Поширення ідей незалежності України

Національно-визвольний рух характеризувався різнорід­ним класовим і соціальним складом. У ньому брали участь

• робітники,

• селяни,

• представники буржуазії та поміщиків,

• інтелігенції

Так, робітники одного з найбільших промислових центрів України - Катеринослава в наказі своєму депутатові IV Державної думи більшовикові Г. Петровському в 1913 р. виражали 2 основні вимоги: повної свободи і національного самовизначення України, а також українізації шкіл і розвитку національної культури.

У національно-визвольному русі було три основних напрям­ки.

Національно-ліберальний напрямок представляло «Товариство українських поступовців» (Л. Юркевич, Д. Донцов, М. Грушевськии, С. Петлюра), яке видавало журнал «Дзвін». Воно виражало ідеї класового миру на національній основі, домагалося поступової культурної, а потім і політичної автономії України.

Консервативний напрямок (В. Липинський, В. Шемет) своє головне завдання вбачав у дозволі викладання українською мовою в початковій школі, випуску історичної і художньої літератури, відновленні гідності нації.

Група «самостійників» на чолі з М. Міхновським, незважаючи на свою нечисленність, відстоювала ідею повної державної самостійності України.

Плани Антанти і Троїстого Союзу відносно України

Перша світова війна почалося як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав - Антанти (Англія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина).

1 Серпня 1914 р. Вважається днем початку війни.

Напередодні війни намітилися основні цілі протиборчих сторін відносно завоювання українських земель.

Уряд кайзерівської Німеччини прагнув

• розгромити Росію,

• захопити всі українські землі і включити їх до складу май­бутньої Великонімецької імперії.

Австро-Угорщина намагалася

• зберегти своє панування в Галичині, Північній Буковині і Закарпатті,

• захопити територію Волині і Поділля.

Після вступу у війну Туреччини розроблявся план

• захоп­лення нею Північного Причорномор'я і контролю турками акваторії всього Чорного моря.

Царська Росія прагнула розширити територію своєї дер­жави до Карпатських гір. Була висунута теза про «возз'єд­нання братів-русинів» (українців Східної Галичини і Північної Буковини) із усіма великоросами.

Згідно «плану А», розробле­ному російським Генеральним штабом, передбачалося

• завдати головного удару по військових силах Австро-Угорщини,

• захо­пити Карпатські гори, Закарпаття і потім заволодіти Буда­пештом і Віднем.

Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель

Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії.

Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині.

На території тієї частини України, яка входила до складу царської Росії, було 9 губерній, об'єднаних у 3 великі регіони:

• Південно-Західний край (Подільська, Во­линська, Київська губернії),

• Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, Хар­ківська губернії)

• Новоросія (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії).

Губернії, у свою чергу, поділялись на повіти, повіти - на волості.

Національно-етнічні особливості при такому адміністративно-територіальному устрої ігнорувалися.

Ці території після встановлення влади більшовиків увійшли до складу УРСР, а пізніше - до незалежної Української держави.

Влітку 1914 р. загострення протиріч між імперіалістичними державами сягнуло фатальної межі, світ опинився у полум'ї Перш світової війни.

Про масштаб катастрофи свідчать статистичні дані 34 країни, які брали участь у війні, мобілізували 65 млн. солдаті з яких 10 млн. загинуло і 20 млн. поранено.

Майже такими були жертви і серед мирного населення.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси і брати участь у нав'язаному братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців,

в австро-угорській - 250 тис.

Безпосередньо на території України воєнні дії вів Південно-Західний фронт, що простягався на 450 км від Івангорода до Кам'янця-Подільського.

Командуючим спочатку був генерал Н. Іванов, а з бе­взня 1916 р.— генерал О. Брусилов.

Одночасно з операцією Північно-Західного фронту проти Німеччини на Південно-Західному розгорнулася грандіозна битва, яка отримала назву Галицької.

Вона тривала 33 дні — від 10 серпня до 13 вересня 1914 р.

З обох боків, Австро-Угорщини і Росії, в ній брало участь 1,5 млн. солдатів і офіцерів.

• 21 серпня російські війська зайняли Львів.

• У подальших боях, 24— 30 серпня, біля містечка Городок (40 км на захід від Львова) австрійські війська були розгромлені й відступили спочатку на р. Сян, а потім, на початку вересня, до р. Дунаєць.

• Російські війська оточили блокували добре укріплену фортецю Перемишль.

• На 13 вересня російська кіннота вийшла на рубіж р. Віслока у 80 км від Кракова.

Запеклі бої відбувалися на Ужоцькому перевалі в Карпатах, де Легіон УСС у складі австрійської армії отримав бойове хрещення.

Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли Східну частину Західної Галичини, а також майже всю Буковину з м. Чернівці.

Австрійська армія втратила 400 тис. чоловік, зокрема 100 тис. по­лоненими, російська армія — близько 230 тис. чоловік.

Плани німецького командування утримати Східний фронт силами однієї Австро-Угорщини зазнали краху.

Воєнні дії на західноукраїнських землях у 1915—1917рр.

У лютому — березні 1915 р. російські війська вели важкі бої в Кар­патах.

9 березня капітулював австро-угорський гарнізон Перемиш­ля.

Російські війська захопили 120 тис. полонених, серед здобутих трофеїв виявилося 900 гармат.

Тим часом німецьке командування зосереджувало на Східному фронті за рахунок перекидання частин із Західного великі війсь­кові сили, готуючись розгромити російські війська і, отже, виве­сти Росію з війни.

Головний удар передбачалося завдати в Гали­чині. Для цього було створено нову, 11-ту німецьку армію під командуванням генерала Макензена.

Разом з нею діяла 4-та авст­рійська армія. У районі прориву, на 35-кілометровій ділянці фронту між містами Горліце і Громнік, Макензен створив значну перева­гу: в живій силі — вдвічі, в артилерії — у 6 разів, зокрема у важкій — у 40 разів.

Увечері 18 квітня 1915 р. німецька артилерія почала масований обстріл позицій російських військ, який тривав майже добу.

Після цього 11-та німецька армія перейшла в наступ.

3-тя російська армія змушена була відступити за р. Сян, почали відступ й інші армії Південно-Західного фронту: 8-ма 21 травня залишила Перемишль, 11-та і 9-та перейшли за Дністер.

9 червня російські війська залишили Львів, а на кінець червня — переважну частину Галичини.

Росій­ське командування, щоб уникнути оточення і розгрому своїх військ у «польському мішку» — між Віслою і Бугом, почало їх відводити.

До осені 1915 р. російські війська залишили Польщу, Литву, части­ну Латвії і Білорусії.

Під німецько-австрійську окупацію потрапили й українські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і п'ять повітів Волині.

У 1916 р. найбільш активні й широкі воєнні дії мали місце на Південно-Західному фронті, де розгорнувся успішний контрнаступ.

Під керівництвом командуючого фронтом генерала О. Брусилова було проведено ретельну й добре замасковану підготовку прориву по всьому фронту (він отримав назву Брусиловського).

Після тривалої артиле­рійської підготовки 4 російські армії перейшли в наступ і не­забаром прорвали фронт австрійських військ.

8-ма російська армія зайняла м. Луцьк, а 4 червня — м. Чернівці.

За три дні наступу було взято в полон 100 тис. чоловік.

На середину серпня російські війська підійшли до карпатських перевалів, визволили від австрійських військ усю Буковину й пів­денну Галичину.

Але через нестачу боєприпасів, не маючи підтрим­ки інших фронтів і союзників, війська Південно-Західного фронту просунутися далі не змогли.

Унаслідок Брусиловського прориву ні­мецьке командування вимушене було припинити наступ у Франції на м. Верден і перекинути із заходу на російський фронт 11 дивізій.

Цим була врятована від розгрому Італія.

У серпні 1916 р. у війну проти Німеччини вступила Румунія.

Звичайно, під час війни населення Галичини й Буковини опи­нилось у скрутному становищі.

Сучасний історик Т. Гунчак зазна­чає: «З одного боку його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани, з іншо­го — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у ру­софільстві».

Наприкінці 1916 р. на фронтах, у тому числі на Південно-Захід­ному, знову велася позиційна війна.

Лінія фронту залишалась майже незмінною цілий рік.

Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція.

Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє становище, влітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами.

Контрудар айстро-угорських військ примусив росіян відійти навіть далі, ніж у 1915 р.

Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру 3 березня 1918 р..

У Львові в серпні 1914 р. з ініціативи Дмитра Донцова, Володимира Дорошенка, Олександра Скоропис-Йолтуховського і Мар'яна Меленевського була утворена політична організація - Союз Визволення України (СВУ).

Метою СВУ було сприяння поразці Російської імперії і відродженню незалежної Української держави.

1 вересня 1914 р. була опублікована політична програма СВУ, котра передбачала створення незалежної України.

Майбутня держава представлялася конституційною монархією,

• повинна була мати демократичний устрій,

• забезпечувати вільний розвиток усіх національностей,

• незалежну україн­ську церкву.

Для досягнення поставленої мети СВУ орієн­тувався на Німеччину й Австро-Угорщину.

У1915-1917 рр. він розгорнув широку інформаційну роботу з метою ознайомлення європейської громадськості з історією України, її сучасним становищем і законними вимогами українських політичних партій і організацій.

СВУ видавав:

• періодичні інформаційні вісники,

• «Кобзар» Тараса Шев­ченка,

• «Історію України» М. Грушевського,

• праці М. Косто­марова, В. Антоновича, Ф. Вовка та ін.

Активісти Союзу виступали з лекціями з українського питання перед масо­вими аудиторіями в Німеччині та інших країнах Європи.

Зусиллями членів СВУ українська проблематика все частіше розглядалася на сторінках німецьких, угорських, австрій­ських, турецьких, болгарських, румунських, шведських та італійських газет.

Велика агітаційна робота проводилася членами СВУ в німе­цьких і австрійських концтаборах, у яких утримувалися десятки тисяч військовополонених українців.

Власті Німеч­чини й Австро-Угорщини дозволили СВУ зібрати 80 тис. українців у три табори і надали йому опіку над ними для вербування українських військових підрозділів для ар­мії Троїстого союзу.

Союз сприяв поліпшенню матеріального становища військовополонених,

• організував у концтаборі десятки шкіл,

• бібліотеки,

• читальні,

• хори,

• оркестри,

• курси української історії і літератури.

Були побудовані церкви, ство­рені кооперативні магазини, відкрита чайна.

У кожному таборі видавалася українська газета.

У результаті діяльності СВУ з військовополонених-українців були сформовані дві дивізії — Синьожупанників і Сірожупанників.