Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

Індивідуальний вияв духовного коду нації в патріотичному вчинку особистості

На індивідуально-особистісному рівні патріотизм не­віддільний від визначення людиною свого місця в системі матеріальних і духовних цінностей. У суспільні витоки почуття патріотизму покладено філогенетично сформоване прагнення індивіда до групової солідарності як способу життя. Це й зумовило, з одного боку, попу­ляційні межі його практичного вияву: від роду — до нації як етносу, з іншого — наступність самого процесу його становлення.

Як особистісна цінність почуття патріотизму гене­рується стійким переживанням любові людини як до найближчого, так і до більш віддаленого середовища, в якому вона перебуває і яке є для неї значущим. Ідеться передусім про любов, яка активно проявляється в по­ведінці та діяльності особистості, а не лише про любов як її внутрішній стан. Варто наголосити, що значущість як ставлення може бути і біологічно детермінованим (кров­но-родові зв'язки), і соціогенним (як результат соціалізації чи спрямованого виховання). З огляду на це говорять про любов людини до всього, що є для неї рідним (мова, культура, традиції).

Людині-патріоту не байдужа доля своєї Батьківщини і свого народу, оскільки вона чітко ідентифікує себе з ним і почувається відповідальною за нього. Неможливо бути патріотом і не відчувати свого кровного зв'язку з рідною землею, не знати чи забути, як любили її твої пращури, як берегли, як уміли розповідати своїм нащадкам про цю любов.

Виховання у зростаючої особистості почуття патріо­тизму має відбуватися в єдності з усіма компонентами її суб'єктивної системи, оскільки це почуття є тією сферою духовного життя, що опосередковує як процес пізнання і

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

спілкування, так і всі види її предметно-перетворюваль­ної діяльності й поведінки.

Це потребує розвитку у вихованця моральної свідо­мості, такої якості, за наявностіі якої у неї гармонійно поєднуються моральні цінності й реальні моральні моти­ви, що детермінують його патріотичні вчинки. Такий за психологічною будовою вчинок виступить одиницею мо­рально-духовного досвіду вихованця, який спонукатиме його сприймати світ і діяти в ньому з позиції патріота. Важливо, щоб таку установку він поширював і на свій об­раз "Я". Це підтримуватиме у нього стійке прагнення до морально-патріотичного вдосконалення.

Особистісне зростання вихованця в цьому напрямі бу­де настільки інтенсивним, наскільки тіснішим буде зв'язок його ідейно-моральних переконань з позитивними емоційними переживаннями, що супроводжують як про­цес розгортання самого патріотичного вчинку, так і всі його прямі й непрямі продукти — результати. Останні ж завжди позначаються на відносинах вихованця з людьми.

Предметна сфера патріотичних учинків особистості має охоплювати, по-перше, реальну соціокультурну життєву ситуацію, в якій вона формується і функціонує, по-друге, різнобічне інтелектуально-почуттєве занурення в історичне минуле свого народу. У педагогічній площині це виявлятиметься як:

• гуманне ставлення вихованця до своїх рідних та інших людей, які його оточують;

• бережливе ставлення до навколишнього середовища;

• відповідальність у всіх видах предметно-перетво­рювальної діяльності, до якої залучена зростаюча осо­бистість;

• глибокий інтерес до минулого рідного краю та країни загалом;

• прагнення до засвоєння народних традицій, опану­вання рідною мовою;

• готовність жити у сфері високої національної куль­тури та прагнення до її збагачення;

192

7 Бех І. Д

193 Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

— сформованість генералізованої єдності "людина — природа — суспільство".

Перманентне введення вихованця у ситуацію вчинку-служіння

Витоки вчинку-служіння пов'язані з перетворенням слова на справу, яка поступово стає добродійною. Су­купність таких справ у свою чергу наповнює глибоким змістом життя людини, коли його сутністю є безкорисли­ве піклування про інших людей.

Вихованець стає на шлях учинку-служіння, коли утверджує позицію не тільки не допускати суспільно не­бажаних справ, а й активно викривати тих, хто поводять­ся несхвально. У своїй моральній практиці такий вихова­нець керується правилом допомагати своїм ровесникам відійти від асоціальних учинків і набути досвіду загаль­ноприйнятих способів поведінки.

Утверджуючи дійову моральну установку школяр, для якого піклування та безкорислива допомога стали спра­вою честі, не звинувачує іншу людину в бездіяльності чи безтурботності, а сам знаходить спосіб змінити ситуацію, що склалася.

Вважають, що вчинок-служіння є пізнішим віковим утворенням, оскільки для його становлення суб'єкт пови­нен мати доволі високий інтелектуальний і емоційно-по­чуттєвий розвиток.

Уся виховна робота у цьому напрямі традиційно ґрун­тується переважно на врахуванні механізмів рефлексії, зверненні до вольових зусиль, використанні самокорекції образу "Я", культивуванні співпереживання та емоційно­го відображення внутрішнього складу учасника комуніка­тивної взаємодії.

І все-таки цей багатоплановий перетворювальний ар­сенал не гарантує досягнення мети, пов'язаної з успішним формуванням вчинку-служіння.

Є підстави вважати, що за всієї обгрунтованості вико­ристання зазначених психологічних механізмів ще не ви-

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

явлено вагомішого чинника, і неврахування цього спри­чинює негативні наслідки в особистісному розвитку ви­хованця.

На нашу думку, таким деструктивним чинником є ге­нетично раннє утворення, яке доцільно кваліфікувати як відношення "моє — чуже". Маючи спадкову природу, ця особистісна опозиція, якщо її не коригувати, блокує дію соціально набутих механізмів — детермінант.

Відношення "моє — чуже" на рівні індивідуальної свідомості поділяє навколишній матеріальний і соціаль­ний світ на значущий для мене і відчужений від мене. Тож предметом особливих переживань суб'єкта стає все, що входить у сферу "моє". А сфера "чуже" є індиферентною у плані певної культурно-моральної дії на неї. Між сто­ронами цього відношення нерідко виникають анта­гоністичні суперечності, що призводять не тільки до міжособистісних, а й до великих людських конфліктів, оскільки суб'єкт прагне розширити сферу "моє" за раху­нок опозиційної сфери "чуже" (як "не моє").

За такого стану формування в індивіда вчинку-служіння стає доволі проблематичним, незважаючи на апеляцію до різних рівнів його свідомості та самосвідо­мості.

Першими ситуаціями вияву відношення "моє — чуже" є пропонування матір'ю іграшок дитині:

• Це твоя іграшка, - говорить вона, супроводжуючи дію врученням іграшки.

• Скажи: це моя іграшка.

Згодом сфера "моє" безмежно розширюється за раху­нок "чужого".

Враховуючи особливості відношення "моє — чуже", формування вчинку-служіння має певну послідовність.

1. Зняття внутрішньої конфліктності відношення "моє — чуже"

На цьому етапі важливо первісно зафіксувати, на­скільки це можливо, у свідомості дитини цілісну дію віддавання, дарування тощо, яку здійснює дорослий, а не

194

195

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

тільки її кінцевий результат, як це масово практикується. За цієї умови дитина може усвідомити, що запропонова­на їй річ не стільки "моя", скільки віддана назавжди чи на певний час. Перед дитиною слід розкрити, якою ціною ця річ, що безкоштовно дається, дісталася дорос­лому, яку працю вкладено в неї, реальні переживання чи внутрішні й зовнішні зусилля.

Унаслідок цього в дитини може виникнути бажання повернути дію давання назад, тобто повернути річ спо­чатку тому, хто її запропонував, а потім — іншій людині. Постійно повторюючи цю психологічну процедуру, силу відношення "моє — чуже" можна значно зменшити і та­ким чином розчистити шлях до формування в суб'єкта вчинку-служіння.

2. Розпізнання вихованцем власних і чужих почуттів

Педагог, враховуючи вікові особливості вихованців, розгортає у нього процес одночасного пізнання власних почуттів і почуттів ровесника, з яким він вступає у певну взаємодію. Оскільки вихованець переконується, що педа­гог визнає його почуття, то він усвідомлює і почуття, і потреби ровесника, які вчасно вербалізуються дорослим. За допомогою таких вправ у вихованця може сформува­тися здатність сприймати іншу людину як особистість із властивими їй почуттями й прагненнями. Він робить вис­новок, що його переживання аналогічні переживанням ровесника. В результаті цього у нього й виникає первин­ний (ще ситуативний за своєю природою) стимул до піклування про "Я" іншого.

3. Культивування інтелектуально-емоційної цілісності

Інтелектуально-емоційна цілісність має реалізуватися у формі емоційно збагаченого внутрішнього мовлення, спрямованого на морально-духовну самозміну вихованця. Саме в цій формі інтелектуально-емоційної цілісності ак­туалізуються й виразно виявляються вищезгадані тра­диційні психологічні механізми, в межах яких має трива­ти процес формування у вихованця вчинку-служіння.

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості