Прийняття Декларації про державний суверенітет

Державний суверенітет оголосила РРФСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України:

1. верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

2. земля, надра, води, повітря та інші ресурси є власністю народу України; захист державою всіх форм власності;

3. право УРСР на власні Збройні сили;

4. намір перетворити Україну на без’ядерну й позаблокову державу.

Однак Декларація не стала Конституцією й залишилася стратегією на майбутнє.

3 серпня 1990 р. було прийнято Закон УРСР «Про економічну самостійність України».

У липні 1990 р. новим головою ВР УРСР став другий секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук. 1-м секретарем КПУ став С. Гуренко.

«Революція на граніті»

1 жовтня 1990 р. розпочалася друга сесія ВР УРСР. 2 жовтня в Києві на майдані Незалежності в наметовому містечку студенти почали голодування. Вони вимагали відставки Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, відмови ВР УРСР від підписання нового союзного договору, передачі місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ (Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді - комсомол); проходження юнаками військової служби за кордоном на добровільних засадах; перевиборів до ВР УРСР.

В. Масола було звільнено. Новим головою радміну УРСР став В. Фокін. 24 жовтня 1990 р. було внесено зміни до Конституції УРСР: скасована 6-та стаття, закріплювалися основи діяльності політичних партій, заборонялися організації, що підривають територіальну цілісність України, конституційний лад, розпалюють релігійну та міжнаціональну ворожнечу; верховенство законів республіки на її території (ст.. 71).

Було прийнято закони про місцеві ради народних депутатів і місцеве самоврядування, структуру органів виконавчої влади, міліцію та податкову службу. В жовтні 1990 р. з назви Народного руху було вилучено слова «за перебудову».

Невдовзі КПУ заарештувало депутата С. Хмару.

Між депутатами тривали суперечки, щодо підписання нового союзного договору. В березні 1991 р. пройшов всесоюзний референдум, щодо збереження СРСР. За Україну в складі СРСР на засадах декларації про державний суверенітет проголосувало біля 80,2 % громадян. На Західній Україні 88 % висловилося за незалежність.

Акт проголошення незалежності України

19 серпня 1991 р. реакціонери в КПРС створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению ГКЧП).

ГКЧП оголосив надзвичайний стан й мав намір відновити тоталітарну систему. М. С. Горбачова із родиною було арештовано на його дачі у Форосі в Криму. В Києві генерали Варенников, Чичеватов заявили Л. Кравчуку, що в разі ігнорування ГКЧП буде застосовано військову силу. Про підтримку ГКЧП оголосили керівники місцевих рад. Утім уряд РРФСР виступив проти ГКЧП. Демократи розгорнули роз’яснювальну роботу в масах. Дії ГКЧП були названі серпневим путчем.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія ВР УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. УРСР була перейменована на Україну. Одночасно ВР підпорядкувала собі всі військові формування в країні (Постанова «Про військові формування на Україні»). Невдовзі голова ВР Л. Кравчук, його перший заступник І. Плющ та група депутатів вийшли зі складу КПРС.

Проведення референдуму та виборів Президента України

У лютому 1991 р. було відновлено Кримську АРСР. У серпні кримські сепаратисти оголосили про свій намір приєднати Крим до Росії. Москва оголосила про створення Союзу незалежних держав (СНД). Однак Україна відмовилася від членства в ньому.

1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум підтвердив незалежність України (понад 90 % голосів). Президентом було обрано Л. Кравчука (61,6 % голосів).

7-8 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі біля Мінську Л. Кравчук, голова ВР Білорусі С. Шушкевич, президент Росії Б. Єльцин заявили паро розпад СРСР і уклали угоду про утворення СНД.

31 серпня 1991 р. вийшов указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 4 вересня 1991 р. над будинком ВР України було піднято синьо-жовтий прапор . 28 січня 1992 р. він став державним. 16 січня – затверджено державний гімн («Ще не вмерла України і слава, і воля…»), 19 лютого – малий герб (тризуб).

ДОДАТКИ

Дати:

квітень 1985 р. – початок «перебудови»;

26 квітня 1986 р. - вибух на Чорнобильської АЕС;

вересень 1989 р. – виникнення Народний рух України за перебудову;

березень 1990 р. – перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР;

16 липня 1990 р. – прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України;

24 серпня 1991 р. – прийняття Верховною Радою Акта проголошення незалежності України;

1 грудня 1991 р. – всеукраїнський референдум і вибори Президента України.

Поняття та терміни:

«перебудова» - загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

«гласність», - Однією із складових перебудови була політика гласності. Гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим Періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати, що відбувається в світі і в країні. Вона передбачає можливість одержувати правду і говорити правду, не боячись наслідків, її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичної культури й свободи.

«плюралізм» - характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

«багатопартійність» - характеристика такої політичної системи, в якій одночасно діють кілька політичних партій.

«суверенітет» - виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»).

«інфляція» - тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей.

«ринкові відносини» - це відносини щодо купівлі – продажу між такими носіями цих відносин як домогосподарства, підприємства, фінансовий сектор, держава та зовнішньоекономічний сектор (закордон).

Персоналії:

Івашко Володимир Антонович (28.10.1932, м. Полтава — 13.11.1994, м. Москва, РФ) — радянський державний та політичний діяч, перший заступник Генерального секретаря ЦК КПРС.

Народився в робітничій сім’ї. Закінчив Харківський гірничий інститут, спеціальність — гірничий інженер. Здобув ступінь кандидата економічних наук. З 1955 р. — на викладацьких і керівних посадах у вишах м. Харкова. У 1973 р. стає завідувачем відділу науки і навчальних закладів Харківського обкому КПУ. У 1978—1986 рр. — секретар з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ. З 1986 р. займає пости секретаря ЦК КПУ, політичного радника уряду Демократичної Республіки Афганістан, члена Політбюро ЦК КПУ. Депутат ВР УРСР 11—12 скликань. У 1987 р. став першим секретарем Дніпропетровського обкому КП України. У 1988 р. повернувся до Києва, був обраний другим секретарем ЦК КПУ, а у вересні 1989 р. — першим секретарем ЦК КП України (замість В. В. Щербицького, який пішов у відставку).

Член Політбюро ЦК КПРС. 18 березня 1990 р. обраний народним депутатом ВР СРСР. З 4 червня 1990 р. Володимир Івашко — Голова Верховної Ради УРСР, однак уже в липні того ж року він склав свої повноваження у зв’язку з переходом на роботу в ЦК КПРС (на посаду першого заступника Генерального секретаря ЦК КПРС).

Під час путчу в серпні 1991 р., коли Горбачова усунули від влади, Івашко виконував обов’язки генсека. Займав нейтральну позицію, не робив публічних заяв особисто, проте від імені Секретаріату ЦК КПРС розсилалися листи місцевим партійним організаціям із вказівками підтримати путчистів. З 1992 р. — на пенсії. Помер у Москві. Похований у Харкові.

Кравчук Леонід Макарович (10.1.1934) -відомий український політичний діяч, Президент України (1991-94). Н. у с. Великий Житин (тепер Рівненського р-ну Рівненської обл.). У 1949-53 навчався у Рівненському кооперативному технікумі. У 1958 закінчив економічний ф-тет Київського ун-ту. Був членом Комуністичної партії з 1958. Працював викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 - лектор, пізніше завідуючий відділом пропаганди і агітації Чернівецького обкому КПРС. Закінчив академію суспільних наук у Москві, кандидат економічних наук. З 1970 працював в апараті ЦК КП України. 31980 завідуючий відділом пропаганди і агітації. В жовтні 19.88 К. був призначений завідуючим ідеологічним відділом. З жовтня 1989 - секретар ЦК КП України з ідеології, кандидат у члени Політбюро компартії. З 24.7.1990 К. - голова Верховної Ради України. 1.12.1991 К. став першим всенародне обраним президентом України. В жовтні 1994 обраний головою культорологічної організації - Всеукраїнське братство «Тарасові джерела». З 1994 - депутат Верховної Ради України. В січні 1995 К. очолив Всеукраїнське об'єднання «Порозуміння», президент Фонду сприяння розвитку мистецтв України.

Іва́н Фе́дорович Драч (17 жовтня 1936, Теліжинці Тетіївського району Київської області) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Герой України. Член КПРС в 1959-1990 рр. Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвіняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС. 1955—1958 служив у армії.

Навчався від 1958 у Київському університеті. Був виключений за політичні погляди; у вересні 1961 перейшов на заочний відділ і став працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до радянської влади.

До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Однак після їх розгону та арештів радянським режимом Іван Драч написав відкритий лист, у якому каявся в своїх зв'язках з дисидентами (травень 1966), після чого стосунки Івана Драча і офіційної влади суттєво покращились. У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за свою збірку віршів. У 1983 Івану Драчу було присуджено Державну премію СРСР з літератури.

Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», а також на кіностудії ім. О. П. Довженка. Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах.

На І з'їзді Народного Руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 р. був обраний його головою: з 1109 делегатів І з'їзду 38 голосів «проти», 15 — «утрималися» — всі інші — «за». (1-й заступний голови Руху — Конєв Сергій Іванович, заступники: Володимир Яворівський, Володимир Черняк, Михайло Горинь).

З 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Пізніше очолив громадську організацію — Товариство "Україна-Світ".

Весною 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України від Артемівського (№ 259) виборчого округу. За нього проголосувало 66,38% виборців.

З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання

На парламентських виборах 31 березня 2002 р. І.Драч виступав у списку «Нашої України» під номером 31. Таким чином, він втретє стає членом Парламенту України.

Творчий шлях розпочав у період «хрущовської відлиги». Дебютував 1961, коли київська «Літературна газета» опублікувала його поему-трагедію «Ніж у сонці».

Член Спілки письменників України з 1962.

Учасник урочистостей в Кам'янці-Подільському (25 жовтня 1988) з нагоди відкриття меморіальної дошки на будинку, де народився Микола Бажан.

Поезії: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів», «Поезії» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Дума про вчителя» (драматична поема, 1977), «Сонячний фенікс» (1978), «Сонце і слово» (1978), «Американський зошит» (1980), «Січнева балада 1924 року» (1980), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Київський оберіг» (1983), «Соняшник» (1985), «Теліжинці» (1985), «Храм сонця» (1988).

Збірки повістей та статей: Збірка кіноповістей «Іду до тебе» (1970), Збірка статей і нотаток «Духовний меч» (1983), Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода: Біографічна повість. — К.: Молодь, 1984. — 214 с. — (Серія біографічних творів «Уславлені імена». Випуск 60), Драч І. Ф., «Політика» (статті, доповіді, виступи, інтерв'ю) (1997).

Автор сценаріїв фільмів: «Криниця для спраглих» (1964), «Камінний хрест» (1968), «Іду до тебе» (1971), «Пропала грамота» (1972), «Дід лівого крайнього» (1974), «І в звуках пам'ять відгукнеться...» (1986), мультфільму «Крила», «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1983), «Мама рідна, любима» (1986, у співавт.), «Вінчання зі смертю» (1992, у співавт.), «Таємниця, забрана Чінгісханом» (2001, у співавт.) тощо.

Автор спогадів про С. Параджанова «Трагічна квітка» (див.: Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність. К., 1994).

Очолює Меморіальний фонд Івана Кавалерідзе.

І. Драчу присвячено телефільм Р. Єфіменка «Іван Драч. Кредо» (1990).