5 Грудня 1976 року відбувся референдум з питання Закону про політич­ну реформу. Впродовж 6 місяців Суарес зумів завоювати на свій бік симпатії більшості іспанців.

Наступним важливим політичним кроком А.Суареса стало заснування власної політичної партії центристського спрямування-Союзу демократич­ного центру (СДЦ). Це була коаліція "обновленців - франкістів", христи­янських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. СДЦ дозво­лив А.Суаресу діяти одночасно за нормами двох режимів - минулого і май­бутнього: як глава останнього уряду авторитарного режиму, він продовжу­вав керувати державою багато в чому ще авторитарними методами, але як лідер парламентської партії включився в процес боротьби за владу у новоствореній демократичній системі.

Однак говорити про повну ліквідацію франкізму як політичної систе­ми в цей період не доводиться, адже демократичні інститути співіснували з формально діючими франкістськими законами.

В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізую­чих заходів: передусім контроль над державними витратами, грошовою ма­сою, ростом заробітної плати, підтримання зайнятості, перегляд політики капіталовкладень, приборкання інфляції, скорочення кредитування, допомога дрібному і середньому бізнесу, стримування цін; виділення 100 000 млн. песет для соціальних виплат, 60 000 млн. - на створення робочих місць; забезпе­чення законодавством аграрних перетворень, сільськогосподарського руху тощо. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, "політиці прибутків", ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного опо­даткування.

Пакт Монклоа забезпечив злагоду в суспільстві і мож­ливість виходу з кризи. Його підписання продемонструвало високий ступінь відповідальності основних політичних сил Іспанії, їх готовність піти на ро­зумний компроміс в ім'я майбутнього своєї країни. Пакт Монклоа - це свідчення політики "співробітництва і поступок головних політичних партій", "розуму і поміркованості, виявлених Ф.Гонсалесом, С.Карільйо та іншими лідерами опозиції". "Пакт Монклоа - це зразок прагматизму і волі до комп­ромісу з боку політичних еліт".

Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації - розробці та прийняттю у грудні 1978 року конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демокра­тичної перебудови іспанського суспільства.

68. Мексика

Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки).

Упродовж згаданих трьох десятиріч Мексика зробила своєрідний стри­бок, який дозволив їй реорганізувати національну економіку і посісти друге після Бразилії місце в регіоні. Так, ВВП країни у 1940-х роках зріс на 38 відсотків, у 1950-х - на 26, у 1960-х - на 46 відсотків. На 1960 рік ВВП Мексики склав 17 млрд. доларів, або 20 відсотків ВВП всього регіону, а у 1973 році він зріс до 40 млрд. (23 відсотки ВВП регіону). Вартість продукції обробної промисловості Мексики лише за 1960-і роки зросла в 2,5 раза (її випереджала лише Бразилія).

У роки "стабільного розвитку" суттєві зрушення сталися у сільському господарстві. Країна в основному забезпечувала себе продуктами харчуван­ня, а промисловість - сировиною. Одним з важливих факторів піднесення сільськогосподарського виробництва у Мексиці (особливо у 1960-х роках) стала "зелена революція", тобто технологічні зміни у сільському господарстві, пов'язані із запровадженням гібридних сортів культур на основі викорис­тання міндобрив, отрутохімікатів, іригації та механізації при одночасному підвищенні кваліфікації робочої сили на селі. Цей метод запозичили згодом інші країни. Мексика набирала рис промислово-аграрної країни.

Уряди Мігеля Алемана (1946-1952 роки) та Руіса Кортінеса (1952-1958 роки) сприяли розвиткові національної економіки. Активно стимулювали вони вітчизняний промисловий капітал, залучаючи одночасно іноземні інве­стиції, передусім, американські. 1947 року частку іноземного капіталу в ком­паніях було збільшено до 49 відсотків. Прямі капіталовкладення США у Мексику зросли з 316 млн. доларів 1946 року до 787 млн. в 1957. Серед політичних новацій слід згадати надання жінкам у 1953 році виборчих прав.

Уряди президентів Адольфо Лопеса Матеоса (1958-1964 роки) та Густаво Діаса Ордаса (1964-1970 роки) продовжували аграрні реформи: понад 600 тисяч селянських родин отримали 32 млн. га землі; держава надала кош­ти на будівництво іригаційних систем, доріг, шкіл, лікарень, вжито було за­ходів, спрямованих на забезпечення селянських господарств технікою, міне­ральними добривами тощо. Сільськогосподарське виробництво в 1970 році-зросло у порівнянні з 1950 роком у 2,8 раза.

У промисловості держава опікувалася зміцненням та розвитком вироб­ничої інфраструктури (передовсім паливно-енергетичної та сировинної бази), а також створенням та розвитком комплексу базових виробництв (металургії, загальної хімії та нафтохімії, деяких видів машинобудування

Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луїса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики мо­дернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо (1976-1982 роки). На рубежі 1960-1970-х років мексиканська модель суспільного розвитку почала давати збої. Відчутними вони стали насамперед у соціально-політичній сфері: наприкінці 1960-х років проявилися такі негативні сторони політичної системи, як ан­тидемократизм, бюрократизм та корупція. 1968 року по країні прокотилися хвиля студентських виступів та страйків залізничників. Уряд удався до військової сили. Десятки й сотні людей стали жертвами репресій. Ситуація набрала конфліктного характеру, який наочно продемонстрував, що рамки політичної системи стали тісними для суспільних відносин, які зазнали змін.

У 1970-х роках соціально-політична криза, що назріла, переплелася з економічними та валютно-фінансовими негараздами, які також засвідчили, що мексиканська модель залежно капіталістичного розвитку втратила свій попередній динамізм, вичерпала можливості поступального безкризового розвитку. Сенсаційною подією стало рішення мексиканського керівництва запровадити з 1 вересня 1976 року "плаваючий" обмінний курс песо стосов­но долара. Цей захід вилився у девальвацію національної валюти: курс песо, який упродовж 20 років (з 1954 року) залишався незмінним (12,5 песо за 1 долар), буквально за два дні упав до 20,5 песо. 1 цей процес тривав.

Вперше за багато років похитнулася довіра іноземних та місцевих вклад­ників до мексиканської валюти. Розпочався відтік грошей з країни (6 млрд. доларів).

Хосе Лопес Портільйо, який розпочав своє президентство 1976 року, своєю політикою в рамках програми "Союзу заради вироб­ництва" побічно сприяв зростанню зовнішньої заборгованості. Діяльність у межах цього "Союзу" полягала в активному стимулюванні приватного капі­талу, створенні сприятливого інвестиційного клімату в країні шляхом надан­ня приватному секторові різного роду субсидій та пільг. За підрахунками мексиканських учених, наприкінці 1970-х років понад третина державних витрат йшла на субсидії і вони склали 25 відсотків ВВП. 1980 року їхній обсяг перевищив розміри прибутків компаній національного приватного сек­тору. До цього необхідно додати відсутність ефективного контролю за вит­ратами коштів, що виливалося в непродуктивне та спекулятивне їх викорис­тання.

Останній рік президентства Лопеса Портільйо (1982) завершився зовнішнім боргом в 70 млрд. доларів, з яких майже 50 млрд. складав борг держсектору.

Фінансово-економічна криза початку 1980-х років та політика уря­ду Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 роки). Упродовж 1981-1982 років у Мексиці точилася передвиборна боротьба за крісло президента. 3 1919 року влада в країні, як і посада президента, належала Інституційно-революційній партії (ІРП), яка незмінно вигравала президентські перегони. В самій ІРП існувала особлива система відбору кандидата на найвищу посаду в країні. Вище керівництво партії, лідером якої був президент, не володіючи жодною офіційною партійною посадою, за рік до виборів висував кандидатами дек­ількох діячів партії. Вважалося, що вибір єдиного кандидата здійснюють керівники трьох секторів ІРП: робітничого, селянського та народного (се­редні верстви). Насправді ж вирішальне слово залишалося за діючим прези­дентом. У Мексиці таку систему називають методом "пальця" ("дедо"). А належить цей палець президентові. Після цього з'їзд партії затверджує кан­дидата.

В травні 1983 року новий уряд оприлюднив національний план роз­витку на 1983-1988 роки, в якому йшлося про переорієнтацію експорту на­фти і сировини на експорт готової продукції. Передовсім було скорочено державні витрати і припинено дозування нерентабельних малих і середніх приватних підприємств, що спричинило їхнє масове закриття (у 1986 році кожні три дні закривалася в середньому одна фабрика). Таким чином, в ше­сти промислових галузях було звільнено 150 тисяч осіб. Безробіття торкну­лося не тільки кваліфікованих робітників і спеціалістів, але й значної части­ни працівників народної освіти, охорони здоров'я, викладачів вищої школи.

Аграрний сектор по-старому переживав нестачу капіталовкладень і виявився неспроможним задовольнити потреби країни в продуктах харчу­вання і сировині для промисловості. Постійно зростав імпорт зерна.

Мексиканський уряд домігся також 14-річної відстрочки боргових пла­тежів. Надано було низку інших пільг, приміром, засновано спеціальний фонд при МБРР (1,9 млрд. доларів) для компенсації Мексиці валютних вит­рат у разі зниження цін на нафту або падіння темпів економічного зростан­ня до 3-4 відсотків і нижче. Здійснено відповідну реорганізацію зовнішньо­го боргу мексиканського приватного капіталу.

Таким чином, шестирічні реформ (1982-1988 років) не принесли струк­турних змін в економіку, зате вони заклали юридичні основи майбутньої модернізації.

Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої рин­кової економіки. В 1987 році правляча ІРП висунула кандидатом на поса­ду президента 39-річного Карлоса Салінаса де Гортарі, вихідця з родини, представники якої брали участь у революції 1910-1917 років. Він здобув еко­номічну освіту в Національному університеті, а згодом - вчений ступінь док­тора політекономії в Гарвардському університеті США. Активний член 1РП. В уряді М. де ла Мадрида був міністром програмування і держбюджету, на­лежав до технократів, які пропонували нові принципи прискореного розвит­ку країни.

На виборах 1988 року Салінас де Гортарі переміг з невеликою перева­гою свого головного суперника К.Карденаса, сина Ласаро Карденаса, президента Мексики 1930-х років.

К.Салінас де Гортарі виявився послідовним у впровадженні своєї лінії. Наприкінці 1988 року кількість компаній за участю державного капіталу ско­ротилася ( з урахуванням приватизованих за М. де ла Мадрида) з 1 155 до 390. 1989 року держсектор скоротився ще на 300 підприємств. На початку 1990 року уряд оголосив продаж 65 підприємств. Серед них були два найб­ільших металургійних заводи Мексики "Альтос Орнос" і "Сікартс", чиї ак­тиви складали майже 5,4 млрд. доларів, а також велика гірничодобувна ком­панія "Мінера де Кананеа" - головне підприємство з видобутку міді в країні та п'яте у світі. Окрім цього, приватизації підлягала державна компанія "Телефонос де Мехіко" ("Телмекс"), від продажу якої уряд планував одержати 4 млрд. доларів. Це - найважливіший акт приватизації в Латинській Америці і четвертий у світі.

За такі рішучі дії, спрямовані на перебудову економіки, Салінаса де Гортарі навіть наділили неофіційним титулом "Маргарет Тетчер Латинської Америки".

Станом на 1990 рік результати нової економічної стратегії, якщо взяти за основу три найголовніших макроекономічних показники (ВВП, інфляція, зайнятість), засвідчували, що країна поступово виходить з кризової ситуації 1982-1983 років. Валовий внутрішній продукт зріс 1989 року на 3,1 відсотка (замість запланованих 1,5 відсотка), в тому числі промислове зростання скла­ло 4,8 відсотка. Що стосується інфляції, то її рівень різко знизився - з 157 відсотків у 1980 році до 23 відсотків на середину 1990 року. Чітко окресли­лася тенденція до зменшення безробіття, і, навпаки, обнадійливими стали перспективи працевлаштування, особливо у сфері послуг, будівництва, торгівлі. У промисловості, наприклад, зайнятість упродовж перших трьох місяців 1990 року відповідно зросла на 10,8, 9,3 та 7,6 відсотка. Найдинамічнішим сектором у цьому сенсі виявилася "макіладорас". За порівняно ко­роткий час Мексика за обсягом експорту випередила Бразилію. При цьому традиційна стаття мексиканського експорту - нафта, на яку припадала його левова частка, поступилася готовій продукції. На 20 млрд. доларів скоротив­ся зовнішній борг, хоч сума його залишалася все ще дуже високою - понад 79 млрд. доларів (40 відсотків ВВП). У 1987 році він складав 107 млрд. до­ларів (відповідно 60 відсотків ВВП).

Внутрішні заходи, спрямовані на подолання кризи в країні, були тради­ційними, хоч спостерігачі і назвали їх драконівськими, а експерти ООН більш зважено - новою політикою суворої ощадливості. По-перше, було істотно підвищено ціни, а інфляцію передбачили на рівні 42 відсотків до кінця 1995 року. Намічалося, щоправда, й підвищення на 10 відсотків мінімальної заро­бітної плати, яка до того дорівнювала 65 доларам на місяць. По-друге, крім зазначених заходів, на 35 відсотків підвищено ціни на нафтопродукти, на 20 відсотків - тарифи на електроенергію. По-третє, внесено корективи до фіскального законодавства: податок на додану вартість підвищено з 10 до 15 відсотків. Незмінною залишалася валютна політика, збережено режим "вільного плавання" за новим песо, хоча, при цьому й знято верхню і нижню межі, запроваджені напередодні кризи. Розроблено спеціальну програму удосконалення банківської системи вартістю в 3 мільярди доларів, яку профінансував кредитами Світовий банк.

Таким чином, протягом 1980-1990-х років у Мексиці відбувся процес модернізації економіки та політики. Економічні перетворення мали цикліч­ний характер, успіхи змінювалися кризами. Одна з головних причин невдач - занадто швидкі темпи реформування. Важливу роль у здійснені реформ у Мексиці відіграла інтеграції зі США та Канадою. Співробітництво-з розви­нутими країнами допомогло не лише збільшити обсяг експортно-імпортних операцій, а й зміцнити власний авторитет на міжнародній арені. Бурхливі події сталися і в політичній сфері. Головна серед них - втрата Інституційно-революційною партією монополії на владу, яку вона тримала протягом деся­тиліть.

69. Вскоре после переворота Пиночет заявил, что вооруженные силы остаются верны своему профессиональному долгу, что только чувства патриотизма, а также (цитата из заявления Пиночета) «марксисты и обстановка в стране» вынудили их взять власть в свои руки, что «как только спокойствие будет восстановлено, а экономика выведена из состояния коллапса, армия вернется в казармы». Генерал даже установил срок для реализации этих целей — около 20 лет, после чего Чили вернется к демократии.

До декабря 1974 г. Пиночет оставался главой военной хунты, а уже с декабря 1974 г. по март 1990 г. пребывал на посту президента Чили, являясь одновременно главнокомандующим вооружёнными силами страны. Со временем, он сумел сосредоточить в своих руках всю полноту власти, устранив всех своих конкурентов — генерал Густаво Ли получил отставку, адмирал Мерино, формально остававшийся в составе хунты, со временем был лишен всякой власти, министр внутренних дел генерал Оскар Бонилья погиб в авиакатастрофе при невыясненных обстоятельствах. Летом 1974 был принят закон «О юридическом статусе правительственной хунты», в котором генерал Пиночет провозглашался верховным носителем власти. Он был наделен широкими полномочиями, в том числе правом единолично объявлять осадное положение, одобрять или отменять любые законы, назначать и смещать судей. Его власть не ограничивалась ни парламентом, ни политическими партиями (хотя продолжала формально ограничиваться другими членами хунты). Еще 21 сентября 1973, согласно президентскому декрету-закону, был распущен Национальный Конгресс Чили, как было заявлено, вследствие невозможности «соблюдать в настоящее время законодательные требования, предъявляемые к установленной процедуре принятия законов».

С первых дней своего правления военный режим объявил состояние «внутренней войны». Генерал Пиночет заявил: «Из всех наших врагов главным и наиболее опасным является коммунистическая партия. Мы должны разрушить ее сейчас, пока она реорганизуется по всей стране. Если нам это не удастся, она рано или поздно уничтожит нас». Были учреждены военные трибуналы, заменившие гражданские суды, созданы тайные центры пыток (Londres 38, Колония Дигнидад, Вилла Гримальди) несколько концлагерей для политзаключенных. Были произведены казни наиболее опасных из противников режима — на стадионе «Сантьяго», в ходе операции «Караван смерти» и т. д. Значительную роль в первые месяцы репрессий играли военные разведслужбы: армейская разведка, военно-морская разведка, разведка военно-воздушных сил и разведка корпуса карабинеров. Однако вскоре для лидеров режима стало ясно, что органы военной разведки не справляются с поставленными задачами.

В январе 1974 начинает создаваться единый национальный разведывательный орган. Сначала был образован Национальный исполнительный секретариат по делам заключенных, а летом того же года — Управление национальной разведки (ДИНА). В число ее задач входил сбор и анализ информации, необходимой для обеспечения национальной безопасности, а также физическое уничтожение оппозиционеров режиму. К середине 70-х годов ДИНА насчитывала до 15 тысяч сотрудников. Мишенью новой секретной службы в ходе инициированной ею операции «Кондор» стали находившиеся в эмиграции противники военного правительства. Первой жертвой стал генерал Карлос Пратс, проживавший в Аргентине. 30 сентября 1974 он вместе с женой был взорван в собственном автомобиле прямо в центре Буэнос-Айреса. Затем началась охота за бывшим министром обороны в правительстве Альенде социалистом Орландо Летельером, который критиковал военный режим из-за рубежа. 11 сентября 1976 он был объявлен «врагом нации» и лишен чилийского гражданства, а ровно через 10 дней убит агентами ДИНА в Вашингтоне. В августе 1977 Пиночет издал указ о формальном роспуске ДИНА, на базе этой организации был создан Национальный информационный центр (СПИ). Как и ДИНА, новый орган непосредственно подчинялся Аугусто Пиночету.

В 1978 Пиночет провел референдум о доверии к себе и получил 75 процентов голосов в свою поддержку. Обозреватели назвали это крупной политической победой Пиночета, чья пропаганда умело использовала антиамериканизм чилийцев, их приверженность таким ценностям, как достоинство нации и суверенитет. Впрочем, не исключалась возможность фальсификации со стороны режима.

В августе 1980 состоялся плебисцит по проекту конституции. «За» было подано 67 процентов голосов, против — 30 процентов. С марта 1981 конституция вступила в силу, однако осуществление ее основных статей — о выборах, конгрессе и партиях — откладывалось на восемь лет. Аугусто Пиночет без выборов был объявлен «конституционным президентом на восемь лет с правом переизбрания на последующие восемь лет».

В 1981 — начале 1982 после кратковременного подъема экономическая ситуация в стране вновь ухудшилась. Тогда же Пиночет отказался рассматривать «Национальное соглашение о переходе к демократии». В начале июля 1986 в Чили прошла всеобщая забастовка.

7 сентября 1986 г. Патриотическим Фронтом им. Мануэля Родригеса было совершено нападение на диктатора, но оно не увенчалось успехом. Пропустив эскорт мотоциклистов, партизаны перекрыли дорогу лимузину президента грузовиком с прицепом и открыли огонь. Партизан подвело оружие — сначала гранатомет дал осечку, затем после второго выстрела граната пробила стекло, но не взорвалась. В ходе нападения погибли пятеро охранников генерала. Сам он назвал «перстом Всевышнего» то, что ему удалось остаться невредимым. «Бог спас меня — заявил он — чтобы я и дальше мог бороться во имя отечества». По его приказу разбитые и обгоревшие машины президентского кортежа были выставлены на всеобщее обозрение.

В области экономики Пиночет выбрал наиболее жесткий и радикальный путь «чистой» транснационализации. «Чили — страна собственников, а не пролетариев» — повторял диктатор. Вокруг него сложилась группа чилийских экономистов, многие из которых учились в Чикаго под руководством Нобелевского лауреата профессора Фридмана и профессора Арнольда Харбергера. Они разработали применительно к Чили программу перехода к свободной рыночной экономике. Сам Фридман придавал большое значение чилийскому эксперименту и неоднократно посещал страну.

В августе 1987 был принят закон о политических партиях, что еще более ухудшило имидж режима за рубежом.

На 5 октября 1988 был назначен промежуточный плебисцит, предусмотренный конституцией 1980. После объявления о предстоящем плебисците глава хунты заверил будущих избирателей, что все политические силы, включая оппозиционные, получат право контролировать ход голосования. Власти отменили чрезвычайное положение, разрешили возвратиться в страну бывшим депутатам и сенаторам, руководителям некоторых левых партий и профсоюзов, объявленным раннее «государственными преступниками». Было разрешено возвратиться в Чили и Ортенсии Бусси — вдове Сальвадора Альенде. 30 августа члены хунты, после недолгих дебатов, единогласно назвали кандидатом в президенты Аугусто Пиночета, самому Пиночету оставалось лишь согласиться. Его назначение единственным кандидатом вызвало взрыв возмущения в Чили. В столкновениях с карабинерами погибли 3 человека, 25 получили ранения, 1150 демонстрантов были арестованы. Оппозиционные силы страны к моменту проведения плебисцита консолидировались, действовали более решительно и организованно. На заключительный митинг на Панамериканском шоссе собралось более миллиона человек — это была самая массовая манифестация за всю историю Чили. Когда опросы общественного мнения стали предсказывать победу оппозиции, Пиночет стал проявлять явные признаки беспокойства. Чтобы привлечь избирателей, он объявил о повышении пенсий и зарплат служащим, потребовал от предпринимателей снизить цены на социально значимые продукты питания (хлеб, молоко, сахар), назначил 100 % дотацию на холодное водоснабжение и канализацию, пообещал раздать крестьянам те земли, которые пока еще принадлежат государству.

На плебисците 5 октября 1988, как показали подсчеты, около 55 процентов избирателей отдали свои голоса против диктатора. За предоставление Пиночету возможности находиться во главе Чили еще 8 лет высказалось свыше 43 процентов избирателей. Однако, этот в другой ситуации отрадный факт (поддержка более чем 3 миллионов чилийцев!) на этот раз не удовлетворил диктатора. Не признать перевеса голосов в пользу оппозиции было уже нельзя. Через две недели после плебисцита был смещен со своего поста близкий друг и соратник Пиночета — Серхио Фернандес, который был объявлен чуть ли не главным виновником потери победы. Вместе с Фернандесом глава хунты сместил еще восемь министров, проведя тем самым крупную чистку в правительстве. Выступая по радио и телевидению, Пиночет оценил итоги голосования как «ошибку чилийцев», однако заявил, что признает вердикт избирателей и будет уважать результаты голосования.

70. Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури Ф.Батисти (1952-1959 роки). 9 березня 1952 року офіцери-змовники у військо­вому містечку Колумбія отримали умовний знак: "Чотири Колумбія 10 бе­резня", який означав місце та час перевороту. За годину до його початку у містечку з'явилися автомашини з групою військовиків, серед яких виділявся чоловік у спортивній сорочці невисокого зросту, кремезний із вилицюватим обличчям. Це був Ф.Батиста. Він звернувся до солдатів із закликом підняти­ся на "революцію, щоб врятувати батьківщину від політиканів і шахраїв".Змовники швидко заволоділи військовим містечком, фортом Ла Кабанья, поліцейським управлінням, узяли під свій контроль пошту, телеграф, адмін­істративні установи, аеропорт. Загін солдатів було послано у провінцію Камагуей. До вечора 10 березня Батиста став повновладним господарем Куби. Спрацював давній принцип:"Той, хто володіє Колумбією, той володіє Ку­бою".

Більшість цивільних та військових органів влади на місцях зберігали вірність урядові. Проте ні Пріо Сокаррас, який утік із президентського пала­цу, ні лідери впливових партій не спробували організовувати опір змовни­кам. Невдовзі вся армія перейшла на їхній бік. Сам президент, знайшовши притулок у мексиканському посольстві, розпочав переговори з Батистою про повернення йому палацового сейфу з грішми та коштовностями. Одержав­ши сейф, він одразу залишив Кубу. Населення поставилося загалом спокій­но до перевороту. Воно ще пам'ятало "повстання сержантів" 1933 року та прогресивні реформи "президента-демократа" Батисти в роки війни. Реак­ція Вашингтону була також схвальною.

Так, до влади на Кубі прийшла військова хунта, яка привласнила собі законодавчі та виконавчі функції. Ф.Батиста сформував і очолив уряд. Пере­ворот він кваліфікував як "революційний" виступ проти одіозного, прогнилого уряду, а у зверненні до народу заявив:" Замість бійні я пропоную мир, замість крові - любов, замість брехні - щирість". Новий кубинський керів­ник обіцяв також "безпеку", "справедливі й чесні вибори", дотримання всіх укладених Кубою договорів, захист іноземних капіталовкладень. 21 березня його уряд фактично припинив дипломатичні стосунки з СРСР. У квітні Ба­тиста проголосив себе "тимчасовим президентом". Конгрес замінив Кон­сультативною радою, призначив нових губернаторів та лідерів. Конститу­цію 1940 року було замінено Конституційним статутом республіки, який над­іляв главу держави диктаторськими повноваженнями, президентські вибори 1952 року перенесено на 1953 рік, а згодом на 1954. З усіх політичних партій лише НСП (комуністи), яку згодом Батиста заборонив, оцінила новий уряд як про імперіалістський, як анти робітничу тиранію і закликала до опору.