. Очолював його капітан Д. Ігельстром. При “Товаристві військових друзів” існували дві також таємні організації: “Згода”, що складалася з цивільних осіб (дрібних шляхтичів, чиновників, вчителів), і “Зоряни”, в яку входили учні Белостокської і Свіслочської гімназій.
У містечку Брянську, поблизу Білостока 24 грудня 1825 р. члени “Товариства військових друзів” спробували підняти повстання, використавши для цієї мети церемонію присяги Миколі I. Проте підняти солдатів Окремого Литовського корпусу на повстання не вдалося.
Царизм жорстоко розправився над учасниками “Товариства військових друзів”. Суд засудив четверо з них до страти, інших до різних термінів каторги з подальшим довічним поселенням в Сибіру. Пізніше, Микола I замінив смертний вирок каторжними роботами.
Після придушення повстання Чернігівського полку декабристами була зроблена остання спроба здійснити свої плани. У лютому 1826 р., коли розміщений в Бобруйську Полтавський полк був виведений на огляд, учасник “Товариства об’єднаних слов'ян” прапорщик С.Трусов, оголивши шаблю почав закликати солдат на боротьбу з тираном - Миколою I, за свободу і незалежність. Солдати не підтримали його заклик. С. Трусов був схоплений і закутий в кайдани. Військовий суд засудив його до довічних каторжних робіт.
Після придушення повстання декабристів таємні товариства в Білорусії були розгромлені. Було проведено ряд заходів, направлених на те, щоб не допустити виникнення нових революційних організацій. Виданий у 1827 р. царський указ, що заборонив посилати жителів Литви і Білорусії на навчання в закордонні університети, а також у вищі учбові заклади царства Польського. Було посилено політичний нагляд за учбовими закладами та цензуру періодичних видань. У всіх чиновників державного апарату бралася підписка про неналежність до таємних товариств. Проте такі заходи царизму не могли затримати розвиток суспільно-політичного руху.
Передова громадськість Білорусії і Литви була тісно пов'язана з польським визвольним рухом. У листопаді 1830 р. у Варшаві польськими революціонерами було піднято повстання проти російського царизму. Воно було підтримане населенням міста, яке невдовзі опинилося в руках повсталих. Повстання відбувалося в умовах загальноєвропейського революційного підйому. Незадоволеність шляхти поділами Речі Посполитої, порушення царизмом польської конституції 1815 р. послужили головними причинами повстання. Проте революційні сили Польщі, що відстоювали гасла буржуазно-демократичних перетворень, не змогли очолити повстання. Польським аристократам вдалося захопити керівництво повстанням і направити його на боротьбу за відновлення Польщі у межах 1772 р.
Царський уряд, отримавши вісті про повстання у Варшаві, прийняв термінові заходи, направлені на запобігання розповсюдження повстання на територію Білорусії, Литви і України. Ці території були оголошені на військовому положенні. За населенням було встановлено суворий поліцейський нагляд.
Для підготовки повстання в Литві і Білорусії був створений Віленський центральний повстанський комітет. На початку квітня 1831 р. повстання охопило всю Литву і північно-західну Білорусію. У ньому взяло участь близько 10 тис. чоловік. Ядро повстанців склала польська шляхта, молодь, що навчалася, офіцери-поляки. У кожному повіті обирався уряд, командувач військом, оголошувалася мобілізація. Більшість селян і городян були мобілізовані в повстанські загони примусово. Це повстання мало вузькополітичну мету: відновлення Польщі у кордонах 1772 р. Воно не ставило завдання звільнення селян. Тому селяни і городяни йшли із загонів. З метою відвернення селян від участі в повстанні царський уряд обіцяв їм помилування і звільнення від влади польських поміщиків.
В кінці травня повстанські загони у Віленській і Мінській губерніях були розгромлені царськими військами. В цей час почалося повстання в Гродненській губернії. Варшавський національний уряд посилає до Литви і Білорусії польське військо. 19 травня 1831 р. відбулася битва, в якій російські війська завдали поразки місцевим повстанським загонам і прибулим їм на допомогу польським військам. Повстанці відступили до Пруссії. У серпні 1831 р. повстання було придушено на всій території Білорусії і Литви, а потім в Польщі.
У другій половині 30-х рр. в Литві і Білорусії знову виникають таємні товариства. Найбільш радикальним з них було організоване в 1836 р. у Віленській медико-хірургічній академії “Демократичне товариство”. Ініціатором його створення був студент академії Франц Савіч (1815- 1845рр.).
Ф. Савіч народився в глухому поліському селі Велятичі неподалік Пінська в сім'ї священика, був революціонером-демократом та переконаним республіканцем. Вважав, що знищити кріпацтво, повалити самодержавство можливо тільки за допомогою збройного повстання селян. Ним були написані “Принципи демократизму” - статут “Демократичного товариства”.
Члени “Демократичного товариства” обгрунтовували необхідність боротьби проти самодержавно-кріпостницького ладу, пропагували ідеї соціальної рівності, звільнення селян і наділення їх землею, виступали за право кожного народу на національну самостійність, захищали ідею революційного союзу білоруського, російського, українського і польського народів. У 1838 р. “Демократичне товариство” було розгромлено.
У 40-50-х рр. XIX в. в суспільно-політичний рух в Білорусії проникають ідей російських революціонерів - В. Белінського, О. Герцена та М. Чернишевського. На підйом суспільно-політичного руху в Білорусії, як і у всій Росії, мали значний вплив буржуазно-демократичні революції 1848-1849 рр. в країнах Західної Європи.
У 1846-1849 рр. в Білорусії діяла таємна організація “Союз вільних братів”, у складі якої налічувалося близько 200 чоловік. Центр цієї організації знаходився у Вільно, а її відділення були в Мінську, Гродно, Ліді, Новогрудку, та інших містах Білорусії. Метою цієї організації була боротьба за повалення царизму і здійснення демократичних перетворень в Росії та Польщі.
У 1848 р. на зборах “Союзу” розроблялися плани підготовки і здійснення повстання в Білорусії і Литві. Велася робота серед солдатів і офіцерів з метою залучення їх до участі в повстанні. У 1849 р. “Союз” був розгромлений. В 1848 р. група офіцерів Мінського гарнізону на чолі з капітаном Олексієм Гусєвим рішуче відмовилася від участі у придушенні революції в Угорщині. Дана відмова була розцінена як виступ проти влади, О. Гусєв та шість учасників виступу були страчені.
В період правління Миколи I російський царизм прагнув зміцнити свої політичні позиції та придушити революційний рух. Розгромивши польське повстання 1830-1831 рр., царські власті жорстоко розправилися з його учасниками. Дворян судили на місці, їх нерухома власність забиралася на користь держави, осіб недворянського походження без суду віддавали в солдати або засилали до Сибіру.
У 1832 р. був організований “Особливий комітет у справах західних губерній”, одним з головних завдань якого було насадження російського дворянського землеволодіння в Білорусії і Литві. Конфісковані землі повстанців передавалися російським поміщикам і чиновникам. Проте цей захід не дав бажаних результатів. Не мала успіху і спроба переселення до Білорусії російських державних селян.
“Особливий комітет” розробив і здійснив низку заходів щодо русифікації Білорусії. Вони охоплювали управління, суд, освіту та культуру. У місцеві адміністративні органи призначалися тільки російські чиновники. У 1840 р. було відмінено дію Литовського статуту, скрізь вводилося російське законодавство. Все державне діловодство, а також викладання в навчальних закладах повинно було вестися тільки російською мовою. У 1832 р. був закритий Віленській університет, як вогнище вільнодумства. Особливим царським указом, виданим в 1840 р., заборонялося використовувати терміни “білоруські губернії”. З того часу вводилася назва “Північно-західний край”. У 1839 р. було здійснено об'єднання греко-католицької церкви з православною, що ослабило польсько-католицький вплив на білоруське населення. На початку 40-х рр. царський уряд позбавив права духовенства, як католицького, так і православного, володіти землею і селянами.