Лекція 8-9. Філософсько-історична думка в україні

XIX - початку XX ст.

*Універсально-історична концепція М.Луніна *Теоретичні проблеми історії в працях А.О.Рославського-Петровського *Національно-орієнтована концепція всесвітньої історії М.Петрова *Методологія соціальних наук Б.Кістяківського *Філософсько-історичні погляди М.Костомарова та В.Антоновича *Історіософсько-мегодологічна концепція М.С.Грушевського історіософія В.Липинського

Універсально-історична концепція М.Луніна. У другій чверті XIX ст. європейська історіографія розвивалась під впливом німецької істо­ричної думки. В її основі лежала філософія історії Гегеля з концепцією при­мату держави і нації в суспільстві. Видатним послідовником німецької істо­ричної думки в Україні був професор загальної історії Харківського універ­ситету М.Лунін (1806-1844 pp.).

Характерною особливістю творчості М.Луніна була схильність до узагальнень, до створення цілісного, образного бачення історичного проце­су. Він знайомив студентів із методами історичного дослідження, критикою джерел, принципами відбору і реконструкції історичного матеріалу на основі джерел. Вихований на ідеях європейської історичної думки, М.Лунін ство­рив універсально-історичну конструкцію.

Всесвітня історія, на думку Луніна, розвивається на основі розуму, який визначає долю окремих людей і народів. Історія людства — це перма­нентний, нескінчений аналіз, намагання пізнати закони Всесвіту. "Розумність" історії робить її детермінованою, позбавленою впливу на її хід сліпого випадку. Водночас хід історії визначається Богом, тому пізнавальні можливості людини обмежені. М.Лунін постійно підкреслює індивідуаль­ність історії, її унікальність і неповторність. Історія може бути пізнана, оскільки в її основі лежать певні події, історичні факти. Процес пізнання здійснюється від одиничного до загального — від конкретного історичного факту до універсальної, всеосяжної картини людства.

М.Лунін переконаний, що як історичний процес у цілому, так і локалі­зовані у просторі і часі індивідуальні історичні утворення розвиваються за "вищими законами Діалектики Історії": Боротьба протилежностей і їх синтез є головною умовою внутрішнього руху історії, досягнення народами відповідної бази для свого подальшого розвитку, якою, на його думку, є просвіта.

Для М.Луніна як прихильника гегелівської філософії історії історія людства здійснюється в духовній сфері. Особливо показовою у цьому плані є його стаття "Декілька слів про Римську історію". Універсально-історична кон­цепція, запропонована М.Луніним, ґрунтується на конструкції всесвітньої іс­торії німецького філософа. Відштовхуючись від його думки, що "прогрес є ус­відомленням свободи" і використовуючи його "тріаду", М.Лунін визначає міс­це у світовій історії давніх цивілізацій Сходу, Греції, Риму.

Таким чином, перед нами постає релігійно-метафізична універсаль­но-історична концепція. Субстанціональним в історичному процесі виступає "дух", який відповідно до гегелівської дедукції проходить 3 ступені — існу­ючий в собі, існуючий для себе і існуючий в собі і для себе. Таким чином, виникає середземноморсько-антична культура, яка згодом об'єднується з північноєвропейською культурою і утворює європейську цивілізацію.

В основу періодизації всесвітньої історії Лунін заклав еволюцію ду­ху. Важливе місце відводиться державі, яка є синтезом суспільних відносин, розвитку народного духу, абсолютом, в якому відбувається поєднання інди­відуального і загального. Саме надбанням римської культури є ідея незалеж­ної держави. Національна, суверенна держава є запорукою успішного куль­турного, духовного і політичного розвитку народу, який можливий лише в межах власної держави.

Під впливом К.Ріттера, М.Лунін велику увагу приділяв природно-географічному фактору в суспільному і культурному розвитку народів. Кожна його праця починалась з огляду географічних і природно-кліматичних умов.

Конкретно-історичні дослідження Луніна ґрунтувались на джерелах. У своєму методі він синтезував здобутки концепцій Нібура, Геєрена, Ранке.

Для доведення загальних історичних закономірностей Лунін вико­ристовував порівняльний історичний метод, метод порівняння за аналогією, іноді парадигматичне порівняння.

Теоретичні проблеми історії в працях А.О.Рославського-Петровського. А.Рославський-Петровський (1816-1871 pp.) — учень Луні­на, зосереджувався на розв'язанні складних філософських категорій "прогресу", антиномії єдності історії і взаємодії її частин, проблеми ролі особи в історії, значенні економічних факторів в історичному процесі, мето­дології історії тощо.

Теоретичним проблемам історії, окрім магістерської дисертації на тему "Про істинне значення прагматичної історії і відповідний спосіб її об­робки", вчений присвятив праці "Про спосіб обробки історії"", "Вступ до курсу головних народів Стародавнього світу та їхніх цивілізацій".

Ґрунтуючись на провідній гегелівській ідеї про прогрес як усвідом­лення духом своєї свободи, автор вважав, що християнство "принесло у світ елемент духовності...", а тому всесвітню історію необхідно поділяти не на Стародавню, Середню і Нову, а на "стародавній світ, який продовжується до початку поширення християнства і нашестя варварів і новий християнський світ, існуючий до наших часів". У цьому поділі очевидний європеїзм автора. Вчений переконаний, що "предмет історії — явища духовного життя роду людського". Для характеристики історії професор вводить категорію "розвиток" у розумінні простого руху історії, кінцевою метою якої є утво­рення нових подій.

Вчений вважав, що історію можна пізнати, і намагався вирішити за­кладену в ній антиномію єдності і взаємодії її частин. Єдиний історичний процес розпадається на локальні історичні об'єкти, які і є предметом пізнан­ня історика. Він повинен правильно визначити "головну ідею" кожної епохи і століття. Історичні об'єкти є складною структурою в якій "індивідуальний елемент", що складає "душу" історії, каузальними зв'язками і смислом з'єднується з іншими. Категорія "індивідуальність" означає не тільки окрему особу, але й "колективного індивідуума" — державу, націю. Історик зазна­чає, що лише через пізнання індивідуального, одиничного можна пізнати ці­ле. Визначаючи індивідуальність історії, вчений підкреслював, що цим вона відрізняється від статистики та інших наук.

Щодо ролі особи в історії, професор вважав, що "весь інтерес історії людства зосереджується на великих людях, як найкращих представниках свого часу і народу". Своєю творчою активністю "великі люди" сприяють розвитку суспільства, досягненню ним нової вищої стадії еволюції. З іншого боку, вче­ний переконаний, що окрема людина, навіть "геній", не в силі змінити закони історії, але від нього залежить "дати цим законам найбільш вигідний для себе напрямок і тим збільшити суму добра в світі і зменшити зло".

Професор визнавав закономірність історії, постійно підкреслюючи, що "існують закони, які керують долями людських суспільств", і завдання історика полягає в тому, щоб віднайти ці закони. В історії, на його думку, діє такий же закон, як і в природі.

Намагаючись залишитись на позиціях історизму, вчений зробив спробу розв'язати складну проблему антиномії "свободи і необхідності" в історії. Оскільки предмет історії — світ духовний, а сутність духу полягає в тому, що він вільний, то "всесвітня історія є здійсненням усвідомлення сво­боди в практичному житті народів". Свобода передбачає існування вищої сили, визнання і повага до якої змушує людину творити добро в історії.

Головним законом історії, на думку вченого, є "закон прогресу, який має два боки: духовний, як успіх в усвідомленні свободи; і матеріальний, який полягає в кращому, тобто заснованому на засадах справедливості, роз­поділі між членами суспільства матеріальних благ".

Пізнання історичної істини, на думку професора, наштовхується на ряд труднощів, які випливають з самого предмету історії. По-перше, психо­логічні особливості людей, боротьба приватних і суспільних інтересів при­зводять до того, "що порівняння вкрай потрібні для узагальнення фактів і тут можливі, але створюють значно більше труднощів, ніж у природничих науках". По-друге, часова дистанція відділяє історика від досліджуваних явищ. По-третє, часова дистанція змушує історика мати справу не з реаль­ними історичними явищами. Суб'єктивність в історичній науці обумовлена специфікою предмета і логікою пізнання.

Проблему вибору об'єктів пізнання історії вчений розв'язує через категорію "історичний факт". Факт для нього є проявом дійсності і тому мо­же бути пізнаний істориком. Однак не кожний факт заслуговує на увагу, а лише той, який "завжди супроводжувався важливими наслідками для цивілі­зації народу, особливо коли він був обумовлений духом часу". Очевидно, на цій основі можна побудувати каузальний ряд. Оскільки факт знаходить своє відображення в історичних джерелах, то історик зобов'язаний провести їх критику, і лише після цього приступити до реконструкції історичного мате­ріалу. Процес пізнання здійснюється шляхом чуттєвого проникнення суб'єкта в об'єкт пізнання.

Методологічна концепція А.Рославського-Петровського є синтезом кращих здобутків західноєвропейської і вітчизняної історичної думки, що й привело вченого до теоретичного плюралізму.

Національно-орієнтована концепція всесвітньої історії М.Петрова. Теоретичні погляди М.Петрова (1826-1887 pp.) віддзеркалюють той стан історичної науки, який був характерний для другої половини XIX ст., коли принципи німецького історизму і універсально-історичні конструк­ції ідеалістичної філософії історії зазнали критики з боку істориків-позитивістів, що намагались формалізувати методи пізнання історії, відшу­кати закони історичного розвитку на ґрунті методів природничих наук. У "Пропедевтиці" та "Лекціях" Петров дав короткий огляд розвитку європей­ської історичної думки з античності й до 70-х pp. XIX ст. і зробив висновок, що "історія як наука ще не встигла виробити ні твердо встановленого мето­ду, ні точно визначених, незмінних і загальних законів, які управляють історичним життям людства". На думку вченого, загальновизнаним є "зміст іс­торії"", який охоплює все життя людства і розпадається на суспільну, релігій­но-моральну, розумову і економічну сфери, а також те, що єдиним загальним законом є закон постійного і послідовного прогресу. Прогрес Петров розу­мів як безперервний рух людства на шляху поступового удосконалення осві­ченості, яка складає основу сучасної європейської цивілізації. Головною ру­шійною силою прогресу є праця людини. Історичний процес у розумінні Пе­трова детермінований у висхідному напрямку і має смислове навантаження. "Вища мета історії, — зазначає вчений, — громадянське і моральне вихо­вання суспільства".

Праця людини як рушійна сила прогресу для Петрова виступає сино­німом "історичної діяльності". Вона включає: 1) творення культури і 2) поши­рення культури на неосвічені цивілізації мирним шляхом. Другий пункт пов'язаний із расовою теорією вченого і його поділом народів світу на "історичні" та "неісторичні". В основу поділу, крім етнографічних особливос­тей, покладено їх значення для культури світової цивілізації. Петров виділяє дві раси: І. "Середземноморська (біла) раса", найбільш обдарована, споконвіку розселена по кращих країнах. Ця раса "історична", вона зробила найбільший вплив на світову цивілізацію (семіти, хаміти та арії"). 2. "Монгольська раса" — найчисельніша, але незрівняно менш здібна. Інші світові раси (австралійська, папуаська, дравідська, південноафриканська і негритянська) взагалі не зали­шили ніякого сліду в історії людської цивілізації. Через весь хід історії провід­ною темою проходить боротьба двох основних рас.

У галузі методології вчений пропонував такі методи пізнання істо­рії: 1)"збір і відновлення всіх пам'яток і документів, які можуть з різних сторін пояснити минуле життя націй"; 2) "критична оцінка і розробка цього матеріалу" для визначення достовірності джерел; 3)"відновлення зруйнова­ного аналізом зв'язку між окремими атомами очищеного критичного матері­алу"; 4) "художнє відтворення картини минулого". Запропонована Петровим структура методології історії не відрізняється від конструкції Дройзена і Зібеля. Для Петрова очевидно, що практична діяльність історика вимагає знання суміжних дисциплін з історією. Логіка історичного пізнання Петрова ґрунтувалася на історичній індукції. Загальна схема всесвітньої історії Пет­рова практично не відрізнялась від гегелівської, за винятком останньої фази — слов'янської цивілізації. Слов'яни найпізніше із культурних народів до­лучаються до цивілізації; причиною такого порядку цивілізацій, на думку І.Петрова, є географічні та природно-кліматичні умови.

Петров поділяє всесвітню історію на два періоди: 1) "давня історія", яка включає в себе історію Сходу та історію класичних народів — греків, римлян, македонян; 2) "нова історія" — історія середніх віків, нового та но­вітнього часу.

Всесвітньо-історичне значення слов'ян, за переконанням М.Петрова, полягає головним чином у захисті просвіти й культури, як влас­ної, так і створеної іншими народами від східних "монгольських" народів. Тут очевидний вплив слов'янофільської ідеї про месіанську роль російського народу, яка знайшла своє втілення у концепції О.Хомякова – М.Данилевського. Однак зарахувати М.Петрова до прихильників слов'янофільства не можна, оскільки він, залишаючись на національно-патріотичних позиціях, намагався виважено і тверезо, на ґрунті конкретних фактів, розглядати роль слов'ян у всесвітньо-історичному процесі.

Методологія соціальних наук Б.Кістяківського. Погляди Б.Кістяківського (1868-1920 pp.) на історичну науку знаходились в річищі філософії Г.Ріккерта та М.Вебера, тобто неокантіанства баденської школи. У своїх працях вчений загалом поділяв погляди неокантіанців про відмінності методів природничих наук і "наук про культуру", в яких нормативними ви­ступають ціннісні ідеї, і намагався перенести їх у внутрішню структуру соці­ології.

Методологічний плюралізм, на думку Б.Кістяківського, є необхід­ною передумовою виходу із тієї наукової кризи, в якій опинилась наука про суспільство на початку XX ст. у зв'язку з поширенням позитивістських пронатуралістичних концепцій і психологізму.

Серед основних проблем логіки і методології соціальних наук вче­ний виділяв наступні: а) утворення соціально-наукових проблем; б) застосу­вання генетичного пояснення до соціальних явищ; в) визначення ролі і зна­чення норм у соціальному житті. Іншими словами, завдання соціально-наукового пізнання складається з таких етапів: метою початкового етапу є визначення закономірності соціальних явищ. Ці явища спочатку виявляють­ся як одиничні і неповторні (в такому вигляді вони встановлюються і дослі­джуються істориками) шляхом визначення в них загальних рис і групування їх за схожістю, тобто застосуванням до них категорії загальності. На друго­му етапі встановлюються причинні співвідношення і виділяється те, що здій­снюється необхідно (відбувається всюди і завжди), тобто застосовується ка­тегорія необхідності. На завершальній стадії поряд із стихійними елемента­ми соціальних явищ необхідно виділити і роль усвідомленого впливу на ньо­го людей. Цей усвідомлений вплив виявляється у встановленні норм, які ре­гулюють і скеровують суспільне життя. Оскільки ж норми встановлюються в загальній свідомості шляхом переконання, що певні дії повинні здійснюва­тись, тобто вони виражають певне зобов'язання, то дослідження їх ролі в су­спільному розвитку відбувається шляхом застосування категорії зо­бов'язання. Очевидно, що Б.Кістяківський намагався вийти за межі критич­ної (неокантіанської) філософії для пошуку методів дослідження соціальних явищ і певною мірою поділяв теорію раціоналізації свого німецького колеги М. Вебера.

На думку Б.Кістяківського, "історія — єдина і виключна наука в своєму роді", оскільки її завдання полягає у відновленні факту у всій його індивідуальності та специфічній особливості. Завдання історії — відновити факт таким, яким він був, як одиничне, виключне, неповторне явище.

Методологічний арсенал історії достатньо складний, твердив Б.Кістяківський, і історик повинен правильно користуватись методологічни­ми правилами для реконструкції історичних фактів на основі неповних дже­рел. Методологія історії як наука про індивідуальні події розкрита у працях неокантіанців. Головна складність полягає в тому, що в історії надто важко встановити наукові узагальнення. Більша частина "цих узагальнень виникла в силу часових, місцевих і соціально-групових умов і обставин, тобто має перехідне і суб'єктивне значення". Для вироблення у цій галузі загальнозначимих, позачасових і позапросторових узагальнень не можна користуватись узагальненнями, виробленими методами природничих наук (виділення, ізо­лювання та абстрагування) і опиратися на них, а, навпаки, у більшості ви­падків доводиться від них відмовлятися.

Історик, як і суспільствознавець, пізнає світ, в якому проявляється усвідомлена діяльність людини. Йому доводиться досліджувати не тільки стихійні соціальні процеси, що відбуваються з природною необхідністю, але і вплив на культурне суспільне життя різного роду норм (промислових, дер­жавно-правових, естетичних). Норми ж визначають дещо обов'язкове. Вико­нання їх приводить до того, що відбувається зобов'язання у господарському, державно-правовому, етичному та естетичному відношеннях. Отже, процес пізнання, як і об'єкт пізнання, в гуманітарних науках підпорядкований прин­ципу зобов'язання і принципу необхідності.

Цікавими є думки Б.Кістяківського і про категорію можливості в іс­торії. Критикуючи праці М.Михайловського, вчений зазначає: "...коли істо­ричним дослідженням точно встановлені ряди фактів у минулому, то далі науці рішуче немає ніякого діла до того, що ще могло б бути. Єдине завдан­ня її полягає у дослідженні причин, які зробили ці факти необхідними". Так само критично вчений ставився і до можливості прогнозування майбутніх подій у соціальних науках і історії, що було одним із головних елементів фі­лософії історії позитивізму. Завданням науки є встановлення безумовно до­стовірного. В історії таким є "історична необхідність сама по собі".

Утвердження Б.Кістяківським методологічного плюралізму було обумовлено, з одного боку, впливом ідей представників баденської школи неокантіанства, з іншої— політичних поглядів М.Драгоманова і М.Вебера.

Філософсько-історичні погляди М.Костомарова та В.Антоновича. У поглядах на суспільство та історію М.Костомаров виявив певний консерватизм, прихильність до класового примирення на основі хри­стиянського братолюбства, дещо ідеалізував старовину. Водночас це поєднувалося з інтересом до історії народу, до проявів "розвитку сил народної дія­льності у всіх сферах, у яких виявляється життєвий процес людських сус­пільств".

В своїх працях М.Костомаров сформулював ряд історичних поло­жень: про "одвічну неприязнь" племен і народностей, корені якої він шукав у психіці людей, що не сприймає чуже та нерідне; про історичну тенденцію до відособленості народів; про "життєві історичні обставини", "природні умо­ви" як зовнішні ознаки народності та про "народний дух", що визначає хара­ктер і вдачу народу. М.Костомаров, виходячи з етнопсихологічних позицій, зробив спробу розробити концепцію повної самобутності і окремішності українського народу. Спираючись на історичні факти, етнографічні матеріа­ли, вчений заперечував офіційні твердження, що "малороси" — це провін­ційна етнічна група росіян, а не самостійний народ. На думку М.Костомарова, українська народність утворилась в IX ст., тоді як російська — лише в другій половині XII ст.

У праці "Дві руські народності", виходячи із ідеалістичного погляду, за яким свідомість, психологія, характер людей визначають їхнє історичне і суспільне життя, М.Костомаров відстоював ідею про протилежність україн­ців і росіян. Це виявилось передусім у світогляді й світосприйманні обох на­родів.

М.Костомаров у своїх працях, починаючи з дисертації "Про істори­чне значення руської народної поезії", висловив ідею про винятковість і са­мобутність українського народу поміж інших народів, що визначається його "демократичною однорідністю".

Ідею винятковості і "демократичності" українського народу М.Костомаров розвинув у праці "Історичне значення південноруської на­родної пісенної творчості". Автор в ній возвеличував козацтво як вираз суто "національного духу" українського народу, що пов'язано все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва, на думку Кос­томарова, зумовлює і провідне становище української нації в майбутній фе­дерації слов'янських народів. Поставивши козацтво в центр суспільно-історичного життя українського народу, М.Костомаров створив власну пері­одизацію історії України: до початку козацтва, період існування козацтва, після ліквідації козацтва.

Ідеї самобутності українського народу далі поглиблював історик та публіцист В.Антонович. Світогляд В.Антоновича сформувався під впливом французьких просвітителів, німецької школи Л.Ранке, філософії Гегеля. Іс­торію, на думку вченого, можна визначити як "розвиток цивілізації й культури у певного людського суспільства". Суть історичного процесу — в задоволенні народом своїх потреб у фізичному, розумовому і моральному житті. Вчений зазначає, що історію можна розглядати з трьох боків: як історію країни, історію держави й, зрештою, як історію власне народу, що живе в них. Проте лише історія народу може бути дійсним предметом науки історії. В.Антонович розумів історичний процес як розвиток, боротьбу і взаємодію певних сил, начал і провідних ідей у суспільстві, але вважав, що вони здійснюються на антропологічній основі. Вони формують "провідну ідею народу" (або "дух народу"), що проймає його історичний розвиток з найдавніших часів і становить суть історичного процесу. Суспільне життя народу, за його переконанням, складається залежно від цієї "провідної ідеї"', від рівня свідомості, культури й освіти певного народу. Антонович твердив, що тільки при високому рівні народної освіти і культури можна найкраще втілити "провідну ідею", а при низькому — всякі спроби організувати більш досконалі форми суспільного життя будуть марні. Звідси — його програма "культурництва" (українофільства).

Велику увагу В.Антонович звертав на питання характеристики українців як окремого народу (нації). На думку вченого, українці, як народ, відносяться до категорії "недержавній націй". Український народ виявився нездатним творити своє державне життя тому, що вся його енергія пішла на відстоювання свого внутрішнього, не політично-державного, а соціального, громадянського устрою. Тому прояв "українського духу", провідних ідей його історичного буття потрібно шукати саме тут.

Аналізуючи громадське життя народу в минулому, В.Антонович приходить до висновку, що провідною ідеєю українців є "принцип вічевий", "принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства". Однак втілити в життя свій одвічний де­мократизм українському народу не вдалося сповна. Причина цього корінить­ся в недостатньому запасі культури як народу загалом, так і його керівників. Тому завданням історичного дослідження має бути пропаганда прихильності до вироблених історично форм місцевого життя, підкреслення своїх націо­нальних відмінностей, виховання любові до своєї мови, звичаїв, способу й умов життя. В.Антонович у своїй програмі "культурництва" (українофільст­ва) ставив вимоги "дати народові освіту й громадянське усвідомлення", сто­ячи на позиціях лояльності до уряду, намагався досягти цього виключно ми­рними, "дозволеними" методами.

Історіософсько-методологічна концепція М.С.Грушевського.

М.С.Грушевський (1866-1934 pp.) — найвидатніший український історик, засновник національної школи української історіографії.

Становлення М.Грушевського як історика-фахівця відбулось в сті­нах Київського університету. Вже в перших студентських працях "Южнорусские господарские замки..." та "Київська земля від смерті Ярослава і до кінця XIV ст." відзначено вплив істориків університету В.Антоновича (статистичний, порівняльно-історичний, генетичний методи), В.Іконнікова (методика обробки джерельного матеріалу, його аналізу та реконструкції не­обхідних фактів), М.Владимирського-Буданова (метод аналізу правових до­кументів). Непрямий вплив на методологію М.Грушевського мали М.Драгоманов (соціологічний метод) та І.Лучицький (методика дослідження економічної історії).

Як історіософ М.Грушевський сформувався під впливом насамперед польських романтиків (Й.Лелевель) та українських народників (М.Костомаров та В.Антонович). Від них вчений перейняв ідею народності, як провідну у творчості історика, примат культурно-політичної та економіч­ної історії при реконструкції історичною минулого. Значний вплив на по­гляди М.Грушевського мали також праці засновників позитивізму О.Конта, Г.Спенсера та Г.Бокля, вчений визнавав необхідність сцієнтизації історії, до­слідження її природничим методологічним інструментарієм.

Здобутки київської історичної наукової традиції були синтезовані М.Грушевським в магістерській дисертації, присвяченій історії Барського староства. В основі теоретичної концепції вченого лежала ідея народності в ідеологічному та документалізму в науковому аспектах. Методологічна структура включала статистичний, порівняльно-історичний, генетичний, ре­троспективний методи. Вся структура праці була осмислена згідно постула­тів позитивізму, що особливо позначилось на впливі ідеї географізму Г.Бокля.

Еволюція теоретичної концепції М.Грушевського розпочалась у львівський період його життя. І хоча в інавгураційній промові у Львівському університеті вчений постає як історик-народознавець, в ряді статей, присвя­чених проблемам державності в історії українського народу, він виступає із критикою історичної концепції В.Антоновича (особливо в оцінці козаччини). У цей час помітним є вплив на історика державницьких поглядів М.Драгоманова.

В 1898 р. М.Грушевський розпочинає написання першого синтетич­ного курсу з історії України, що був доведений автором до кінця XVII ст. і включав десять томів. В основі курсу лежала ідея вперше концептуально обґрунтована в статті "Звичайна" схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства". У ній вчений виступає проти погодинської теорії про масову міграцію русичів з території Київщини на північно-східні землі і тим самим відкидає династичну та культурно-народну спорід­неність Київської Русі та московського царства. Вчений наголошує на само­бутній та давній історії українського народу. Користуючись методами палеопсихології, археології, палеолінгвістики, соціології, М.Грушевський рекон­струює найранішний етап історії на землях України, виступаючи новатором в даній галузі. Для історика українці, як етнічний тип, виділяються вже VI-IV ст. до н.е. Безпосередніми предками українців професор вважає сарматів грецьких джерел. Київська Русь, в концепції автора, постає як перше держа­вно-політичне утворення українського етносу, що мало вплив на подальшу історичну долю нашого народу. Безпосереднім спадкоємцем Київської Русі було Галицько-Волинське князівство, що "протягнуло ідею української дер­жавності ще протягом століття у повному розкритті своїх сил". Галицько-волинський період перейшов у польсько-литовський, в якому розпочалось "пониження українського елементу", позначене національно-релігійними утисками. Загарбницька політика польського уряду призвела до вибуху на­родного незадоволення під час козаччини. Хмельниччина — особливий пункт в історіософії М.Грушевського, це час формування української нації, поворотний період в історії не тільки України, але й всієї Східної Європи. Козацький період переростає в московський, той, у свою чергу, закінчується постанням УНР.

Беручи активну участь в історико-теоретичній дискусії, що розгор­нулась в кінці XIX - на початку XX ст., М.Грушевський змінює свої методо­логічні орієнтири в дусі французької школи історичної соціології Е.Дюркгейма. Це розширює його пізнавальні обрії в історичному дослі­дженні, збагачує методологічну лабораторію.

Вершиною соціологічної зацікавленості М.Грушевського були орга­нізація Українського Соціологічного Інституту у Відні та написання праці "Початки громадянства. Генетична соціологія". У цій праці вчений дискутує із марксистською концепцією щодо економічної детермінації людської істо­рії, формулює власну концепцію початків первісного періоду.

Найвищим завданням історика, вважав М.Грушевський в праці "Історія та її соціально-виховуюче значення", є реконструкція якомога об'єктивнішої історії, залучення до досліду можливо більшої кількості дже­рел. Найбільшою небезпекою для національної історіографії він бачив міфологізацію історії, виховання "національних Нарцисів".

Теоретична конструкція М.Грушевського, що поєднала в собі най­кращі здобутки романтизму, народництва, позитивізму, соціології, неокантіантва, мала вирішальний вплив на подальшу долю української історичної науки.

Історіософія В.Липинського. Альтернативігу щодо концепції на­родників історіософську модель створили представники "державницької школи" української історіографії, засновниками якої були С.Томашівський та В.Липинський.

В історіософській концепції ВЛипинського (1882-1931 pp.) цент­ральне місце відводиться категоріям "традиція", "аристократія", "нація". Особливість розуміння їх зумовлюється активно-динамічним характером філософського світогляду В.Липинського, який він свідомо протиставляє па­сивно-споглядальному підходові до навколишньої дійсності. Роз'яснюючи цю принципову для нього проблему, В.Липинський пише: "Світогляд — значить спосіб думання. Я не збирався і не збираюся бути винахідником "доктрини". Зрештою, в політиці немає вже ніяких "доктрин" до винайдення. Всі вони, в тім числі і доктрина монархізму, старі як світ... Завданням моїм було вплинути на зміну способу думання, світогляду української прові­дної верстви". Виходячи з цього, В.Липинський трактує "традицію" не як консервативний чинник, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а навпаки, як творчу, динамічну засаду історичного розвитку. Традиція, на думку історика, це доля, що потребує від людини творчості й праці, бороть­би й руху в ім'я творення нового, виходячи й спираючись на усталене.

Той же динамізм притаманний розумінню "аристократії", якій від­водиться вирішальне місце в історіософії В.Липинського. Основу нації, за ВЛипинським, становить народ. "Народ був, єсть і завжди буде... Але разом з тим, — роз'яснює вчений, — народ ніколи сам не править. І найлучше на­родові тоді, коли ним правлять добре". Цю функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства, "голова" народу. Аристократія не є чимось заданим, вона має бути створеною. Тому, пояснює В.Липинський, "аристократом" людина с не за походженням; у творенні аристократії й здій­сненні її зв'язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтеліген­ція забезпечує можливість аристократії "прийняти народну мову та з наро­дом в одну культурну й національну цілість об'єднатись". Єднання аристок­ратії й народу веде до створення нації як "органічного колективу".

Своєрідне й розуміння ВЛипинським "нації". Головним для визна­чення нації в його історіософії є поняті я "Земля". "Нація для нас, — роз'яснює він, — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї". Стосовно цього В.Липинський різко протиставляє власну пози­цію поглядові як соціалістів, так і ідеологів інтегрованого націоналізму. В основі акцентації ролі Землі лежить глибоке переконання В.Липинського, що та органічна спілка людей, яку називаємо нацією, не може виникнути без чуття любові до рідного краю як органічної цілісності. Для В.Липинського зв'язок людей із "Землею" утворює специфічний для даної нації спосіб пси­хологічного житія, яким і живиться творча душа аристократії. Через "Землю" збуджується творча воля індивіду, який відіграє роль в історії. На­зиваючи цей пункт своєї історіософії "волюнтаризмом" і протиставляючи його пасивно-споглядальному "фаталізмові", В.Липинський водночас чітко визначає й межу людської волі. Цю межу визначає воля Божа. Власне, така особливість історіософії В.Липинського дала підстави дослідникам характе­ризувати його позицію як "релігійний волюнтаризм". Саме релігійний компонент дав змогу, як зазначає В.Липинський, зберегти "чуття міри" в історі­ософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимі­зму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу. Ця концепція чужа й безнадійному песимізмові, оскільки надихається вірою, що історія — не хаотичний потік подій, а є ру­хом людства в ім'я вищої мети, до здійснення вищої правди. Зрештою, через віру В.Липинський шукає чинники, що об'єднують представників різних груп і конфесій в органічну національну спільноту.

Історіософська модель ВЛипинського, що поклала початок держав­ницькій традиції в українській історіографії, стала теоретичною основою для створення багатьох досліджень з історії України.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995.

2.Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси ... // Михайло

Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення... Львів, 1995.

3.Грушевський М. Історія України-Руси. Тт. 1-Х. К.. 1991-1998.

4.Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

5 Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. К., 1989.

6.Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Філадельфія, 1995.

7.Липинський В. Україна на переломі. Філадельфія, 1991.

8.Рославский-Петровский А.П. Введение в курс истории цивилизаций. Харь­ков, 1965.

9.Витанович І. Уваги до історіософії та методології М.С.Грушевського // Український історик. 1966. №2.

10.Горський ВС. Історія української філософії. Курс лекцій. К., 1996.

11.Зашкільняк Л.О. Методологічні погляди М.С.Грушевського // Україна

модерна. 1998. 4.2-3.

12.Мельник Л.Г. Утвердження ідеї українського національного самовизна­чення. К., 1992.

13.Пинчук Ю.А. Исторические взгляды Н.И.Костомарова. К., 1984.

14.Пріцак О. Історіософія та історіографія М.Грушевського. К.-Кембрідж, 1991.

15.Стельмах С. Богдан Кістяківський і історична наука // Київська старови­на. 1997. № 1-2.

16.Стельмах С. Історична думка в Україні XIX - початку XX ст. К., 1997.

17.Чижевський Д. В'ячеслав Липинський як філософ історії// Філос. І соціол. думка. 1991. № 10.

18.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992.