Пряма, непряма і невласне пряма мова. Основи сучасної української пунктуації.

Пряма мова - це точно відтворений чужий вислів із збереженням його лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. Вона, як правило, супроводжується словами автора, з яких стає відомо, кому належить пряма мова, за яких обставин і в який спосіб вона була висловлена тощо.

Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, всередині її або після неї: Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий!»; «Вам здається, - обізвалася сусідка, - що тепер море, як синій птах?».

Слова автора при прямій мові є синтаксичним центром, що організовує конструкцію з чужим мовленням. Вони є засобом уведення в розповідь чужого мовлення. Пряма мова разом із словами автора - особливий тип синтаксичної будови, близький до складного безсполучникового речення з різнотипними частинами, але пряма мова і слова авторе разом не становлять одного речення.

Іншим засобом передачі чужого мовлення є непряма мова, в якій не зберігаються особливості мовлення мовця, а лише передається загальний зміст сказаного, причому ця передача змісту чужого мовлення здійснюється від особи автора.

Непряма мова - це чуже мовлення, введене автором розповіді в текст у формі з'ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення. Вона не є самостійною синтаксичною одиницею, а разом із словами автора становить складнопідрядне з'ясувальне речення, в якому головна частина - це слона автора, а підрядна - непряма мова. В усному і писемному мовленні нерідко доводиться пряму мову замінювати непрямою. У такому випадку утворюється складнопідрядне речення, до головної частини якого (нею стають, як уже зазначалося, слова автора) приєднується з допомогою сполучників що, щоб, чи та сполучних слів займенниково-прислівникового походження підрядна частина, якою стає пряма мова.

Невласне пряма, або вільна непряма, мова є особливим стилістичним прийомом, за допомогою якого автор глибоко розкриває внутрішні почуття героїв, їхні думки, переживання, прагнення. Вона становить суміш непрямої мови з елементами прямої, зберігаючи певною міряю при цьому порядок слів, інтонацію, дослівні вислови, емоційність мови персонажів. Це так зване внутрішнє мовлення, яке передається письменником шляхом ніби перевтілення у свого героя.

Пунктуація - це розділ мовознавства про використання та вживання на письмі розділових знаків. Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття смислу написаного.

ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ПУНКТУАЦІЇ

Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та інтонаційному принципах. Згідно з цими принципами і відбувається вживання розділових знаків:

розділові знаки уживані, тому що:	приклади
структурний
вони ґрунтовно обумовлені у даному реченні	Минають дні, минає літо, настала осінь (Т.Шевченко)
смисловий
згідно смислу даного речення	В мене рука бистра, В мене шабля гостра -Тобі допоможу! (П.Усенко)
інтонаційний
згідно інтонації	А ви, оті невідомі герої, де Ви?

Усі три принципи пунктуації - структурний, смисловий та інтонаційний - в українській мові діють одночасно, один якийсь принцип виділити можна тільки умовно.