2.2 Забезпечення макроекономічної стабільності

Торгівельна відвертість економік індустріальних країн, що збільшується, приносить їм немало стратегічних вигоди, але створює при цьому труднощі для окремих регіонів, галузей або крупних національних корпорацій. Така ж тенденція спостерігається і в інших областях міжнародних господарських зв'язків. У кредитно-фінансовій, валютній сфері, в русі продуктивних капіталів. Відвертість національних господарств обумовлює і нові, невідомі у минулому небезпеки макроекономічного характеру. Розвиток міжнародних валютних ринків у поєднанні з переходом до електронної системи телекомунікацій в реальному режимі часу і ослаблені валютних обмежень в більшості країн світу створило умову для великомасштабних перекидань високоліквідних ресурсів (так званих «гарячих грошей») практично в глобальних масштабах для спекулятивної гри на пониження або на підвищення тієї або іншої національної валюти. Такі спекулятивні акти нерідка приводять до девальвації (рідше – до ревальвації) валют, що супроводиться не лише скачками цін на внутрішньому ринку постраждалої країни, але і позначається на міжнародній конкуренції її товарів і послуг, а отже, і на стані її торгівельного балансу. [4, c. 14]

Все це позначається на темпах інфляції, рівні зайнятості і доходів населення, стані платіжного балансу, доходу і витрати державного бюджету і підвищеної пильності з боку держави, його готовності швидко реагувати на ситуацію в цілях підтримки макроекономічної рівноваги. У таких умовах істотно зростає роль податкових, валютних і кредитних інструментів державного регулювання. Та і само це регулювання стає усе більш складним мистецтвом. Воно має бути тонким і зваженим, щоб необережними діями в якійсь одній сфері не заподіяти шкоди всій економіці.

Ситуація ускладнюється тим, що у міру відкриття національних економік і зростання ролі екзогенних чинників в їх функціонуванні традиційні інструменти макроекономічного регулювання – податки, ставки рефінансування комерційних банків, інтервенції на валютному ринку і тому подібне – виявляються все менш ефективними. Так, збільшення податків на товаровиробників може привести не стільки до поповнення доходів бюджету, скільки до витоку капіталу за кордон. Рамки національної держави стають дуже вузькими для регулювання ряду процесів в національній економіці. Доводиться здійснювати макроекономічне регулювання з оглядкою на політику інших урядів, координувати власні дії з їх заходами, виробляти загальні правила гри. Макроекономічного регулювання набуває усе більш колективний, міждержавний характер, хоча має на меті стабілізацію економіки конкретних країн в їх національних інтересах.

Промислове розвинені країни вже з початку 60-х рр. звіряють курси своєї макроекономічної політики в рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яка служить форумом для вироблення, координації і сприяння в здійсненні державами-членами політики, націленої на стимулювання економічного зростання і підтримку фінансової стабільності в своїх країнах. Глибша звірка курсів макроекономічної політики і узгодження практичних кроків здійснюється в рамках «великої сімки» (З 1998г. – «велика вісімка», у зв'язку з прийняттям Росії як повноправної учасниці цього форуму.) - неформального форму вищих керівників США, Японії, Канади, Німеччини, Франції, Англії і Італії. Від стану економіки цих лідерів світового господарства багато в чому залежить економічна «погода» на всій планеті. Тому в ході щорічних конференцій вони з 1974г., поряд з іншими питаннями, розглядають найбільш актуальні проблеми світової економіки і вибирають загальну лінію поведінки. Ці рішення часто визначають політику Міжнародного валютного фонду, Усесвітнього банку і інших міжнародних економічних організацій.[4,c.18]

Найбільш грунтовна координація макроекономічною, структурно і зовнішньоторговельною і інших сфер політики відбувається в Європейському союзі, де країни-учасниці не просто сильно залежать один від одного, але і далеко просунулися по шляху інтеграції, тобто зрощення національних економік. Тут «хорового» виконання державного регулювання зажадало вже участі «диригента» у вигляді системи органів національно законодавчій, старанній і судовій владі. Це дозволяє не лише тісно координувати державне втручання в економіку країн-учасниць, але і проводити спільну, тобто єдину зовнішньоторговельну, аграрну і регіональну політику. З 1999г. більшість держав-членів перейшли навіть до єдиної валютної і емісійної політики, відмовившись від національних грошових одиниць на користь загальної для них всіх валют – євро.

РОЗДІЛ 3

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ