Стаття 326. Право державної власності

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить дер­жаві Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. 1. Право державної власності може бути визначене як влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майно, котре їй належить. Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка виступає представником спільних інтересів народу. Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, в тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, яке належить дер­жаві Україна. Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом пра-вочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допус­кається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує держав­ні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо. Слід зазначити, що речі, вилучені з обігу, фактично не є об'єктами цивільних право­відносин, внаслідок чого здійснення права держави по використанню таких речей, розпо­рядженню ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є ви­явом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим дані відносини є сферою дії публічно­го права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо). Зазначена позиція грунтується на таких аргументах: 1) правове становище речей, ви­лучених з обігу, визначається нормами публічного права. Навіть якщо ці норми включені у норми цивільного права, це не змінює їх правової природи; 2) порядок користування та розпорядження такими речами також має публічно-правовий характер; 3) порядок управ­ління речами, що вилучені із цивільного обігу, також є публічно-правовим. Таким чином, можна говорити про розмежування речей публічного і приватного права (публічних речей і приватних речей), яке має практичне значення, оскільки порядок здій­снення права власності щодо публічних речей, управління ними тощо визначається норма­ми адміністративного права. Публічні речі мають низку ознак. Вони: 1) мають специфічний зв'язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями; 2) призначені для публічного користування. Таким чином, держава, представляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству. Однак при цьому держава має право власності не лише на речі, що вилучені із цивіль­ного обігу, але й на такі, що приймають участь у цивільному обігу. Таким чином, до складу права державної власності входять право власності на публічні речі і право власності на приватні речі. Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доцільності воно згідно з вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє досягти певної уніфікованості правових рі­шень у цій галузі. Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традицій­ним правом власності, яке охоплює звичайні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на звичайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний із іншими учасника­ми таких відносин. Правовий режим публічного майна суперечок не викликає: воно не відчужується, ви­ведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами; на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час і на умовах відміни такого надання. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічноголрава, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК. До приватного майна держави належить усе майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно приймає участь у цивільному обігу; пуб­лічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником; вона має право відчужу­вати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб речовими правами; право власності на таке майно може набуватися за давністю. Однак при цьому норми адміністративного законодавства визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. Крім того, нормами адміністративного законодавства забо­ронено безоплатне відчуження цього майна і звернення на нього вимог кредиторів. 2. Згідно з частиною 2 коментованої статті від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. До них, насамперед, належить глава держави — Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності. Нарівні з Президентом право державної власності здійснює Верховна Рада України. Вона затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, а також низку інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст. 85 Кон­ституції України.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів, який керує державною власністю (ст. 116 Конституції України). Однак діяльність його у цій сфері обмежена пев­ними рамками. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр, міністри України повинні мати довіреність, під­писану Президентом України. Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (статті 33, 37, 39 Закону «Про власність»). Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники власника: вони діють не від власного імені і не в своєму інте­ресі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, безпосередньо здійснити свою владу (ст. 5 Конституції України). Державні органи, які уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійсню­ють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного май­на та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст. 33 Закону України «Про власність»). Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони найчастіше виступають у якості органів, уповноважених для участі в цивільних пра­вовідносинах, зокрема, при випуску державних позик, наданні кредитів тощо. Слід взяти до уваги, що держава бере участь у цивільних відносинах власності не як окремо взяте єдине ціле, а як сукупність органів різних рівнів, котрі є незалежними одне від одного і виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин. Так, Фонд державного майна у відповідності до Тимчасового положення про Фонд дер­жавного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради від 21 травня 1997 р. є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Фонд відповідно наділений рядом повноважень по реалізації правосуб'єктності держави у цивільних відносинах. Так, Фонд змінює у процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, шляхом перетворен­ня їх у відкриті акціонерні товариства; здійснює повноваження власника щодо частки ак­цій акціонерних товариств, які не були реалізовані у процесі приватизації, зокрема, несе ризик (відповідальність) у межах зазначеної частки; продає майно, що перебуває у загаль­нодержавній власності у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих під­приємств і об'єктів незавершеного будівництва; укладає угоди з посередниками щодо ор­ганізації підготовки до приватизації та продажу об'єктів приватизації; виступає орендодав­цем майна цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підроз­ділів, що є загальнодержавною власністю, дає дозвіл підприємствам, організаціям на передачу в оренду майнових комплексів їх структурних підрозділів; бере участь у створен­ні спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодер­жавною власністю; представляє інтереси України за кордоном з питань, що стосуються захисту майнових прав держави. Відповідно до Положення про Державне казначейство, затвердженого Постановою Ка­бінету Міністрів від 31 липня 1995 р., Головне управління Державного казначейства орга­ нізовує та здійснює виконання Державного бюджету, виходячи з принципу єдиного казна­чейського рахунку; здійснює управління доходами і видатками Державного бюджету, про­водить операції з наявними бюджетними коштами, в тому числі в іноземній валюті, в ме­жах розпису доходів і видатків Державного бюджету; здійснює за дорученням Кабінету Міністрів і Мінфіну операції з іншими коштами, що перебувають у розпорядженні Уряду України; здійснює разом з Національним банком і Мінфіном управління державним вну­трішнім і зовнішнім боргом та проводить їх обслуговування відповідно до чинного законо­давства. Порядок управління корпоративними правами, які належать державі, визначений Ука­зом Президента України від 21 лютого 2000 р. «Про Національне агентство України з уп­равління корпоративними правами» і Постановою Кабінету Міністрів від 15 травня 2000 р. «Про управління корпоративними правами». Стаття 327. Право комунальної власності

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. 1. Згідно зі ст. 31 Закону України «Про власність» державна власність поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-комуналь­них одиниць (комунальну). Однак у зв'язку з прийняттям Конституції України і Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. дане положення застарі­ло. У ст.ст. 142, 143 Конституції України і ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» було закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам (а не адміністративно-територіаль­ним одиницям, як зазначалося у Законі «Про власність»). Таким чином, у законодавстві було введено новий суб'єкт права власності, не передбачений ст. З Закону «Про влас­ність», — територіальна громада, якій і належить право комунальної власності. Тому коментована стаття ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності. Право комунальної власності — це право територіальної громади володіти, користува­тися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Згідно зі ст. 140 Конституції України і ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування» територі­альна громада — це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища, міста. У містах з районним поділом громади районів також діють як суб'єкти права власності. Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке на­лежить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, при­бутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації і т.д. (ч. 1 ст. 327 ЦК, ст. 35 Закону «Про власність»). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема, в комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виняткової власності держави (напри­клад, єдина енергосистема країни тощо). Територіальна громада може набувати право власності на безхазяйну річ (див. коментар до ч. 2 ст. 335 ЦК), знахідку (див. коментар до ч. 2 ст. 338 ЦК), бездоглядну домашню тва­рину (див. коментар до ч. 2 ст. 341 ЦК), а також на спадщину, яка визнана судом відумер-лою (див. коментар до ч. З ст. 1277 ЦК) тощо. Крім того, підставою виникнення права ко­мунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 року «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності» може бути передача майна територіаль­ним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо. Згідно зі ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їхнього створення) ради мають право на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на відповідній те­риторії, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад. 2. Здійснюють право комунальної власності (як сказано у частині 2 коментованої стат­ті — «управління майном, що є у комунальній власності») безпесередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компе­тенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом України «Про місцеве самоврядування» та іншими законодавчими актами. Зокрема, ст. 143 Конституції України передбачає, що територіальні громади села, сели­ща, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; утворюють, реорганізовують та лікві­довують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад від­повідно до закону здійснюють правомочності володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єк­тів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Так, відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради відноситься питання прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бю­джету; прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; за­твердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної влас­ності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватиза­ції об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установлено­му законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілю-вання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіаль­ної громади та реалізують інші повноваження. Реорганізацій або~ ліквідація ДЙочих квмунальнйх* дошкільних Навчальних закладів^"а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими ко­лективними та державними господарствами, допускається лише за згодою територіальної громади (загальних зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого рефе­рендуму. Муніципальним законодавством також визначено повноваження виконавчих органів сіль­ських, селищних, міських рад у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, щодо управління комунальною власністю житлово-комунального господарства, побутового, торго­вельного обслуговуванні громадського харчування, транспорту і зв'язку, у галузі будівни­цтва, у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, у галузі зовнішньо­економічної діяльності (статті 27-41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Украї­ні»), які визначають, зокрема, і участь вказаних органів у цивільних правовідносинах. Певні повноваження можуть покладатися також і на окремих посадових осіб, які наді­лені відповідною компетенцією у галузі цивільних відносин. Сільська, селищна, міська, районна в місті рада може наділяти частиною своїх повно­важень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матері­альні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснювати контроль за їх виконанням (ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).