Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний педагогічний
Університет імені Володимира Гнатюка
ІНДЗ
на тему:
« Найдавніші пам’ятки ділової
писемності як важливе джерело
історичного вивчення української мови»
Виконала студентка групи УФ – 22
Дутчак Вікторія Володимирівна
Тернопіль – 2011
План:
Вступ
Дослідження ділових писемних пам’яток
Найдавніші пам’ятки ділової писемності Київської Русі:
а) русько – візантійські договори 860, 874, 944, 971рр.
б) Ізборники Святослава 1073 та 1076рр.
в) « Правда і Устав » князя Ярослава
г) « Руська правда»
д) підпис Анни Ярославни
4. Розквіт ділової писемності
а) грамоти 14 ст.
б) грамоти 15 ст.
5. Висновок
6. Список використаної літератури
1)Вступ
Усім нам відомо, що виникнення письма має надзвичайно важливе значення в історії народу, тому що письмо – одне з найістотніших знарядь культури, яке в просторі і часі розширює функціонування мови. Саме завдяки пам’яткам писемності ми дізнаємось, як розвивалась наша мова.
Історичне вивчення української мови, як і будь – якої іншої, має ґрунтуватись на певні дані, надійний лексичний, фонетичний і граматичний матеріал, який би свідчив про ті зміни, що відбулись в ній, про шлях її розвитку. Такий матеріал дослідники знаходять в різних джерелах. Серед них такі:
жива народна мова. У ній зберігається велика кількість пережиткових явищ, свідків минулого нашої мови.
писемні пам’ятки . Вони дають багатий достовірний матеріал для історичного вивчення української мови.
лексичні запозичення. Розумінню деяких явищ з ісорії східнослов’янських мов допомагають рідні східнослов’янські лексичні запозичення до мов неслов’янських або й неіндоєвропейських.
свідчення споріднених мов. У споріднених мовах, кожна з яких розвивається за власними внутрішніми законами, все те спільне в лексиці, фонетиці та граматиці, що вони успадкували від попереднього періоду, змінюється неоднаково і нерівномірно.
топоніміка. Топонімічні назви – найменування країн, населених пункті,вулиць, рік, гір, долин, тощо.
письмові свідчення іноземних джерел. Цінний матеріал для історії мови, особливо давнього періоду, від якого дуже мало власних писемних пам’яток, можна часом знайти в іноземних джерел.
Отже, саме різноманітним писемним пам’яткам ми завдячуємо в більшості всьому тому, що знаємо про розвиток української мови
2)Дослідження ділових пам’яток:
Багато видатних українських вчених та мовознавців займалися вивченням і дослідженням ділових пам’яток. Важливою джерельною базою для вивчення історії становлення мовної системи, як народно розмовної, так і української літературної мови є староукраїнські рукописні пам’ятки.
Особливу увагу багато мовознавців, зокрема В. Розов, В. Ярошенко, М. Антошин, А. Яцимірський, А. Коломієць та інші, приділяли дослідженню грамот. Детально вивчено лексичний, фонетичний, синтаксичний рівні цих пам’яток. Проаналізовано їхні локальні риси. Як зауважив М. Станіславський на підставі лінгвістичного дослідження зокрема буковинсько – молдавських грамот 14 – 17 ст., можна з’ясувати багато нового в питанні про формування мови української народності, а найбільше поглибити знання з історії буковинських грамот.
Грамоти вивчав і М. Жовтобрюх. На підставі своїх досліджень учений зробив висновок, що мові грамот 14 – 15 ст. більшою чи меншою мірою властиві всі специфічні ознаки літературної мови, тобто що вона не є простим копіюванням діалектного мовлення, а в ній у певній системі поєднані старокнижні і народні елементи, отже, це мова унормована, хоч, природно для тієї доби не всі її норми були сталі і послідовні. Більше того, в ній досить широко використовуються мовні штампи.
3)а. Багато цікавої і корисної інформації ми можемо отримати з писемних пам’яток, зокрема ділової писемності – важливого джерела історичного вивчення української мови , - угод , договорів , уставів , законів та різних грамот.
Одними із найдавніших пам’яток ділової писемності є русько – візантійські догори — найдавніші писані пам'ятки слов'янського права, які були укладені у 860 , 874 , 944 , 971 роках. З Несторової «Повісті минулих літ» (автентичність цього документа є незаперечною) маємо інформацію щодо укладання першого договору у 860 – 863 , 2 – того – 874 р .Це відбувалося за часів Аскольда . Адже у візантійській дипломатичній практиці угоди між двома країнами укладалися двома мовами. Один варіант, що зберігався у варварської сторони ( у Константинополі) оформлювався грецькою мовою, інший – мовою контрагента, зокрема давньоруською.
Договір 944р. – відобразив віротерпимість князя Ігоря з усією переконливістю. Руси – християни і руси – язичники виступають у ньому, як дві рівноправні общини, що беруть участь у церемонії укладення договору.
б) Дуже важливими діловими пам’ятками є Ізборники великого князя Святослава 1073 і 1076 рр.
Ізборник Святослава 1073р. У ньому містяться статті різного змісту – релігійного, побутового, повчального, літературного тощо. Списаний він, імовірно, в Києві, для князя Святослава з відповідного староболгарського збірника, що становив переклад з грецького оригіналу для болгарського царя Симеона.
У переписуванні збірника брало участь два писарі, у кінці його запис зробив диякон Іван. Мова збірника відбиває чимало живих давньоруських рис. Зберігається пам’ятка в Державному історичному музеї в Москві. Видавалась у 1880р.
Ізборник Святослава 1076 р. У ньому містяться статті переважно морально – релігійного характеру. Складений він у Києві для того ж Святослава. У мові збірника є чимало рис, характерних для південних діалектів давньоруської мови. Зберігається він у Ленінградській публічній бібліотеці ім.. М. Є. Салтикова – Щедріна. Вперше надрукований В. Шамановським у 1887р., вдруге - ним же в 1894 р. У 1965 р. під назвою «Изборник 1076 г.» (за редакцією С. І. Коткова) опублікований Інститутом російської мови АН СРСР, видання підготували В. С. Голишенко, В. Ф. Дубровіна, В. Г. Дем’янов і Г. Ф. Нефедов.
Порівнюючи Ізборники 1073 і 1076 рр. учені дійшли висновку, що Ізборник 1073 може бути майже повністю зведений до візантійсько - грецького. Натомість Ізборник 1076 р. очевидно був укладений уже на слов’янському грунті.
До ознак, які фіксуються в цих пам’ятках і які згодом стали характерними для української мови, належать чергування у з в, перехід ƀ в і, е в о після шиплячих та j ( зокрема в формах дієприкметників), вживання фрикативного г, утворення середнього и , велике поширення закінчень – ови у давньому відмінку однини чоловічого роду, збереження кличної форми, закінчення ƀ в родовому відмінку однини іменників з основами на ja , уживання флексії – мо в першій особі множини різних часових форм, можливо, поширення ƀ в формах наказового способу під впливом аналогії і утворення форм імперфекта на – тƅ.
За свідченням цих найдавніших давньоруських пам’яток усі східнослов’янські говори характеризувалися такими мовними рисами, як повноголосся, перехід початкового Ѥ в о, втрата носових голосних Ѧ та Ѫ. Наприклад, повноголосся фіксується в Ізборнику 1073 - полонƄ, золобу, в Ізборнику 1076 соромѧ живу, переже. Давньоруське о замість ѥ засвідчує Ізборник 1076. про можливість вимови ƀ як і свідчать такі приклади як: исцили замість исцƀли, вƄ вƀри замість вƄ вƀрƀ, видома замість вƀдомо
в Ізборнику 1076р.
Як свідчення того, що на півдні Київської Русі і вимовлявся як фрикативний звук, наводять ряд пропусків літери г або написання її як х в давніх пам’ятках. Так, в Ізборнику 1073 знаходимо замість
, в Ізборнику 1076 – замість .
У давньоруській мові іменники чоловічого роду з давньою основою на ǒ могли приймати в давальному відмінку однини закінчення іменників з давньою основою на ǔ і навпаки. Перша тенденція найвиразніше виявлялася в південно – руських пам’ятках: коневи ( Ізборник 1073р.), моужєви, доухови, конєви ( Ізборник 1076р.)
Ізборники Святослава 1073 і 1076рр. дають нам уявлення про тогочасні мовні особливості давньоруської держави.
в) Ще одним із важливих джерел ділової писемності є « Правда і Устав» князя Ярослава. Він нагородив нею новгородців за допомогу у битві під Любичем, що відбулася восени 1015р. між Ярославом та Святополком. «Правда і Устав» - збірник правових норм, окремі статті якого визначили штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міста, котрі порвали стосунки із своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства, він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.
Ця пам’ятка, зокрема як і Ізборники, засвідчує, що в 11ст. зредуковані голосні Ƅ і ƅ у мові східних слов’ян ще не зникли, а існували, як самостійні фонеми. Це яскраво простежується в таких закінченнях
Написання набагато переважають форми з . Про те, що в 11 на поч. 12ст. давньоруська мова в складі свого вокалізму мала ще зредуковані
Ƅ, Ƅ свідчить і факт послідовного збереження етимологічного е у позиції перед складом із ƅ: семƅ, камєнƅ.
г) Важливою пам’яткою ділового стилю є «Руська Правда», яка ще й до того є виявом правничої діяльності древньоукраїнської держави, це є ряд збірників 11 та 12ст. У деяких статтях вона відбиває впливи візантійського права меншою мірою – скандинавського, але передусім вона репрезентує право українське. «Руська правда» відрізняється від інших правових документів інших країн лагідністю покарань, а також тим, шо віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології народу Київської Русі та її побуту – становище жінки. «Руська правда» є пам’яткою надзвичайної ваги: відображає соціально – політичний устрій тогочасного суспільства.
Найімовірніше припускають, що вона розвивалася на народній основі, але в її нормуванні виявлялася орієнтація на старослов’янські словотворчі і граматичні зразки і на засвоєння певної частини старослов’янської лексики. Отже, мова пам’ятки була літературно нормованою, зорієнтованою, з одного боку, на народно – розмовну, зокрема на фольклорну, а з другого – на літературну старослов’янську мову. У пам’ятці, на думку Ф. П. Філіна, виявилися відмінності на всіх рівнях:
1 – фонетичному ( наприклад, відповідність ст.-сл. –ра - , - ла -, д. р. –оро-, - оло -: градƄ – городƄ, младƄ – молодƄ, відповідність ст.-сл ѥ д. р. о: ѥзеро – озеро);
2 – морфологічному: різні флексії орудного відмінка іменників о – основ ( плодамƄ – плодƄмƄ), уживання флексії –ƀ у родовому відмінку - основ, що відповідала старослов’янській флексії в цій формі; відмінності у відмінкових формах повних прикметників, у називному відмінку однини чоловічого роду активних дієприкметників та ін.
3 – синтаксичному: часове речення давньоруської мови, що відповідало старослов’янській конструкції з давальним самостійним та ін.
4 – лексичному: ст.-сл. истина – д .р. правƅда, ст. – сл. адƄ – д.р. п’єкло.
д) Також важливою пам’яткою давньоруської писемності є писемності є підпис Анни Ярославни, дочки київського князя Ярослава Мудрого, що була одружена з французьким королем Генріхом першим, поставленому нею кириличними літерами на латинській грамоті, виданий у 1063 році від імені малолітнього короля Франції Філіппа першого. З підпису можна зробити висновок про фрикативну вимову приголосного г у південно – західних говорах давньоруської мови.
4) Справжній розквіт ділової руської, або українсько – білоруської мови відбувся у 14 – 15 ст. В ній відбиті впливи західнослов’янських мов –
чеської літературної і польської, представленої переважно в юридичній практиці. Серед фонетичних і граматичних, що відрізняють галицькі грамоти від волинсько – київських називає такі, як поплутання ƀ з і в перших, та ƀ з е в других, а також відповідно формі людий і людей і початки рефлексації о в галицьких і молдавських грамотах, чітке розрізнення та і в північно – західних документах і їх поплутання в молдавських та галицьких , закінчення оƀ, єƀ у формах родового відмінка однини іменників жіночого роду ( русƅскоƀ ) у галицько – молдавських грамотах і їхні відповідники – оє , - єс , у волинсько – київських та білоруських, частіше вживання флексії мо в першій особі множини дієслів південно – західних документах ніж північно – східних. Грамота великого князя Дмитрія ( 1374 р. )
Певні відмінності були і в письмі грамот, що походили з різних територій. Так, у Польщі в галицьких землях довгий час панував півустав , що зберігав характерні риси уставу: переважання прямих ліній, значний контраст в товщині вертикальних і горизонтальних елементів, мінімальна кількість літер, винесених на рядок, ( львівські грамоти 1368, 1386, 1400рр., галицька грамота 1424 р., вишнівська грамота 1393 р., краківська грамота 1394 р., ) та ін.
У волинських грамотах 4ст. півустав також відзначається прямим накресленням літер, але без виразного контрасту у товщині вертикальних та горизонтальних елементів ( луцька грамота 1366 р., присяжна грамота князів Федора й Михайла Даниловичів 1386 р., та ін.. ) . Від пеочатку 15 ст. розвивається прагнення до певного прикрашення письма ( подовження нижніх елементів, літер з, у, д, ц, ), широке запровадження похилих елементів ( у літерах м, у, ч, л та ін.), яке стало особливо виразним у середині століття ( дарчі грамоти князя Свидригайла 1442, 1451, 1452 рр., Острозька грамота Янка Чаплича 1466 р., та ін. ).
Отже, давньоруські грамоти були неоднорідні за своїм лексичним складом, зокрема по – різному відбивали лексичні й фонетичні впливи з боку інших мов, мали окремі специфічні риси в письмі, але всі вони репрезентували різновид літературної мови, спільної для всіх українців.