Структура політичної свідомості розділяється:

В залежності від суб’єкта політичної свідомості на індивідуальну, групову і масову політичну свідомість;

За глибиною відображення на побутову і наукову політичну свідомість;

За психологічним рівнем політичної свідомості на мотиваційний і когнітивний блок;

За функціональними формами політичної свідомості на політичні знання та уміння та політичні цінності, орієнтації, переконання, настановлення, оцінки.

Політична самосвідомість – процес вироблення системи уявлень суб’єкта про себе в соціально-політичному плані, на основі якої будуються від­носини з іншими суб’єктами та об’єктами політики. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча.

Політична культура – історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот і окремих індивідів у сфері політики, її орієнтації впливають на політичну пове­дінку. Серед „чистих” типів політичної культури виділяють – патріархальний, підданицький, активістський. Серед змішаних найвідоміший тип громадянсь­кої культури.

Політична психіка включає 3 блоки: політичне сприйняття (наприклад, політичної інформації), політичне мислення (обмірковування політичної інфор­мації та прийняття політичних рішень), політичні почуття (емоційна оцінка висновків політичного мислення).

Політична поведінка – результат функціонування трьох блоків, політичної свідомості, підсвідомого і культури. Це зовнішній бік політичної діяльності. На вищому рівні, це діяльність по координації чужих інтересів в межах суспільства. На середньому рівні – діяльність із політичної демонстрації власних інтересів. На нижчому рівні – політична соціалізація (засвоєння політичної культури). Середній рівень – активність політичних партій, функці­онерів політичних організацій. Нижчий рівень характерний для рядових грома­дян. Вищий рівень політичної поведінки для лідерів характеризує професіона­лів – політиків.

Тезаурус до теми № 2

Історія політико-психологічних поглядів поділяється на два періоди:

1. До виникнення психології як окремої науки (Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, М.Вебер та інші);

2. Після виникнення психології як окремої науки (біхевіоризм, психоаналіз, гуманістична психологія).

Однією з найбільш давніх категорій політичної психології є поняття "Харизма".

(Харити – богині красі та витонченості. Від грецького – harisma – божий дар, благодать. В науку це поняття було введено М. Вебером, який виділив три типи легітимності влади: заснованої на традиціях, на праві (легально-раціональна), на харизмі).

Терміни інституціональна, квазі- чи псевдохаризма застосовується до людей, які не відносяться до харизматичної категорії. Ці лідери мають послідовників і високий публічний резонанс, але вони іконні, а не харизматичні. Іконний лідер має всі необхідні для лідерства якості, але не прагне до радикальних змін і месіанського положення. Його підтримка не є потужною, але може бути широкою. Він не позбавлений виразності, але його образ – образ технократа, батька, хазяїна, а не лицаря.

Харизматичний лідер – „посланець бога, втілення долі”, свою закон­ність вбачає звище; має потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідкує за субординацією; вимогливий і автократичний; тримає дистанцію: че­рез екстраординарні дії демонструє надприродні можливості; догматичний; фа­натичний до власних проектів; не терпить критики; згуртовує прибічників, які створюють феномен „групової думки” (переконаність у непогрішимості, всемогутності, проникливості і правоті). „Він має інтенсивне суб’єктивне відчуття власної харизматичності і йому це приписують інші” (У. Шилзом).

Спроба операціоналізувати поняття харизми належить Уілнер. Вона виділила наступні компоненти цього явища. "Імідж лідера" (прибічники вірять в надякості лідера або цінні в даній культурі). "Згода" (прибічники вірять ідеям лідера тому, що він їх висловив). "Згуртованість" (тому, що лідер дав команду). "Емоції" (прибічники віддані і довіряють).

Потреба в харизматичному лідері виникає тоді, коли: 1. Людям необ­хідно почуття безпеки, яку може забезпечити людина, що бере справу в свої руки. 2. Люди компенсують свої невдачі емоційною ідентифікацією з героєм. 3. Люди прагнуть уникнути відповідальності.

Проблема харизматичної влади полягає: У необхідності підтверджувати харизму; у наступниках (чи може соратник також бути надлюдиною); у якісній пропаганді. Відмічається аналогія між харизматичною владою та релігійним культом: „Месія”, який знає як треба; послідовники – „апостоли”, „мученики”; супротивники – „єретики”; ідеологія – „святе писання”. Така влада супроводжується вождізмом і вірою. Достоєвський Ф.М. в „Легенді про великого інквізитора” відмітив, що основою такої влади поряд з „таємницею” та „авторитетом” є „чудо”.

Кожен, хто свідомо осягне природу власного несвідомого, здатний чини­ти харизматичний вплив на оточення. „Я” прагне до ідентифікації з харизматичністю архетипа (компонентна колективного несвідомого), а індивід при цьому відчуває надлюдські можливості (розширення своєї особистості за індивідуальні межі – психічна інфляція). Але це відчуття частіше ілюзорне, оскільки не „Я” підкорило архетипічні сили несвідомо, а навпаки. Тоді індивід перестає розвиватися і може бути роздавлений архетипічною маскою. К.Г. Юнг вважав, що в деяких випадках індивід може підкорити архетипічний образ. Тоді він стає „мана” – особистістю (харизматиком). Така особистість стає об’єктом архетипічних проекцій інших; в результаті сила збільшується, а вплив розширюється.

Архетип – це колективно успадковувані форми сприймання і розуміння. До архетипічних фігур відносяться мати, батько, дитина, правитель, священик, лікар, учитель, герой, злочинець тощо. За К.Г. Юнгом, несвідоме чоловіка персоніфікується в жіночому образі (anima), а жіноче в чоловічому (animus). Ці архетипічні форми можуть втілюватись в будь-якій архетипічній фігурі. Архетипічні ситуації включають народження, статеву зрілість, залицяння, статевий зв’язок, шлюб, смерть. Архетипічні символи складають матеріал міфології, релігії, мистецтва, снобачень. Архетипічні ідеї є абстрактними версіями символічних тем.

Формула героїчного міфа є однією з базисних у колективному несвідомому і має істотне значення у створенні харизматичності політичного лідера. По­літтехнологи виділяють таку послідовність героїчного міфа: Політичний лідер активно заявляє про себе в період нестабільності. Джерелом порушень є шкідник. Виявлення шкідника і встановлення рівноваги має здійснити герой. Віднайти героя можна лише через серію випробувань: конкуренція, взаємодія з масовою аудиторією. Посвята полягає у зобов’язанні подолати кризу. Далі – протиставлення „свої – чужі”, яке є засобом мобілізації масової політичної свідомості. Процес подолання перешкод героєм включає персонажі, які заважають і допомагають. Ритм в долі героя (зміна втрат і здобутків) є значущим параметром героїчного міфа. Фіналом міфа є відхід героя і його канонізація, яка створює очікування наступного виконавця ролі героя.

Зупинимося коротко на характеристиці архетипів, зумовлених візантійською компонентою менталітету українців.

Архетип вічного учня – інфантилізм, геронтократія. Архетип героїзованого злочинця – вбачення елітарності в девіантній поведінці. Архетип домінування уречевленого над процесуальним – консерватизм, острах перед змінами. Архетип об’єктивно-речової детермінації буття – екстернальність. Архетип обрядності та імітативності – втеча від реальності, центрація на засобах діяльності, а не на результаті. Архетип вічного повернення – майбутнє має бути подібним минулому; традиціоналізм. Архетип едукативності психокультури – квазікомпенсація меншовартості – навчання. Архетип анігілятивної рівності – нехтування стратегічними інтересами. Архетип долі – ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивні очікування в умовах повсякденння. Архетип ідеалізації старовини – рівень досконалості минулого досвіду визначається не актуальністю, а давністю використання. Архетип тотожності істини і влади. Архетип центрованої провини – почуття провини перед авторитетом і потреба у прощенні та спокутуванні, яка утримує залежність. Архетип вічної правди – нераціональність обстоювання особистісних інтересів і нав’язування одностайності. Архетип звеличення юродивого – означає, що психокультура візантизму потребує для власного самовираження великої кількості непродуктивних індивідів. Звідси перепони для здібних і клопотання про непродуктивних [О. Донченко, Ю. Романенко].

Психологія Правителя вперше була детально описана Ніколо Макіавеллі (ХV – XVI ст.). (Кінець епохи Відродження. Криза влади, розвиток мануфактурного капіталу і його проблеми у зв’язку з торговою експансією зі Сходу). Він є основоположником ефективного менеджменту. Його ідеї дали життя сучасній соціологічній теорії еліт, вплинули на автора теорії менеджерської революції Дж. Бернхайма, який очолив макіавелистський напрямок. Основні положення макіавелізму полягають у наступному:

1. Оточення. Необхідно з’ясувати, хто небезпечніше для володаря – ті, хто бажає зберегти, що має, чи ті, хто прагне придбати, чого немає.

2. Нагорода та покарання. Карають за дрібні вчинки, а за значні – нагороджують. Коли страждають усі, мало хто захоче помститися. Нагороджувати слід поступово, а карати миттєво. Добрі справи робити потроху, щоб підлеглі мали час для вдячної оцінки. Нагороди цінують, коли вони рідкі. Покарання краще здійснювати зразу і в значних дозах. Одноразова жорстокість пере­носиться з меншим роздратуванням, ніж розтягнута в часі.

3. Власність. Людина може змиритися з втратою влади і свободи, але ніколи не змириться з втратою майна. Честолюбство – пасивна форма виразу пристрасті до накопичення.

4. Успіх. Натовп іде за видимістю успіху. Досягнутий успіх виправдовує навіть нечесні засоби. Переможців не судять.

5. Любов і страх. Той, кого бояться, здатний керувати так же легко, як і той, кого люблять. Якщо володар прагне досягнути влади, йому слід користуватися символа­ми мотива любові. Але утримати її можна, лише спираючись на мотив страху.

6. Обов’язки. Бути щедрим – значить бути залежним. Передбачливий володар не має виконувати всі свої обов’язки (якщо тільки невиконання принесе шкоду). Заслужити ненависть за добрі справи так же легко, як і за погані.

7. Лідер. Мудрий лідер поєднує в собі якості лева і лиса.

8. Мета і засоби. Мета має враховувати засоби, а засоби – обставини, гуманізм цілей і реалізм засобів.

9. Мораль. Політик не може керуватися моральними нормами, тому що політика – сфера відносного, а мораль – об­ласть абсолютного.

10. Управлінські рішення. Приймаючи рішення, лідер має зважувати, на боці якого менше незручностей. Сумнівним є інший шлях, коли вибираєш те, що обіцяє більше користі.