Об'єктивність у визначенні вихованцем міри вияву особистісної якості іншою людиною

Для досягнення мети морально-духовного розвитку особистості сучасна теорія виховання спрямовує освітню практику на вирішення таких завдань:

1. домогтися, щоб кожна морально-духовна якість ви­хованця набула належної усталеності, тобто виявлялась, ко­ли виникає необхідність у ній. Ситуативність, випадковість, непередбачуваність вважаються ознаками недостатньої сформованості відповідної особистісної властивості;

2. забезпечити таке соціальне поле дії тієї чи іншої морально-духовної якості, коли вона не обмежувалася б лише найближчим оточенням (рідними, близькими людь­ми), а й вчинково виявлялася стосовно людського загалу (колективу, етнічної групи, громадян держави);

3. досягти такого рівня усвідомленості та емоційного переживання вихованцем морально-духовної цінності, коли вона виступатиме безпосередньо самодетермінан-тою певного вчинку, який вихованець ініціює, а не здійснює його внаслідок зовнішнього стимулювання (на­гадування, прохання, заохочення, покарання).

Зазначені характеристики є важливими показниками морально-духовного розвитку особистості. Проте, як засвідчує реальна морально-духовна практика, їх недос­татньо, щоб пояснити всі відтінки людської поведінки у певних життєвих обставинах.

Ідеться про таку етичну категорію як міра добра (а часто й зла), яку може виявляти людина у своїх учинках.

234

235

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

Важливо, що міра є ознакою кожної моральної власти­вості, хоч би на якому рівні розвитку вона перебувала: високому, середньому, низькому. Рівень розвитку є поєднанням трьох описаних вище характеристик.

У реальній поведінці вихованець може виявити вели­ку чи малу щедрість, велику чи незначну турботливість тощо. Він може припуститися великої помилки або не­значної моральної похибки.

У виховній роботі слід виходити з того, що глибоке розуміння вихованцем цієї сторони моральної якості є істотним чинником. Унаслідок відповідних дій педагога дитина спочатку має обов'язково виміряти вчинок іншої людини (товариша, однокласника, дорослого).

Педагогічним засобом формування у вихованця вміння правильно визначати міру вияву особистісної властивості іншої людини має виступити закономірність, відповідно до якої та чи та властивість має вимірюватися впливом самої моральної дії, а не емоційним оцінюван­ням її виконавця, тобто гідністю суб'єкта дії.

У визначенні важливості моральної дії виникає певна складність, пов'язана з тим, який її компонент слід бра­ти за точку відліку: мотив (спонуку) чи результат. На пер­ший погляд таким показником є кінцевий результат. Так, більша кількість випадків матеріальної допомоги є нібито показником міри важливості моральної дії суб'єкта. Про­те закони людської духовності засвідчують: вимірювати важливість моральної дії слід величиною (багатством) ви­яву спонук. Тому й говориться, що милостивість зале­жить не від кількості майна, а від ступеня душевної при­хильності людини, сили завзяття того, хто допомагає.

Часто трапляється так, що людину, яка нам чимось не імпонує або до якої маємо негативні почуття, ми оцінюємо необ'єктивно. Якщо вона припустилася най­меншої помилки, то ця помилка видається нам великою. Зрозуміло, що спотворена інформація про моральну дію особистості негативно впливає на її психологічний стан і моральний образ "Я". Це стосується також людини, яка є для нас значущою — ми схильні не помічати її

5.3

Вчинкова життєва сфера особистості

негативних моральних виявів, хоча вони можуть бути й істотними.

Згодом вихованець має перенести закономірність вимірювання прояву особистісної властивості іншої лю­дини безпосередньою важливістю її морального вчинку на самого себе, на вимірювання власних особистісних якостей. Вправляючись у таких моральних операціях, він набуває досвіду морально-духовного самовдосконалення.

Розуміння педагогом вчинку вихованця з прихованим підтекстом

У виховній роботі педагог має враховувати надзвичай­ну складність системи вчинків, що функціонують у сере­довищі його вихованців. Часто він не може зрозуміти; чому один вихованець висловлює щодо іншого похвалу, демонструє прихильність, хоч останній цього й не заслу­говує, і такі поведінкові ситуації виявляються не пооди­нокими, а повторюються більш-менш систематично. По­яснити це дружніми стосунками неможливо, оскільки їх учасники не мають таких взаємин.

При глибшому аналізі виявляється, що такий вчинок насправді психологічно адресований зовсім іншому суб'єктові, а не тому, на кого він формально спрямова­ний. Отже, педагог мусить глибше розібратись у міжосо-бистісних стосунках вихованця як автора цього вчинку. І тоді виявиться, що вихованець переживає почуття зазд­рості до успішнішого за нього ровесника. У прямий контакт з успішним ровесником вихованець вступити не наважується, тому й вибирає обхідний шлях. Справжнім мотивом його вчинку виявляється не похвала недостой-ному, а приниження достойного.

Корекційно-виховна робота педагога, якщо він розпізнав учинок з прихованим підтекстом, має бути спрямована і на автора такого вчинку, і на того, хто став його об'єктом (достойного ровесника). Останньому слід розкрити справжні причини ініціатора вчинку, а першо­му — допомогти проаналізувати і глибоко осмислити свої

Дії, усвідомити безперспективність його ворожнечі, викликати процес самоосудження.

236

237