1 Питання

Основні причини скасування кріпосного права:

• криза феодально-кріпосницької системи господарювання;

• поразка царської Росії в Кримській війні, яка показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії;

• загроза селянської війни, селянські повстання та виступи фактично створили революційну ситуацію.

Скасування кріпосного права (19 лютого 1861 р.), селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства:

• селянин мав право самостійно вирішувати сімейні та господарські питання;

• набувати у власність нерухоме майно;

• займатися торгівлею і різними промислами;

• селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалося право подавати позив і відповідати в суді тощо.

Реформи були черговою спробою царського режиму провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих проблем шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Проте, вони відкрили простір для розвитку капіталістичних відносин.

Реформи 60-70-х років XIX ст.

Причини:

• Криза феодально-кріпосницьких відносин, що при­звела до військово-економічного відставання Росії від західних країн і поразки Росії у Кримській війні.

• Кріпацтво гальмувало темпи розвитку економіки й формування ринкових відносин у сільському господарстві та промисловості через нестачу вільної робочої сили.

• Посилення селянських повстань і заворушень: з 1856 до 1860 р. в Україні відбулося 276 повстань, у яких узяло участь 160 тис. селян.

• Необхідність посилити оборону Росії та бажання повернути військову могутність, що стало немож­ливим без капіталістичних реформ.

• Росія залишалася єдиною європейською державою, де існувало кріпацтво, і це негативно позна­чалося на її міжнародному авторитеті.

• Розуміння російською верхівкою (передусім ца­рем Олександром II) безперспективності кріпац­тва.

Скасування кріпосного права

19 Лютого 1861 р. Олександр п проголосив своїм

Маніфестом скасування кріпацтва в Росії.

• Скасовано особисту залежність селянина від поміщика.

• Селяни дістали особисту свободу і громадянські права: брати шлюб без дозволу поміщика, уклада­ти договори, торгувати і займатися промислами, вступати на службу або до навчальних закладів, вільно розпоряджатися своїм майном, самостійно виступати в суді.

• Земля передавалася селянам за викуп. 20% поміщику сплачували селяни, решту платила дер­жава. Селяни мали погасити борг державі з відсот^: ками протягом 49 років.

• До укладення викупної угоди селяни мусили відпрацьовувати панщину і сплачувати оброк, маючи статус тимчасовозобов’язаних.

• Селянська громада несла відповідальність, за^ ви­купні операції та сплату податків селянами за принципом кругової поруки.

• Для кожної губернії було встановлено норми зем­леволодіння. Якщо селянський наділ перевищу­вав норму, його землю 4відрізали» на користь поміщика. В Україні селяни отримали в чорно­земних губерніях по 3-5 десятин на душу чо­ловічої статі, в нечорноземних — 4-7 десятин. Фактично у селян «відрізали» близько половини землі.

• На Правобережжі селянські наділи збільшили, а стан тимчасовозобов’язаних узагалі не вводився, щоб позбавити польських поміщиків селянської підтримки на випадок чергового антиросійського повстання.

• У1866 р. державним селянам дозволили викупи­ти їхні землі.

Результати й наслідки реформи

• Сприяла утвердженню товарного капіталістич­ного виробництва.

• Селяни залишилися нижчим станом: сплачу­вали подушний податок (до 1866 р.), відбува­ли рекрутчину, підлягали фізичним покаран­ням.

• Збереглися залишки феодального ладу: про­тягом 9 років після реформи селяни не мог­ли відмовитися від наділу й залишити село, був ускладнений вихід із селянської громади, більша частина землі залишилася у власності поміщиків.

Реформи адміністративно-політичного управління

Земська реформа (1864 р.)

• У повітах і губерніях обиралися земські упраец (земства) — місцеві органи влади, які опікували­ся школами, лікарнями, статистикою, лісництвом тощо, тобто культурною, господарською і благо­чинною діяльністю.

• Були загальностановими органами: до їхнього складу входили дворяни, буржуазія, селянство.

• Не мали політичних повноважень.

• Робота земств сприяла поширенню освіти, на­данню медичної допомоги в селах, загаль­ному підвищенню культурного рівня селян.

• На Правобережжі земська реформа була впровад­жена тільки в 1911 р., оскільки влада побоювалася польського визвольного руху.

Реформа міського самоврядування (1870р.)

У містах обиралися міські думи й управи, що опікувалися комунальними проблемами (шляхами, освітленням, соціальними питаннями тощо).

, Судова реформа (1864 р.)

• Запроваджено безстановий суд, незалежний від владних органів.

• Судові засідання стали публічними (могли бути присутні представники преси, публіка).

• Судочинство було побудоване на змагальній основі між адвокатом і прокурором.

• Уведено суд присяжних.

• Дрібні справи розглядав мировий суддя, який оби­рався земством або міською думою.

• Установлено кілька судових інстанцій: мировий, окружний суди, судова палата; для особливо важ­ливих справ існував Верховний кримінальний суд.

Освітня реформа (1864 р.)

• — Уведено єдину систему початкової освіти.

• Створено мережу чоловічих і жіночих класичних гімназій (давали можливість вступити до універ­ситету) та реальних училищ (давали можливість вступити до вищої технічної школи), до яких міг вступити будь-хто платоспроможний.

• Відновлено автономію університетів.

• Стала можливою вища освіта жіноцтва на приват­них жіночих курсах.

• Видавалися підручники, популярна література*

Військова реформа (1862-1874 рр.)

• Замість рекрутських наборів запроваджено загаль­ну військову повинність чоловіків, які не належа­ли до дворянського стану, з 20 років.

• Служба скорочувалася з 25 до 6-7 років; особи, Ш° мали освіту, служили менше.

• Заборонено тілесні покарання.

• Держава була поділена на 15 військових округів» в Україні були розташовані Харківський, Одеський, Київський округи.

• Армія переозброювалася за новітніми технологіями, створено паровий військовий флот.

Фінансова реформа (1860-1864 рр.)

• Управління грошовими ресурсами зосередженов руках міністерства фінансів.

• Створення незалежних від губернатора контроль­них палат, які щомісяця контролювали видатки всіх губернських установ.

• Створення Державного банку, який мав переваж­не право на кредитування торговельних і проми­слових підприємств.

• Скасування відкупної системи податків. Установлення акцизних зборів, що здійснювалися державними установами.

• Із 1862 р. у пресі публікуються дані про прибутки й видатки держави.

Реформа цензури (1865 р.)

• Введення попередньої цензури періодичних видань

• Видавцям заборонено торкатися політичних пи­тань.

Результати й наслідки реформ :

• Заклали підґрунтя для переходу від феодально- станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького.

• Сприяли економічному й політичному розвитку держави.

• Законодавчо визначили й закріпили громадянські права населення.

• Відбулася певна демократизація суспільства.

• Були непослідовними, обмеженими: зберігали не­доторканною поміщицьку власність на землю та самодержавну владу.

Поразка Австрійської імперії в т.о-прусській війні 1866 р. спричинила загострення суперечностей усередині країни між Австрією та Угорщиною, що загрожувало розпадом імперії Габсбургів. У 1867 р. Австрія та Угорщина підписали угоду, за якою імперія перетворювалась на дуалістичну Австро-Угорську монархію. До складу Австрії увійшла Галичина і Буковина, до Угорщини – Закарпатська Україна. Галичина отримала обмежену внутрішню автономію, Буковина також отримала внутрішнє самоврядування, Закарпаття ж стало складовою частиною Угорщини без права на самоврядування.

У 50-х роках XIX ст. у Галичині і на Буковині провели селянську реформу. Селяни повинні були заплатити великий викуп за землю і втратили право користуватися сервітутами (лісами і пасовищами). Багато тисяч селянських господарств продали з молотка.

У сільському господарстві утвердилися нові капіталістичні відносини. Але гальмом стає малоземелля селян після реформи та аграрне перенаселення західноукраїнського регіону. Розвиток капіталізму в аграрному секторі йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм.

Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю, хоча з часом почали їх втрачати.

Буржуазні відносини суттєво трансформували не тільки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. На селі посилився процес майнового розшарування селянства. Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX-XX століття у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% – малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр XIX століття емігрували в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бродяг. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Сільське господарство західноукраїнських земель у II половині XIX ст. – на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, поступово переходило на капіталістичні рейки (використовується вільнонаймана праця, зростає товарність сільського господарства, поліпшуються знаряддя праці, поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, розширюються посівні площі тощо).

Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Підтвердженням цього є те, що протягом II половини XIX ст.. продукція землеробства Галичини, Буковини та Закарпаття збільшилась майже у 1,5 рази, а населення – в 1,8 рази.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що особливо було помітно у сфері промисловості.

Особливості колоніального характеру промисловості західноукраїнських земель.

1. Гальмування промислового розвитку земель Галичини, Буковини і Закарпаття. Це робилося з допомогою високих податків в цих землях, відсутності фінансової підтримки, протекціоністської політики щодо австрійських підприємців, що суттєво підривало конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Деякі галузі промисловості не витримували конкуренції з дешевими австрійськими товарами і занепадали. Це такі як: цукрова, текстильна, шкіряна, машинобудівна, паперова, скляна.

2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості. Переважна більшість промислових підприємств була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих місцях. В 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до п’яти робітників. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювали тільки ¼ частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. Активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер – нафтоозокеритова, лісопильна, борошномельна, солеварна, спиртогорілчана та тютюнова. Найшвидше зростала нафтова.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного потенціалу.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. В Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, а на Буковині а в Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Напередодні І світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни.

Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільної та народовської суспільно-політичних течій.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникла ще в 1848 р., а в 50-ті рр. набуває більш чітких, окреслених форм.

Основними передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення роздрібленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості. Москвофіли – реакційна суспільно-політична течія. У своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їхньої політики: утвердження недоторканості існуючого ладу з усіма його залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Москвофіли об’єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію.Ідеологи москвофілів: Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Вони видавали російською мовою газету “Слово” та журнали “Галичина”, “Лада” та ін. Організовували культурно-освітні товариства “Общество русских женщин в Буковине”, “Общество студентов Карпат”, “Народний дім” та ін. Москвофіли запевняли, що українського народу і української мови не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова (редактор “Газети церковної” І. Раковський).

Ідеї культури і освіти народних мас рідною мовою намагалися втілити в життя народовці. При цьому масовий визвольний рух вони спрямовували лише в русло культурно-освітньої діяльності. Народовці – суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції виникла в 60-ті рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з’явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих “Руською Трійцею” та Кирило-Мефодівським Братством і сформувався під впливом творчості Т.Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки.Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич(син Маркіяна), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х рр. заснували у Львові студентську громаду – один з перших осередків українофільства в краї.Більшість серед народовців становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Народовці створили у Галичині політичну організацію під назвою “Народна Рада”. Основна її ідея – національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

У середині 70-х рр. у Галичині з’являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій та пропонувала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді політичні діячі І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький схилялися до соціалізму. Так в українському таборі виникла ще одна радикальна течія. Через свої часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали прагнули залучити до політичної діяльності широкі народні маси Галичини та Буковини. Незабаром вони створили першу політичну партію на українських землях – Русько-українську радикальну партію (1890р.).

У лоні цієї партії вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат – політичної самостійності України. (В. Будзиковський, та Ю. Бачинський, 1890-1895рр.)

Починаючи з 90-х рр. XX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає у політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізації їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.Селянський рух також набуває політичного характеру (страйки, віче, передвиборча боротьба).Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пожвавлюється національний рух на західних землях. Засноване народовцями у 1868 р. для освіти селян товариство “Просвіти” на початку ХХ ст. значно розширило свою діяльність. На 1914р. “Просвіта” мала 3000 читалень і налічувала близько 37 тисяч членів. У 1894 р. засновано спортивне товариство “Сокіл”, у 1900 р. – товариство “Січ”. В них налічувалося 50 тис. членів у 1914 р. У 1913 р. виходило 80 українських періодичних видань(66 – у Галичині, 8 – на Буковині, 4 – на Закарпатті, 4 – у Відні та Будапешті).

Виникають нові політичні партії: УНДП(1899), УСДП(1899), Католицький Русько-Народний Союз(1896) перетворений у 1911 р. в Християнсько-Суспільну партію. Русофіли у 1900 р. створили Руську Народну Партію.

Великі заслуги в організації і піднесенні національного життя належала А. Шептицькому, митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.