1. Історичні аспекти становлення інституту комерційної юридичної особи

Виникнення інституту комерційної юридичної особи зумовлено тими самими чинниками, що й виникнення та генезис самого права, а саме: ускладненням соціальної орган­ізації суспільства, розвитком економічних, а подалі ринкових відносин.

Становлення і розвиток інституту юридичної особи відбувалися у різних правових сис­темах, правових родинах, які не могли не вплинути на його специфіку.

Юридична особа як елемент соціально-політичного устрою виникла у римську епоху. Соціальними одиницями, які мали права приватних осіб, у римському праві вважалися професійні та релігійні союзи (collegia, societates, corpora), місцеві общини (municipia, cоlоnіае), державна казна (fiscus). Професійні союзи (при­ватні колегії) мали власні статути, які нормували порядок функціонування со­юзу, але не могли бути підставою для цивільного позову. Корпорації могли ви­ступати в суді, маючи власного представника (actor), який здійснював інші юридичні дії. Обсяг відповідальності колегії визначався її загальним майном. Подібна конструкція застосовувалася до місцевих общин, які теж виступали суб­'єктами загального майна корпорації, відмінного від майна окремих осіб¹. Ці факти були підґрунтям для введення римськими юристами поняття "приватно­го" та "публічного" в праві, поняття "абстрактної особи". Однак ідея юридич­ної особи безпосередньо не одержала у них значного розвитку, не було створе­но нового суб'єкта права поряд із фізичними особами.

Рецепція римського права відбувалася по-різному в країнах західноєвропейської цивілізації. Вона є найхарактернішою ознакою західної правової тра­диції та зумовлює відмінності у подальшому становленні правового інституту юридичної особи.

Особливо наочним є відмінність у сприйнятті римських правових інститутів у правових системах романо-германських та англосаксонських народів. Англійці з їх тяжінням до конструктивізму, практицизму сприйняли ідеї римських юристів у їх преторському варіанті. Починаючи з X ст., дія правових інститутів англосаксонської правової родини характерним є посилання передусім на судове рішення, а потім закон. Джерелами романо-германської правової родини, навпаки, визначаються насамперед закон, звичай, прецедент, але рецепція римських інсти­тутів права відбувалася і в цих країнах по-різному¹.

Так, у Франції, яка є, на думку К.Цвайгерта та Х.Кета, осередком романської правової родини, римське право не оспорювалося, а вважалося авторитет­ним та цінним як засіб відстоювання суверенітету проти Священної Римської імперії у X—XI ст. Римське право використовувалося тією мірою, наскільки воно відповідало місцевим звичаям півдня Франції, або в зв'язку з їх більшою ефективністю регулювання порівняно з франкськими кутюмами на півночі. В країнах германської правової родини, зокрема в Німеччині, римське право пошири­лося порівняно пізно, у XV ст., а з його рецепцією отримала розвиток пандектистика – наука, що займалася винятково систематизацією та догматичною роз­робкою римського права².

Таким чином, генезис правового інституту юридичної особи в країнах західноєвропейської цивілізації зумовлювався різними чинниками: ступенем рецепції римського права; джерелом формування правових інститутів; ступенем централізації західноєвропейських країн; розвитком економічної процесів, внутріш­ньої та зовнішньої торгівлі. Для середньовічного права західної Європи взагалі, поряд з окресленими відмінностями, характерним є відокремленість світського (королівського, тор­гового, феодального) права від канонічного.

На становлення інституту юридичної особи здійснило вагомий вплив так зване торгове (світське) право, або "Lex merkatoria", що охоплювало три різновиди норм щодо регулювання відносин комерційного характеру. Винятковими нор­мами виступало цехове (гільдійське або корпоративне) право, яке визначало особливості правового регулювання відносин між членами корпоративних утворень. Кожна з існуючих у XI—XII ст. гільдій (universitas, corporatio, collegium, curia, schola, misterium, hansa та інш.) мала власні правила та Статут, зміст яких залежав від типу гільдії: купців, ремісників, робітників вільних професій, банкірів, моряків тощо¹. Гільдії були братерськими асоціаціями та мали переважно соціальні функції. Торговельні гільдії встановлювали правила та стандарти ведення бізнесу, визначали стиль життя учасників, передбачали дружні відносини між ними. Багато гільдій намагалися отримати королівські грамоти, які визнавали існування колективного утворення, надавали їй монополію у певній сфері діяльності (тобто інкорпорацію).

З кінця XI ст. у багатьох країнах Європи з'явився вид ділової домовленості (commenda), суть якої полягала у залученні капіталів для здійснення торговельного заходу, походу. Це форма торгівлі за рахунок об'єднаного капіталу почала діяти як договір позики та трансформувалась у так зване "товариство однієї справи". За цією формою партнерства один учасник вкладав капітал та не брав участь у торговельних операціях, а торговець зобов'язувався виплатити йому частину отриманого від торгівлі доходу. Найчастіше commenda була тимчасо­вим об'єднанням для здійснення конкретної торговельної операції. Різновидом commenda було "морське товариство", у якому трактатор мав третину капіталу, станс – дві третини, а прибуток вони поділяли порівну. Відповідальність ком­паньйонів була обмежена розмірами їхнього первісного внеску. Зі створенням commenda вчені пов'язують зародження такої форми корпорації, як командитне товариство¹.

Дана форма комерційного колективного утворення була поширена в країнах романо-германської правової системи та не отримала розвитку у Англії, де не використовувалась практика поділу прибутку залежно від розміру вкладено­го капіталу та обмежена відповідальність компаньйонів. Іншою формою колективного об'єднання капіталу була societas, партнери якої виступали як представ­ники щодо один до одного та несуть повну відповідальність всім своїм майном за боргами об'єднання. Названі вище види колективних комерційних утворені мали переважно тимчасовий характер та, на думку О. Кібенко, не визнавались суб'єктами права як зокрема гільдії, що пройшли інкорпорацію.

Довгострокові сухопутні товариства організовувались як compagnia. Спочатку вони об'єднували членів однієї родини, які займалися торгівлею, а потім до них приєднувалися сторонні торговці для залучення нового капіталу і створювалася нова ділова одиниця. Перші compagnia не передбачали поєднання майна або взає­мної відповідальності учасників, але пізніше почав діяти принцип колективної особистості членів. Партнери разом діяли від імені товариства, разом відповіда­ли по його боргам, а кожен партнер, що діяв окремо, міг створити зобов'язанні для товариства, і кожний окремо відповідав по його боргам.

Тривалий час перелічені форми комерційної діяльності залишалися головними моделями комерційних об'єднань до появи акціонерних компаній. Вплив церк­ви на суспільство та юриспруденцію в той час був достатньо вагомим. Після Міланськoгo едикту 313р. Християнська церква (приход) стає особливим суб'єктом права та сприймається окремо від віруючих, що її складають, визнається майно­вим комплексом: у центрі з храмом під управлінням єпископа. Цей статус оста­точно закріпився в Середньовіччі (beneficium)². Тому не випадково, що поняття corporatio, запозичене з римського права, пролунало з вуст папи Інокентія IV у 1245 р. на Ліонському соборі, та стало синонімом будь-якого колективного ут­ворення публічного чи приватного характеру на довгі часи. Однак інститут при­ватного права, зокрема римське поняття corporatio, "абстрактної особи" у кано­нічному праві має низку істотних відмінностей. Наприклад, спільнота не може існувати окремо і мати особливу волю, відмінну від волі її членів. Це особа існує в людській уяві, тобто persona ficta. Така позиція давала достатньо нейтральну філософську основу для вирішення таких важливих практичних питань, як роз­поділ повноважень між посадовими особами корпорації та її членами а також дало поштовх фікціоністським теоріям сутності юридичної особи. Згодом каноністика розрізняє три групи корпоративних прав: права корпорації як такої, права окремих учасників корпорації, права корпорації й окремого її учасника чи по­садової особи у сукупності.

Королівське право, тобто сукупність тих норм, що формувалися завдяки правотворчості монархів, королів, мало особливе значення. Саме воно могло реально творити традицію права, оскільки мало таку ознаку, як публічність. Тому невипадково, що після територіального об'єднання Франції з XVI ст. починається активне впровадження монархією цехового ремесла. Про цехова політика, по­чинаючи з Людовіка XI, сприяла кількісному зростанню ремісницьких корпо­рацій. Розвиток торгівлі та внутрішнього ринку підтримувалося королівськими едиктами, якими з 1489 р. по 1515 р. було санкціоновано відкриття та поновлен­ня 400 ярмарків та ринків. Ця політика впроваджувалася вже на основі сприйня­тих інститутів римського права, в той час як у Німеччині, яка страждала від політичної роздробленості, останнє тільки почало впроваджуватись. Єдиної це­хової регламентації в Німеччині не існувало, тому поширеними були так звані розсіяні мануфактури, у яких процес виробництва був поділений на окремі ета­пи між безпосередніми виробниками. Очолювали діяльність таких мануфактур купці, які надавали кошти, сировину, координували таку діяльність. Однак існу­вали в окремих галузях централізовані мануфактури, такі як фірми Вельзерів та Фуггерів, які поєднували торговельну, промислову та інші види діяльності¹.

Вперше законодавче закріплення compagnia, яка, на думку багатьох дослідників, надалі трансформувалася у повне товариство, сталося у Франції в 1673р. із введенням торгового кодексу. Надалі таке товариство отримало назву това­риства колективного імені та використовувалося у правових системах багатьох країн. В торгових кодексах Німеччини 1861, 1898 pp. таке товариство наділяло­ся правосуб'єктністю.

Перші акціонерні компанії виникають у країнах, які найбільш активно ведуть морську, зовнішню торгівлю, де з'являється потреба у створенні значного за обсягами капіталу для провадження комерційної діяльності.

Виникнення акціонерних комерційних структур в Англії починається ще з XV ст., коли компанії засновувалися на об'єднаному капіталі учасників (joint stock compani). Спочатку спільний капітал формувався безпосередньо купцями, які вели торгівлю, та мав тимчасовий порядок – майно та отриманий прибуток розподілялися між учасниками компанії після завершення кожного торгового походу. Для створення акціонерного капіталу засновники стали звертатися до широкого кола торговців. Яскравим прикладом першої акціонерної компанії була Ост-Індськая компанія, створена у Лондоні у 1599 р. На момент створення вона поєднувала капітали 101 особи, розмір частки кожного члена компанії в експедиції визначався довільно, кожен учасник отримував свідоцтво, яке підтверджувало участь у компанії та надавало право на відповідну частину прибутку. Поступово в ході діяльності компанії були розроблені внутрішні норми органі­заційного характеру: правила проведення загальних зборів, обов'язкова участь кожного компаньйона в загальних зборах. Деякий час учасникам заборонено було виходити з компанії протягом 10 років, а учасники надалі отримали не тільки право виходу з компанії, але й право відчужувати свою долю. В цей період почався розподіл капіталу компаній на різні частини, які отримали назву акцій. Самої акції як цінного паперу ще не існувало, а належність акції власнику фіксу­валося в книзі компанії.

Протягом становлення та розвитку інституту юридичної особи у вигляді акціонерних компаній в Англії та Голландії держава намагається врегулювати нові правовідносини численними законодавчими актами, більшість із яких має забо­ронний характер. Протягом XVIII ст. значна кількість компаній діяли під при­криттям іншої форми, так званої "довірчої компанії", яка, на думку О. Кібенко, становила оригінальний симбіоз траста та акціонерної компанії¹. Кожний учасник такої компанії (інвестор) укладав угоду про передачу свого майна в довірче управління. Компанії у XVIII ст. починають відігравати все більшу роль в англійській економіці, але держава не встигає законодавчо регламентувати її діяльність і протягом століття було прийнято чимало актів про компанії, якими здійснювалася спроба встановити процедури створення, ліквідації та функціонування компаній. Звернемо увагу на Акт про компанії 1862 р., який передбачав нові форми компаній, а саме — з необмеженою відповідальністю учасників та з відповідальністю, обмеженою гарантією.

Особливістю створення акціонерних компаній у країнах романо-германської системи права є те, що ініціатива їх створення належала не суб'єктам комерційних відносин, а державі, яка здійснювала їх жорсткий контроль. Подібно до процехової політики Людовіка XI створення акціонерних компаній насаджува­лося та з великими труднощами розвивалося у цих країнах. На початку XIX ст. законодавче регламентування діяльності цих комерційних юридичних осіб зам­інювалося на адміністративні важелі, державний примус. В тому ж торговому кодексі Франції 1808 р. заснування акціонерної компанії здійснювалося з дозво­лу держави². В Німеччині комерційні юридичні особи взагалі не регламентува­лися законом, а створювалися на підставі постанов уряду.

Таким чином, становлення інституту юридичної особи в країнах англосаксонської системи права відбувалося переважно не на підставі законодавства, а на підставі норм, вироблених англійськими судами при вирішенні конкретних справ щодо діяльності комерційних юридичних осіб. Розвиток інституту юри­дичної особи в країнах романо-германської системи права, навпаки, був санкціо­нований державними, а потім і законодавчими важелями.

Саме в такій правовій ситуації, внаслідок розвитку економічних відносин була продовжена теоретична розробка проблем правового статусу юридичної осо­би, яку науково обґрунтував в XIX ст. Савіньї. Згідно з обґрунтованою ним "те­орією фікції" властивостями суб'єкта права володіє лише людина, а інші суб­'єкти будь-яких правовідносин штучно створені завдяки фікції з юридичною метою. Для того, щоб останні мали змогу виступати в цивільному обороті і була створена така форма, як "юридична особа". Таким чином, римське поняття "аб­страктної особи" найшло нове виявлення в понятті "юридична особа", яка виз­навалася суб'єктом права, але дієздатності за цією теорією не отримала. На думку В. Борисової, теорія фікції обґрунтувала введення дозвільного порядку виник­нення юридичних осіб і можливість їх ліквідації виключно за рішенням органів влади. Якщо юридична особа є штучним утворенням правопорядку, вочевидь, що тільки держава відповідним актом може надати йому життя та тільки держа­ва може визначити сферу діяльності¹.

Відомо, що одним із критеріїв, за яким відрізняють юридичні особи приватного права (комерційні) від юридичних осіб публічного права, є правова приро­да акта, який є підставою для їх виникнення. Якщо юридична особа приватного права виникає на підставі приватноправового акта, то юридична особа публіч­ного права виникає на підставі публічно-правового акта (закону, указу, розпо­рядження)¹. Таким чином, у І пол. XIX ст. поняття "юридичні особи" не кла­сифікувалися в законодавстві на приватні (комерційні) та публічні, в зв'язку з тим, що переважно створювалися на підставі рішень, указів державної влади, хоча на практиці юридичних осіб комерційного характеру була велика кількість.

Поряд із теорією фікції існували й інші теорії, представники яких або розвивали зазначену теорію, або висловлювали протилежні думки щодо сутності юри­дичної особи. Протилежною в розробці теорії юридичної особи стали органіч­на концепція Дернбурга та Гірке, реалістична концепція Мішу і Салейля, що визнавали реальність існування юридичної особи як суб'єкта права. Саме пред­ставники останньої концепції дали ознаки юридичної особи: власну волю й інте­рес, які забезпечували можливість самостійно виступати як суб'єкт права, пра­воздатність, яка виникає незалежно від волі держави. Відповідно до цих теорій юридична особа розглядалась як "союзна особа", тобто визнана правопоряд­ком діяльність людської спільноти, що виступає окремо від поєднаних у ній осіб, виступає суб'єктом прав та обов'язків, існує незалежно від держави².

Про яку б теорію юридичної особи не йшлося, безперечною заслугою вчених минулого є те, що дана категорія – правова форма, за допомогою якої вво­дяться в майновий оборот різні складні утворення, породжені економічним і суспільним життям як самостійні носії прав та обов'язків. Крім того, будь-яка теорія юридичної особи намагається вирішити питання режиму майна юридичної осо­би, праву власності на це майно, праву управління цим майном та інше.

В II пол. XIX ст. держави поступаються частиною своїх прав щодо засну­вання комерційних юридичних осіб, скасовується дозвільний порядок їх створення, формується спеціальне законодавство про компанії. В Англії приймаєть­ся Акт про компанії 1856 та 1857 рр., в якому містяться важливі положення щодо діяльності компаній — наявність статуту, статутного капіталу та місцезнаход­ження, реєстр акціонерів та ін. У Франції приймається Закон про акціонерні компанії 1856 р., який неодноразово змінювався та скасовував надмірне регу­лювання діяльності корпорацій з боку держави. В Німеччині приймається Закон про акціонерні товариства 1843 р., детально регламентується діяльність корпо­рацій в Торговому уложенні 1861 р., а в 1892 р. приймається Закон про товари­ства з обмеженою відповідальністю. Цікавим фактом є те, що в Цивільному уло­женні Німеччини юридичні особи публічного права, які виступали в майновому обороті, прирівнювалися до юридичних осіб приватного права, щодо відпові­дальності правління та членів правління, а також втраті правоздатності у разі відкриття конкурсу над майном юридичної особи. З посиленням державно-мо­нополістичних тенденцій для більшості держав стає характерним підпорядку­вання юридичних осіб публічного права, при їх виступі як учасників майнового обороту, правовому режиму юридичних осіб приватного права.

Таким чином, розвиток інституту юридичної особи та законодавства з цього питання в більшості країн відбувався нерівномірно, але наочним є прогрес у законодавчому становленні та врегулюванні поняття комерційної юридичної осо­би. На думку О.Кібенко, на початок XX ст. формуються основні сучасні види юридичних осіб комерційного характеру: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, повне та командитне товариства¹.

Інститут комерційної юридичної особи в Російській імперії бере початок з петровських часів, коли купцям приписувалося державою вести торгівлю компаніями. Тобто, наочним є втручання держави в створення, заснування комерц­ійних юридичних осіб, як це відбувалося у правових системах західних країн. Спірним є питання про правовий статус колективних комерційних утворень у Росії до XIX ст. На думку Шершеневича та Камінки, західноєвропейська compagnia та commenda — найбільш поширена форма комерційних колективних утворень в Росії до XIX ст., вважалися юридичними особами. Іншої думки дот­римуються Башилов, Гусаков, які заперечують існування статусу юридичної особи у зазначених товариств, крім акціонерного. Генезис російського дореволюційного законодавства нагадує, західноєвропейську модель але має свої особливості: держава тільки спочатку нав’язувала колективні форми провадження комерційної діяльності, але потім не встигала законодавчо регулювати и бурхливий розвиток. Найважливішими законодавчими актами, які закріпили форми комерційних юридичних осіб, були Торговий статут 1903 р, Звід законів цивільних 1910 p., що встановлювали форму повного товариства, товариства на вірі, акціонерного товариства, артельного товариства (форма подібна кооперативу).

Розвиток інституту юридичної особи в праві України відбувався під впливай російського цивільного законодавства XIX ст., але ще у процесі створенні проекту Зводу законів цивільних з'явилася збірка "Зібрання малоросійських прав 1807 p.", робота над якою проводилася по регіонах України, з урахуванням місцевих особливостей. Ця збірка відображала вплив ідей та рішень римського приватного права не лише тим, що імплементувала ряд структурних елементів, інститутів та правових, рішень, а й принциповий підхід – насиченість та гнучкість норм. "Зібрання малоросійських прав", на думку деяких вчених, вважається першим проектом Цивільного кодексу України, в основу якого було покладено литовське право, що було продуктом часткової рецепції римського права у його візантійській та західноєвропейській інтерпретаціях, а також німецьке та польське право, де мала рецепція римського права західноєвропейського типу¹. Однак даний законопроект, роботу над яким очолювали А.Повстанський, Ф Давидо­вич, П.Завадовський, не містив положень щодо інституту юридичної особи, що зумовлено соціально-економічним становищем України як аграрної країни.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяльність комерційній юридичних осіб здійснювалася переважно в кооперативних формах. Так, у 1883 р. у Львові була утворена "Народна торгівля" з філіями у різних містах та сотнями крамниць, а напередодні Першої світової війни провідному українському коо­перативному об'єднанню Галичини – Крайовому ревізійному союзу у Львові – через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано уже близько 600 кооперативів. Всього в Галичині (1913) діяло лише українських 1,3 тис. коопера­тивів, а існували ще польські та угорські².

У 60—80-і роки ХХ ст. в Україні виникають великі підприємства металургійної, вугільної, машинобудівної промисловості, але основні позиції при їх засну­ванні належать французькому, бельгійському, англійському та німецькому капіта­лам, близько 90% акціонерного капіталу належить іноземцям. Тому невипадковим та зрозумілим є перенесення західної практики та відповідно і теорії існу­вання інституту комерційної юридичної особи в правове поле України того часу. Правовий інститут юридичної особи радянська цивільна наука вирішувала переважно до юридичного статусу державних юридичних осіб (державних підприємств та державних установ). Розвиток комерційних юридичних осіб у радянські часи спостерігався в період нової економічної політики з 1921 р. до 1930 p., коли акціонерні компанії (близько 150), існували поряд із трестами синдикатами – своєрідними поєднаннями державних органів із державними підприємствами. З 30-х років єдиною можливою формою здійснення господар­чої діяльності стає державне підприємство. Радянські вчені-цивілісти створили чимало прогресивних та значущих для науки та практики концепції сутності юридичної особи, наукова та методологічна цінність яких безперечна й нині ("те­орія колективу", "теорія директора", "теорія персоніфікованого майна").

В сучасних умовах бурхливого розвитку ринкових відносин, становленням нового цивільного законодавства, інтеграцією до європейської спільноти погляди на сутність акціонерного товариства збагачуються, з'являються нові теорії. Однак акціонерне товариство потребує подаль­шого вивчення та вдосконалення, виявляються актуальними подальші теоретичні розробки наукових концепцій щодо цього складного інституту, особливо у період становлення законодавства України з цих питань.