3. Досвід зарубіжних країн у сфері охорони довкілля. Теоретико-методологічні засади сталого розвитку суспільства

У розвинених країнах прийняті спеціальні програми створення і розвитку національних систем моніторингу. Створення служби моніторингу означає розміщення в усіх районах країни, де має місце концентрація джерел забруднення навколишнього природ­ного середовища, мереж дозиметричних і дослідницьких станцій, лабораторій, пунктів, подібних гідрометеорологічним службам. Інформацію, що надходить, обробляють в спеціальних регіональ­них і національних центрах і доводять до відома всіх громадян. Основні зусилля в Західній Європі і США зосереджують на скороченні обсягів емісії залишків продуктів в біосферу. Пер­шочергове місце відводиться трьом головним напрямкам  бо­ротьбі з забрудненням атмосфери, водних ресурсів і накопичен­ням твердих відходів.

У розвинених країнах характер і масштаби політики збере­ження навколишнього середовища обумовлені межами зіставлення інтересів навколишнього середовища з матеріальними інтереса­ми системи господарювання. Екологічні вимоги, які виходять за межі цих рамок, не реалізуються зовсім, або реалізуються частко­во, що в кінцевому результаті справляє стимулюючий вплив на природоохоронну політику і підвищує її ефективність.

В Японії законодавство і управління охороною навколишньо­го природного середовища орієнтовані на розробку в першу чергу стандартів здоров'я, додаткових обмежень емісій для окремих га­лузей промисловості. Саме в Японії розроблені найжорстокіші у світі санітарно-гігієнічні стандарти якості води. Особливість екологічної політики Японії  широке використання системи ком­пенсацій за шкоду від забруднення довкілля, які виплачуються потерпілим від промислових фірм – забруднювачів довкілля.

Екологічна політика Великобританії ґрунтується перш за все на якісних характеристиках об'єктів навколишнього середови­ща. Тут визнано за необхідне давати оцінку навколишнього сере­довища до початку проектування будь-якого будівництва, а в по­дальшому необхідно проводити періодичний контроль за станом навколишнього природного середовища. В екологічному плану­ванні і управлінні в Англії початковий варіант екологічної екс­пертизи порівнюється з іншими варіантами оцінок, що дозволяє більш оптимально визначати параметри антропогенного впливу. Екологічна політика Швеції орієнтована на розробку еколо­гічно чистих виробничо-технологічних процесів і обладнання, які сприяють недопущенню антропогенних забруднень атмосфе­ри, вод, ґрунтів і інших природних об'єктів.

Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища у Франції пов'язане з соціальним поняттям якості життя, рівнем екологічної свідомості і освіти населення, відо­браженням у чинному законодавстві об'єктивних потреб охоро­ни середовища життя і діяльності людини.

В Індії створено національний комітет по плануванню і коорди­нації в галузі збереження навколишнього середовища, якому дору­чено розробляти для уряду рекомендації з правових, адміністратив­них і техніко-екологічних питань навколишнього середовища.

Національні координаційні комітети по збереженню навко­лишнього середовища існують в Бразилії, Кенії, Заїрі, Камеруні, Гані та інших країнах.

В Угорщині управління діяльністю з охорони природи роз­поділене між різними міністерствами і відомствами,

У Польщі питання використання і охорони середовища регламентуються Конституцією, законами й іншими законодавчи­ми загальнодержавними актами. Дотримання законів і правил контролюється Державною інспекцією з охорони навколишньо­го середовища.

Природне середовище  це необхідна умова життя людини і суспільного виробництва, яке є важливим середовищем існуван­ня людини і джерелом використовуваних ним ресурсів. Зростаючий вплив людської діяльності на довкілля зумов­лює такі небажані зміни в природному середовищі, як забруд­нення повітряного басейну, океанів, виснаження природних ре­сурсів у всесвітньому масштабі. А порушення екологічної рів­новаги завдає величезної шкоди геофону всього живого, зокрема й людині. Тому проблема гармонізації суспільства і природи, охорона навколишнього середовища набула глобального значен­ня, виявилася в ефективних міжнародних механізмах, які забез­печували б збереження екологічної рівноваги.

Протягом кількох десятиліть окреслилась чітка тенденція вирішення багатьох питань екологічної безпеки на екологічно­му міжнародному рівні. Стимулюючим поштовхом до міжнародного співробітництва на рівні держав з питань екології та охорони природи стала Стокгольмська конференція 1972 року. Стокгольмська декларація закріпила фундаментальне право людей не тільки на адекватні умови життя в навколишньому середовищі, а й на свободу і рівність тієї якості, яка б забезпечу­вала їх добробут і гідність.

Ідеї Стокгольмської конференції отримали розвиток і в рішен­ні Віденської конференції захисту озонового шару (1985), Женев­ської конференції про трансграничне забруднення повітря (1979-1983 рр.), у Монреальському протоколі про обмеження викорис­тання хлорфторвуглеводів (1987). У 1982 році ООН прийняла «Все­світню хартію природи», у якій вперше на міжнародному рівні була проголошена відповідальність людства за стан природи. Велику роль зіграли й Форум із міжнародного права в галузі охорони довкілля, проведений Віталіїв 1990 р., і доповідь комісії Буртанда, і Московська декларація Глобального форуму з навколишнього середовища 1990 року в Ріо-де-Жанейро, в якому взяли участь 100 держав та представники від 50 держав, та ряд інших ініціатив. На цій конференції був прийнятий програмний документ «Поря­док денний на XXI століття», що містить план міжнародних дій з навколишнього середовища на межі XX та XXI століття. Реалізу­ється програма «Людство та глобальні зміни», метою якої є вивчен­ня взаємозв'язку в системі «людина - середовище життя». У 1995 році Рада Європи оголосила про відкриття нового Європейсь­кого року охорони природи, головною метою якого є захист приро­ди за межами території, що охороняються. Пріоритетними темами визначені такі: екологічно чисте сільськогосподарське виробницт­во, промислові райони і природна сфера, лісове й мисливське госпо­дарство, культурний і природний спадок, туризм і реакційні зони, міська сфери. Ця організація об'єднує більше 30 держав і діє в інте­ресах європейської єдності.

Конкретний план міжнародного співробітництва у сфері еко­логії на довгостроковий період був обговорений на конференції ООН по навколишньому середовищу, у 1992 р. на виконання цього плану витрачено 600 млрд. доларів. Президентами держав були підписані два основні документи – декларація по навколишньому середовищу і розвитку і угода по збереженню лісів.

На міжнародному рівні розпочався процес формування нової цінності соціального, економічного та етичного характеру, що вклю­чає в себе екологічний імператив. Запропоновано оцінювати успі­хи держав в цьому напрямку за допомогою системи індексів:

а) індекс гуманітарного розвитку, який включає в себе досягнуту в державі тривалість життя його громадян, рівень освіти, рі­вень опанування ресурсами;

б) індекс стійкого економічного добробуту Деллі  Нобба (1987) з поправками на екологічні витрати.

Усі різноманітні економічні методи регулювання природо­користування, що застосовуються в розвинених країнах, можна згрупувати в чотири типи:

• екологічні податки, платежі і штрафи;

• маркетабельні дозволи;

• депозитні компенсації в компенсаційній системі;

• субсидії.

Найбільш широко у світі застосовуються екологічні податки, платежі та штрафи.

Українські вчені підтримують, розробляють методи щодо охорони навколишнього середовища. Незважаючи на глибоку еколого-економічну кризу в україн­ському суспільстві, впровадження економічних методів регулю­вання природокористування залишається одним із першочерго­вих завдань, оскільки від його успішного вирішення значною мірою залежить економічна ефективність народного господарс­тва, здатність економіки України до стабільного і тривалого са­морозвитку, тому засоби державного регулювання природокори­стування спрямовані на досягнення гармонії, а на початковому етапі - прийнятого допустимого компромісу між соціально-економічним розвитком і необхідністю поліпшення екологічної ситуації та відновлення природно-господарської збалансованос­ті на території України.