Арабська культура.

Арабська культура була надзвичайно високою та різноманітною, вона мала великий вплив і на західноєвропейське суспільство. Арабська за назвою, мовою і тією великою роллю, яку відігравали самі араби в її створенні, ця культура була в значній мірі справою тих народів, які входили до складу халіфату. Греко-сирійський (візантійський), іранський (перський), закавказький (Азербайджан), середньоазійський (народи Узбекистану і Туркменії), індійський і певною мірою навіть китайський вплив позначаються в різних галузях арабської культури. Характерним є те, що араби, так масо як і візантійці продовжували античну традицію, старанно вивчаючи й перекладаючи на арабську мову твори грецьких класиків. Арабські вчені прекрасно знали Аристотеля, Гіппократа, Птоломея, Евкліда. Європейці спочатку знайомились з Аристотелем з перекладів на латинську мову, зроблених з арабської мови. У столицях халіфатів – у Багдаді, Кордові і Каїрі – існували вищі школи, на зразок середньовічних європейських університетів, в яких поряд з Кораном і мусульманським богослов’ям дуже ретельно вивчали і світські науки. Великі бібліотеки з сотнями тисяч книг (Кордова. Каїр і ін.) таїли в собі величезні скарбниці знань. У Багдаді, Дамаску і Самарканді були великі обсерваторії. Араби досягли великих успіхів у медицині, вдаючись до вівісекції і чудово знаючи анатомію людського тіла. По арабських підручниках з медицини в Західній Європі вчились на протязі всіх середніх віків. У математиці араби розвинули геометрію і тригонометрію. Вони були творцями нової науки – алгебри. Вони вдосконалили індійську цифрову систему, ввівши до неї знак «0», що дало можливість зображати цифрами будь-які найбільші числа. Араби були видатними мандрівниками. Найбільшим арабським мандрівником, географом і істориком був М а с у д і ( пом. у 956 р.), який об’їздив усі провінції халіфату, побував в Ірані, Сирії, а також в Індії і Китаї. Результати своїм мандрівок цей «арабський Геродот» описав у своїх книгах під загальним заголовком «Золоті луки». Багато арабських мандрівників – Ібн-Даст, Ібн-Фадлан та ін. – відвідали слов’янські території і залишили цікаві записи про слов’ян, зокрема про східних слов’ян ІХ і Х ст. З арабських літописців початку Х ст. особливо виділявся Т а б а р і (пом. у 923 р.), який написав «Історію пророків і царів» (тобто халіфів), доведену до 915 р.

Араби створили відомі зразки в галузі красного письменства. Відому книгу «Тисяча і одна ніч» остаточно було складено в ХІІ ст. Цей твір являє собою величезну збірку казок і новел різних народів арабсько-мусульманського світу, беручи початок частково з фольклору народів стародавнього світу. Але особливо велике значення в підготовці «Тисячі і однієї ночі» мали іранські збірки казок, об’єднані у збірники ще з VI ст.

2. В раннє середньовіччя Китай стає об’єктом нападу варварів і як наслідок він розпався на багато дрібних держав. Період 420-589 рр. увійшов в історію Китаю як період «Північних та Південних династій».

В цей період військові вожді захопили значні землі і поступово перетворили селян-воїнів у кріпаків. Утверджуються феодальні відносини.

В 581 р. імператором Ховай, яка вже стала називатись Північно-Чжоуською державою став полководець Янцзінь і в 589 р. об’єднав весь Китай і заснував династію. Суй. Це – час економічного підйому: зросла площа зрошуваних земель, були побудовані нові канали (між Янцзи і Хуанхе – канал понад 1000 км), шовківництво.

В 618 р. полководець Гаоцзу (напівтюрок за походженням) заснував нову династію Тан (618-907 рр.). Її розквіт – середина VIII ст. Занепад надільної системи і зростанні маєтків феодалів. Відновились набіги кочівників. Проти них створили прикордонні війська в 10 намісництвах. Їх правителі (цзедуні) мали величезну владу. Повстання Ань Лушаня в 755-763 рр. – знищило надільну систему.

У 874-873 роках селянське повстання під проводом солдата імператорської гвардії Хуан Чао. Почавшись із 100 тисяч учасників воно швидко досягло 300 тис. осіб. У 881 році повстанці захопили Чанан і Хуан Чао проголосив себе імператором під ім’ям Да Ці. У 883 році з допомогою кочівників імператор Танської династії прогнав його зі столиці і невдовзі Хуан Чао загинув. Кочівники грабували селян, тому їх прозвали «Чорними воронами»

Династія Тан, що спиралась на служиву феодально-чиновницьку знать, була по-суті знищена селянським рухом. Її влада вже не поширювалась на весь Китай. На початку Х століття племена кіданів захопили Маньчжурію, частину Монголії та Північного Китаю. Столицею нової держави стало місто Янцзінь, нинішній Бейджин (Пекін)

В 960 р. північний феодал Чжао Куанінь знову об’єднав Китай. Почав династію Сун (960-1279 рр.).Розширення феодальних маєтків. Їх обкладали податками. Але в кінці ХІ ст. 7 з 10 маєтків їх не платили. Так явочним порядком встановився податковий імунітет феодалів.

Реформи Ван Аньші (1068-1073) (імператорський міністр):

• провів земельний перепис і оподаткував землі служивої знаті;

• звільнив селян від державної панщини і замінив її грошами податком;

• поземельний податок селяни мали сплачувати частково продуктами, а частково грішми;

• щоб уникнути голодувань створив систему державних хлібних комор з яких населенню видавали хліб у голодні роки;

• щоб припинити лихварство, створив державний банк, який видавав селянам позики під невисокі відсотки;

• найману армію планували замінити загальною військовою повинністю;

• основа війська – селянське ополчення: коні 3 двори виставляли 1 піхотинця, кожні 10 дворів – одного кавалериста…

У 1075 році Ван Аньші звільнили.

У 1126 році під тиском зовнішніх ворогів столицю перенесли на Південь у Ханчжоу. Під контролем династії Сун залишився лише Південний Китай. На Півночі утворилась нова держава Цзінь, яка поглинула колишню державу кіданів

Селянські господарства поділялись на: "хазяйські двори" – селяни мали землю і реманент, платили державні податки грішми або шовком – 1/30 або 1/20 продукції + трудова повинність; "гостьові двори" – селянин нічого не мав, а отримував землю і реманент від держави чи феодала за 1/2 врожаю.

На випадок неврожаю в общині – комори з зерном.

Торгівля переважно внутрішня. Гільдії (хан).

Гроші мідні, залізні і з Х ст. паперові (бяльцянь – "зручні гроші"). Розквіт лихварства в селі. – 200-300%.

В 1-й половині ХІІІ ст. Китай завоювали монголи. Вони поділили його на 10 провінцій. Структура органів влади збереглась стара, але посади займали монголи і вихідці з Середньої та Передньої Азії. Правителем був Хубілай (1260-1294) свавілля місцевих монгольських чиновників. З поч.. ХIV ст. грошова емісія. Економічна криза.

Повстання "червоних пов’язок" 1351-1368 рр. Чжу Юаньчжан усунув всіх лідерів і в 1368 р. проголосив себе імператором і заснував династію Мін. Вигнав монголів (1368-1644).

Столиця – Цзинблінь (Нанкін).

Чжу Юаньчжан (1368-1398) знищив багатьох великих феодалів, а їх землі передав своїм синам і сподвижникам, яким ще й дав титули. Всім чиновникам і власникам титулів почали платити зарплату з кінця ХV ст. - грішми. Ввів нову систему управління – ліцзя: 110 селянських дворів – лі. 10 із всіх дворів належали дрібним феодалам, які управляли цим об’єднання по черзі. 1393 р. – земельний перепис – для оподаткування.

Реформи Чжу Юаньчжана:

- ліквідував урядову "Верхню палату", глава якої прем’єр-міністр керував імперією;

- верховна влада зосередилась в руках імператора. Лише він призначав і знімав з посад.

- військова – ліквідував найману армію (була з ХІІІ ст.); поділив населення на "народ" (лінь) і "армію" (цзюнь) – військові поселення ("тунтань") складали постійне територіальне військо.

За Чжу Ді (1403-1424) столицю – в Бейджин ("північна столиця"), а Нанкін ("південна"). Зовнішня експансія – Корея, Монголія, Індокитай...

Розділив землі на: казенні (гуаньтянь) – 1/6 всіх земель. Імператор і найближчі і громадські (міньтянь).

В кінці ХVІ – поч. ХVІІІ ст. Китай зіткнувся зі спробою європейців захопити колонії. Але лише португальці змогли захопити Аомин (Макао) в 1557 р. 1 пол.ХVІІ ст. завоювання Китаю маньчжурською династією Цінь ("Чиста"). Їм сприяли селянська війна – 1628-1644 р. 25.04.1644 р. повстанці ввійшли в Пекін. Останній імператор Мін повісився, 500 вищих чиновників стратили.