26. Організація та органи фінансового контролю

Ефективність фінансового контролю у вирішальній мірі залежить від правильної його організації та розподілу ролей, компетенції суб’єктів фінансового контролю. В цій справі уже існує значний досвід. Він переконує, що система органів, які здійснюють фінансовий контроль, аби діяти ефективно, не може будуватись довільно, аби як. Вона неминуче зумовлюється об’єктивними причинами і суспільними традиціями.

Фінансовий контроль є логічним продовженням і завершенням державного управління фінансами. Тому в країнах з розвинутими громадянським суспільством і ринковою економікою не придумують довільно яку б то не було систему органів фінансового контролю вона все одно виявилася б нежиттєздатною а застосовують до завдань фінансового контролю систему органів державного управління фінансами, яка уже склалася в країні давно. Ця система лише доповнюється окремими специфічними елементами і в загальних рисах має наступний вигляд: загальнодержавний фінансовий контроль; відомчий фінансовий контроль; аудит.

Функції державного фінансового контролю, як правило, розподіляються в них між вищими органами державної влади одночасно із закладами управління фінансовою та кредитногрошовою системою. Конкретні форми розподілу зумовлюються особливостями політичної системи держави. При цьому обов’язково враховується принцип розподілу та врівноваження влад.

На найвищому рівні державного фінансового контролю основні контролюючі функції покладаються на парламенти чи відповідні їх органи. Ними, як правило, створюються спеціальні комітети чи комісії з питань фінансів, бюджету, податків і інших питань фінансової політики, на які покладаються обов’язки контролю за дотриманням норм фінансового законодавства, за реалізацією фінансової політики органами виконавчої влади і головним інструментом її реалізації державним бюджетом. У федеративних державах парламент здійснює контроль і за дотриманням норм фінансового законодавства всіма членами федерації. Фінансовий контроль парламенту насамперед здійснюється в ході розгляду і затвердження проекту державного бюджету на черговий рік і звіту уряду про його виконання, а також в ході спеціальних парламентських слухань найпринциповніших, найгостріших і найскладніших питань фінансової політики держави, в ході обговорення і прийняття фінансового законодавства, в ряді інших випадків.

Оперативний державний фінансовий контроль здійснюють міністерство фінансів і інші державні органи, наділені функціями управління фінансами, а також спеціальні відомства державного фінансового контролю.

27. Предмет та метод цив льного права Укра ни

Складові цивільного права: наявність приватних осіб; приватний інтерес (основа); воля учасників, як умова вступу в цивільні правовідносини.

Цивільне право – система правових норм, що регулюють на засадах речової рівності майнові і немайнові відносини з метою наділення приватних осіб можливостями самоорганізації їхньої діяльності для задоволення їх власних (приватних) потреб.

Предмет цивільного права: майнові відносини, немайнові відносини.

Суб’єкти юридично рівні і незалежні один від одного для обох відносин.

Под методом гражданско-правового регулирования понимается совокупность приемов, способов и средств, с помощью которых соответствующая отрасль права воздействует на общественные отношения, составляющие её предмет.

Гражданское право регулирует общественные отношения на основе диспозитивности, равенства и взаимной оценки участников гражданского оборота, неприкосновенности собственности, свободы договора и недопустимости произвольного вмешательства кого-либо в частные дела.

Диспозитивность означает, что правовые нормы регулируют гражданские отношения лишь в случае, если иное не установлено соглашением (договором) сторон, участвующих в конкретном правоотношении. Этим сторонам гражданских правоотношений обеспечивается свобода волеизъявления в определении своих прав и обязанностей, ограничиваемая лишь незначительным количеством императивных (обязательных) норм, в том числе запретов, установленных в целях защиты общегосударственных интересов и интересов самих участников гражданских правоотношений (например, запрет злоупотребления правом).

Равенство сторон предусматривает невозможность предопределения поведения одной стороны отношений другой только в силу занимаемого ею в этом правоотношении положения (как, например, в административном или уголовном праве), а взаимная оценка подразумевает недопустимость постороннего вмешательства в процесс оценки сторонами выгод от заключаемого договора, что чаще всего реализуется в свободном установлении сторонами его цены и других условий.

28. Правоздатн сть та д здатн сть ф зично особи

Для того, щоб бути учасником цивільних відносин необхідно мати цивільну правосуб’єктність, елементами якої є цивільна право- та дієздатність.

Цивільна правоздатність – здатність мати цивільна права і обов’язки. Нею володіє кожен громадянин України. Виникає в момент народження і припиняється зі смертю. Правоздатність природна властивість кожної людини. Правоздатність – основа для правоволодіння. Ознаки цивільної правоздатності: всі громадяни незалежно від віку та стану здоров’я мають цивільну правоздатність; виникає в момент народження; припиняється зі смертю; рівність правоздатності громадян незалежно від походження, соціального і

майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти; невідчужуванність правоздатності та неможливість її обмеження (угода спрямована на обмеження правоздатності є недійсною). Обмеження правоздатності можливе як покарання за вчинення злочину, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права: обіймати певні посади, займатися певною діяльністю. Цивільна правоздатність – якісна категорія. ЇЇ зміст полягає у можливості набуття прав, а не в їх сукупності. Цивільна правоздатність – передумова правоволодіння. Це здатність мати цивільна права і обов’язки.

Цивільна дієздатність – здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати юридичні обов’язки. Види дієздатності: часткова (до 14 років), неповна (14-18 років), повна, обмежена, недієздатність.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість)2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Фізична особа у віці від 14-18 років (неповнолітня особа) має право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою ОБОХ батьків або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково ін особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків або піклувальника. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків, піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки або піклувальник.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

29. Юридична особо як суб' кт цив льних правов дносин

Юридична особа - це організація, що має відособлене майно, може від свого імені здобувати майнові й особисті немайнові права й мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному суді або в третейському суді (ст.23 ГК України).

Ознаки юридичної особи:

Наявність відособленого майна, тобто приналежного винятково юридичній особі, відособленого від майна яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи).

Наявність організаційної єдності, тобто організаційної цілісності юридичної особи: існування й участь у цивільному обороті як єдиного цілого закріплених в уставі (положенні) юридичної особи його різного роду органів, структурних підрозділів

Участь у цивільному обороті від свого імені, тобто не від імені яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи). Керівники філій і представництв юридичних осіб діють на підставі доручення, отриманої ними від юридичної особи до складу якого вони входять. Юридична особа завжди має своє найменування, що індивідуалізує (персоніфікує) його в загальній масі інших юридичних осіб.

Самостійна майнова відповідальність, тобто юридична особа відповідає за своїми обов'язками винятково своїм майном (відособленим від майна інших осіб), а не майном, наприклад, його засновників.

Правоздатність і дієздатність юридичних осіб здобуваються одночасно, виникають із моменту державної реєстрації юридичної особи.30. Позовна давн сть: поняття та строки в дпов дно до Цив льного кодексу Укра ни

31. Поняття та зм ст права власност

Пра́во вла́сності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Право власності можна розглядати в об’єктивному і суб’єктивному значенні. В об’єктивному значенні право власності визначається як сукупність або система правових норм, що регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності за змістом – це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи щодо володіння користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.

Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:

Його зміст охоплює три правомочності;

Суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права;

Об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути обэєктом права власності за умови їхньої індивідуалізації;

Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.

Складовими суб’єктивного права власності є правомочності – володіння, користування і розпорядження.

Правомочність володіння – це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. При наявності юридичних підстав володіння називають титульним. Воно пов’язане з волевиявленням власника. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним, незаконним і давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі, так і внаслідок протиправного заволодіння. Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Законне володіння називається титульним володіння.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його називають безтитульним. Незаконне володіння в свою чергу може бути добросовісним і недобросовісним. Добросовісне можу бути давнішнім. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим.

Правомочність користування – це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування може належати не тільки власникам, але й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів.

Правомочність розпорядження – це закріплена нормами права за власником можливість визначити долю належної йому речі шляхом знищення, відчудження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам.

Лише власник має право одночасно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Власник зобов’язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси горомідан, юридичних осіб і держави. Він несе тягар утримання належного йому майна і ризику випадкової загибелі речі. У випадках і в порядку, встановлених законами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речі.

Суб’єктивне право власності – це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися налужним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном.

Це означає, що суб’єктивне право власності є абсолютним. Власникові повинні протистояти усі інші особи, хоча кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

32. Форми власност в дпов дно до

цив льного

законодавства

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна.Усі форми власності є рівноправними.

2.2. Приватна власність.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Право приватної власності виникає на підставі отримання громадянином доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами приватної власності є:

- індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

- сімейніb підприємства, засновані на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, що проживають разом;

- приватні підприємства, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили;

- селянські (фермерські) господарства;

- підприємства, засновані на власності іноземних громадян

майно, що належить громадянам, у тому числі громадянам, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, а саме: житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, а також майно споживчого і виробничого призначення; твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці.

2.3. Колективна власність.

Право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передавання державних підприємств в оренду; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; державних субсидій; пожертвувань організацій та громадян, інших цивільно-правових угод.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівницьких товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

Власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать.

Вищими органами управління суб'єктів колективної форми власності є загальні збори, конференції, з'їзди тощо.

Окремі функції з господарського управління колективним майном можуть бути покладені вищими органами управління власника на створювані ними органи.

Суб'єктами права колективної власності є:

- орендні підприємства;

- організації орендарів;

- товариства покупців;

- кооперативи;

- колективні підприємства і, в тому числі, колективні сільськогосподарські підприємства;

- споживчі товариства та їхні спілки;

- господарські товариства;

- спільні підприємства;

- об'єднання недержавних підприємств (асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єднання);

- політичні партії, інші об'єднання громадян, релігійні організації та спілки цих структур.

2.4. Державна власність.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

2.4.1. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об'єктами права загальнодержавної власності є:

- майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;

- майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

- оборонні об'єкти;

- єдина енергетична система;

- системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

- кошти державного бюджету;

- національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

- державні резервні, страхові та інші фонди;

- майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

- майно державних підприємств;

- об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

У загальнодержавній власності може перебувати інше майно, а також майно, передане у власність України іншими державами, юридичними особами і громадянами.

2.4.2. Суб'єктами права комунальної власності є:

- Республіка Крим в особі її Верховної Ради;

- адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Об'єктами права комунальної власності є:

- майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Республіки Крим та утворюваних нею республіканських органів;

- майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів;

- кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

- майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

- майно підприємств комунальної власності;

- місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власніть Республіці Крим, області, району чи іншій адміністративно-територіальній одиниці іншими суб'єктами права власності.

33. Набуття права власност в дпов дно до Цив льного кодексу Укра ни

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх. Похідні - коли право власності виникає на основі правочинів, здійснених між попередніми власниками і набувачем речі.

Право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

• Право власності на новостворене майно виникає з моменту завершення створення цього майна, а коли законом встановлена його реєстрація, то з моменту державної реєстрації.

• Право власності на нову річ,

•привласнення загальнодоступ дарів природи

• Право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речей

• Право власності на іменні цінні папери набувається:

а) при документальній формі випуску — з моменту перереєстрації цінних паперів на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних цінних паперів;

б) за ордерним цінним папером — з моменту нанесення на цей папір передавального напису — індосаменту.

• Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після закінчення шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не було встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних зі знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).

• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців -- інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.

• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

• У разі виявлення скарбу, що містить речі, які належать до пам'яток історії та культури, вони є власністю держави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення

• фізична чи юридична особа, що не є власником май-але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває права власності на це майно (набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхом приватизації державного майна та майна територіальної громади.

• Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте у власність на підставах, не заборонених законом.

34. Види та форми правочин в у цив льному прав Укра ни

Правочини – дії осіб, спрямовані на набуття, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків.

Особливості: це правомірні дії; впиняється між сторонами, що є рівноправними і мають право- і дієздатність; вольовий акт, направлений на юридичні наслідки.

Сутність: воля (мотивоване бажання особи досягти правового результату); волевиявлення (зовнішнє вираження волі, завдяки якому вона стає доступною для розуміння іншими суб’єктами). Правова мета, заради якої вчинюється правочин – підстава правочину. Юридичні наслідки, що виникають в результаті правочину – правовий результат.

Види:

1. за критерієм наявності сторін: односторонні;двосторонні; багатосторонні

2. за критерієм оплатності: оплатні (одна сторона повинна здійснити певну дію: сплатити гроші, надати товар, зробити послуги, виконати роботи – в обмін на здійснення дії іншою стороною. Оплатними можуть бути дво- та багатосторонні правочини); безоплатні (не передається нічого в обмін на дії однієї сторони. Односторонні правочини є безоплатними).

3. за критерієм моменту виникнення правовідносин між сторонами: консенсуальні (набирають чинності з моменту досягнення угоди по істотним умовам правочину. Консенсуальними є більшість правочинів); реальні (крмі угоди потрібна і передача речі, або вчинення інших дій: договори позики, дарування, схову (зберігання), перевезення вантажів).

4. за критерієм очевидності правової мети: казуальні; абстрактні.

5. за тривалістю: строкові; безстрокові

6. за межами класифікації: укладені під умовою; фідуціарні

Форма правочину – зовнішнє відображення внутрішньої волі сторін. Правочини можуть укладатися в усній формі, письмовій формі, шляхом здійснення конклюдентних дій, мовчання.

35. Захист права власност у в тчизняному цив льному прав

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави. Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб. В цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні , або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності.

36. Спадкування за запов том

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом.

Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

37. спадкування за законом

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

38. П дпри мницьке право Укра ни: предмет та джерела правового регулювання

39. Порядок державно ре страц ф зичних ос б-п дпри мц в

40. Порядок державно ре страц юридичних ос б

42. Предмет та метод С мейного права

Сп-сукупність прав норм , регулюючих особисті немайнові та похідні від них майнові відносини фіз. Особ, виникаючих на основі браку чи сімї.Метод-диспозитивний. Предметом тієї або іншої галузі права прийнято називати коло тих суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.ВІДПОВІДНО до цього предмета сімейного права є відносини за висновком шлюбу, припиненню шлюбу й визнанню його недійсним, майнові й немайнові відносини між членами родини - подружжям, родителями й дітьми (усиновителями й усиновленими), а у випадках, передбачених сімейним законодавством, - між іншою родичкою й іншими особами, а також форми й порядок обладнання в родину дітей, що залишилися без піклування батьків. Сім’я- коло особ, пов’язаних правами та обов’язками , випливаючи ми з шлюбу, юродства, усиновлення чи ішної форми прийняття дітей на виховування. Джерела:Сімейний кодекс У, Громад кодекс, закон У «о гос регістр актів..», приказ мін юстиції «про утв правил регул актів громад стану».

43. Шлюб: порядок його укладання та умови одруження

Шлюб-це сімейний союз чоловіка та дружини, зареєстрований у гос органі регістрації актів гром стану. Умови укладання: 1.вік 2. згода 2х сторін 3. щоб не було родинний зв 4. оповістити про хвороби(якщо знають) 5. немає іншого шлюбу

Порядок заключення: 1.подати спільну заяву до органів РАГСа 2. через 1 місяць(средн) відбув укладання шлюбу, видача свідоцтва 3. торжество)

44. Порядок та п дстави роз рвання шлюбу в дпов дно до С мейного кодексу Укра ни

Шлюб припиняється внаслідок смерті, оголошення померлим одного І подружжя, а також шляхом розлучення за заявою одного з подружжя чи за спільною заявою.

45. Майнов , особист немайнов права та обов'язки подржжя в дпов дно до С мейного кодексу Укра ни

немайнові права: 1.право на повагу своєї індик 2 на материнство та батьківство 3 зміну фамілії 4 на дух і фіз. Розвиток 5 свободу та особисту недоторканість 6 на припинення шлюбних відносин 7 сумісне виховування дітей

майнові відносини: 1.особисте майно (подарунки,у спадок,нажито до шлюбу,під час шлюбу на власні гроші,речі особистого користування,премії,нагороди) 2.сумісно нажите майно ділиться пополам, незалежно від участі кожного з подружжя у формування спільного майна. Як під час шлюбу так і після його розторгнення працездатний повинен утримувати непрацездатного. Усі майнові відносини (управління майном,утримання подружжя) визначаються сім кодексом якщо іншого не установлено у брачному контракті. Шлюбний договір може бути укладений особами, що подали заява про реєстрацію шлюбу, а також чоловіками. Шлюбний договір укладається в писемній формі й нотаріально засвідчує.На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірвуть за рішенням суду на підставах, що мають істотне значення, зокрема у випадку неможливості його виконання.

46. Майнов , особист немайнов права обов'язки батьк в та д тей

До майнових прав та обов 'язків батьків та дітей належать:

1. П та О батьків спільно упраляти майном дітей

2.О батьків утримувати неповнолітніх і непрацездатних дітей, які потребують мат допомоги, в тому числі обов'язок утримувати повнолітніх дітей (до досягнення 23-річного віку

3. Об повнолітніх дітей утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують мат допомоги, а також брати участь у додаткових витратах на батьків, спричинених тяжкою хворобою, інвалідністю або нікчемністю.

Батьки можуть, бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Порядок нарахування та стягнення аліментів з батьків на користь дітей регулюється главами 15, 16 Сім кодексу. Мін розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим 30% прожит мінімуму для дитини відпов віку.

47. П дстави усиновлення д тей, позбавлених батьк вського п клування

48. Предмет та джерела трудового права

Трудове право - це сукупність правових норм, які регулюють трудові правовідносини працівників всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності.

Джерела трудового права

Це - офіційний акт нормотворчості держави або прийнятий з її дозволу, яким встановлюються, змінюються і скасовуються правові норми, що регулюють відносини, які є предметом трудового права:

• Конституція України;

• Міжнародні правові акти про працю;

• Закони України, що містять норми трудового права;

• Кодекс законів про правдо України (далі КЗпП);

• Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини;

• Локальні правові акти.

49. Трудовий догов р та порядок його укладання в дпов дно до д ючого трудового законодавства Укра ни

Трудовий договiр - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, чи фізичною особою, за якого працівник зобов'язується виконувати роботу визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором або угодою сторін.

Законодавством передбачено дві форми укладення трудового договору: усну та письмову. Як свідчить практика, трудові договори укладаються, як правило, в усній формі, хоча це суперечить ст. 24 КЗпП України, в якій передбачено, що трудовий договір укладається, зазвичай, у письмовій формі.

При укладенні трудового договору фізична особа подає обов'язково такі документи — паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, оформлену в установленому порядку. У випадках, передбачених законодавством, також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи. Зокрема, фізичні особи, які не досягли 16 років, — свідоцтво про народження; особи, які звільнені із

Збройних Сил України, Служби безпеки, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України та інших військових формувань, — військовий квиток. Особами, які вперше працевлаштовуються, подається диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку.

При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну належність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Роботодавець при укладенні трудового договору зобов'язаний ознайомити працівника з колективним договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку та іншими локальними нормативно-правовими актами, які регулюють його працю.

Роботодавець вправі запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками у разі виконання ними трудових обов'язків при безпосередньому підпорядкуванні або під контрольності один одному.

Укладається, як правило, у письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим:

1) при організованому наборі працівників;

2) при укладанні трудового договору про роботу в районах з особливими природними, географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я;

3) при укладанні контракту;

4) у випадках, коли працівник наполягає на укладанні трудового договору у письмовій формі;

5) при укладанні трудового договору з неповнолітніми;

6) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Трудовий договір на невизначений строк

Безстрокові договори укладаються на невизначений строк. Сторони не обумовлюють строк дії, саме це дає змогу працівникові розірвати його за власним бажанням у будь-який час і з будь-якої причини.

Строковий трудовий договір

Це - договір укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін. Строкові договори можуть бути такими:

• На визначений строк, якщо в договорі встановлюється конкретна дата його закінчення.

• На час виконання певної роботи - час закінчення, пов'язаний з моментом закінчення роботи, для виконання якої укладається договір.

• Трудові договори на тимчасову роботу (2-4 місяці).

• Трудові договори на сезонну роботу (протягом 6 місяців).

50. Обов'язков та факультативн умови трудового договору

51. Строки випробування при прийнятт на роботу в дпов дно до д ючого трудового законодавства Укра ни

З метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається, при укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування, що повинно бути зазначено в наказі (розпорядженні) про прийняття його на роботу. Загальний строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати трьох місяців, за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації — шести місяців, а при випробуванні при прийнятті на роботу робітників — не може перевищувати одного місяця.

Крім того, законодавством встановлені й інші випадки, а саме: до шести місяців — при прийнятті на державну службу та до органів місцевого самоврядування, до одного року — для служби в органах внутрішніх справ, а від шести місяців до одного року — при прийнятті посадових осіб до державної податкової служби.

Строк випробування не може бути подовжено, окрім відсутності працівника в цей період на роботі через тимчасову непрацездатність або інші поважні причини. В такому разі строк випробування продовжується на відповідну кількість днів, протягом яких працівник був відсутній. При закінченні строку випробування та подовженні працівника на роботі, він вважається таким, що витримав випробування. А при встановленні в зазначений період невідповідності працівника роботі, на яку його прийнято, роботодавець вправі розірвати з ним трудовий договір.

Одночасно законодавством встановлені умови, за наявності яких випробування застосовувати заборонено: при прийнятті на роботу неповнолітніх; молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи; при прийнятті на роботу в іншу місцевість та при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію.

52. Порядок припинення трудового договору з н ц ативи прац вника в дпов дно до КЗпП Укра ни

Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника залежить від того, чи це є трудовий договір, укладений на визначений строк чи строковий договір.

Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

При відсутності у заяві працівника прохання про звільнення його до закінчення строку попередження, розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору до настання двотижневого строку є незаконним.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Чинним законодавством працівнику надано право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Слід зазначити, що строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

Спори про дострокове розірвання трудового договору вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

53. Порядок та п дстави припинення трудового договору з н ц ативи власника або уповноваженого ним органу в дпов дно до КЗпП Укра ни

Законодавстом визначено ряд випадків, за якими трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом.

До них належать:

- зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

- виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;

- систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

- прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

- нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

- поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

- поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

- вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

При цьому слід зазначити, що при звільненні працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з причин незалежних від них, а саме, за скороченням чисельності або штату працівників, при виявленій невідповідності обійманій посаді або виконуваній роботі і при поновленні на роботі іншого працівника, який раніше виконував цю роботу, власник або уповноважений ним орган повинен запропонувати працівникові переведення на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення у разі нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування працівника у відпустці.

Проте, це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Законодавством також визначені додаткові підстави для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окемими категоріями працівників за певних умов.

Так, крім вищезазначених підстав, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

- одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації всіх форм власності, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

- винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

- вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Правило про недопустимість звільнення працівників в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосується також всіх додаткових підстав розірвання трудового договору.

Розірвання трудового договору у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу; вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, може здійснюватись лише з додержанням вимог статті 43 Кодексу законів про працю України.

Зазначена стаття Кодексу передбачає, що для звільнення працівника необхідно отримати попередню згоду профспілкового органу. Винятки з цього правила наведено у статті 43-1 цього Кодексу, де, зокрема, зазначено, що звільнення працівника без згоди профспілкового органу допускається, якщ.

54. Робочий час в дпов дно до д ючого трудового законодавства Укра ни

55. Час в дпочинку в дпов дно до д ючого трудового законодавства Укра ни

56. Дисципл нарна в дпов дальн сть прац вника в дпов дно до КЗпП Укра ни

Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці методами переконання, виховання, а також: заохочуванням за сумлінну працю. До порушників трудової дисципліни застосовується дисциплінарна відповідальність, яка є одним з видів заподіяну підприємству, установі, організації. Дисциплінарна відповідальність – це один з видів юридичної відповідальності. Вона полягає в обов'язку працівника відповідати перед власником або уповноваженого ним органом за скоєний ним дисциплінарний проступок і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права (догана або звільнення). Для окремих категорій працівників законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути застосовані й інші види дисциплінарних стягнень. Власник або уповноважений ним орган може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу. У юридичній літературі під дисципліною прийнято розуміти суворе і неухильне виконання норм і заснованих на них розпоряджень, що над­ходять від держави в особі його органів і посадових осіб. У широкому розумінні службова дисципліна є визначеною формою суспільного зв'язку між людьми по зміцненню правопорядку в процесі їх спільної діяльності. У ст. 139 Кодексу законів про працю України сказано, що працівники повинні працювати чесно і самовіддано, своєчасно й точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, дотримуватись трудової та технічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудову угоду.

57. Повна матер альна в дпов дальн сть стор н трудового договору

Матеріальна відповідальність являє собою обов'язок працівника відповісти перед роботодавцем за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків і відшкодувати збиток.

Умови і підстави наявність відносин між тим, хто завдав збитку і власником. Наявність прямого дійсного збитку (втрачена вигода, нестриманий прибуток за трудовим законодавством не відшкодовується).'Збиток заподіяно винними, протиправними діями працівника (провину особи доведено).

Повна матеріальна відповідальність полягає в обов'язку працівника відшкодувати заподіяні збитки у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі,організацій.

Повна матеріал відповід настає у випадках, коли:

1. Про це укладено письмовий договір між власником і працівником.

2. Майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або ін. разовими документами.

3. Шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

4. Шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані.

5. Шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, спеціального одягу, вимірювальних приладів виданих підприємством працівникові в користування.

6. Шкоди заподіяно при виконанні трудових обов'язків (після роботи).

7. Відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду при виконанні трудових обов'язків.

8. службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

58. Обмежена матер альна в дпов дальн сть стор н трудового договору

Матеріальна відповідальність являє собою обов'язок працівника відповісти перед роботодавцем за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків і відшкодувати збиток.

Обмежена матерільна відповідальність полягає в обов'язкові працівника відшкодувати заподіяний збиток у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середньомісячного заробітку.

Обмежену матеріальну

відповідальність несуть у випадках:

• працівники - за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів; за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спецодягу, виданих підприєм¬ством, установою, організацією; 1 керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню, зіпсуттю матеоіальних чи пюшових цінностей.

59. Крим нальне право: поняття, предмет джерела правового регулювання

Кримінальне право виникає разом з виникненням права в цілому на відповідному етапі розвитку суспільства. Його основним завданням є боротьба з вчинками членів суспільства, які суперечать загальноприйнятим нормам та стандартам, визнаним у конкретній спільності людей на відповідному етапі соціального розвитку. поняття «кримінальне право» вживається в двох значеннях: 1) як галузь права і 2) як наука кримінального права, тобто як теорія кримінального права, навчальна дисципліна. Кримінальне право як наука — це система наукових ідей, теорій, поглядів, понять, пов’язаних з кримінальним правом як галуззю права. кримінальне право як галузь права — це система юридичних норм, встановлених вищим органом законодавчої влади, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, котрі встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права. Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, який прийнятий 05.04.01 і набрав чинності з 01.09.01. Він являє собою систематизований законодавчий акт, що складається із Загальної та Особливої частин.

60. Поняття та ознаки злочину в дпов дно до крим нального законодавства Укра ни

Згідно з УК злочином є передбачене УК суспільно небезпечна виновна діяльн(або без дія) що здійснена суб.злочину. Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на

злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. 2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене

покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років,

або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене

покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у

виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене

покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Стаття 13. Закінчений та незакінчений злочини 1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі

ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої

частини цього Кодексу. 2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

61. Крим нальна в дпов дальн сть та п дстави (склад злочину)

Кримінальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційного характеру.

Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс України встановлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарання, передбачає підстави, порядок, межі їх призначення.

По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину.

По-третє, кримінальна відповідальність - це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.

У ст. З КК України передбачено підстави кримінальної відповідальності, В ній зазначено, що кримінальна відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, яке передбачено кримінальним законом як суспільне небезпечне. Сукупність ознак, які визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.

62. Крим нальне покарання та його види

Стаття 50 1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

ВИДИ-1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

63. Характеристика злочин в проти власност в дпов дно до Крим нального кодексу Укра ни

Злочини у сфері господарської діяльності -— це передбачені нормами КК суспільно небезпечні, винні діяння, які посягають на суспільні відносини, що складаються у процесі господарської діяльності.В залежності від безпосередніх об'єктів злочинів, які входять у дану групу, усі злочини у сфері господарської діяльності можна систематизувати наступним чином:1 злочини у сфері фінансової, банківської та бюджетної сист.2 злочини у сфері підприємництва, конкуренції, банкрутства і обігу цінних паперів 3 злочини у сфері обслуговування споживачів 4 злочини у сфері приватизації державного та комунального майна. Безпосередніми об'єктами даних злочинів виступають конкретні охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, які складаються у певній сфері господарської діяльності. За особливістю конструкції об'єктивної сторони складу злочину більшість злочинів у сфері господарської діяльності відносяться до злочинів з формальним складом. Тобто для визнання цих злочинів закінченими не потрібно настання суспільно небезпечних наслідків, достатнім є лише вчинення суспільно небезпечного діяння. Суб'єктивна сторона злочинів у сфері господарської діяльності характеризується виною у формі умислу. Окремі злочини передбачають мотив або мету у якості обов'язкових ознак суб'єктивної сторони складу злочину.

64. Злочини у сфер службово д яльност : поняття та види

Посадовими називаються злочини, що вчинюються посадовими особами з використанням наданих їм законом прав і повноважень на шкоду інтересам служби, або невиконання чи неналежне виконання ними своїх посадових обов'язків. Всі посадові злочини посягають на державне чи громадське управління як певну систему суспільних відносин. Безпосередніми об'єктами цих злочинів можуть бути, поруч з державним чи громадським управлінням, також відносини власності, система господарювання, особа, громадська безпека та деякі інші важливі суспільні цінності, блага. Залежно від конкретних особливостей окремих посадових злочинів і їх законодавчої конструкції всі вони віднесені за ознаками безпосереднього об'єкта посягання до різних розділів Особливої частини Кримінального кодексу. Головним у визначенні посадових злочинів є ознаки суб'єкта - посадової особи. Відповідно до закону (ст. 364 КК України) посадовими визнаються особи, які постійно чи тимчасово виконують функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Певне суспільне небезпечне діяння може бути визнане посадовим злочином і кваліфікуватися за відповідною статтею Кримінального кодексу лише у тому випадку, якщо воно вчинене посадовою особою, тобто особою, яка була наділена повноваженнями представника влади або яка виконувала обов'язки, пов'язані з організаційно-

65. Склад та категор земель зг дно Земельного кодексу Укра ни

Земельне право — це комплексна галузь права України, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів.

Залежності від того, чи поширюються принципи на всю систему права, або на декілька областей, або на одну галузь права, принципи права поділяються на загальноправові, міжгалузеві та галузеві. Галузеві принципи є тим фундаментом, на якому створюються і реалізуються норми конкретної галузі права.

Систему принципів земельного права становлять як загальноправові принципи, притаманні земельному праву як складової частини системи права України, так і галузеві, притаманні земельному праву як окремої галузі цієї системи.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слугують основою для правозастосовчих, інтерпретаційних та інших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати право застосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, джерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст.5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежувати джерела земельного права від інших галузевих джерел. Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб’єктами правотворчості.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи:

· ті, що є волевиявленням держави та органів влади

· ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на:

· конституційні

· законодавчі

· підзаконні

· локальні