Педагогіка
№ 1. Шляхи формування естетичної культури школярів. Зміст виховної діяльності, спрямованої на виховання естетичної культури учнів. Місце гуманітарних предметів в її становленні і розвитку.
Мета виховання естетичної культури не може бути розшифрована ізольовано від інших сторін формування особистості, усілякого прояви її відносин до навколишнього світу. Естетичне виховання - обов'язковий елемент формування всієї сукупності духовного багатства індивіда. Сам процес естетичного зростання становленні свідомості юнацтва може бути демократичний. Необхідно входження в свідомість дітей естетизації різних сфер життя
суспільства, як засобу виявлення самоздійснення творчих задатків.
Естетичне виховання здійснюється всієї системи цілеспрямованої діяльності, орієнтованої на досягнення у розвитку відповідних здібностей, навичок, а також отримання знань, що становлять у своїй сукупності необхідний суспільству рівень естетичної культури особистості.
Завдання естетичного розвитку в процесі профорієнтації - виявляти і розвивати творчо - естетичні задатки, нерозривно пов'язані з початковими трудовими навичками.
Проблема естетичного сприйняття розкрита в роботах психологів Л. В. Виготського, С. Л. Рубінштейна, Б. М. Теплова, П. Я. Якобсона, які підкреслювали що естетичне освоєння дійсності - це перш за все діяльно-емоційне сприйняття.
У концепції художнього виховання та освіти Б. Неменского наголошується, що фундаментом естетичного виховання школярів повинне стати викладання предметів художнього циклу, що триває протягом усього шкільного життя дитини. Проте на різних етапах навчання це має відбуватися по-різному, і в сенсі змістовних акцентів і в організаційному плані, з урахуванням логіки самого предмета та вікових особливостей дітей. Художній розвиток школярів розглядається як частина системи естетичного виховання, який починається ще в дитячому саду, в процесі знайомства дітей з навколишньою дійсністю і підготовки до вступу у доросле життя.
Перший етап 1-4 класи. Естетичне ставлення до життя є спільною основою для всіх видів художньої творчості, тому початковий курс естетичного виховання повинен являти собою не окремі історично обособившиеся види мистецтва, а цілісний курс общеестетіческого розвитку.
Курсу естетичного розвитку доцільно присвятити рік навчання
(Шестирічку), після чого він трансформується у викладання окремих художніх дисциплін. Ця диференціація початково необхідна, тому що лише фахівці з окремих конкретних галузях мистецтва можуть компетентно керувати творчою роботою дітей, знайомлячи їх у міру виникнення інтересу з необхідними професійними прийомами.
У цей період акцент викладання художніх дисциплін робиться на емоційну чуйність дитини при сприйнятті навколишнього світу.
Другий етап - 5-9 класи. Зросла аналітичність підлітка і його вікові особливості в оволодінні "еталонами" діяльності і поведінки людини створюють сприятливі умови для усвідомленого прилучення до художньої культури людства. У цьому віці вже можливо співтворче сприйняття творів мистецтва.
Третій етап - 10-11 класи. Провідною метою естетичного виховання в юнацькому віці є допомога старшокласникам у вирішенні власних світоглядних проблем, таких як пошуки сенсу життя, моральних орієнтирів, ідеалів, своєї індивідуальності, що в підсумку допоможе більш правильно пізнати себе і знайти своє місце в майбутньому житті.
У старших класах різні види мистецтва знову інтегруються в єдиний предмет, що дозволяє школярам осмислити світову художню культуру як ціле. Однак цей курс повинен бути доповнений обов'язковими практичними заняттями за вибором - дизайном, образотворчим мистецтвом, музикою, любительським кіно, відеозйомкою і т.д.
Вже в середніх класах потрібно передбачити широкі можливості для бажаючих випробувати себе, займаючись різними видами мистецтва у творчих гуртках, студіях за вільним вибором. У результаті в старших класах виділитися група учнів з особливими здібностями і стійким інтересом до того чи іншого виду мистецтва. У свою чергу, надана можливість поглиблювати знання, здібності, вміння у вподобаному виді мистецтва в подальшому дасть поштовх, стане своєрідним компасом у виборі професії.
Ефективним способом підвищення естетичної грамотності учнів може стати проведення додаткового курсу естетичного виховання в процесі профорієнтації. Вести заняття може викладач естетичного виховання, бібліотекар або запрошені фахівці.
№ 2. Національна доктрина розвитку освіти україни у 21 столітті. Про мету, приорітети та приципи формування особистості.
І. Загальні положення
Освіта - основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.
Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.
За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, здійснюється практичне реформування галузі згідно з Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").
Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою, суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв'язання їх нагальних проблем.
Актуальним завданням є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та дальше утвердження її національного характеру. Мають постійно оновлюватися зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним залишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти і науки.
Потребують державної підтримки дошкільна, загальна середня освіта у сільській місцевості, професійно-технічна освіта, навчання здібних та обдарованих учнів і студентів, а також дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку.
Необхідно істотно зміцнити навчально-матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, впровадити інформаційні технології, забезпечити ефективну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми потребують першочергового розв'язання.
В Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку, самоствердження та самореалізації особистості протягом життя.
Національна доктрина розвитку освіти (далі - Національна доктрина) визначає систему концептуальних ідей та поглядів на стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI століття.
ІІ. Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти
1. Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.
2. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:
особистісна орієнтація освіти;
формування національних і загальнолюдських цінностей;
створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;
постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;
розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;
пропаганда здорового способу життя;
розширення україномовного освітнього простору;
забезпечення освітніх потреб національних меншин;
забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;
розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;
органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;
запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;
створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;
інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.
№ 3. Індивідуальна та колективна робота класного керівника з батьками учнів
Форми роботи педагогів з батьками — це способи організації спільної діяльності та спілкування.
Робота педагогічних колективів шкіл з батьками здійснюється в двох напрямках: організаційна робота школи із сім'єю та підвищення педагогічної культури батьків.
В організаційній роботі школи з батьками доцільним є поєднання індивідуальних, групових, колективних та масових форм роботи.
Індивідуальними формами роботи вчителя з батьками є: відвідування сімей учнів удома, бесіди з батьками учня, листування тощо.
Відвідування сім'ї учня вчителем.
Учитель відвідує сім'ю учня з метою налагодження контактів з батьками, з'ясування загальної та педагогічної культури сім'ї, умов життя учня, консультування щодо єдиних вимог до дитини, обговорення відхилень у її поведінці, вжиття необхідних заходів щодо їх запобігання, залучення батьків до участі в роботі школи тощо. Відвідувати батьків учнів можна, маючи запрошення від них або домовившись заздалегідь. Несподіваний візит учителя викликає ніяковість, збентеження батьків. Під час зустрічі педагог має підкреслити позитивне в дитині, тактовно звернути увагу на недоліки, разом поміркувати над тим, як їх усунути. Дуже важливо створити атмосферу довіри і доброзичливості.
Перше відвідування сім'ї класним керівником є дуже відповідальним моментом, який найчастіше вирішує, чи будуть батьки прислухатися до порад учителя, співпрацювати зі школою в питаннях навчання та виховання дітей. До відвідування тієї чи іншої сім'ї вихователь готується заздалегідь: дізнається про її склад, матеріальне становище, освіту батьків, місце роботи, обмірковує можливі питання та відповіді на них, визначає, які дані про дитину потрібно отримати насамперед.
Звичайно, за один візит класний керівник не зможе отримати відповіді на всі питання, що його цікавлять. Тому не слід виявляти нетерпіння, переривати розповіді батьків та інших членів сім'ї. Бесіда з батьками має проходити у доброзичливому, спокійному тоні.
Індивідуальні бесіди з батьками відбуваються як за ініціативою самих батьків, так і за ініціативою педагога. Інтерес батьків до питань виховання, їхню ініціативу щодо бесіди з класним керівником на педагогічні теми потрібно заохочувати та стимулювати.
Не можна проводити бесіду з батьками у присутності дитини, якщо ви не впевнені, що ваше схвалення чи осуд школяра будуть сприйняті дорослими так, як ви цього бажаєте.
Не завжди бесіда з батьками має бути тривалою. Іноді буває достатньо короткої розмови, кількох вагомих слів.
Перевагою індивідуальної роботи є те, що наодинці з учителем батьки відвертіше розповідають про свої проблеми та труднощі у вихованні дітей. Дорослі мають бути переконані, що їхня бесіда з учителем залишиться між ними, що жодна їхня відверта думка не буде розголошена.
Індивідуальне спілкування з батьками дає вчителю можливість вибрати правильний підхід до дитини.
Листування передбачає періодичне надсилання батькам листів про успіхи учня в навчанні, старанність, уважність та відповідальність. Можна повідомити про певні труднощі дитини, попросити про зустріч. Варто висловити щиру подяку за гарне виховання дитини. Лист передають батькам через дитину, попередньо ознайомивши її зі змістом. Найчастіше листування використовують, коли класний керівник не може зустрітися з батьками у них удома або запросити їх до школи.
До групових форм роботи належать засідання батьківського комітету, робота з групами батьків тощо.
Батьківський комітет 1-го класу обирається на батьківських зборах у серпні-вересні. Зазвичай він складається з 3—5 осіб. Створюють батьківський комітет з метою демократизації управління виховним процесом, налагодження зворотного зв'язку сім'я — школа, для поточного коригування управлінських рішень, забезпечення єдності педагогічних вимог до учнів, надання допомоги сім'ї у вихованні та навчанні дітей. Комітет діє відповідно до положення про батьківські комітети загальноосвітніх шкіл. До роботи в ньому залучають найактивніших батьків, авторитетних людей з високою громадянською свідомістю, які виявляють інтерес до справ класу, школи. Батьківський комітет обирається на весь термін навчання учнів у початковій школі. Залежно від потреб класу, він змінюється: чи за кількістю, чи за розподілом обов'язків. Класний керівник скеровує діяльність батьківського комітету на розв'язаннянавчально-виховних завдань, що стоять перед класом. Члени батьківського комітету встановлюють контакт з громадськими організаціями, беруть участь в організації дозвілля дітей (прогулянок, екскурсій, походів у театри та кіно), допомагають класному керівникові проводити педагогічну пропаганду тощо.
Роботу з групами батьків вчителю доцільно починати зі спостереження за навчанням та поведінкою учнів та вивчення їхніх сімей. Застосування методів анкетування, опитування, вивчення шкільної документації, спостереження дозволить вчителю отримати потрібну інформацію та розподілити батьків на групи (за типом сім'ї, за помилками батьків у сімейному вихованні, за проблемами учня, що виникають у навчанні, спілкуванні з товаришами тощо). Деякі батьки можуть входити до кількох груп. Соціально-педагогічна робота вчителя з групами батьків сприяє активнішій участі батьків у взаємодії зі школою.
Основними колективними формами роботи з батьками є класні батьківські збори, лекції, бесіди, конференції, сімейні свята в класі («День матері», «Бабусина скарбничка» тощо).
На класних батьківських зборах заслуховуються повідомлення з різних питань виховання (доповідь, інформація вчителя, лікаря чи повідомлення батьків про досвід виховання дітей у сім'ї), підбиваються підсумки роботи з учнями за семестр, рік; вирішуються організаційні та господарські питання.
Тематика педагогічних бесід та доповідей на класних зборах визначається вчителем відповідно до річного плану роботи з батьками. При цьому неодмінно мають враховуватись інтереси та побажання батьків. Зміст такої бесіди повинен містити не тільки теорію питання, але й конкретні рекомендації. Бесіда з батьками передбачає жвавий обмін думками, участь у ній кожного з батьків.
Класні батьківські збори слід проводити раз на семестр. Проте, за можливості, краще організовувати їх частіше. Особливо це стосується батьків першокласників, які більшою мірою потребують педагогічних порад щодо організації життя, навчання та виховання дитини.
№ 4. Етнопедагогіка як важливий фактор розвитку наукової педагогіки.
Педагогічна наука довела, а навчально-виховна практика високорозвинених країн світу переконливо показала, що найкраща, найраціональніша школа – своя, національна,
побудована на звичаях і традиціях етнопедагогіки, з урахуванням здобутків педагогічної науки, де діти вчаться рідною мовою, якнайбільше дізнаються про свій народ, свято бережуть і примножують як національні, так і загальнолюдські духовні цінності. Кожен конкретний народ
через свою національну школу продовжується у своїх дітях, генезує свій національний дух, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя. Тому цілком природне і закономірне прагнення кожного цивілізованого народу мати свою національну школу.
Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід народу, з’ясовує можливості і ефективні шляхи реалізації його прогресивних ідей у сучасній науково-педагогічній практиці, виявляє способи встановлення контактів і взаємодії народної педагогіки з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і встановлює їх відповідність чи не відповідність сучасним завданням українського виховання. Здобутки української етнопедагогіки великі і незаперечні. Але чи маємо ми сьогодні таку наукову педагогіку, яка повністю відповідала б інтересам українського народу, нації, потребам відродження й розвитку української школи, утвердженню національної системи родинно-шкільного виховання? На жаль, не маємо. Головною причиною цього є те, що Україна декілька сторіч була позбавлена власної державності й перебувала у колоніальному становищі. Нині, на зламі століть і тисячоліть, український народ будує власну незалежну, самостійну, демократичну, правову державу. У відповідності до нових історичних завдань школа покликана формувати нове покоління своїх громадян.
Етнопедагогіка покликана формувати в підростаючого покоління власну національну ідеологію, яка нині виконує історичну функцію ідеології відродження, побудови держави на засадах народної правди, совісті, справедливості, гідності, гуманізму, шляхетності. Скарби народної виховної мудрості минулих епох сьогодні повинні служити завданням розбудови української державності. Відродження української народної педагогіки зовсім не означає повернення назад, у минулі історичні часи. Відроджуємо не лише тому, щоб відновити кращі надбання, а й для того, щоб наснажити науку сучасним змістом, високою народною духовністю, розвинутим інтелектуальним потенціалом, щоб міцно стати на грунт національних традицій і вивести Україну до світових висот цивілізації. Народна педагогіка зародилась на світанку людства і, постійно розвиваючись та шліфуючись, супроводить народ, націю протягом усієї їх історії. Педагогіка наукова сформувалась в окрему галузь знань порівняно недавно, в середині XVII століття, і пов’язана з діяльністю Я.А.Коменського. Творцем народної педагогіки є народ. Він не тільки активно творить свою виховну мудрість, а й водночас широко використовує її. Як народна, так і наукова педагогіки мають властиві їм ідеї й ідеали, принципи, форми і методи, зміст, структуру, засоби.
Українська етнопедагогіка репрезентується такими компонентами, як родинознавство (фамілологія), дитинознавство, батьківське виховання, материнська школа, народна дидактика, педагогічна династія, козацька педагогіка, педагогіка добросусідства і т.д. Великим набутком етнопедагогіки є те, що вона завжди непохитно й вірно служить народу, нації.
Українська етнопедагогіка започаткована творчим генієм народу, який з давніх-давен живе в центрі Європи. Тому вона щедро наділена рисами європеїзму. Про українців, як європейський народ, писали дипломати і письменники, учені й військові, які з різних причин відвідували нашу землю. Джозеф Маршаль, що був в Україні у 1769-1770 рр. і описав свою подорож у 1772 році, говорить про Україну наступне: "Україну застав я, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, не подібну до уяви, яку я створив про Україну на основі
прочитаних книжок" (Січинський В. Чужинці про Україну. - К.: "Довіра", 1992. - С. 161). Переїжджаючи через Україну (Київщину і Чернігівщину), Маршаль підкреслює, що "відчував себе вільним і безпечним, як у першому ліпшому англійському графстві (області), хоч тоді була війна з Туреччиною" (там же, с. 161). Про український народ Маршаль писав: "Сучасне українське покоління – це моральний і добре вихований народ; українські селяни – найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна, з огляду на скарби своєї природи, є найважливіша провінція Росії. Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні"
№ 5. Сутність учнівського самоврядування. Характеристика основних структурних компонентів учнівського самоврядування середньої школи.
Сутність зазвичай відображається у визначенні поняття. Аналіз педагогічної літератури і шкільної практики показує, що єдиної думки про суть учнівського самоврядування поки ще не вироблено. Під самоврядуванням розуміють здійснювану самими учнями діяльність, яка охоплює постановку мети, планування, способи реалізації плану, організацію обліку й контролю. Також вважають, що про самоврядування школярів можна говорити лише Тоді, коли йому делегуються управлінські функції.
Продуктивнішим є підхід, коли учнівське самоврядування розглядається як форма творчої співдружності вчителів і учнів, як спосіб вияву організаторських і виконавських здібностей та можливостей школярів у різних видах діяльності, спілкування та відносин, як засіб вироблення управлінських навичок і вмінь.
Ідеться про конкретне залучення учнів до справ навчального закладу, громади, суспільства, про розвиток лідерського потенціалу юнаків і дівчат у процесі навчання в школі. Самоврядування визначають як форму організації життєдіяльності колективу учнів, що забезпечує розвиток їх самостійності у прийнятті та реалізації рішень для досягнення громадсько-значимих цілей. Учнівське самоврядування трактують як залучення учнів до управління справами свого класу, школи. Під самоврядуванням розуміють цілеспрямовану, конкретну, систематичну, організовану і прогнозовану за результатами діяльність учнів, у процесі якої реалізовуються функції управління, спрямовані на вирішення завдань, визначених школою. Самоврядування розглядають як метод організації виховного колективу, як самостійність і виявлення ініціативи, прийняття рішення і його реалізацію в інтересах свого колективу чи організації.
Впровадження учнівського самоврядування в загальноосвітньому навчальному закладі визначають як оптимізацію управління шкільним життям на основі якнайширшого залучення учнів до цього процесу відповідно до принципів демократичного суспільства. Педагоги-практики та їх вихованці розуміють самоврядування як:
• організацію справ для свого класу, школи, для себе;
• вирішення завдань, визначених класним чи шкільним колективом;
• школу управлінської майстерності;
• школу відповідальності, довіри, взаємодопомоги, взаєморозуміння.
Таким чином, самоврядування у шкільному (класному) колективі можна визначити як дії дітей, що здійснюються самостійно чи спільно з дорослими членами шкільного співтовариства (батьками, педагогами) з планування, організації та аналізу життєдіяльності у школі (класі), спрямованої на створення сприятливих умов для спілкування і розвитку дітей, вирішення інших соціально важливих завдань.
№ 6. Виховання як цілеспрямована система формуваня особистості. Основні складові та фактори.
Вихова́ння — процес та практика засвоєння дитиною загальноприйнятих у суспільстві норм поведінки.
Термін “виховання” вживається в педагогічній науці в чотирьох значеннях:
у широкому соціальному, коли мова йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить в собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти та протиріччя; тут особистість може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й деформуватися, або, навпаки, загартуватись у боротьбі з труднощами, “робити саму себе”;
у широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності шкіл, технікумів, університетів та інших закладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними методичними рекомендаціями;
у вузькому педагогічному, коли виховання є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі, куратора в вищому навчальному закладі), щоб досягти певної мети в студентському колективі;
у гранично вузькому, коли педагог або батько вирішують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, у юнака прагнуть виховати чесність, ввічливість).
Виховання - соціальне цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних, організаційних) для засвоєння новим поколінням суспільно-історичного досвіду з метою підготовки до громадського життя і продуктивної праці. Виділяють виховання в широкому соціальному сенсі, включаючи в нього вплив на особистість суспільства в цілому, і виховання у вузькому значенні як цілеспрямовану діяльність, покликану сформувати систему якостей особистості, поглядів і переконань. Таким чином, виховання - це цілеспрямоване формування особистості на основі формування:
1) певних відносин до предметів, явищ навколишнього світу;
2) світогляду;
3) поведінки (як прояви відносин і світогляду).
Можна виділити види виховання (розумове, моральне, фізичне, трудове, естетичне і т. д.).
Різні типи суспільств у різні історичні часи по-різному розуміли мету і сенс виховання. У сучасну епоху метою виховання є формування особистості, яка високо ставить ідеали свободи, демократії, гуманізму, справедливості і має наукові погляди на навколишній світ. Формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості стає основною метою (ідеалом) сучасного виховання.
Формування особистості - об'єктивний і закономірний процес, в ході якого людина виступає не тільки як об'єкт впливу, але і як суб'єкт діяльності та спілкування. Формування особистості - це процес освоєння соціальної сфери суспільного досвіду, в результаті якого відбувається формування нових мотивів і потреб, їх перетворення і супідрядність.
ВІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ, напрям у педагогіці 2-й половині 19 - початку 20 ст., Заперечує доцільність систематичного і планомірно організованого виховання і відстоює саморозвиток дитини в ході самостійних занять. Історично теорії вільного виховання сходять до ідей природного виховання Ж. - Ж. Руссо. Спираючись на принцип педоцентрізма, прихильники вільного виховання (Л. М. Толстой, М. Монтессорі та ін) виступали з критикою систем авторитарного виховання, вимагали надання вчителю і учням права на творчість, вільне вираження своєї індивідуальності. Проблема вільного виховання налічує більш ніж двохсотлітню історію, якщо вважати що біля її витоків стоїть Ж.-Ж. Руссо. Дане визначення історичних рамок має умовний характер, тому що витоки вільного виховання чітко простежуються в полісної демократії Афін У - 1У ст. до н.е. Однак нас у даному випадку буде цікавити той період розвитку вільного виховання, коли воно оформилося в самостійний напрям педагогічної науки, тобто з другої половини ХУШ століття по теперішній час.
Ідея вільного виховання, висунута вперше в західноєвропейській педагогіці, починає інтенсивно розроблятися у вітчизняній педагогіці з другої половини Х1Х століття, набуваючи при цьому свої специфічні риси. Інтерес педагогів при цьому проявлявся як до самого процесу вільного виховання, так і до історії його розвитку.
Спочатку в роботах Ж.-Ж.Руссо, які і визначили стратегію розвитку даного напрямку, свобода трактується як благо. Аналіз суспільних процесів приводить його до думки, що в суспільному ладі з жорсткою соціальною ієрархією виховання корисно лише настільки, «наскільки доля узгоджується зі званням батьків; у кожному іншому випадку воно шкідливо». Ж.-Ж. Руссо бачить шкідливість традиційного виховання в тому, що воно ставить на чолі кута ті цінності, які притаманні сучасному суспільству, що характеризується «повним розбещенням моралі». У романі «Еміль, або Про виховання» ми читаємо, що «виховання шкідливо вихованцю вже по тих забобонам, якими воно наділяє його». Дана сентенція мала місце ще в «Міркуваннях про науки і мистецтва», де автор зазначав, що люди, які отримали традиційне виховання «постійно йдуть звичаєм, а не власному розуму і не сміють здаватися тим, що вони є насправді».
Виховання здійснюється насамперед через міжособове спілкування людей і має своєю основною метою розвиток світогляду, моралі, мотивації, характеру особистості, формування її рис та навичок соціально прийнятної поведінки. Навчання ж реалізується передусім через різні види предметної теоретичної та практичної діяльності; воно націлене у кінцевому рахунку на розвиток інтелектуальної, когнітивної сфери особистості. Навчання, таким чином, має справу з пізнавальними процесами особистості, а виховання – з її почуттями та міжособовими взаєминами.
Сказане зумовлює і специфіку методів виховання та навчання. Перші мають забезпечувати передавання соціальних цінностей та установок, формування почуттів, норм і правил поведінки, другі – передавання знань, формування умінь та навичок. Методи виховання фундуються на сприйманні та розумінні людиною людини, людської моралі та духовної культури, методи навчання – на сприйманні та розумінні людиною предметного світу, матеріальної культури.
Сказане дає підстави трактувати виховання (у такому конкретизованому розумінні) як процес організованого і цілеспрямованого впливу на особистість і поведінку дитини з метою формування в неї певних властивостей і якостей (І.Т. Огородніков, М.П. Пєтухов), як специфічний процес формування соціальних і духовних цінностей (І.Ф. Харламов, М.Д. Касьяненко), системи ціннісних орієнтацій і відповідної поведінки (Г.О. Балл, А.Д. Багаєва), як систему спрямованих впливів, з допомогою яких у індивіда формують бажані риси та якості (І.С. Кон).
Цілі виховання
Процес виховання істотно визначається своїми цілями. Останні не встановлені раз і назавжди, вони суспільно та конкретно-історично детерміновані. Зміна системи соціально-економічного устрою та суспільних відносин зажди призводить і до зміни цілей виховання. У кожному випадку цілі виховання задаються у вигляді тих вимог, які пред’являються особистості новими тенденціями розвитку суспільства.
У відносно стабільні періоди соціально-історичного розвитку цілі виховання досить стійкі та однозначні. В періоди значних соціально-історичних перетворень (а саме такий ми переживаємо зараз) вони стають досить таки невизначеними.
Поряд зі сказаним наголосимо, що основна мета виховання завжди полягає у формуванні та розвитку індивіда як особистості та індивідуальності, наділених тими якостями, які необхідні для успішного життя в суспільстві.
Кожне суспільство, якщо воно досягнуло певного рівня культурного розвитку і хоче його зберегти та підняти, має зберігати і продовжувати все краще зі свого історичного минулого. Тому цілі виховання завжди мають бути спрямованими на освоєння дітьми тих моральних цінностей, що по своїй суті не мають ні державних, ні історичних кордонів. До числа таких цінностей відносять свободу, відповідальність особи за те, що діється з нею і навколо неї, порядність, людяність, доброту та ін. Таким чином, загальна мета виховання полягає в тому, щоб виростити дітей високоморальними, духовно багатими, внутрішньо вільними і відповідальними особистостями.
Слід мати на увазі ще й таке. Традиційні інститути та методи виховання високоефективні тоді, коли мова йде про передавання та наслідування успадкованих від минулого цінностей і норм. Зумовлено це тісним взаємозв’язком останніх з відносно незмінними способом ведення господарства, екологічними умовами та соціальною структурою, які будуть успадкованими дітьми по мірі їх дорослішання. Ефективність виховання при цьому виявляється в тому, наскільки успішно діти засвоїли вироблені старшими поколіннями знання, уміння і навички, цінності.
Зараз ситуація в принципі інша. Темпи соціальних змін (науково-технічних, технологічних, інформаційних, культурних та побутових) зросли настільки, що вже ніхто не сумнівається: умови життя та праці сьогоднішніх дітей будуть істотно відрізнятися від умов життя і праці їх батьків та вихователів.
Все це заставляє по-новому розглядати проблему цілей та завдань виховання. Як відмічає І.С. Кон, життя і успішна адаптація до надзвичайно мобільного і динамічного суспільства майбутнього вимагає від людини одночасно двох рядів якостей протилежної спрямованості:
По-перше, людині має бути притаманне стійке ядро особистості, світогляд, спрямованість, соціальні та моральні переконання.
По-друге, людина має володіти високою психологічною лабільністю, гнучкістю, спроможністю засвоювати і переробляти нову інформацію та створювати на цій основі щось нове не лише в юності, але й у зрілому віці, коли старші, як правило, звикли обходитися старим багажем.
Поряд з такою загальною метою існує і цілий ряд спеціальних завдань виховання, детермінованих мінливими вимогами конкретного етапу соціально-економічного розвитку конкретного суспільства. Перехід до нового етапу соціально-економічного розвитку зумовлює і зміну таких специфічних завдань. До числа таких завдань, поставлених нинішньою ситуацією розвитку суспільства, можна віднести формування в дітей ініціативності, самостійності, прагнення до успіху, підприємливості тощо.