Тема 5. Докази і доказування у кримінальному процесі

1. Загальні положення теорії доказів

2. Поняття доказів

3. Предмет доказування. Межі доказування. Достовірність, належність і допустимість доказів,

4. Доказування в кримінальному процесі

5. Оцінка доказів. Формулювання та обґрунтування висновків у процесуальних рішеннях по кримінальній справ.

6. Суб'єкти кримінально-процесуального доказування. Презумпція невинуватості та обов'язок доказування

7. Класифікація доказів

Реферати та доповіді:

1. Теорія доказів у кримінальному процесі як розділ науки.

2. Теорія пізнання як основа теорії доказів і доказового права.

3. Кримінально-процесуальне доказування.

4. Характер та зміст істини.

5. Поняття доказів.

6. Джерела доказів (види доказів).

7. Класифікація доказів, підстави, теоретичне і практичне значення.

8. Предмет доказування у кримінальній справі.

9. Поняття і класифікація суб’єктів доказування.

10. Процес доказування, його структура.

11. Способи збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.

12. Презумпції та преюдиції в процесі доказування.

13. Роль презумпції невинуватості в доказуванні.

14. Поняття і значення речових доказів.

15. Характеристика документів як доказів.

1. Загальні положення теорії доказів

Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані встановити, чи мала місце подія злочину, який саме злочин було вчинено, хто винуватий у його вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного та обґрунтованого вирішення справи, захисту прав і законних інтересів учасників процесу.

Злочин для осіб, на яких законом покладено обов'язок розслідування і розгляду справи, завжди є подією минулого, яку вони повинні пізнати. Тому особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя при провадженні розслідування або судового розгляду справи повинні пізнавати факти, що відносяться до минулого, лише за допомогою тих слідів, які ця подія залишила. На підставі найрізно­манітніших даних, фрагментарних уривчастих свідчень вони віднов­люють цілісну картину події, що відбулася, тобто встановлюють об­ставини вчиненого злочину та осіб, які його вчинили.

В основі процесу пізнання у кримінальній справі лежать загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності, притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно із законами ма­теріалістичної теорії відображення. Метою кримінально-процесуально­го пізнання є одержання знання про факти, що підлягають встановлен­ню у кримінальній справі.

У кримінально-процесуальній теорії норми кримінально-про­цесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі та зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне вста­новлення яких необхідне для правильного вирішення справи, імену­ються доказовим правом.

Наука, що вивчає принципи доказування та механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування та доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання їх у кри­мінальному судочинстві, іменується теорією доказів. У теорії доказів кримінально-процесуальне доказування визначається як різновид соціального пізнання (безпосереднього та опосередкованого), предметом якого є подія минулого — вчинений злочин, та що здійснюється орга­ном дізнання, слідчим, прокурором, судом в особливій процесуальній формі. Суб'єкт доказування, який встановлює через докази обставини справи, переходить від сприйняття окремих фактів, інформації про них під час проведення процесуальних дій (чуттєво-практичний аспект пізнання) до логічного осмислення сприйнятого (гносеологічний ас­пект пізнання).

За природою кримінально-процесуальне доказування є пізнаваль­ною діяльністю, наслідком здійснення якої є формування суб'єктивно­го образу об'єктивної дійсності про подію минулого, а за характером являє собою складноструктуровану діяльність і має розглядатися: 1) як встановлення та дослідження обставин справи, що входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), тобто діяльність відповідних дер­жавних органів і учасників процесу по збиранню (формуванню), пере­вірці й оцінці доказів, з одного боку; 2) як логічне формулювання та обґрунтування певної тези, висновків у процесуальних рішеннях по кримінальній справі — з другого боку. Таким чином, кримінально-процесуальне доказування — це діяльність суб'єктів, які ведуть кри­мінальний процес, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів, а також висуненню ними на підставі необхідної та достатньої сукупності доказів певних правових тез із відповідним обґрунтуванням у процесуальних рішеннях по кримінальній справі.

Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну та посвідчуючу. Остання означає, що фактичні дані, пізнані та одержані уповноваженими особами у ході розслідуван­ня справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дозволяє будь-якому суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності користу­ватися ними у незмінному (цілісному) вигляді незалежно від часу та місця їх формування.

Доказування — це єдиний та нерозривний процес, елементи якого тісно переплітаються один з одним. Здійснюється воно в різних стаді­ях із притаманними для кожної з них процесуальними особливостями. У стадії порушення кримінальної справи, де можливість доказування обмежена провадженням лише таких слідчих дій, як огляд місця події (ст. 190 КПК), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК), на посадову особу, яка прийняла таке рішення, покладено обов'язок установлення наявності або від­сутності в отриманій інформації достатніх даних, що вказують на ознаки злочину (ст. 94 КПК). Зазначені слідчі дії можуть проводи­тися тільки для забезпечення доказової інформації від можливої її втрати (перекручення) (ст. 190 КПК) та запобігання вчиненню зло­чину (ст. 187 КПК).

У стадії досудового розслідування, де метою доказування є вста­новлення всіх обставин, зазначених у ст. 64 КПК, суб'єкт, на якого покладено обов'язок, збирає та перевіряє докази та на підставі їх су­купності приймає одне із трьох рішень: відмовляється від продовжен­ня здійснення функції обвинувачення і закриває кримінальну справу; доходить висновку про доведеність факту вчинення обвинуваченим злочину і обґрунтовує цю тезу в обвинувальному висновку або поста­новляє направити справу до суду для вирішення питання про застосу­вання примусових заходів медичного характеру (гл. 20 КПК).

У судових стадіях процесу вже є чітко сформульована обвинуваль­на теза, тобто аргументоване твердження обвинувача, викладене в обвинувальному висновку, про винуватість підсудного у вчиненні конкретного злочину. Суд є органом правосуддя, який в умовах зма­гального судочинства має на підставі внутрішнього переконання, ке­руючись законом і правосвідомістю, постановити рішення. Зберігаючи об'єктивність і безсторонність, він створює сторонам необхідні умови для всебічного і повного дослідження справи, а також сам з'ясовує в ході дослідження доказів питання, які в нього виникають. Суд забез­печує належну процедуру доказування в судовому засіданні, але не зобов'язаний з власної ініціативи вживати заходів щодо доповнення доказів, поданих обвинувачем. Якщо закриття провадження по кримі­нальній справі — це одночасно і припинення реалізації функції обви­нувачення, то винесення виправдувального вироку є природним за­вершенням здійснення функції суду — вирішенням справи по суті, а не її «достроковим» закриттям.

Таким чином, норми доказового права визначають:

а) предмет пізнавальної діяльності (статті 23 і 64 КПК), який кон­кретизується у справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК) і осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, або які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК);

б) вимоги, що ставляться до результату пізнання (ст. 323 КПК);

в) органи та осіб, на яких покладено обов'язок по розслідуванню та вирішенню кримінальних справ (статті 4, 101, 102 КПК);

г)  повноваження цих осіб і органів (статті 114, 260 КПК та ін.);

ґ) способи та засоби, за допомогою яких встановлюються обстави­ни, що мають значення по справі (глави ХІ-ХVІІІ КПК).