4. Загальна народна і літературна мова. Норми української літературної мови

. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й наголосу людей, що користуються українською, як рідною. Вона охоплює: діалекти, професійні та фольклорні елементи, жаргонізми, тощо. Літературна мова – один із складників загальнонародної мови – це відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголосах. Літ. Мова – основа духовної та матеріальної культури суспільства. Мовна норма – сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними до застосування, важливим позитивним показником – є сталість норми. Опанування мови сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепія (склалася на базі середньонадніпрянських говірок):

чергування голосних та приголосних у-в, і-й; з-зі-із; над-наді (Зустріч народних депутатів зі студентами, відбулася у Кривому Розі)

чітка без редукції вимова голосних, крім ненаголошених е-и, котрі наближаються один до одного, а також ненаголошеного –о- перед складом –у-(добро, болото, молоко)

не властиве акання (патріотичний вчинок, дотримання міжнародних угод, виступ міністра закордонних справ)

відсутність за глухістю дзвінких приголосних, які вимовляються завжди дзвінко в кінці слова та складу. (ліз-ліс; лід-літ; гриб-грип)

літерою щ позначаємо – шч (Київщина, Львівщина)

маємо середнє, «нейтральне» л, перед голосними е та и (легко, Олена)

Акцентуація (найменш усталена норма):

можливість двох наголосів (весня*ний – весняни*й; я*сний – ясни*й)

часто порушується наголос у словах з великою частотністю вживання (новий, близький, текстовий – всюду на останню частину; нови*й, нена*висть, ви*падок)

іменники чоловічого і жіночого роду, які мають у множині наголос на закінченні. В поєднанні з числівниками (два брати*, шляхи*)

Лексичні норми (відображають і утверджують словники):

в усній формі офіційно-ділового і публіцистичного стилів вживається група слів, які є калькою з російською (багато чисельний, всезагальний, співпадати)

вживання українських слів у невластивому їм значенні (відтак, це не отже, а потім; не відноситися, а ставитися)

не використовують повною мірою синонімічне багатство

написання антропонімів і топонімів (Сєверодонецьк, Бєлан)

Морфологія:

іменники ч.р м’якої групи другої відміни в р.в однини мають форми: лікаря, вівчаря, царя; іменники твердої й мішаної групи – маляра, пісняра

називний відмінок множини характеризується закінченням – і – для іменників м’якої та мішаної групи та закінченням –и– для іменників твердої групи – командири, маляри

у кличному відмінку іменники м’якої групи закінчуються на – ю -.

в давальному відмінку однини іменники ч.р закінчуються на –ові-, -еві-, -єві- (віддавати перевагу) та –у- -ю- (в родовому відмінку – театру, вітру, конгресу).

Синтаксис:

мінімізація використання прийменника –по- (проректор з наукової роботи)

прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджуються з означу вальним словом в роді, числі і відмінку (Книжечки з хімії були для неї цікавіші, від любовних романів)

слово одержати вживається у сполученнях з конкретними значеннями (одержати листа – дістати високу оцінку)

друг друга – один одного, одна одну, одне одного