68) Епітет і порівняння в стилістичному плані.

Епітет (від грец. έπίθετον — дода¬ток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. Так нази¬вається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача». Наприклад: «Здригнувся чорнокнижник: жовту п'ясть // підніс корчій-ним порухом, але // рука упала. Все кругом завмерло. // Не-рушна і безмовна ждала діва. // Ще мить — і закрутився дикий вихор // навколо гостя темного, а постать // його рідіти бистро почала // в свистючім вирі вітровім — і враз // розстала. Вихор зник. Глибока тиша» (М. Зеров). Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічно¬му означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характеро¬логічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виді¬ляє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка).

Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети. «Ці прикрашальні епітети—з'яв¬ляються в літературних школах певного напряму. За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означен¬ня предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди — широкий, море — синє, вітер — буйний, гай — зелений, орел — сизо¬крилий і т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виді¬ляє характерну рису не даного, конкретного предмета, а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Поряд з постійними на межі XVIII—XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-автор¬ським називається епітет, який виділяє не постійну — супро¬відну, канонізовану в межах літературного або індивідуаль¬ного стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Наприклад: «Проса по¬кошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою бла¬киттю. // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!» (М. Рильський).

Порівнянням (лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред¬метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. На¬приклад, в уривку з вірша В. Стуса: «У цьому полі, синьому, як льон, // де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк — блукало серед поля // сто тіней. В полі, синьому, як льон» — уявлення про синій колір поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому ознака синяви виявлена в концентрованішій формі. Порівняння має три¬членну будову:

1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.comparandum),

2) те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum),

3) те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за якою відбувається зіставлення (лат. tertium comparationis).

Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова «Брат з сестрою»: «Сія дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка, // Молодая, як травиця, // Рум'яная, як зірниця, // Із далекої чужини, // 3 козацької України...» — «предмет» порівняння— «сія дівка»; образ порівняння — «панночка», «травиця», «зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини «пригожа», «молода», «рум'яна».

Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте, поши¬рене, приєднальне, заперечувальне.

1. Простим називається порівняння, в якому порівню¬вані предмети зіставляються за однією або кількома одно¬рідними ознаками, наприклад: «Ніжна, вразлива, немов мі¬моза, з сумовитими очима...» (О. Кобилянська).

2. Поширеним називається порівняння, в якому порів¬нювані предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками, наприклад: «Слів є відмінна природа: одні є скучні і сіряві, // Як придорожні пили; другі, як свіжий пісок // На узбережжях відлюдних, нам радують око і душу; // Мужнє гранітне зерно треті нагадують нам; // інші — немов діаманти, що блиском споріднені з сонцем: // Розкіш таємну в душі будить їх радісна гра...» (М. Зеров).

3. Суть приєднального порівняння, за визначенням Б. Томашевського, полягає в тому, що «...спочатку подається пред¬мет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова „так" подається образ». Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно в індивідуально-авторській поезії:

Як човен веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить.

(Л. Боровиковськип)

4. Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма по¬рівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в інди¬відуально-авторській поезії вона найчастіше використову¬ється з метою стилізації:

Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, — Така його доля.

(Т. Шевченко) Порівняння, подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлен¬ня про предмет, про який ідеться, а й відображає емо¬ційне ставлення до нього мовця.