1 Питання
Після смерті Б. Хмельницького (6 серпня 1657 р.) козацька старшина обрала спочатку регентом, а згодом і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського.
Опозиційний рух проти Виговського підтримала Москва. У цій обстановці Виговський і частина старшини пішли на встановлення союзу з Польщею. 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі було укладено договір.
Намагаючись уникнути громадянської війни та територіального розколу, козацька старшина знову проголошує гетьманом Юрія Хмельницького, який недовго гетьманував під владою Росії і в 1660 р. під час походу на Правобережжя під Слободищами перейшов на бік поляків. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського договору (18 жовтня 1660 р.) став початок територіального розколу України. Україна поділилася на Лівобережну і Правобережну.
У січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав булаву і постригся в ченці. Гетьманами Правобережної України у свій час були П. Тетеря (1663-1665), Петро Дорошенко (1665-1677), Юрій Хмельницький (1677-1681). А на Лівобережжі – І. Брюховецький (1663-1668), Де’мян Многогрішний (1669-1672), Іван Самойлович (1672-1687). Як влучно оцінює цей період історик Орест Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею». Потрібно зрозуміти, що Руїна характеризувалася внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу та іноземним вторгненням в Україну.
в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Польщею і Росією, які у 1667 р. уклали між собою Андрусівський договір. Україна стає розмінною монетою в політичній грі й об’єктом колонізації Польщі і Росії.
Причини Руїни
відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті
глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики
егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих
перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.
Після смерті Б. Хмельницького (6 серпня 1657 р.) козацька старшина обрала спочатку регентом, а згодом і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського.
Опозиційний рух проти Виговського підтримала Москва. У цій обстановці Виговський і частина старшини пішли на встановлення союзу з Польщею. 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі було укладено договір.
Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.) Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І. Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:
1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.
2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.
3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.
16 вересня 1658 р. Гадяцький договір.
За ним:
− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);
− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;
− законодавчу владу мали виконувати національні збори;
− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;
− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;
− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;
− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;
− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.
Гадяцька угода залишилася лише на папері. Подальші події завадили її реалізації. Дізнавшись про українсько-польський союз, цар надіслав проти Виговського більш ніж стотисячне військо на чолі з князями О. Трубецьким, С. Пожарським, С. Львовим і Г. Ромадановським.
Невеликому 4-тисячному загону козаків, очолених ніжинським Полковником Григорієм Гуляницьким, вдалося затримати ворога біля Конотопа, що дозволило I. Виговському зібрати військо і вирушити назустріч загарбнику. 29 червня 1659 р. під Конотопом гетьман завдав московським князям нищівної поразки: 30 тисяч кінноти було знищено, захоплено всю артилерію, у полон потрапили князі Львов і Пожарський, рештки з Трубецьким панічно втекли за Сейм. У Москві цар оголосив жалобу, а населення столиці готувалося до приходу козацького війська.
Проте I. Виговський не зміг скористатися перемогою: у тилу проти нього діяли прихильники Москви, а також повстало селянство, яке не хотіло й імені польського чути. Після кількох спроб знайти компроміс між прихильниками Москви та Польщі, не вбачаючи засобу до примирення, Іван Виговський зібрав генеральну Раду в Германівці (під Васильковом) і зрікся гетьманства на користь Юрія Хмельницького (1659-1663), а сам виїхав до Польщі.
Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.
За умовами сепаратного договору:
припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;
встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).
Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.