2. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор’я.

Першим суб'єктом писемної історії на території України виступає протодержавне утворення іраномовних племен - Скіфське царство (VI-III ст. до н. е.).

За однією з версій, скіфи були вихідцями з передгір'їв Алтаю чи аральських степів, за іншою - з межиріччя Сирдар'ї й Амудар'ї у Середній Азії, а ще за іншою - Степове Поволжя. Як вірогідну прабатьківщину скіфів називають також землі Північного Причорномор'я.

Згідно з останньою гіпотезою, їхні пращури (не відкидається можливість і трансформації культури кіммерійців) у середині II тис. до н. е. під час руйнування індоіранської спільноти мігрували на схід, Ймовірно в перед-кавказькі степи. У 670-ті роки до н. е. скіфи приходять у Передню Азію. Найбільшої могутності скіфи набули в Передній Азії у роки правління скіфського царя Мадія. В цей час вони успішно воювали із мідійцями та поширили свій вплив аж до Єгипту.

Найвірогіднішою ж причиною повернення скіфів на землі Північного Причорномор'я, що мало місце наприкінці VII - початку VI ст. до н. е., було прагнення встановити контроль над торговельними шляхами, які сполучали грецькі причорноморські міста та землеробські райони Лісостепу. Контроль над ними Й посередницька діяльність у торгівлі обіцяли скіфській знаті значні прибутки.

З VI ст, до н. е. фіксується існування Царства Скіфів, територія якого, за свідченням Геродота, простяглася на 600-700 км від Дону до Дунаю, і приблизно на стільки ж від Чорного й Азовського морів до Верхів'я Дніпра й впадіння в нього Прип'яті та Десни.

Найважливішою подією в ранній історії Царства Скіфів стала війна з Персією, що мала місце між 514 та 510 рр. до н. е. Вдавшись до тактики виснаження ворога, скіфам удалось перемогти величезну армію перського володаря Дарія і заслужити славу непереможених воїнів.

Згідно зі свідченням античних авторів, Скіфію населяли як кочові, так і осілі народи. Скіфи-кочівники заселяли причорноморські степи Правобережжя й частину Лівобережжя до р. Молочної; царські скіфи - степовий Крим і Приазов'я до р. Дону; скіфи-орачі - межиріччя Дніпра й Дністра від р. Синюхи - притоки Південного Бугу - до північної Київщини й Південної Волині, а скіфи-землероби - лісостепове Лівобережжя.

Панівною групою були царські скіфи, яких тодішні греки називали вільними скіфами. Вони самі вважали себе найкращими й найчисленнішими, а решту племен - підвладними собі. В основі підпорядкування лежали відносини данництва, оперті на військовий примус.

Намагаючись протистояти скіфам, лісостепове населення було змушене згуртовуватися і зводити городища, обнесені високими валами та окопані глибокими ровами. Найвідомішими городищами скіфських часів у Лісостеповій зоні України є Мотронинське городище неподалік Чигирина (200 га), Трахтемирівське навпроти Переяслава-Хмельницького (500 га), Більське на Ворсклі (4 тис. га) та Ходосівське під Києвом (2 тис. га). За укріпленими стінами городищ від нападників ховалися не лише його мешканці, а й жителі навколишніх сіл, а також вони тут оберігали свою худобу та найцінніші речі.

Велика Скіфія досягла вершини свого розвитку в IV ст. до н. е., особливо в часи царювання скіфського правителя Атея. Цим часом датується найбільша кількість багатих скіфських поховань, буквально наповнених дорогоцінними золотими речами. Скіфські царі починають карбувати власну монету. Тоді ж спостерігається і небачений раніше демографічний вибух. Чисельність населення Степу зросла у кілька разів порівняно з попередніми часами.

Влада у скіфському об'єднанні ґрунтувалася на принципах ієрархічності племінних груп (вибудованої на уявленнях про старшинство певних генеалогічних ліній) та спадковості царської влади в межах царського роду. Такий тип влади означується як вождизм, тобто такий вид потестарної структури, головною функцією якої є регулювання адміністративно-економічної сфери. Вождизмові, на відміну від держави, не притаманні легалізований примус та насильство.

Водночас у добу найвищого розквіту Причорноморської Скіфії, а перед тим у часи успішних походів до Передньої Азії потестарна за формою військова організація трансформувалася у військово-політичну, забезпечуючи в такий спосіб реалізацію завдання зовнішньо-експлуататорської діяльності. Це дає підстави говорити як про переривчастий розвиток скіфської державності, так і її недосконалість порівняно з державами розвинутого типу.

Своєрідність скіфської культури зумовлювалася передовсім тим, що вона сформувалася на основі синтезу кочової культури іранських племен та елементів передньоазійських, кавказьких, еллінських, фракійських і лісостепових праслов'янських культур. Чи не найбільш помітний вплив на скіфську культуру справило їхнє перебування в Передній Азії, де вони зазнали впливів із боку тогочасних світових цивілізаційних центрів - Мідії, Новохетського царства, Ассирії та Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, віруваннях, мистецтві скіфів. Під час перебування скіфських об'єднань на землях Північного Причорномор'я домінуючими були античні впливи. Загалом же значення скіфської культури полягало насамперед у тому, що вона стала об'єднуючою ланкою, своєрідним медіумом між тогочасними цивілізаційними центрами та рештою світу.

Скіфському мистецтву була притаманна добре розвинута зовнішня символіка. Характерною її рисою стали зооморфні сюжети. На їх основі в VII-VI ст. до н. е. склався самобутній стиль - так званий звіриний стиль. Улюбленими персонажами цього мистецького стилю були олень, грифо-баран, цап. Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї воїнів. Як гадають сучасні дослідники, вони уособлювали героїзованих пращурів. Наприкінці V і особливо в IV ст. до н. е. спостерігається розквіт елліно-скіфського мистецтва. У ньому грецька форма органічно поєдналася з варварським змістом.

Скіфська релігія за своєю суттю була політеїстичною. В обрядовості переважав шаманізм. Найбільш зримо шаманські риси простежуються у так званих вівтарях Арея. Щороку біля підніжжя вівтаря - чотирикутної піраміди із хмизу з встромленим у верхівку старовинним мечем - приносили в жертву полонених та велику кількість худоби. Людською кров'ю окроплювали меч - символ божества.

Часи найбільшого піднесення Скіфії водночас демонстрували й переконливі ознаки кризових явищ. Непомірна жага наживи кочової верхівки виснажила землеробські племена Лісостепу. А прагнення поширити свій вплив на сусідні регіони, зокрема Балкани, зіштовхнула Скіфію з могутнім конкурентом - Філіплом І Македонським. У 339 р. до н. е. у вирішальній битві з македонцями скіфи зазнають поразки.

Після цієї поразки скіфи ще певний час демонструють ознаки неймовірної могутності, залишаючи в Степу над могилами своїх правителів наповнені золотом та дорогоцінностями високі кургани. Внаслідок фатального поєднання згаданих об'єктивних і суб'єктивних чинників відбувається повна руйнація економічної бази скіфського політичного об'єднання Велика Скіфія. 1 вже на початку 111 ст. до н. е. скіфи назавжди зникають з історичної арени. Після цього північнопричорноморські степи, де так буйно вирувало життя, запустіли, аж поки наприкінці III - початку II ст. до н. е. їх не заповнили нові кочові народи.

Як своєрідне нагадування про часи слави Великої Скіфії у Криму і Нижньому Подніпров'ї існувала так звана Мала Скіфія. У III ст. н. е. вона була підкорена боспорськими царями. Тоді ж зазнала руйнувань і знаменита столиця Малої Скіфії - Неаполь Скіфський, а також остаточно перестали траплятися згадки про скіфський етнос.

Говорячи про поширення зверхності скіфів над племенами Українського Лісостепу та Степу, варто сказати побіжно і про ті народи, які, незважаючи на такий потужний натиск іраномовних кочовиків, зуміли протистояти цьому натискові. Зокрема, це племена таврів, що жили в гірському Криму й займалися землеробством та відгінним скотарством і зуміли весь цей час розвиватися досить стабільно, не піддаючись впливам ні скіфського, ні античного світу.

Так само мало відчули на собі щ впливи племена лісової смуги України, носії підгірцівської культури на Правобережжі, та канівської- на Лівобережжі.

Наступниками скіфів у причорноморських степах стали також іраномовні кочові племена - сармати.

Раніше вважали, що саме навала сарматів стала головною причиною занепаду Великої Скіфії. Результати новітніх археологічних досліджень вказують на те, що найбільш ранні сарматські пам'ятки на території України з'являються майже на сто років пізніше найпізніших скіфських. Тобто сарматське проникнення в причорноморські степи відбувалося вже тоді, коли звідти повністю зникли скіфські народи.

Сармати не були етнічно однорідними і включали до свого складу племінні угруповання аланів, язигів, сіраків, аорсів, роксоланів та ін. (останнє з них - роксолани - з XVI ст. стане поетичним синонімом назви Русі).

Згадуючи сарматські племена, античні автори невідмінно наголошують на їх войовничості та агресивності. Римський історик Тацит зазначав, зокрема, що, коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору. В бою вони користувалися арканами, мечами (довшими, аніж скіфські), списами.

На рубежі нашої ери сармати повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, епізодично з'являються на Правобережжі, турбують мешканців заруби нецьких городищ - ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я. І хоч, на відміну від скіфів, вони так і не створили спільного "царства", не зумівши подолати родоплемінну відособленість, внутрішні потенції сарматських племен та потреба в пошуках умов для екстенсивного розвитку штовхали їх до розширення свого життєвого простору. В середині і ст. н. е. вони проникають на береги Південного Бугу та Дунаю, намагаються розселитися ще західніше. В цей час на територію Причорномор'я з Нижнього Поволжя приходять нові сарматські угруповання. Останнє ж масове переселення сарматських племен із сходу до північно-причорноморських степів відбувається в другій половині III - першій половині IV ст. н. е. Навала гунів 375 р. н. е. знаменує завершення історії сарматів.