10. Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель.

Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною — укріплення-городища обносили земляними валами та ровами з дерев'яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Переяслав мав також троє воріт — Княжі, Єпископські та Кузнецькі. У Новгороді-Сіверському — Чернігівські та Курські ворота. У Володимирі — Київські та Гридшині. Це були на той час складні споруди. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне ворітьми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщення з банею, вкритою золотими листами. У Володимирі-на-Клязьмі також існували Золоті ворота, що нагадували київські. Такий тип укріплень був типовим для більшості міст Русі, що засвідчують археологічні розкопки в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві та інших містах. З часом на валах почали ставити вежі для слідкування за околицями міста, так звані "сторожові башти".

Археологічними дослідженнями виявлено залишки ряду кам'яних будівель цивільного призначення. Їх, правда, було не так багато, як дерев'яних. За даними сучасної археологічної науки найстаршою архітектурною пам'яткою, зведеною із каменю в Києві у середині X ст., був палац Ігоря та Ольги. Це велика двоповерхова споруда зі стінами з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїка, фрески, позолота.

Володимирова доба характеризується вже наявністю значної кількості мурованих цивільних споруд. У Києві знайдено фундаменти трьох великих будівель світського характеру. Одна з ним мала велику центральну кімнату. Це могла бути, на думку дослідників, гридниця (зал для прийому гостей) або ж тронний зал, у якому Володимир міг приймати послів та влаштовувати учти. Археологами виявлено рештки будинків поблизу Десятинної церкви. На їх думку, це, можливо, терем єпископа та школа.

Чимало мурованих будинків за князя Ярослава Мудрого значно збільшується. Було зведено новий княжий палац, який дістав назву "великого" або "Ярославового двору". Неподалік колишньої Ірининської церкви виявлено залишки великої кам'яної споруди. Свої палаци зводили Ізяслав, згодом син Мономаха — Мстислав. Їх архітектура нам невідома, але літописні свідчення вказують на те, що вони були двоповерховими, мали "сіни" та галерею, що сполучала дві половини будівлі, великі гридниці-зали, у яких відбувалися урочисті зустрічі послів, учти і таке інше. Рештки цих будівель свідчать про їх пишноту: наявна орнаментація золотом, мармуром, мозаїками, фресками. Сам київський "кремль" або "дитинець" характеризувався наявністю в ньому багатьох кам'яних споруд — це й двір митрополита, обнесений кам'яним муром, неподалік від храму св. Софії, двори багатьох бояр з теремами та "домашніми" церковками тощо. Літопис навіть поіменно позначає, де і які стояли тут палаци та інші споруди, називає ці двори — Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдін, Ратьшин, Путятін і тощо.

Кам'яне цивільне зодчество ширилося й поза межами Києва. Сьогодні з певністю можна казати, що пишними палацами були прикрашені й Чернігів, Переяслав, Білгород та інші князівські міста. Щоправда, від цих будівель у кращому разі досі залишилися лише фундаменти та уламки стін, але й вони є мовчазними свідками того, що тут за часів Київської Русі стояли пишні, оздоблені золотом та розкішними розписами князівські палаци.

Архітектура

Недарма говорять, що архітектура - це душа народу, втілена в камені. До Русі цього відноситься лише з деякою поправкою. Русь довгі роки була країною дерев'яною, і її архітектура, поганські молитовні, фортеці, тереми, хати будувалися з дерева. У дереві руська людина, насамперед як і народи, що жили поруч із східними слов'янами, виражала своє сприйняття будівельної краси, почуття пропорцій, злиття архітектурних споруд із навколишньою природою. Якщо дерев'яна архітектура восходить в основному до Русі поганського, то архітектура кам'яна пов'язана з Руссю вже християнською. На жаль, древні дерев'яні будівлі не збереглися до наших днів, але архітектурний стиль народу дійшов до нас у пізніших дерев'яних спорудах, у древніх описах і малюнках. Для руської дерев'яної архітектури була характерна багатоярусність будівель, увенчивание їхніми башточками і теремами, наявність різного роду прибудов - клітей, переходів, сіней. Вигадливе художнє різьблення по дереву була традиційною прикрасою руських дерев'яних будівель. Ця традиція живе в народі і до теперішнього часу.

Перша кам'яна будівля на Русі з'явилася наприкінці X в. - знаменита Десятинна церква в Києві, споруджена за вказівкою князя Володимира Хрестителя. На жаль, вона не збереглася. Зато донині стоїть знаменита київська Софія, зведена декількома десятиліттями пізніше.

Обидва храми були побудовані візантійськими майстрами зі звичної для них плінфи - великої пласкої цегли розміром 40/30/3 см. Розчин, що з'єднує ряди плінфи, являв собою суміш вапна, піску і товченої цегли. Червона плінфа і рожевий розчин робили стіни візантійських і перших руських храмів нарядно-смугастими.

Будували з плінфи в основному на півдні Русі. На півночі ж, у далекому від Києва Новгороді, віддавали перевагу каменю. Правда, арки і склепіння викладували все-таки з цегли. Новгородський камінь «сірий плитняк» - природний грубий валун. З нього без всякого обробітку клали стіни.

Наприкінці XV в. На Русі з'явився новий матеріал - цегла. Він одержав широке поширення, тому що був дешевше і доступніше каменю.

Світ Візантії, світ християнства, країн Кавказу привнесли на Русь новий будівельний досвід і традиції: Русь сприйняло спорудження своїх церков по образу хрестово-купольного храму греків, квадрат, розчленований чотирма стовпами, складає його основу, що примикають до підкупольного простору прямокутні осередки утворять архітектурний хрест. Але цей зразок грецькі майстри, що прибули на Русь, починаючи із часу Володимира, а також працюючі з ними руські умільці застосовували до традицій руської дерев'яної архітектури, звичної для руського ока і милої серцю, якщо перші руські храми, у тому числі Десятинна церква, наприкінці X в. були вибудовані грецькими майстрами в суворій відповідності з візантійськими традиціями, то Софійський собор у Києві відбив сполучення слов'янських і візантійських традицій: на основу хрестово-купольного храму були поставлені тринадцять веселих глав нового храму. Ця східчаста піраміда Софійського собору воскресила стиль руського дерев'яного зодчества.

Софійський собор, створений у час ствердження й піднімання Русі при Ярославі Мудрому, показав, що будівництво - це теж політика. Цим храмом Русь кинула виклик Візантії, її визнаній святині - константинопольському Софійскому собору. У XI в. виросли Софійські собори в інших важливих центрах Русі - Новгороді, Полоцьку, і кожний із них претендував на свій, незалежний від Києва престиж, як і Чернігів, де був споруджений монументальний Спасо-Преображенский собор. По всієї Русі були побудовані монументальні багатокупольні храми з товстим і стінами, маленькими віконцями, свідчення мощі і краси.

Одночасно будувалися храми в Новгороді і Смоленську, Чернігові і Галичі. закладалися нової фортеці, споруджувалися кам'яні палаци, палати багатих людей. Характерною рисою руської архітектури тих десятиліть стало різьблення по каменю, що прикрашає споруди

Інший рисою, що ріднить усю руську архітектуру тієї доби, стало органічне сполучення архітектурних споруд із природним ландшафтом. Подивитесь, як поставлені і донині стоять руські церкви, і ви зрозумієте, про що мова йде.

11 Дослідники вважають, що за князя Володимира почали виникати школи «ученія книжного», у яких навчали дітей феодальної верхівки, а з часом і «менших» людей Русі різних наук та іноземних мов. Із цих шкіл виходили освічені, здатні вести державні спра¬ви люди, які могли перекладати різноманітні церковні, наукові та ху¬дожні твори, найчастіше з грецької та латинської мов.

У Київській Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.

Чимало зробив для освіти князь Ярослав Мудрий. Літописець зазначив, що «князь Володимир оравосвітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають мож¬ливість збирати врожай книжних знань».

Винятковим явищем давньорусь¬кої культури було, на думку дослід¬ників, літописання, що не мало ана¬логів у літературі середньовічної Європи того часу.

Основу літописання Київської Русі становить «Повість временних літ», укладена Нестором у Києво-Пе¬черському монастирі близько 1130 року. Повість розповідає, звідки «пі¬шла Руська земля, хто в Києві пер¬ший став князювати й звідки Руська земля стала бути».

Джерелом написання цього твору критики називають Біблію, візан¬тійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди. У літо писі поетично та емоційно мовиться про події в Київській Русі, стосунки ;« іншими державами, походи князів, народні звичаї. Ідеться в «Повісті» і і про історію інших країн світу, що < цінним у відтворенні хронології подій.

«Повість временних літ» уміщено в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївськнм літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 році. Іпатіївський літопис налі жить до початку XV ст. Він містить низку зводів південноруського літписання, зокрема Київський 1198 |мжу й Галицько-Волинський XIII ст. Близьким до Лаврентіївського є І'лдзивилівський літопис, який був укладений на початку XIII ст.

Ідейно близьким до літописів є літературні твори «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» тощо.

Більшість мовознавців дотриму¬ються думки, що східні слов'яни ма¬ли дві літературно-писемні мови: давньоруську й церковнослов'янсь¬ку, а розмовляли спорідненими про-тоукраїнськими, протобілоруськи-ми, проторосійськими, племінними діалектами, які пізніше лягли в осно¬ву національних мов східносло¬в'янських народів.

Давньоруська літературно-писем¬на мова мала широку сферу функ-ціонування. Вона була мовою дер¬жавною: нею вели міжкнязівське офіційне та приватне листування, писали документи-грамоти, робили офіційні написи на речах. Давньо¬руською мовою написане зведення законів Київської Русі — «Руська правда» (XI, XIII ст.).

Давньоруською мовою творилася художня література.

У церковній сфері, зокрема у бого¬служінні, у Київській Русі панувала церковнослов'янська мова. Загальноосвітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають мож¬ливість збирати врожай книжних знань».

Винятковим явищем давньорусь¬кої культури було, на думку дослід¬ників, літописання, що не мало ана¬логів у літературі середньовічної Європи того часу.

Основу літописання Київської Русі становить «Повість временних літ», укладена Нестором у Києво-Пе¬черському монастирі близько 1130 року. Повість розповідає, звідки «пі¬шла Руська земля, хто в Києві пер¬ший став князювати й звідки Руська земля стала бути».

Джерелом написання цього твору критики називають Біблію, візан¬тійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди. У літо¬писі поетично та емоційно мовиться про події в Київській Русі, стосунки з іншими державами, походи князів, народні звичаї. Ідеться в «Повісті» іі про історію інших країн світу, що є цінним у відтворенні хронології подій.

«Повість временних літ» уміщено в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївськиіі літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 році. Іпатіївський літопис налс жить до початку XV ст. Він містить низку зводів південноруського літописання, зокрема Київський 1198 року й Галицько-Волинський XIII ст. Близьким до Лаврентіївського є Радзивилівський літопис, який був укладений на початку XIII ст.

Ідейно близьким до літописів є літературні твори «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» тощо.

Більшість мовознавців дотриму¬ються думки, що східні слов'яни ма¬ли дві літературно-писемні мови: давньоруську й церковнослов'янсь¬ку, а розмовляли спорідненими про-тоукраїнськими, протобілоруськи-ми, проторосійськими, племінними діалектами, які пізніше лягли в осно-ну національних мов східносло-н'янських народів.

Давньоруська літературно-писем-н а мова мала широку сферу функ-ціонування. Вона була мовою дер¬жавною: нею вели міжкнязівське офіційне та приватне листування, писали документи-грамоти, робили офіційні написи на речах. Давньо¬руською мовою написане зведення конів Київської Русі — «Руська правда» (XI, XIII ст.).

Давньоруською мовою творилася художня література.

У церковній сфері, зокрема у бого-служінні, у Київській Русі панувала церковнослов'янська мова. Загальновідомо, що творцем слов'янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин) та його брат Мефодій — вихідці з міста Солунь (Солоніки в Греції). Перші пе¬реклади богослужбових текстів здійснили брати з грецької на мову слов'ян околиць цього міста (ма¬кедонсько-болгарський діалект). Старослов'янська мова зазнала роз¬квіту, збагатилася граматично й лек-сично в Болгарському царстві. У цій формі вона й перейшла на Русь.

Старослов'янська (пізніше — цер¬ковнослов'янська — назва за сферою її застосування) мова була багатою, високорозвиненою, її визнано в Єв¬ропі поряд з латинською й грецькою як знаряддя культури. Ця мова була зрозумілою й близькою східним слов'янам. Дослідники відзначають, що історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов'янсь¬кої писемності в Київській Русі роз¬почався за часів завоювання Болгарії Візантією й найбільшого розквіту Давньоукраїнської держави.

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури. її виникнення й розви¬ток тісно пов'язані з соціально-еко-номічним, політичним та культур¬ним піднесенням Русі, поширенням писемності.

«Слово про закон і благодать» мит¬рополита Іларіона. Деякі дослідники вважають, що одним з найперших і найкращих ху¬дожньо-публіцистичних творів Київ¬ської Русі є «Слово про закон і благо¬дать» митрополита Іларіона. Це не лише пам'ятка літератури, а й твір ораторського мистецтва. Уважаєть-ся, що «Слово про закон і благодать» було виголошене перед представни¬ками найвищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим у 1037-1051 pp., очевидно, у Софійсь¬кому соборі -і нагоди якогось свята.

Твір містить три частини. У першій автор спочатку торкається теми все-ленського значення християнства, взаємозв'язків Старого й Нового за-повітів, «закону» й «благодаті», а потім послідовно розвиває основну ід€Ю про рівноправність народів у ду¬ховному ЖИТТІ.

У дрі/.чії частині «Слова про закон і благодать» автор наголошує на то¬му, що Русь отримала християнство за власним бажання князя Володи¬мира. Третя ш частина твору — це похвала Володимирові Святославо-вичу та продовжувачу його справ Ярославу Мудрому.

«Слово про закон і благодать» мит¬рополита Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому втілено патріотичну ідею незалежності Київської Русі, прославлено її ви¬датних політичних та культурних діячів — Володимира, Ольгу, Ярос¬лава Мудрого.

Дослідники вважають, що митро¬политові Іларіону належать ще кіль¬ка богословсько-догматичних творів: «Ісповіданіє віри», «Молитва», «Сло¬во к брату столпнику» та інші.

Значний інтерес в історії давньо¬руської літератури становить ора¬торсько-учительська проза, яскрави¬ми представниками якої в XII ст. були Климент Смолятич та Кирило Туровський.

Климент Смолятич є авто¬ром декількох «Слів», серед яких варто виділити «Послання» до смо¬ленського священика Фоми. Цей твір написаний в епістолярному жанрі', автор звинувачує адресата в не¬вігластві та із запалом відстоює своє право на титул «філософа». У «Пос¬ланні» Климент Смолятич, аргумен¬туючи свою позицію, посилається не тільки на отців церкви, а й на Арісто-теля, Гомера, Платона. Це є свідчен¬ням того, що освічені люди Київської Русі були знайомі з творами антич¬них авторів.

Кирило Туровський — ви¬датний майстер урочистого красно¬мовства другої половини XII ст. Він був церковним діячем, єпископом у місті Турові (теперішня Білорусь). Популярність йому принесли повчан¬ня, урочисті слова, молитви. Сучас¬ники Кирила Туровського писали про нього: «Златоуст, паче всіх воссі-явший нам на Русі». Перу Кирила Туровського належать «Притча о че-ловіческой душі і о тілі», « К Василію ігумену Печерскому», вісім похваль¬них «Слів», присвячених христи-янським святам, близько ЗО молитов і два канони. Твори Кирила Туровсь-кого відзначаються, на думку крити¬ків, натхненністю, поетичною схви-льованістю. У них багато реалістич¬ного. Наприклад, у притчі про людську душу й тіло (або про сліпця й ку¬льгавого) гостро викривається діян¬ня ростовського єпископа Федора, а можливо й князя Андрія Боголюбського. Притча написана між 1160-1169 pp., на «злобу дня».