21 питання. Русь і половці продовжували вести виснажливу взаємну боротьбу, а тим часом над ними вже нависла смертельна загроза. Накочувалася нова хвиля кочовиків, могутніша за всі попередні. Шлях монголо-татарських орд на захід розпочався від Амуру. На перших порах вони не становили грізної сили.

До початку XII ст. територію, де живуть сучасні монголи, населяли власне монголи, кереїти, меркіти, ойрати, наймани, татари та багато інших племен, які вели між собою постійні війни. Ступінь розвитку соціальних відносин і культури серед цих союзів племен був різним. У той час як наймани і кереїти створювали державні об'єднання (ханства), інші племена ще перебували на стадії розкладу родових відносин. У другій половині XII ст. боротьба за об'єднання монгольських племен і створення єдиної Монгольської держави особливо загострилась.

Першим монгольським вождем, який об'єднав більшість союзів племен, був Єсугей-Боатур. Після його смерті зібраний ним улус розпався. Вдова Єсугея з малими дітьми, з яких старшим був Темучін (народився близько 1155 p.), залишилася без підтримки більшості монгольських ханів. Близько 1185 р. спільно з ханом сильного кереїтського союзу племен Ван-ханом Темучін розгромив теркітський союз і висунувся в один ряд з відомими монгольськими ханами. Одне за одним під його владу підпали монгольські племена — джалаїри, тархуди, чаншиути, бояди, баруласи, танхуди, арулади. 1189 р. монгольська степова аристократія цих племен обрала Темучіна ханом і надала йому титул Чінгісхана (великого хана). 1206 р. після перемог над кереїтським і найманським союзами племен Чінгісхан на всемонгольському курултаї був проголошений ханом всієї Монголії. Єдина Монгольська держава являла собою абсолютну військово-феодальну монархію, організовану за десятинною системою. Вся територія країни була поділена на два великих округи, які в свою чергу ділилися на «тьми» (з населенням 10 тис. чоловік кожна), «тисячі», «сотні» і «десятки». На чолі цих військово-адміністративних підрозділів стояли віддані Чінгісхану нукери. Крім того, в своєму розпорядженні він мав особисту 10-тисячну гвардію.

З 1206 р. монголи розпочали експансію на сусідні землі і держави. 1207 і 1209 pp. вони здійснили спустошливі набіги на тунгуську державу Сі Ся, тоді ж були завойовані киргизи, остаточно підкорені наймани й теркіти. Близько 1219 р. монгольські війська вторглись у Середню Азію. Цей похід став початковим етапом завоювання монголами країн Західної Азії і Східної Європи. Протягом кількох місяців вони розгромили сили хорезмського хана Мухамеда, і феодальна роздроблена держава хорезм-шахів фактично перестала існувати. Одне за одним були підкорені Бухара, Самарканд, Ходженд, Мерв, Тус, Нишанур, Балх та інші міста. Завоюванням Хорезму в 1221 р. завершилися воєнні походи Чінгісхана у Середню Азію, де орди монгольських варварів перетворили квітучі держави й міста на руїни. За висловом К. Маркса, мистецтво, багаті бібліотеки, чудове сільське господарство, палаци, мечеті — все полетіло до чорта. Перед завойовниками відкрився шлях до Закавказзя і причорноморських степів.

Дослідники вважають, що безпосереднім приводом до походу монголів у кипчакські степи було те, що кипчаки допомагали хорезм-шаху Магомету в боротьбі з Чінгісханом. Причини цієї експансії були значно глибшими, вони лежали в самому характері Монгольської держави, яка не могла існувати без завоювань.

1220 р. Чінгісхан направив 25-тисячне військо на чолі з досвідченими полководцями Джебе і Субедеєм у район південного узбережжя Каспію і Південного Кавказу. Розбивши грузинське військо й захопивши м. Тбілісі, монголи через Дербент вийшли у степи Північного Кавказу. Тут їх зустріли з'єднані полки половців, яссів, черкесів та інших племен. Перша битва не дала переваги жодній з сторін, і монголи вирішили роз'єднати сили противника — умовити половців залишити своїх союзників. Багаті дарунки і посилання на спільність походження зробили свою справу — половці відкотились у чорноморські степи. Розгромивши племена Північного Кавказу, монгольські війська рушили слідом за половцями. У битві, що сталася 1222 р. на Дону, половці зазнали нищівної поразки; багато їх загинуло, у тому числі й хани Юрій Кончакович та Данило Кобякович. Хан Кобяк із залишками війська відступив до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських військ.

1223 р. у Києві відбувся з'їзд південноруських князів. У ньому взяли участь Мстислав Романович — князь київський, Мстислав Святославич — князь чернігівський і козельський, Мстислав Мстиславич — князь галицький, які, за літописом, «біаху старейшины в Руской земли». Князі вирішили допомогти половцям. «Луче ны бы есть прияти я на чюжой землі, нежели на своей». На Нижньому Дніпрі, в районі о. Хортиця, почали збиратися половецькі полки, дружини князів галицького і волинського, чернігівського і київського, смоленського і курського, трубчевського і путивльського. Як зазначає літописець, тут зібралися «невиданьноя рати, и сущии с ними коньници».

На нараді з половецькими ханами Юрієм Домамиричем і Держикраєм Володиславичем руські князі вирішили виступити назустріч монголо-татарам у половецькі степи. Перейшовши Дніпро, русько-половецькі передові загони зустрілися з авангардом монгольського війська. У короткому бою монголи зазнали поразки і відступили у глиб степів. Руським дісталися табуни коней та інші трофеї. На восьмий день з'єднані сили руських і половців підійшли до р. Калки, де на них вже чекали монголо-татарські полки. Настав день вирішальної битви, а руські князі ще не досягли повної узгодженості дій. У той час як Мстислав Галицький (Удалой) віддавав наказ своїм полкам виступати проти ворога, другий Мстислав, напевно Київський, спокійно відсиджувався у своєму стані. Руські полки вступили в бій неводночас, і це мало згубні наслідки.

Незважаючи на хоробрість і героїзм руських воїнів і князів (особливо відзначився вісімнадцятирічний Данило Романович), перемогли монголо-татари. Поразка руських військ була настільки відчутною, що літописець змушений був визнати, що «такоже не бывало никогда же». У битві на Калці загинуло шість князів; за літописними даними, із простих воїнів повернувся тільки кожний десятий, а кількість убитих киян досягла 10 тис.

Великих втрат зазнали у цій битві й монголи. Дійшовши до Новгорода-Святополча на Дніпрі, вони не наважилися продовжувати похід і повернули назад. На зворотному шляху монголи розгромили Волзьку Болгарію, спустошили північне узбережжя Каспію і Туркестан.

Після смерті Чінгісхана влада перейшла до його синів. Великий хан Угедей і його найближче оточення розробили план нових завоювань. Очолити похід на Захід мав онук Чінгісхана Батий, улус якого знаходився найближче до кордонів Русі.

Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монгольських орд (близько 140 тис. воїнів) під проводом Батия на давньоруські землі. Безуспішно рязанський князь Юрій Ігоревич звертався за допомогою до Владимира і Чернігова. У битві на р. Воронежі рязанські війська були розгромлені, а монголи одне за одним взяли і зруйнували міста Пронськ, Білгород, Іжеславець, Рязань. Від Рязані ворожі полчища рушили на Коломну, розбили військо Всеволода Юрійовича і підійшли до Москви, яку після п'ятиденної облоги захопили і спалили.

У лютому 1238 р. монголи обложили Владимир на Клязьмі; частина їх військ рушила на Суздаль. Жорстока битва за столицю північно-східних земель Русі, в якій монголи застосували стінопробивні машини, закінчилася поразкою владимирців. Місто було взяте 7 лютого, у полум'ї пожежі загинули його героїчні захисники. Слідом за Владимиром упали Ростов, Углич, Ярославль, Юр'їв-Польський, Переяслав, Кашин, Твер, Торжок, Городець, Кострома.

У верхів'ях Оки монголи зустріли сильний опір невеликої фортеці Козельська. Незважаючи на малолітність свого князя Василька і вимогу монголів здати місто, козельчани вирішили захищатися. Літописець розцінює це рішення як виявлення «крепкодушного ума». Сім тижнів тривала героїчна оборона Козельська. День і ніч ворожі пороки (машини для метання каміння) розбивали стіни фортеці, які, зрештою, були проламані, і монголи захопили вал. Козельчани знищили близько 4 тис. монголів, але відстояти місто не змогли. Батий наказав убити всіх його жителів, «не пощаді отъ отрочатъ до сосушихъ молоко». Князь Василько, за переказом, утопився в крові. Місто Козельськ Батий назвав «злим містом».

1238 р. виснажені монгольські полчища відійшли у половецькі степи, щоб поновити сили й відпочити. Весною 1239 р. вони рушили на південний захід. Першим на шляху просування Батиєвої орди стояв Переяслав, населення якого протягом кількох століть успішно боролося з кочовиками. Цього разу захисникам південноруської твердині не вдалося відстояти місто. Монголи захопили Переяслав, зруйнували і спалили його. Організатор оборони єпископ Семен був убитий. Того ж року сумна доля Переяслава спіткала й Чернігів. «Объступиша градъ в силі тяжці; слышавъ же Мьстиславъ Глібовичъ нападение на градъ иноплеменьныхъ, приде на ні со всими вои». Вдершись до Чернігова, Менгу-хан жорстоко розправився з його непокірними жителями. «Побіженъ бысть Мьстиславъ и множество отъ вой его избиено бысть, и градъ взяша и запалиша огньмь». Від Чернігова монголи повернули на Київ. З містечка Пісочного Менгу-хан надіслав до князя Михайла послів з ультиматумом здати місто. Михайло звелів убити послів, а сам, певно, злякавшись власного вчинку, втік до Угорщини. До Києва прибув Данило Галицький і залишив там воєводу, який мав організувати й очолити оборону міста.

Менгу-хан не наважився брати Київ приступом; захопивши здобич і полонених у навколишніх поселеннях, він пішов на з'єднання з головними силами Батия. 1240 р. монголи «многомъ множьствомъ силы своей» знову підступили до Києва й обложили його. Літописець, свідок, а може й учасник цих подій, зазначає, що від скрипіння возів, ревіння верблюдів, іржання коней монголо-татарського війська не чути було людського голосу. Під Києвом зібралися всі воєводи Батия. Такої великої армії для оволодіння одним містом Батию не доводилося зосереджувати ні до, ні після взяття Києва.

Настав день штурму. Основний удар Батий спрямував з півдня в районі Лядських воріт. Безперервно, вдень і вночі тарани монголів били браму і стіни, аж поки їм не вдалося захопити ділянку валу і проникнути у межі «города Ярослава». Опір киян був настільки відчайдушний, а втрати загарбників такі великі, що Батий мусив віддати наказ про припинення бою і дав перепочинок своєму війську. Цим скористалися захисники Києва. Відійшовши у межі «города Володимира», вони за одну ніч укріпилися на нових позиціях. Наступного дня знову розпочалася битва. Кияни відстоювали кожну вулицю, кожний будинок, але сили були надто нерівні. Прорвавши укріплення в районі Софійських воріт (від чого в народі вони дістали назву Батиєвих), монголо-татари вдерлися у Київський дитинець і оточили Десятинну церкву. Від ударів каміння, що його метали пороки, стіни першого кам'яного храму Русі завалилися, поховавши під руїнами останніх героїчних захисників Києва. «Того же лета взяша Кыевъ татарове и святую Софью розграбиша, и монастыри всі, и иконы, и кресты, и все узорчье церковные взяша, а люди от мала и до велика все убиша мечем», — так описує трагічну долю Києва суздальський літописець. Не менш жахливі картини, які свідчать про героїчну боротьбу київського населення з монголами, відкрилися і під час археологічних розкопок. У різних частинах Києва виявлені братські могили захисників міста. У деяких з них налічувалося по кілька тисяч людських кістяків. Їх нерідко знаходили просто на вулицях, під руїнами будинків і соборів. Майже всі житлові й господарські споруди, палаци і собори Києва перетворилися на згарища.

Про тривалість облоги Києва, а також точну дату його падіння в писемних джерелах збереглися різні свідчення. Іпатіївський літопис, який найповніше розповів про цю подію, взагалі не наводить точних дат. Лаврентіївський — повідомляє, що Київ було взято монголами на Миколин день, або 6 грудня 1240 р. За Псковським літописом, місто трималося 10 тижнів і чотири дні. Важко сказати, наскільки ці дані відповідають дійсності, але, коли пригадати, що невеличке місто Суздальської землі Козельськ змогло затримати під своїми стінами монголів на сім тижнів, повідомлення про тривалу оборону Києва, що мав першокласну на той час фортецю, не повинні здаватися сумнівними.

З Києва основні сили Батия рушили на Володимир і Галич, тоді як інші монгольські загони вдерлись у південно-західні райони Русі. З вогнем і мечем вони пройшля по Київській, Волинській і Галицькій землях. Розкопки Вишгорода й Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках відтворюють картини героїчної оборони й загибелі цих міст. Всюди археологи виявили потужні шари згарищ; під фортечними стінами, спаленими будинками, а часто і просто на вулицях і площах виявлено сотні людських кістяків, велику кількість знарядь праці, предметів озброєння.

Особливо яскравим прикладом трагічної загибелі невеликих південноруських міст і феодальних замків є городище Райки на Житомирщині. Всі його жителі загинули у битві з монголо-татарами; діти й жінки згоріли в своїх будинках або були вирізані ворогом. Битва за Володимир була тривалою і жорстокою, ворог з великими труднощами здобув місто. Виявлені у Володимирі черепи з вбитими у них залізними гвіздками свідчать про жорстоку розправу монголів над його захисниками. Під Галич монголо-татарські орди підійшли з'єднаними силами і після триденної облоги взяли його штурмом.

1241 р. монголи вийшли на західні рубежі Русі і вдерлися на територію Польщі та Угорщини. В той час як 10-тисячне військо монголо-татар під керівництвом Батия, Байдара і Кайду руйнувало польські міста Люблін, Завіхост, Сандомир і Краків, основні монгольські сили через «Руські ворота» (Варецький перевал) і Трансільванію вступили у межі Угорщини. Після битви на р. Шайо Батий зайняв усю країну і пішов на Словаччину та Чехію. Як і на Русі, народи цих країн всюди відстоювали свою незалежність, завдаючи монгольським завойовникам великих втрат.

1242 р. Батий припинив похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію і Русь вивів свої війська у пониззя Волги. (Тут монголо-татари заснували свою державу — Золоту Орду.) Приводом до цього послужила смерть головного монгольського хана Угедея, хоч причини були значно серйозніші: Батий не мав сил тримати у покорі всі завойовані країни Східної та Центральної Європи.

Давня Русь, країни Центральної Європи, відстоюючи свою незалежність від монгольських завойовників, врятували Західну Європу, її культуру від руйнувань. У цьому їх величезна історична заслуга перед європейською цивілізацією.

Із монголо-татарською навалою закінчився великий і яскравий період вітчизняної історії, період поступального і повнокровного розвитку однієї з найбільших і наймогутніших країн середньовічної Європи — давньої Русі. На високій ноті обірвалася «пісня» давньоруських зодчих і художників, літописців і билинників, у полум'ї пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності давньоруського народу. Від багатьох міст, замків і поселень лишилися тільки згарища. Значна частина населення була знищена або захоплена ворогом у полон.

Найбільше постраждали міста — центри економічного, політичного й культурного життя. Занепало високорозвинуте давньоруське ремесло, сільське господарство.

Особливо потерпіли від монголо-татарських завойовників землі Південної Русі, які знаходилися найближче до золотоординських кочів'їв. Постійна небезпека, вбивства і загроза попасти в рабство змушували населення кидати насиджені місця й переселятися у безпечніші райони — у Полісся, Галичину, а також Північно-Східну Русь.

І все ж, незважаючи на жертви, на руйнування, які завдали давній Русі монголо-татари, вони не змогли знищити усіх історичних традицій. Русь була поневолена, але не підкорена.

Літописні повідомлення і народні перекази свідчать, що населення усіх давньоруських земель вело героїчну боротьбу за свою незалежність. У тилу монголів створювалися своєрідні партизанські загони, що завдавали ворогу відчутних ударів. Про один з них, очолюваний рязанським богатирем Євпатором Коловратом, у народі ходили легенди. Воїни Коловрата раптово нападали на переважаючі сили монголів і знищували їх. Подібні загони вели боротьбу з монголами на Галичині, Волині, Чернігівщині і навіть на землях Золотої Орди, де вони формувались із забраних монголами в рабство руських, угорців, аланів та ін.

У тяжкі часи монгольського завоювання давньоруський народ вів героїчну боротьбу і з іншими ворогами, які загрожували Південно-Західній і Північно-Західній Русі. Блискучі перемоги над шведами на Неві (1240), німецькими рицарями на Чудському озері (1242), угорськими і польськими феодалами під Ярославом (1245) мали велике значення для історичної долі народів Східної Європи.

22 Питання. Галицько-волинська держава

Галицькі і Волинські землі до об'єднання Галицькі і Волинські землі увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого, коли у 980 — 990 рр. були відвойовані у поляків. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель.

У Галичині політичним центром став Галич. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Першими у Галичині правили Ростиславичі нащадки одного з онуків Ярослава Мудрого. Одночасно на Волині при владі були Мстиславичі, що були нащадками Володимира Мономаха.

Галицька земля фактично відокремилась від Києва ще 1097 р., а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини.

Особливістю політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління князівством місцевих бояр. На відміну від бояр інших земель, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицьке боярство розвинулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. Свої маєтки вони дістали не від київського князя, а шляхом загарбання общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі зустріли опір місцевої знаті, що бачила в них чужинців і будь-якими засобами відстоювала свої інтереси, часто спираючись на Польщу та Угорщину.

Перші Ростиславичі приборкали непокірне боярство. 1099 р. під Перемишлем розгромили угорські війська, за допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю.

Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124—1153) 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він обстоював незалежність країни на три боки — проти Києва, Угорщини та Польщі, застосовуючи при цьому не стільки воєнні, скільки дипломатичні заходи. Володимирко придушував будь-який опір його владі. Так, 1145 р. він жорстоко розправився з повсталими міщанами Галича. Володимирко вважається засновником могутності Галицького князівства.

Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153—1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича, до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Довгорукому у боротьбі за Київ, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху польських та угорських загарбників.

Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187:—1198). Галицьке князівство почало занепадати.

Подібна до Галицької була й історія Волинського князівства. Відділившись від. Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але життя вимагало об'єднання ворогуючих уділів. Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол, посадивши в Києві спочатку свого дядька, смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став князем.

Дещо інакше діяв його син Роман Мстиславич (1170—1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився з супротивниками централізованої влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких земель.

Об'єднання Галичини й Волині. Правління Романа Мстиславича

Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства.

У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького боярства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю.

Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра. Роман Мстиславич відігравав помітну роль у житті Угорщини та Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом.

Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті вона була приречена на розпад.

Галицько-волинська держава за правління Данила Романовича

Після загибелі Романа Мстиславича його синам Данилу та Васильку довелося вести тривалу боротьбу за відновлення єдності Галичини та Волині під своєю владою. Ця боротьба завершилася їхньою перемогою 1238 р. Посівши в Галичині, Данило віддав братові Васильку в управління Волинь. Але незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого Данила.

Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Сам Данило переховувався тоді в Польщі. Повернувшись звідти він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. 1245 р. під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили лідера боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спирались на незадоволених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.

Посилення Галицько-Волинської держави непокоїло Золоту Орду. Щоб запобігти цьому, Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому з'явитись в Орду і визнати від неї свою залежність. Данило змушений був виконати принизливу вимогу хана, але утримав за собою князівський престол. Це дозволило йому почати підготовку до визволення Русі від загарбників. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію,

призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила. Разом з тим він уклав союз проти Орди із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та з угорським королем і зблизився з Папою Римським. Але після розгрому 1252 р. володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича ординцями Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч із Золотою Ордою.

Незважаючи на таке становище, Данило Галицький не зрікся своїх планів. Він укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від татарських загонів. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева. Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб покарати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер.

Галицько-волинське князівство за наступників Данила Галицького

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев — у Галичині, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Холмі.

У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Варно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той — був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, 1267 р. вбив Войшелка і в Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.

Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264—1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.

Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.

Після смерті Лева його син Юрій І (1301—1308) знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський

титул, Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути. 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.

Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства.

Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру ІІІ. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.

Культура Галицько-Волинської держави

У культурному житті Галицько-Волинської держави значну роль відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270—1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з початку до кінця XIII ст.

Архітектура краю була представлена кам'яними фортифікаційними спорудами з великою кількістю башт. Такі замки у другій половині XIII ст. будувалися в Луцьку, Кременці, Олеськові, Хотині тощо.

У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Галичі, застосовуючи різьблені орнаменти, будувалися з білого каменю церкви. Найбільшим білокам'яним храмом у Галичі був збудований у середині XII ст. Успенський собор. Нові ідеї в архітектурі з'явилися у XIII ст. Вони відобразились у спорудженні урочистих храмів: церков Успіння у Холмі, храмів Івана Богослова та Дмитра у Луцьку (кінець XIII ст.), церкви Миколи у Львові, церкви Василя у Володимирі-Волинському. В їхній архітектурі перепліталися візантійсько-руський та готичний стилі.

Під впливом київського розвивався галицько-волинський іконопис. До сьогодні збереглася ікона волинської Божої Матері кінця XIII—XIV ст. з Покровської церкви у Луцьку. Популярна в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері («Матка Боска Ченстоховська») була створена у XIV ст. в місті Белзі на Галичині.

Отже, культура Галицько-Волинської держави відзначалась поєднанням слов'янської спадщини й впливів Візантії, Західної та Центральної Європи. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинське князівство посідало помітне місце серед сусідніх народів.