Загострення внутрішньополітичного становища на початку 60-х pp. Опричнина та її соціально-політична суть. Деспотизм та самовладдя Івана Грозного.

Видатний російський історик В. О. Ключевський якось підмітив стосовно опричнини: «Учреджение это всегда казалось странным как тем, кто страдал от него, так и тем, кто его исследовал». Дійсно, усього сім років існувала опричнина, але так багато вчених працювало над нею, над виясненням її причин і цілей. В цілому, всі думки істориків можна звести до двох взаємовиключних тверджень: 1) опричнина була обумовлена особистими якостями царя Івана і не мала якогось політичного обґрунтування (В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський, І. Я. Фроянов), 2) опричнина була добре продуманим політичним кроком Івана Грозного і була спрямована проти тих соціальних груп, котрі протистояли його самодержавству. Остання точка зору, в свою чергу, також роздвоюється. Одні дослідники вважають, що метою опричнини було скинення боярсько-княжої економічної і політичної міці (С. М. Соловйов, С. Ф. Платонов, Р. Г. Скринніков). Інша група (О. О. Зимин, В. Б. Кобрін) доводять, що опричнина «цілилась» в останки удільно-княжої старовини (Старицький, князь Володимир), а також спрямовувалась проти сепаратистських прагнень Новгорода і протистояння церкви як міцної недержавної організації. Жодне з цих положень не доведене остаточно, тому суперечки продовжуються.

Можливо, причини опричнини треба шукати не у боротьбі з певними соціальними групами, а в реакції, яка намагалась посилитись через владу на альтернативу державного розвитку, представлену виборними органами.

Але в даному питанні потрібно дослідити не стільки думки дослідників, скільки хід самого опричного «дійства».

3 грудня цар несподівано для багатьох виїхав з Москви разом з сім’єю в супроводі підібраних бояр і дворян. Узяв він з собою казну і великі святині. Після відвідання Троїте-Сергієва монастиря він направився до своєї літньої резиденції – до Олександрівської слободи (нині м. Олександрів в 100 км на північний схід від Москви). Звідси на початку січня 1565 р. Іван Грозний відсилає до Москви дві грамоти. В першій, адресованій боярам, духовенству і служивим людям, він звинувачує їх у зраді і проворстві зрадам, а у другій цар заявляє московським посадським людям, що він гнівається на них і «опалы никоторые нет». Грамоти царя зачитали на Червоній площі і викликали вони велике обурення серед населення. Московський народ вимагав, щоб царя вмовили повернутись на престол, погрожуючи, що сам народ знищить державних лиходіїв і зрадників.

Через декілька днів Іван Грозний прийняв в Олександрійській слободі делегацію духовенства і боярства і погодився повернутись на престол за умови, «что ему своих изменников, которые измены ему, государю, делали и в чем ему, государю, были непослушны, на тех опала своя класти, а иных казнити и животы их и статки иматп, а учинити ему на своем государстве себе опричнину, двор ему учинить себе и весь обиход особный».

Опричнина не була якоюсь новою справою, бо так здавна називався наділ, який цар видавав вдові «опричь», окрім іншої землі. Однак в даному випадку опричнина була власним наділом царя. Інша частина держави почала називатись земщиною, управління якою здійснювала Боярська дума. Політичним і адміністративним центром опричнини став «особливий двір» зі своєю боярською думою і приказами, частково переведеними з земщини. В опричнині існувала власна казна. Спочатку до опричнини була прийнята тисяча (до кінця опричнини – вже 6 тисяч) в основному служивих людей, але були і представники старих княжих і боярських родів. Для опричників вводилась особлива форма: до ший своїх коней вони прив’язували собачі голови, а біля колчана зі стрілами вони тримали мітлу. Це означало, що опричник має гризти «государевых изменников» і вимітати зраду.

Здебільшого вважається, що в складі опричнини були території, де панувало князівсько-боярське землевпорядкування. Виселення звідти великих землевласників на землі земщини таким чином підривало їхню економічну базу і послаблювало їхні позиції і політичній боротьбі. Однак останнім часом стає ясно, що землі, які увійшли до складу опричнини, були заселені в основному служивими людьми (дворянами), або іншими вірними слугами правителя (західні землі), або чорносошними (Помор’я). опрична частина була виділена і в Москві. Причому частина землевласників просто перейшла в опричнину. Безумовно, не обійшлося і без виселень. Але їхні масштаби не слід перебільшувати, до того ж постраждалі землі були швидко повернені власникам. Опричнина не змінила структури великої власності на землю, боярське і княже землеволодіння по суті пережило опричнину. Хоча неможливо сказати, що жертвами хворобливих підозр царя ставали в основному бояри. Йому постійно виділись змови проти нього, і дуже часто голови невинних людей десятками злітали з пліч.

Виступ Івана Грозного і опричників проти старих удільних інститутів досяг свого апогею в 1569-1570 рр. Церковні ієрархи не підтримували опричної політики. Митрополит Афанасій подався в монастир, а Пилип Количев, що змінив його на цій посаді, одразу виступив зі звинуваченнями проти такої політики. Його було скинуто, він був замкнений в монастирі, а на шляху до Новгорода його було задушено. Однак факт скинення митрополитів і інших церковників ще не свідчить про послаблення позицій церкви в цілому.

Ще з початку 50-их рр. Іван Грозний повів лінію на фізичне знищення останнього удільного князя на Русі – Володимира Андрійовича Старицького, котрі як показали події 1553 р., пов’язані з хворобою Івана, міг реально претендувати на престол. Після ряду опал і принижень Володимир Андрійович в жовтні 1569 р. був отруєний.

В грудні 1569 р. військо опричників, особисто очолене Іваном Грозним, виступило в похід на Новгород, який, нібито, хотів його зрадити. Цар йшов як по ворожій країні. Опричники громили міста Твер, Торжок, села і хутори, вбивали і грабували населення. В самому Новгороді погром тривав 6 тижнів. Підозрюваних тисячами катували і топили в Волхові. Місто було розграбоване. Маєтності церков, монастирів і купців було конфісковано. Потім Грозний пішов на Псков, і тільки марновірство грізного царя не дали місту впасти перед військом опричників.

Новгородський похід дав змогу зробити висновок, що Іван IV боявся не тільки представників аристократії, (як перепони на шляху до необмеженої влади), але в рівній мірі (а може і в більшій мірі) міського і сільського населення, також представленого на Земських соборах – установах станово-представницьких.

Після повернення з Новгорода починаються страти самих опричників, тих, хто стояв біля її витоків: на зміну їм приходять ті, хто відрізнився в погромах і стратах, серед них Малюта Скуратов і Василь Грязной. Опричний терор продовжувався. В 1570 р. відбулись останні масові страти в Москві.

В 1572 р. опричнину було скасовано. Деякі дослідники гадають, що змінено було лише вивіску, а опричнина під назвою «государева двора» продовжувала існувати. Інші історики вважають, що Іван Грозний намагався повернутись до опричних порядків в 1575 р., коли знову отримав у власність «наділ», а на іншій території поставив управляти татарського хана, який прийняв християнство, Симеона Бекбулатовича, який називався «великим князем всія Русі», на відміну від просто «князя московського». Не пробувши на престолі і року, хан був скинений з великого княжіння. Все повернулось на свої місця.

Опричнина в цілому не могла ані посилити самодержавного правління (після смерті Івана Грозного ми бачимо не стільки діяльність царя Федора Івановича, скільки його оточення, з яких яскравіше всіх виділявся Борис Федорович Годунов, який досягши престолу, був змушений затверджуватись Земським собором), ані ліквідувати центральні станово-представницькі органи і місцеве самоврядування. Опричнина не повинна розглядатись як ступінь до нової прогресивної самодержавної форми правління, як часто її визначають. В більшій мірі вона була поверненням до часів удільного правління, якщо мати на увазі поділ країни на опричнину і земщину. Опричнина була реформою, але реформою з протилежним знаком. Про це свідчать її наслідки.

Основні напрямки зовнішньої політики. Завоювання Казанського та Астраханського ханства. Лівонська війна та її наслідки. Політика Росії щодо Криму, українських та білоруських земель у складі Речі Посполитої. Початок підкорення Сибіру.

Казанський і Астраханський походи

Серед зовнішньополітичних завдань, що стояли перед російським урядом у першій половині XVI ст., пріоритетними були відносини зі східним сусідом - Казанським царством. Пов'язано це було з взаємною вразливістю Москви і Казані, оскільки ворожі дії кожної зі сторін у силу їхньої близькості погрожували розоренням корінних територій. При цьому забезпечення безпеки в кінцевому підсумку усвідомлювалося як завоювання і підкорення противника.

Казанське царство - один з осколків Золотої Орди. Воно розкинулося в басейні Середньої Волги і Предкам’ї. Тут проживали татари, марійці, удмурти, мордва, башкири. До XVI ст. соціальна структура відрізнялася достатньою чіткістю. Вершину піраміди вінчав хан, глава Казанського царства, який формально мав необмежену владу, еліту суспільства представляли еміри (Карачі, беки-князі), мурзи і нижчі страти феодалів-улани і козаки. В етнічному відношенні еліту суспільства складали переважно татари.

Високий статус у суспільстві і державі мало мусульманське духовенство. Головний духовний наставник мусульман - Сеїд - мав великий вплив на формування внутрішньої і зовнішньої політики ханства. Вище духовенство володіло земельною власністю та мало судові імунітети, засновані на шаріаті.

Феодально-залежне населення включало, в першу чергу, так званих ясачних людей, які платили ясак і виконували інші повинності на користь держави і феодалів. Чимало було і рабів з числа військовополонених або захоплених мирних жителів під час набігів на повіти Російської держави.

Географічне положення ханства визначало його політику. В кінці XV ст. знать розділилася на партії, кожна з яких орієнтувалася на кримців, ногаїв або росіян. Це давало привід для втручання у внутрішні справи царства. У 1487 р. російські війська вторглися на територію Казані і посадили на престол Мухаммед-Аміна. Казанське ханство зобов'язалося не вести проти Москви військові дії і не обирати нового правителя без згоди великого князя.

Переважання промосковської політики з відступами і навіть військовими зіткненнями тривало до смерті у 1518 р. Мухаммеда-Аміна. Зі смертю хана дії угруповань активізувалися, кожна прагнула посадити на престол свого ставленника.

Затвердження в 1521 р. Сахіб-Гірея в Казані призвело не тільки до російсько-казанської війни. Воно свідчило про слабкості всіх спроб утримати Казань в орбіті московського впливу дипломатичними засобами. Примітно, що Сахіб-Гірей, не покладаючись на допомогу Криму, спробував заручитися підтримкою султана. Він визнав себе васалом Порти, що дуже ускладнило російсько-казанські відносини.

При наступнику Сахіб-Гірея Сафа-гіреї сталося кілька зіткнень. У 1530 р. московські війська навіть обложили Казань. Облога завершилася повною невдачею. Російські війська відступили, втративши частину артилерії. Великий князь змушений був діяти через своїх ставленників і промосковськи налаштовану знать. Однак подібна політика навряд чи могла бути успішною.

Зростання могутності Москви спонукало її до силового вирішення конфлікту. У другій чверті XVI ст. ідея завоювання Казанського царства зустрічала гарячу підтримку в російському суспільстві. «Хоча б така земелька і в дружбі була, іно б ея не мочно терпіти за таке угіддя», - писав дворянський публіцист Іван Пересвіту, висловлюючи таким чином мрії поміщиків про придбання «подрайской земельки» у Поволжі.

Уряд Івана IV вступив на шлях радикального рішення казанського питання. На рубежі 40-50-х років російські полки двічі невдало ходили походом на Казань. Одна з причин - відсутність стратегічної бази, де можна було б заздалегідь зосередити необхідні для настання сили й припаси. Цей прорахунок усувається в 1551 р., коли поблизу Казані за короткий термін була зведена фортеця Свіяжск.

У 1552 р. з Москви на Казань рушило величезне військо. На чолі його стояли досвідчені полководці - князі М. І. Воротинський, А. Б. Горбатий, А. М. Курбський. Вирішальний штурм відбувся 2 жовтня. Казанці мужньо захищали місто, бої тривали кілька днів. Убитих було стільки, що довелося розчищати вулицю для урочистого в'їзду царя в захоплену Казань.

Казанське царство увійшло до складу Московської держави. У 1556 р. було завойовано Астраханське ханство. Пізніше на час визнали свою залежність правителі Сибірського ханства. З завоюванням Середнього і Нижнього Поволжя Іван IV став титулуватися царем Казанським і Астраханським.

Після падіння Казані і Астрахані опір корінних народів тривав. Особливим жорстокістю відрізнялася боротьба в Предкам’ї - серці Казанського ханства. Каральні експедиції, спрямовані на придушення рухів у 1552-1557, 1570 - 1580-х рр., супроводжувалися погромами, що нагадували татарські на територію Русі. За підрахунками татарських істориків, чисельність татарського населення в Середньому Поволжі в другій половині XVI ст. скоротилася не менш ніж на чверть.

Відтепер Волга від витоків до гирла протікала в межах Московської держави. Істотно були захищені східні рубежі: реальна загроза набігів відтепер виходила в основному з півдня, з боку Криму.

Для управління завойованим краєм у Москві створювалося палацове відомство - Наказ Казанського палацу. На місцях з часом виникли повіти з воєводським управлінням. Представники центру - воєводи - наділялися військовими та адміністративно-судовими правами. Їм допомагали прикази люди - дяки, піддячі, прикажчики. До управління краєм залучалися пануючі верстви неросійського населення. Вони займали другорядні посади сотників, тлумачів, старост і т. п. У краї склався стан служилих татар.

Край інтенсивно заселявся. Прагнучи створити опору в регіоні, уряд всіляко підтримувало переселенців - хліборобів і служивих людей. Велика частина завойованої землі була відписана «на государя», що призвело до створення великого помісного фонду жаданої «подрайской земельки».

У Казані до кінця 1560-х років чисельність російського населення наблизилася до 10 тис. проти 6 тис. татар. Урядова колонізація була доповнена колонізацією вольної, народної: серед перших російських жителів Казані історики нарахували вихідців з 41 міста Московської держави.

Виникають нові міста - Самара, Саратов, Царицин, Уфа. Централізація ж і господарське освоєння явно не встигали за зростанням державної території. Основна маса корінного населення за користуванням земельними, лісовими, річковими угіддями продовжувала платити ясак.

Змінився лише адресат: якщо раніше податкові надходження стікалися до Казані, то тепер більша їх частина йшла до Москви. З метою християнізації корінного населення в 1555 р. в Казані була заснована єпархія на чолі з архієпископом Казанським і Свіяжска.

Форпостами православ'я стали засновані тут монастирі. Методи християнізації була досить різноманітні - від репресій та адміністративного тиску до надання новонаверненим цілого ряду пільг. Так, землевласникам-мусульманам заборонялося володіти православними людьми, «щоб у тому християнським душам осквернення не було». Татари-новохрещені ж зрівнювалися в правах з російськими поміщиками.

Опинившись в контакті з Москвою, багато народів виявляли бажання перейти під заступництво царя. У 50-ті роки підданство прийняли народи, що жили в Західній Башкирії. Російський уряд зберіг за башкирами їх землі, встановивши натуральний податок - ясак. Виявила свою покірність Велика Ногайська Орда, що кочувала між Яїком і Волгою. У російське підданство перейшли деякі черкеські і кабардинські князі. На Марії Темрюковні, дочці кабардинського князя, після смерті першої дружини, Анастасії Романової, одружився Іван Грозний.

Падіння Казані відкрило дорогу по Камі на Урал і до Сибіру. По цьому шляху з кінця XVI ст. рушили «встречь сонцю» учасники великої епопеї підкорення та освоєння Сибіру. Але дорогу їм перегородило Сибірське ханство, куди входили великі землі Західного Сибіру. Тут проживали татари, башкири, ханти, мансі (останні належали до фінно-угорських племен) і ін.

Підкорення Сибіру

Сибірське ханство не відрізнялося ні силою, ні внутрішньої міцністю. Місцева татарська знать коливалася у виборі політичної орієнтації. Після приєднання Казанського царства сибірський хан Едігер (Єдігер) визнав владу московського царя (1557 р.). Але скинув його хан Кучум та розірвав підданські відносини, назвавши себе в посланні Івану «вільна людина Кучюм-цар».

Зайнятий Лівонської війною, Іван Грозний не приділяв пильної уваги подіям на сході. Багато що тут визначали приуральські «імениті торгові люди» Строганова, які володіли великою «соляний імперією» і заволоділи до середини 70-х років землями по Туре і Тоболу. Для охорони своїх володінь, що піддавалися нападам з боку Кучума, люди Строганова отримали право будувати укріплення і наймати військові загони з «охотчіх людей».

Один з таких загонів чисельністю приблизно в 600 осіб очолив донський отаман Єрмак Тимофійович. У 1582 р. козаки рушили на Кучума. Вирішальна битва відбулася на підступах до столиці ханства Кашлика в жовтні 1582 р. Кучум був розбитий.

Навколишні племена визнали владу московського царя. У 1583 р. Єрмак ходив по Іртишу і Обі, підпорядкувавши татар, хантів і мансі. Місцями козаки зустрічали наполегливий опір. Однак частина татарської та племінної знаті скористалася нагодою, щоб вийти з підпорядкування Кучуму. У 1585 р., під час нічного нападу на табір козаків, Єрмак загинув. Але початок завоювання Сибірського царства був покладений. На допомогу козакам йшли загони служивих людей з воєводами. Поява військових загонів у Західному Сибіру супроводжувалося підставою містечок, які ставали опорними пунктами російського просування в Сибір. У 1587 р. був поставлений Тобольський острог, з часом перетворився на своєрідну столицю краю, - важлива ланка в управлінні Сибіром, тут розташовувалися Сургут, Березів, Нарим, Обдорск, Кеть та ін.

Завзято оборонявшийся Кучум був розгромлений і загинув. При Борису Годунові найменування «цар Сибірський» закріпилося в титулі московського государя.

Лівонська війна

Темпи економічного розвитку Росії в XVI ст. все більш залежали від торгових контактів з Європою. З Росії на Захід везли продукти сільського господарства - льон, шкіри, прядиво, сало, поташ та ін. Великим попитом користувалися хутра. Західноєвропейські країни у відповідь поставляли залізо, кольорові метали, продукти металообробки, в першу чергу зброю. Дуже цінувалися тканини, скло, предмети розкоші.

Розвитку торгівлі перешкоджали напружені відносини з сусідніми країнами. Проблема полягала не тільки у численних військових конфліктах. Побоюючись зростання могутності Московської Русі, сусіди прагнули контролювати і дозувати торгівлю західних країн з Московською державою. Вони не зупинялися навіть перед прямою забороною провезення стратегічних виробів, які сприяли зростанню військового потенціалу Московії. Так, в 1547 р. Лівонський орден затримав російського агента, останній за дорученням Івана IV найняв 120 фахівців, знання та досвід яких потребувала Російська держава. Нарешті, суміжне становище дозволяло обкладати товари високим митом, завдаючи економічний збиток царській скарбниці і купецтву.

Уряд Івана Васильовича намагався змінити існуючий стан дипломатичним шляхом. Але всі спроби закінчилися невдачею. Тоді вихід був знайдений у силовому вирішенні проблеми.

Лівонський орден у порівнянні з Польсько-Литовською державою або Швецією був, поза сумнівом, найслабшим противником, розгром якого відкривав нові можливості економічного і політичного спілкування з країнами Центральної Європи.

Лівонська війна почалася в 1558 р. За короткий термін були зайняті більше 20 міст, серед яких Нарва і резиденція єпископа - Дерпт. У захоплених містах зберігалося самоврядування, залишалися недоторканими майнові та земельні права жителів. Таким чином цар прагнув залучити до себе нових підданих і закріпитися в завойованих землях.

Одночасно тривали військові дії проти Криму. У 1559 р. служилий князь Дмитро Вишневецький розгромив кримські улуси від Азова до Керчі. Брат Олексія Адашева Данило зробив наліт на узбережжя півострова. Мабуть, таким чином царські дипломати намагалися послабити негативну реакцію Литви на завоювання в Лівонії. Литва, що страждала не менше, ніж Росія, від набігів степовиків, повинна була вітати наступ на Степ. Однак у Вільно і Кракові розсудили інакше. Успіхи в Лівонії настільки змінювали співвідношення сил на користь Івана IV, що Сигізмунд II порахував загрозу з боку Москви вагомішою, ніж з Криму. Орден поспішив перейти «під протекцію» Сигізмунда II, а пізніше і зовсім припинив існування. Зміни, що відбулися, означали, що замість слабкої Лівонії Москві протистоїть грізний супротивник - Литва.

У 1560 р. при взятті фортеці Вільян в полон потрапив магістр Ордену. У 1562 р. російське військо рушило на Полоцьк. Походу було надано особливий характер: православний монарх повертав землі, захоплені «латинянами». Але здобуття Полоцька стало останнім великим успіхом початкового періоду війни. У 1564 р. в битві під Уллою литовські війська розбили армію П. І. Шереметєва.

У 1569 р. між Литвою і Польщею була укладена в Любліні державна унія. Люблінська унія завершила процес зближення двох країн, у Східній Європі з'явилася держава Республіка Польська, або Річ Посполита. У конфлікт таким чином була втягнута Польща. Як і раніше, ворожу позицію займав кримський цар. Сили супротивників Івана IV істотно перевищували військові можливості Російської держави. Для успішного протистояння противнику як ніколи була необхідна внутрішня єдність. Але цар, розколовши країну на опричнину і земщину, вважав за краще шлях терору.

У 1570 р. в Лівонії було утворено васальне Росії Лівонське королівство, на чолі якого поставили брата данського короля Фредеріка II герцога Магнуса. Таким способом Іван сподівався зберегти контроль за Лівонією і уникнути відновлення боротьби з Річчю Посполитою. Угода з Магнусом давало лівонським купцям право безмитної торгівлі на Русі. У свою чергу через Лівонію Російська держава отримала можливість безперешкодно торгувати з європейськими країнами.

У 1572 р. зі смертю Сигізмунда II Августа припинилася династія Ягеллонів. На трон спробував претендувати Іван IV, але кандидатура православного монарха була неприйнятна для католицької шляхти і духовенства. Повна драматизму боротьба за польський престол затягнулася на кілька років. У 1575 р. корону отримав трансільванський воєвода Стефан Баторій. Для Івана IV, що виношував плани посадити на польський престол царевича Федора, обрання Баторія стало черговим політичним прорахунком. Згаяний час він спробував надолужити активними діями проти Речі Посполитої. У 1575-1577 рр. російські війська зробили кілька наступальних операцій в Лівонії. Були захоплені фортеці, які при розділі орденських володінь відійшли до Швеції. Іван Грозний тріумфував. Але це був останній успіх царя. Опричнина, тривала війна, набіги кримських татар знекровили і спустошили країну.

Політика царя призвела до ізоляції Російської держави і боротьбу його на кількох фронтах відразу - проти Речі Посполитої, Швеції та Криму. З кінця 1577 р. ініціативу перехопив Стефан Баторій. Рятуючи свої володіння, на його бік перейшов герцог Магнус. У 1578 р. Під Кесью (Вендені) російське військо зазнало поразки. У 1579 р. Баторій відвоював Полоцьк. Війна переступила російські рубежі. У 1580 р. король взяв Веліж, Великі Луки, спалив Стару Руссу. Успішно просувалися справи і у шведів, вони зайняли Корелу - російську фортецю на західному березі Ладозького озера.

Всі спроби Івана почати переговори з Баторієм закінчувалися провалом. У серпні 1580 р. був обложений Псков. Псковичі під командуванням воєводи князя П. І. Шуйського майже півроку відбивали напади ворога. Очевидець облоги, прихильник короля, був змушений визнати: «Росіяни ... їдять один хліб, вмирають з голоду, але не здаються ». Мужність захисників спонукало Стефана Баторія відмовитися від планів подальшого наступу. Країну врятував не втративший волі до опору цар, а його піддані - захисники Пскова. Завдяки їхній мужності на переговорах вдалося уникнути серйозних територіальних втрат.

У 1582 р. Річ Посполита, що потребувала миру не менш Росії, пішла на укладення Ям-Запольського перемир'я. За його умовами Москва відмовлялася від Лівонії і земель, завойованих в Литві. Польща повертала Росії Великі Луки. Згідно Плюського перемир'я (1583 р.), Росія поступилася Швеції Івангородом, Ямю, Нарвою, Копор'є і Корелою.

Лівонська війна закінчилася важкою поразкою. Особливо болючими були втрати в Прибалтиці. Невдала війна сповільнила соціально-економічний розвиток країни і сприяла консервації найбільш архаїчних форм суспільно-політичного устрою. Міжнародне становище Російської держави різко погіршилося.