20. Поняття «довіра», «соціальний капітал» та соціальні вартості.

Довіра, за Фукуямою, – ключова характеристика розвиненого людського суспільства, що виявляється як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціальному (довіра до суспільних інститутів і держави в цілому). Саме довіра визначає прогрес; успіх «самореалізації» конкретного суспільства залежить не

від ринкових принципів і не від прихильності традиціям, але від «одного елементу культури, що поширився всюди, – рівня довіри, що існує в суспільстві». Довіра вторинна по відношенню до вже існуючої здатності людей взаємодіяти на основі загальних цінностей. Вона автоматично з’являється, коли для тісної кооперації в суспільстві вже існує необхідне підґрунтя. «Довіра – це очікування, яке виникає у членів спільноти щодо того, що інші її члени будуть поводитись більш чи менш передбачувано, чесно і з розумінням потреб оточуючих, згідно з деякими спільними нормами. Дещо з цих норм належить до сфери «фундаментальних цінностей» (наприклад, до розуміння Бога чи справедливості), однак до їх числа належать також цілком світські речі, як фахові стандарти і корпоративні кодекси поведінки. Передусім, Фукуяма витлумачує такі соціальні дії та соціальні взаємодії нарівні економіки, і тут виявляється, що як економіка, так і сама довіра вторинні щодо базових цінностей певної спільноти. «Окремі індивіди, які працюють самі по собі,

слабкі. Їх міць примножується, тільки якщо вони здатні об’єднатися у великі групи. Соціальний капітал – загальновизнані традиції та норми, які сприяють кооперації, – критично важливий, тому що він різко знижує «транзакційні витрати», які підвищують ціну формальної співпраці. Соціальний капітал – це певний потенціал суспільства або його частини, який виникає як результат наявності довіри між його членами. Він може бути втілений як у найменшому базовому соціальному колективі – сім’ї, так і в найбільшому колективі з можливих – нації, і в усіх колективах, існуючих у проміжку між ними. Соціальний капітал вирізняється з-поміж інших форм людського капіталу тим, що він зазвичай створюється і передається через культурні механізми – такі як релігія, традиція, звичай.

21.Що таке етикет? Які існують його різновиди?

Етикет - слово французького походження, що означає зразки поведінки; до нього відносяться правила чемності й ввічливості, прийняті в суспільстві. Слово "етикет" означає встановлений порядок поводження у певній соціальній сфері: придворний, дипломатичний, військовий, етикет вищого суспільства, церковний, спортивний, наукових співтовариств; у сфері підприємництва й управління - діловий етикет.

Етикет є системою детально розроблених правил чемності, що включають форми знайомства, привітання й прощання, подяки і співчуття, культуру мови й уміння вести бесіду, правила поведінки за столом, поздоровлення, подарунки тощо. Усі ці ситуації в діловому етикеті доповнюються правилами поведінки при влаштуванні на роботу й зміні місця роботи, звернення начальника до підлеглих, розмов по службовому телефону, ділового листування, оформлення інтер'єра офісу, відносин чоловіків і жінок у процесі ділового спілкування.

Розрізняють кілька видів етикету, основними з яких є:

- придворний етикет - суворий порядок, що регламентує форми поведінки, встановлені при монарших дворах;

- дипломатичний етикет - правила поведінки дипломатів та інших офіційних осіб на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

- військовий етикет - звід загальноприйнятих в армії правил, норм поведінки військовослужбовців у всіх сферах їх діяльності;

- загальносуспільний етикет - сукупність правил, традицій та умовностей, які дотримуються громадянами при спілкуванні один з одним.

22.Особливості діалогічної етики.

Філософія діалогу і, відповідно, діалогічна етика розглядаються як специфічний напрям думки.

Виникнувши як альтернатива "замкненості" атомарного індивіда і його "монологічній" свідомості, філософія діалогу нині все більшою мірою засвідчує роль діалогічного принципу саме в зосередженні смислових потенцій людського буття - (єдино можливому на базі визнання фундаментальної відкритості останнього), їх духовній ієрархізації, нагромадженню їх творчої й екзистенційної напруги - в опозиції вже до збайдуженої плюральності "голосів" і "розмов" "постсучасного" мозаїчного світу, що хоча й не залишає сліда від колишнього "атомарного" індивіда, проте на місці останнього вибудовує власні, новіші форми, егоїстичного "наполягання на бутті".

У будь-яких проявах і історичних контекстах філософія діалогу зберігає, однак, свій визначальний етичний потенціал, що полягає у вільному виході за межі власної суб'єктивності, власного буттєвого центру при одночасному збереженні і утвердженні людяної, "людиномірної" моральної позиції у світі. Розгортання цього потенціалу передбачає можливість різних конкретних напрямків самовизначення всередені спільного етичного простору - від відторгнення емпіричної самозосередженості Я до розриву з "егологічним" порядком буття як таким (Е. Левінас), - воно послідовно актуалізує такі ціннісно-смислові шари "етичного життя" як свобода волі, індивідуалізована імперативність і відповідальність, етос поваги, любові і співчуття, інтенція на сприйняття і осмислення людської/ ситуації/, умовно кажучи, "згори" - з урахуванням послідовності суб'єктивного досвіду і його найбільш самобутніх духовно значущих проекцій.

Істотного значення для конституювання багатовимірності згаданого етичного простору людського спів-буття набуває виокремлення в межах філософії діалогу таких структурних компонентів людського спілкування, як Я, Ти, Ми, Інший, Третій; цим покладається й можливість переходу від особистісних до соціально-значущих вимірів етики, і диференціація відповідних модальностей людських стосунків, і неминучість осмислення як "відкритої" самої діалогічної форми останніх (проблема Третього, полілогу, симетричності та асиметричності морально значущих взаємин). Виходячи за межі універсалістського аспекту етичної імперативності загалом (зокрема, і її комунікативно-дискурсивному переформуванні), діалогічна етика водночас, завдяки зазначеній багатомірності її структурної основи, сприяє легітимації самих універсалістських засад "макроетики" з точки зору безпосередніх очевидностей морального досвіду людини.