Руденко Микола Данилович— (1920, Донецька область — 1.04. 2004, Київ) — відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (угг).

Складати вірші почав у дитинстві, в 1939 р. вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці: був призваний до війська. Учасник війни. Після виходу в 1947 р. збірки віршів «З походу» прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», був редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

Автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970-і), фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962), поеми «Хрест» (1976, про голодомор 1933).

У 1974 р. за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, у 1975 р. — із СПУ.

На початку 70-х включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення «Міжнародної амністії». 18.04.75 заарештований за правозахисну діяльність. Засновник Української Гельсінкської групи.

05.02.77 заарештований і засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Разом з дружиною виїздить у кінці 1987 р. до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки». У 1988 р. позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.

У 1988 р. Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав його «Українцем року» — за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. У 1990 р. обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В. Винниченка (1990).

У вересні 1990 р. Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

У 1993 р. за роман «Орлова балка» письменнику присуджена Державна премія ім. Т. Шевченка в галузі літератури. У 1996 р. за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Стус Василь Семенович (08.01.1938, м. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. — 04.09.1985, концтабір с. Кучино Пермської обл., РФ) — поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х рр. Герой України. В’язень радянських таборів.

Народився в селянській родині. У 1939 р. батьки переселилися в місто Сталіна (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації.

Закінчив історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Після закінчення інституту працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади згодом конфіскували і вони втрачені. У 1959 р. опублікував свої перші вірші (вступне слово А. Малишка).

З березня 1963 р. — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції прилюдного протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадянським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у повоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки випадкових заробітків (1965—1972) стали найщасливішими в його житті. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, великого значення набула для нього також робота в архіві.

Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. У 1966—1972 рр. — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 р. свою першу збірку віршів «Круговерть» видавництво відхилило. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, відмовилися видати і його другу збірку — «Зимові дерева». У 1970 р. ця збірка потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі. Того ж року поет підготував нову збірку — «Веселий цвинтар» як протест проти застою життя, абсурду дійсності. Друкувалися його переклади з Г. Гейне, Г. Лорки під псевдонімом Василь Петрик.

У відкритих листах до Спілки письменників СРСР, Центрального Комітету Компартії України, Верховної Ради УРСР Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів своїх колег. На поч. 1970-х рр. приєднався до групи захисників прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972 р.

Його звинуватили в «антирадянській агітації й пропаганді», на поч. вересня 1972 р. київський обласний суд засудив поета до 5 років позбавлення волі у таборах і 3 років заслання. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучались і знищувались, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після закінчення строку в концтаборі Стуса у 1977 р. вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 р. на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «… мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Повернувшись влітку 1979 р. до Києва, де в основному закінчив формування збірки «Палімпсести», приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи формувальником у ливарному цеху на заводі, на взуттєвій фабриці. В травні 1980 р. був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Стусові, що перебував у концтаборі в Кучин (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи у 1983 р. вдалося переправити на Захід. Табірними наглядачами знищено збірку, де було приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 р. Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Він знову оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисов. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не закінчився термін ув’язнення.

У листопаді 1989 р. поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі селища Кучин, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Василь Стус добре відомий за рубежем. Його твори перекладено багатьма мовами світу. У 1978 р. поет був прийнятий почесним членом престижної міжнародної письменницької організації — ПЕН-клубу. Він став лауреатом міжнародної поетичної премії в Роттердамі «International Amnysty» (1982—1983). За збірку «Полімпсести» німецький письменник Г. Белль висунув В. Стуса на Нобелівську премію. У 1986 р. цю збірку видала за кордоном І. Світлична.

У 1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (надрук. у 1990).

Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в запростір», «Золота красуня», «І край мене почує» (усі — Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев’яти книгах (Львів, 1994—1999; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

За поезіями Стуса створено численні вистави. Засновано премію імені Василя Стуса.

26 листопада 2005 р. Василь Стус посмертно удостоєний звання Герой України і ордена Держави.