2. Церковні собори в Бересті в 1569 р.

Логічним продовженням унії державної стала унія церковна. Щоб об'єднати православних українців і поляків-католиків у єдиний народ, потрібний був компроміс між церквами. Спроба здійснити цей компроміс була розпочата через укладення церковної унії. При цьому інтереси православних і католи­цьких ієрархів, так само як і їхнє бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Для православних єпископів основними причинами укла­дення унії були:

- невдоволення втручанням у церковні справи організова­ного в братства міщанства;

- бажання звільнитися від своєї підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньо влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

- необхідність зберегти своє привілейоване становище в но­вій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкоря­лися тільки владі папи і короля.

Саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівницт-вом папи римського, який після захоплення турками Константинополя залишився єди­ним вищим церковним ієрархом, що мав реальну владу.

Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

- необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель (яке після Берес­тейської унії проводилося під прапором боротьби з право­славною «схизмою»);

- можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, котра мала стійкі довго-літні традиції православ'я.

Майбутня уніатська церква маслилася ними як друго­рядна тимчасова організація для підко-рених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на ново при-

єднаних землях.

Наприкінці XVII ст. вище православне духівництво почало переговори з польським королем Сигізмундом III про об'єднання православної і католицької церков.

У 1595 р. православні єпископи Кирило Терлецький і Іпатій Потій домовилися у Римі з папою Климентієм VIII про основні принципи церковної унії. Для оформлення унії в 1596 р. Сигізмунд III скликав у м. Бересті церковний собор.

Собор відразу ж розколовся на два окремих собори - право­славний і уніатський.

В уніатському брали участь: київський митрополит Михай­ло Рогоза, п'ять єпископів, три архімандрити (настоятелі монастирів), три католицькі єпископи (посланці папи), чимало маг-натів і шляхта. 8 (18) жовтня 1596 р. у католи­цькому костьолі М. Рогоза і єпископи на чолі з І. Потієм підпи­сали угоду про унію і присягнули на вірність папі римському. Уніати визнали сво-їм главою папу і прийняли основні дог­мати католицької церкви. Але в уніатській церкві, котра отримала назву греко-католицької, була збережена слов'ян­ська мова і православні обряди.

На православному соборі, що пройшов у будинку князя Кос­тянтина Острозького, були при-сутні два єпископи, белград­ський митрополит Лука, дев'ять архімандритів (у тому числі києво-печерський), два представники східних патріархів, більше 200 православних священиків. Собор відкинув унію й оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники пра-вославного собору підписали протест проти унії і направили його з делегацією до короля. Однак, Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору.

Виникнення уніатської церкви

Рішенням короля уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, а все уніатське духів-ництво звільнялося від податків. Українські шляхтичі, які прийняли унію, отримували право обіймати державні посади нарівні з католиками, а міщани - доступ до участі в міському само-врядуванні.

Усіх православних, котрі не визнали унії, уряд оголосив єретиками. Таким чином, православ-на церква опинилася поза законом. Почалося переслідування прихильників православ'я.

Насадження уніатської церкви викликало протест у багатьох верствах українського народу - від шляхти і нижчого духовен­ства до селян і міщанства. Для них православна віра стала симво-лом боротьби проти іноземного поневолення, знаряд­дям якого був католицизм.

Уніатська церква всі православні храми і монастирі вважала своїми, захоплюючи їх за допо-могою поляків. Після тривалої боротьби на сеймах і погроз узятися за зброю православна шлях-та домоглася в 1607 р. рішення сейму про повернення православній церкві її «стародавніх прав». Однак, рішення це так і не було реалізовано.

З іншого боку, хоча Річ Посполита і надавала уніатському духівництву певну підтримку в бо-ротьбі проти Української православної церкви, воно так і не отримало обіцяних рівних прав з католицьким духівництвом.

Митрополитами уніатської церкви в цей період були послі­довно Михайло Рогоза, Іпатій По-тій і Йосиф-Вельямін Рутський. Місцем перебування митрополитів (незважаючи на титул «Київський») була столиця Литви Вільно, оскільки до Києва їх не пускали козаки.

У 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан, який прибув до Києва під охороною козаків, таєм-но висвятив (звів у сан) нових православних митрополита і єпископів. Королівська влада їх не визнавала, однак, поновлення православної церковної ієрар­хії практично закрило доступ уніа-там на територію Наддніп­рянської України.

Спроби церковного договору

Складне становище обох українських церков - і православ­ної, і уніатської - підштовхувало їхніх керівників до пошуків виходу з кризової ситуації. Один із можливих варіантів вирішення церковної проблеми і православні, і уніати вба­чали в об'єднанні і утворенні єдиної незалежної української християнської церкви. Прихильники об'єднання сподівалися отримати могутню єдину церковну організацію, яка змогла б протистояти Польській державі, згуртувати україн-ський народ, і, як тоді говорили, «поєднати Русь із Руссю». В обговоренні ідеї об'єднання церков брали участь видатні діячі обох конфесій - Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Петро Могила, Йосиф Рутський. Протягом першої половини XVII ст. відбулося кілька спроб зібрати спільний для уніатів і православних собор, однак жодна з них не увінчалася успіхом. Основна причина цих невдач полягала в тому, що утворення сильної і незалежної об'єднаної української церкви суперечило інтересам і польської шляхти, і Ватикану. Показовою є доля ідеї створення незалежного Українського (руського) патріархату. Виникла вона ще у Костянтина Острозького, а розвинув її Мелетій Смотрицький. Підтримував її й уніатський митрополит Йосиф Рутський і навіть польський король Владислав IV, оскільки Польщу турбували претензії Росії на спадщи-ну Київської Русі, які поширю валися, у тому числі, і на православ­ну церкву. Саме тому Вла-дислав IV звернувся з ідеєю українського патріархату до папи римського, але останній йому відмовив, твердо зажадавши від короля сприяти поширенню унії.

Петро Могила

Петро Могила (1596-1647 рр.) зіграв величезну роль у відновленні прав української правос-лавної церкви. Він був сином господаря Молдавії і Валахії, здобув освіту у Львів­ській братсь-кій школі, брав участь у Хотинській війні. Постригшись у ченці в 1625 р., він вже в 1627 р. став настоя­телем (архімандритом) Києво-Печерського монастиря. Петро Могила виступав проти засилля уніатської церкви, був одним з керівників боротьби за зміцнення православ'я як основи єдності українського народу.

У 1632 р. Петро Могила став митрополитом Київським і Галицьким. З його ім'ям пов'язаний ряд реформ, основними з яких стали:

1) обмеження прав магнатів - «патронів» на втручання в цер­ковні справи, уведення твердої дисципліни серед духовенства;

2) введення богослужіння українською мовою замість цер­ковнослов'янської;

3) реформування церковної освіти. У 1632 р. під керівни­цтвом Петра Могили був створений найбільший центр освіти в тодішній Україні - Київська Братська колегія (названа згодом на його честь Києво-Могилянською академією), широко розви­валося церковне друкарство.

У 1632 році Петро Могила, спираючись на широкий народний рух проти унії, домігся від новообраного короля Владислава IV визнання незалежного від уніатів існування православної церкви. Король підписав «Статті для заспокоєн­ня руського народу», які легалізували становище православної церкви в Речі Посполитій і повернули їй частину храмів, монастирів і земель, присвоєних раніше уніатами.

4