§ 3. Кальничани – вихованці інших навчальних закладів

Дев’ятнадцяте сторіччя – це час зрушень в суспільній, економічній та культурній історії України. Поступово руйнуються пута феодального ладу, люди отримують більше свободи, в тому числі й у пересуванні по імперії. Освіта молоді отримує згодом більше розповсюдження і в Київській губернії, охоплюючи різні верстви населення. Цими благами скористалися, насамперед, представники дворянства, шляхетства та священнослужителів.

Отримавши сяку-таку освіту вдома або у периферійних освітянських закладах, кальничани різних поколінь з допомогою батьків прагнули здобути фахову освіту, виїжджаючи навчатись у вищі навчальні заклади. Діти дворян торували дорогу до ліцеїв, гімназій та університетів, священнослужителів – до духовних училищ і семінарій. Цей потік збільшувався, відповідно до потреб суспільного розвитку і, насамперед, промислового, модернізації сільськогосподарського виробництва, розвитку освітянських візій.

Важливим, але мало вивченим питанням досі залишається проблема, де ж отримували початкову освіту представники шляхетського прошарку кальничан. Відомо, що тут наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя проживало багато шляхти і не тільки української. Значну частину складала дрібна польська шляхта, яка спочатку працювала по найму у графині Теклі Потоцької, а згодом в управлінських структурах Товариства Кальницького бурякоцукрового заводу. Звичайно, можна припустити, що певна частина шляхтичів отримувала початкові знання у місцевому приходському одно- та двокласному училищах, що діяли в с. Кальнику. Переважна більшість, на нашу думку, отримувала домашню освіту, а потім складала іспити, вступаючи до гімназій. Напевне, саме таким шляхом пройшов і найвідоміший кальничанин, в майбутньому відомий польський письменник Ярослав (Леон) Івашкевич, батько якого працював бухгалтером Кальницької цукроварні.

Першим, хто освоював ази філософії, поетики й риторики в Київській духовній академії, був майбутній дяк церкви Різдва Пресвятої Богородиці містечка Кальника Арсеній Новоборський. Його життєвий шлях складний і тернистий. Мабуть, він народився в 1787 році в цибулівському приході, де його батько був священиком. Спочатку, вивчивши вдома “російську граматику”, з 1799 року 12-річний хлопчина навчався у польській семінарії в Немирові. З 1802 р. він вивчав чотири роки у Київській духовній академії латинську граматику, один рік – поезію і два роки – риторику “на власні батька” його кошти ⁹⁶⁵. Важко захворівши, повернувся до родини у м. Дашів, де проживали його батьки, які невдовзі й померли. Арсеній через свою злиденность не зміг повернутись до академії. “Померлого священика син, Київської академії студент філософії Арсеній Новоборський” з 27 листопада 1817 р. розпочав шукати вільне паламарське місце ⁹⁶⁶. Започатковане ним листування з Київською духовною дикастерією висвітлює соціальні й моральні аспекти життя нижчого духовенства, його боротьбу за кращі парафії та вигоди для власної сім’ї, її матеріальний та духовний рівень. Добившись через три роки призначення до Кальницької церкви, дячок Арсеній буде аж до 7 березня 1845 р. служити разом з різними священиками, зокрема й хрестити не одне покоління кальничан⁹⁶⁷.

У 30-х роках ХІХ ст. духовна освіта Росії отримала чітку структуру. Практично в кожній єпархії існували семінарія, повітові та приходські духовні училища. Так, у Київській єпархії у 1829 р. було дев’ять таких навчальних закладів. “У губернському місті Києві” діяла семінарія, якій підпорядковувалися “підвідомчі їй нижчі училища” (повітове й приходське) у Києві та подібні навчальні заклади у “повітових містах” Богуславі, Черкасах та Умані⁹⁶⁸. У них працювало 30 наставників і навчалось 1179 дітей духовенства та 109 дітей “світських”, на яких держава витрачала в цей рік 31510 руб.⁹⁶⁹

Наприкінці 30-х років ХІХ ст. в Кальнику змінився священик. 12 листопада 1839 р. на вільне місце був “переведений” отець Іван Степанович Черняк. У 1841 р. в нього та його дружини Теклі Андріївни було семеро дітей: 16-річний Петро, 13-річна Палажка, 8-річна Єлизавета, 6-річні Василь і Анастасія, 5-річний Фома і 3-річний Антоній⁹⁷⁰. У 1842 р. народилась Олімпіада⁹⁷¹. Петро у 1841 році навчався в Київській духовній семінарії, Василь “навчається вдома із задоволенням”, а Фома “букви і склади розуміє”⁹⁷². За документами 1860 р., коли батька вже не було, “дружина священика І. Черняка” жила у с. Кальнику, а її 22-річний син Антоній навчався у Київській семінарії “дуже добре”, 25-річна Анастасія навчалася в Київському духовному училищі⁹⁷³. Їх подальша доля, як і життя інших дітей отця Івана, поки що залишається невідомою. Поки що, оскільки з 1846 р. “Клірові відомості” церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Кальнику ще не опрацьовані.

Інтенсивно діти священства прилучались до освіти у другій половині ХІХ ст. Наприкінці 50-х років священиком церкви у Кальнику став Василь Захарович Войнарський. Він разом з дружиною Олімпіадою Іванівною мали четверо дітей: Софію (1864 р. н.), Євгена (1870 р. н.), Івана (1873 р. н.), Петра (1875 р. н.). Усі вони, як діти священика, користувались правом безкоштовного навчання в духовних навчальних закладах. Цим правом скористався тільки найменший син Петро. Спочатку вони отримували, гадаємо, початкову освіту в приходському училищі. Наступним етапом було навчання в Уманському духовному училищі, принаймні Петро у 12-річному віці у 1887 р. в ньому навчався⁹⁷⁴, а в 18-річному віці у 1893 р. студіював у Київській духовній семінарії⁹⁷⁵. Його старший 14-річний брат Іван у 1887–1892 роках навчався в одній із київських гімназій⁹⁷⁶. У “Кліровій відомості” церкви Різдва Пресвятої Богородиці за 1893 р. записано, що 20-річний Іван – студент Університету Св. Володимира в Києві⁹⁷⁷. Вже у 1895 і 1899 рр. у “Клірових книгах” написано, що, відповідно 22-річний та 26-річний Іван, “невідомо де знаходиться”⁹⁷⁸. Невідома подальша доля й Петра. Коли йому було 20 років, він навчався в 2-му класі Київської духовної семінарії⁹⁷⁹, у 24-річному віці (1899 р.) став військовим⁹⁸⁰.

Первісток сім’ї Войнарських, Софія, напевне, ні в яких училищах не навчалась. Коли їй виповнилось 18 років, вона ще не була одружена. Пізніше вийде заміж за місцевого вчителя Григорія Добржанського, чим продовжить традицію ХІХ ст. – попівни з’являлись на світ, щоб одружуватись з поповичами й ставати господинями нової священицької сім’ї. Досить дивна доля Євгена. Він, мабуть, народився 1868 року. Його життєвий шлях прослідковується до 1882 р., коли йому було тільки 14 років. Ні про яке навчання у відомих нам документах мова не йде⁹⁸¹.

Сучасниками дітей священика Василя Войнарського були діти стихарного дяка Павла Сильвестровича Крижановського. Кількісний склад його сім’ї виявити дуже важко. Наприклад, в 1859 році у Павла Сильвестровича та Ганни Арсентіївни вже було четверо дітей: 10-річний Сильвестр, який “навчається вдома”, 8-річна Єлизавета, 5-літній Петро та 3-х літня Марія⁹⁸². У 1860 р. у родині стихарного дячка з’являться Володимир, а в 1863 році – Євгенія⁹⁸³. В наступних роках в церковних “Клірових відомостях” Марія не згадується, мабуть, померла у 5 років, Але у 1865 р. народиться ще одна дівчинка, яку також назвуть Марією і якій у 1872 році виповниться 7 років⁹⁸⁴. Домашню освіту здобули Володимир і Петро, що дозволило їм зайняти причетницькі посади в храмах Липовецького повіту.

Четверо дітей було в родині стихарного паламаря Олександра Семеновича Пришимицького. В 1862 р. народилась Анастасія, в наступні роки – Авраам та Михайло. Про якусь освіту в документах мова не ведеться, мабуть, батько навчав їх вдома. В священицько-причетницьких садибах проживало до десятка дітей проскурниці* з 1859 року Марії Кирилівни Левицької, а з 1875 р. Ганни Мартинівни Заруданської. Можливо, вони навчались в парафіяльній школі с. Кальника.

На короткий час кальницьку парафію зайняв Михайло Іоаникійович Оппоков (липень 1894 – 1 серпня 1895). 20 -річним юнаком його висвячують у священицький сан. Він отримує Дмитріївську церкву у с. Підвисокому Липовецького повіту. Займав виборні посади в благочинні, опікувався освітою дітей своїх парафіян, за що неодноразово нагороджувався консисторським начальством різними церковними відзнаками. Його син Олексій (народився 1855 р.) закінчив Уманське духовне училище та Київську духовну семінарію, а з 28 серпня 1880 р. розпочав навчатись в Імператорській Київській духовній академії (з 1880 по 1883 рр.). Він прослухав трирічний курс загальних і спеціальних духовних курсів, але набрав 3 13/14 бали, що “було недостатньо для переведення до ІV курсу”⁹⁸⁵. Ми переконані, що він не завершив навчання в академії, хоча навчання в ній відкрило перед ним шлях до викладацької діяльності в Милецькому жіночому духовному училищі Волинської губернії, а згодом в Глухівській шестикласній чоловічій прогімназії, у 1892 р. – в Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. Одночасно він виконував обов’язки священика в різних навчальних закладах та різних церквах, зокрема в Успенській церкві м. Тульчина⁹⁸⁶. Наприкінці життя він обіймав посаду куратора церковнопарафіяльних шкіл Липовецького повіту в сані протоієрея⁹⁸⁷. Дав середню й вищу освіту всім шістьом своїм дітям.

Торував шлях на освітянській ниві внук кальницького священика Михайло Олексійович Оппоков, який народився 20 травня 1886 р.⁹⁸⁸ Де він отримав початкову освіту, достеменно не відомо. Відомо, що в 1895 р., у рік смерті дідуся, на прохання батька був зарахований до підготовчого класу Імператорської першої гімназії у м. Києві. Там він буде навчатись ще з одним кальничанином Генріхом Гавриловичем Єнні. 2 липня 1905 р. він із 87 її вихованців разом з 7 золотими медалістами отримає атестат із срібною медаллю⁹⁸⁹.

Михайло навчався в 1-й київській чоловічій гімназії 10 років. У 1904 р., коли син священика Олексія Михайловича був на канікулах, між ними відбулась суперечка, яка викликала велике незадоволення у батька. Він, будучи розгніваним, 11 серпня 1904 р. відправляє з м. Тульчина лист на ім’я директора Київської першої гімназії з проханням “звільнити із ввіреної Вам гімназії мого сина Михайла, вихованця 8-го класу, як нешанобливого, зухвалого і невдячного. Свою грубість він особливо проявив сьогодні при тому в такому негарному вигляді, що я ніяк не можу пробачити її йому”⁹⁹⁰. Такий вчинок батька заслуговує окремого аналізу, оскільки розкриває одну із складних соціальних проблем – виховання у священицькій сім’ї. Повага й послух до батька були неписаними законами сімейного побуту, діти не тільки такого віку, який мав Михайло, але й дорослі уважно слухали настанови батьків. Про те, що ці принципи наприкінці ХІХ ст. руйнувались свідчить той факт, що мати стала на бік сина, оскільки бажала писати сама директорові гімназії, щоб пояснити вчинок своєї дитини. “Якщо що-небудь буде писати моя дружина з приводу подання мого прохання або мене, про що вона мене попередила, то прошу, цьому не надавати ніякого значення. Я – батько і все, що трапилось і можливо ще трапиться, звичайно, ближче стосується мене, ніж її”⁹⁹¹. Мабуть, батько був не зовсім правий, вичитуючи сина. Спроба батька другим листом-проханням отримати документи із гімназії, в яких він прохав записати, що Михайло закінчив “сім класів”⁹⁹², оскільки бажав “дати інший напрямок” освіти, так як “гімназія йому не під силу”⁹⁹³.

Чим завершилось це листування, нам достеменно не відомо. Знаємо, що Сергій залишився в гімназії. На другий рік при відмінній поведінці, “сумлінному відвідуванні та хорошому виконанню уроків, а також старанності хорошій і допитливості відмінній” 2 червня 1905 р. отримав атестат зрілості із “великою срібною медаллю”⁹⁹⁴. Дійсно, із 8 “виставлених на випробування” (тобто випускних оцінок – Авт.) тільки 2 оцінки були “4”⁹⁹⁵.

Наступним поколінням кальничан, яке навчалось за межами с. Кальника, були діти священика Миколи Оппокова. Він зайняв вакантну кальницьку парафію 1895 р. Хоча його старші діти й народилися в селі Терешки Сквирського повіту Київської губернії, але, безперечно, вони бували у батька в Кальнику, милувались чудовою природою цього подільського села, відвідували кальницький храм, однокласне сільське народне міністерське училище.

Микола Іоаникійович і Ганна Капітонівна Оппокови виховували восьмеро дітей: Василину (11. І. 1875 р. н.), Павла (22. ІІІ. 1878 р. н.), Неонілу (11. Х. 1881 р. н.), Катерину (7. ХІ. 1883 р. н.), Ганну (1890 р. н.), Антоніну (20. ІІ. 1892 р. н.), Арсенія (28. VІІІ. 1894 р. н.), Сергія (2. VІІ. 1897 р. н.)⁹⁹⁶. Останній син народився на кальницькій землі. Оппокови своїм старанням і наполегливістю дали освіту всім дітям. Це чи не єдина священицька родина кальницького приходу, яка бережливо і зі знанням справи ставилась до освіти своїх дітей. Вони постаралися відправити своїх дітей в різні середні й вищі школи.

Отець Микола Оппоков використав право, надане державою вчити своїх нащадків у духовних навчальних закладах. Спочатку вони, на нашу думку, здобували початкову освіту в парафіяльних школах та однокласних училищах, посилену батьківським піклуванням і контролем у духовній освіті та вихованні. Наступним етапом було навчання в Уманському духовному училищі, принаймні там навчались Петро, Арсеній та Сергій⁹⁹⁷. Павло у 1895 році, а Сергій спочатку навчався в Уманському духовному училищі, а пізніше – в Київській духовній семінарії⁹⁹⁸. Як записано в копії Свідоцтва про народження “тисяча вісімсот дев’яносто сьомому році липня другого народився, а тринадцятого хрещений Сергій. Батьки: села Кальника Свято Різдва Богородичної церкви приходський священик Микола Іоанникієв Оппоков і його законна дружина Ганна Капітонівна, обоє православного віросповідання. Хрещені: спадковий дворянин першого розряду Платон Митрофанов Венецький, який тимчасово мешкав у с. Кальнику, і Надія Никифорівна, села Фронтівки священика Костянтина Оппокова дружина. Таїнство хрещення провів священик Костянтин Оппоков з псаломщиком Володимиром Крижановським”⁹⁹⁹.

В серпні 1912 р. Сергій розпочав навчатись за державний кошт у Київській духовній семінарії, яку закінчив в січні 1918 р. “по першому розряду”. Із 55 учнів “ІІІ основного класу” в семінарії навчалось 19, хто разом з Сергієм Опоковим у 1914/15 навчальному році опановували премудрості священнослужителів були вихованцями Уманського духовного училища¹⁰⁰⁰. Сергій мав тверді знання. Із 33 учнів, які навчалися з ним в VІ-му основному класі семінарії з 11 предметів він мав з трьох “три”. З ним конкурували тільки двоє учнів Борис Сабатовський та Володимир Левитський ¹⁰⁰¹.

15 січня 1918 р. ректор семінарії архімандрит Амвросій, виконуючий обов’язки інспектора священик Н. Поройков, члени правління: викладачі Н. Новоден та Л. Городецький підписали Сергію атестат зрілості. В ньому були зафіксовані оцінки з 28 предметів, зокрема: “Пояснення святого письма – дуже добре (4), біблійна історія – не вивчав, загальна церковна історія, історія російської церкви, богослов’ю основному – дуже добре (4), богослов’я догматичне – відмінно (5), богослов’я моральне, богослов’я викривальне, історія і звинувачення російського розколу, з практичного керівництва для пастирів – дуже добре (4), гомілетика – відмінно (5), літургія з церковною археологією, російська словесність, історія російської літератури, загальна цивільна історія – дуже добре (4), алгебра, геометрія – добре (3), фізика, пасхалія, коротка історія філософії – дуже добре (4), логіка – добре (3), дидактика, грецька (мова – Авт.), латина – дуже добре (4), французьку (мову – Авт.) – не вивчав, з німецької – відмінно (5), з єврейського (поставлено прочерк – Авт.), з початкової медицини – дуже добре, ікономалювання – не вивчав”¹⁰⁰².

Після завершення навчання в Київській духовній семінарії по першому розряду Сергій отримав рекомендації її правління разом з Б. Сабатовським, В. Левитським та О. Кириченком вступати до Київської духовної академії на “безкоштовне” навчання. Академія приймала тільки двох студентів на державне утримання. Ректор академії єпископ Василь звернувся до правліннія семінарії “повідомити про те, хто назначений” на ці місця і “документи їх, будь ласка, пришліть до 10 липня ц. р. по ст. ст.”¹⁰⁰³ 4 липня 1918 р. Сергій Оппоков пише прохання до правління Київської духовної академії з проханням “зарахувати мене в число студентів академії першого курсу”¹⁰⁰⁴. Правління академії 31 липня затребувало від правління семінарії переслати до неї документи Сергія Оппокова та Бориса Сабатовського, зокрема військове приписне свідоцтво про відстрочку від військової повинності до 1 жовтня 1918 р.¹⁰⁰⁵, метричне посвідчення¹⁰⁰⁶. 2/15 серпня 1918 р. Ректор академії єпископ Василь інформував Правління духовної семінарії, що “призначені до вступу до Київської духовної академії студенти семінарії Сабатовський і Оппоков С. 10/16 липня прийняті до складу студентів означеної академії”¹⁰⁰⁷. Сергію не довелось довго навчатись в академії, яку радянська влада закрила в 1919 р.

10 серпня 1919 р. Сергій Оппоков звертається до “тов. комісара Київського університету” з проханням зарахувати його “в число студентів історико-філологічного факультету”, документи його “при ліквідації академії були передані Університету”¹⁰⁰⁸. В його справі студента університету було вісім документів: від атестата, виданого Київською духовною семінарією 15 січня 1918 р., до свідоцтва про явку до виконання військової повинності¹⁰⁰⁹. Проте в університеті юнак навчався недовго. На початку жовтня того ж року він звільняється з університету, про що свідчить його розписка “із фундаментальної бібліотеки університету св. Володимира” про те, що за ним в бібліотеці книг не записано, і що він 7 жовтня отримав документи назад, про що у справі написав – “розписуюсь Оппоков Сергій”¹⁰¹⁰.

З 19 травня 1920 р. Сергій Оппоков розпочав клопотання про зарахування до Київського археологічного інституту, в якому навчався син його троюрідної сестри Ганни Грушевської Сергій Шамрай, і де викладав історичні дисципліни його троюрідний брат Олександр Сергійович Грушевський¹⁰¹¹. Спочатку він хотів стати “слухачем історико-літературного відділу”, а 8 грудня ц. р. у зверненні до Ради інституту з поданням копії атестата зрілості та свідоцтва про народження просить “зарахувати мене в число слухачів на історико-археологічне відділення Російської секції”¹⁰¹². Правда, є ще літнє, за 8 липня 1920 р. “Прохання”, в якому він проситься на “археологічний відділ”. 14 грудня 1920 р. керівництво врахувало грудневу заяву здобувача і зарахувало його до археологічного відділення Російської секції “кандидатом”¹⁰¹³.

Відповідно до “Навчального плану Київського археологічного інституту”, студенти слухали трирічний курс. Заняття проводились у “4 відділах: а) археологічному, б) етнографічному, в) мистецькому, г) археографічному”¹⁰¹⁴. Студенти всіх відділів прослуховували і “складали вступні курси: а) історії України, б) історії української мови, в) історії українського мистецтва (літератури, пластичних мистецтв, музики, драми), г) історії побуту, д) соціально-економічну і юридичну археологію, е) вступ до мистецтвознавства”¹⁰¹⁵.

На Археологічному відділенні читали 11 “основних предметів”: а) загальну археологію кам’яного, бронзового і залізного віків, б) археологію слов’янських народів, в) старожитності грецьких колоній Чорноморського узбережжя в зв’язку з класичною археологією, г) культурні і торговельні стосунки України зі Сходом, Північчю, Заходом і Півднем, д) історичну географію України, є) геологію, ж) палеонтологію, з) антропологію, і) нумізматику, к) етнографію, л) історію археологічних відкриттів і методологію розкопок¹⁰¹⁶.

Суспільне життя вирувало в Раді інституту та Загальних зборах, котрі були громадськими органами, які визначали внутрішню та зовнішню політику інституту. До цих виборних органів самоврядування входили й студенти інституту. Чи закінчив Київський інститут С. М. Оппоков, достеменно невідомо, як і його подальша доля.

Де здобували початкову освіту дочки Миколи і Марфи Оппокових, невідомо, але практично всі: Василина, Неоніла, Катерина, Ганна та Антоніна у різні роки навчались у І -му Київському жіночому духовному училищі. Навчання Неоніли в цьому училищі батько оплачував сам¹⁰¹⁷, на “кошти батька” навчався в семінарії також 17-річний Павло¹⁰¹⁸.

Після закінчення навчання діти отця Миколи Оппокова працювали в різних галузях соціального й економічного життя. Павло після звільнення з другого класу Київської духовної семінарії служив на кальницькому цукровому заводі¹⁰¹⁹. Василина після закінчення навчання повернулась до Кальника й готувала менших сестер, Ганну й Антоніну, до вступу в Київське духовне жіноче училище. Одружившись з кальницьким вчителем Данилом Никифоровим, перебралась до Києва, де працювала у церковноприходській школі. Неоніла після закінчення курсу навчання працювала в Київському окружному суді, а Антоніна – “на посаді вчительки”¹⁰²⁰. У 1914 р. 20-річний Арсеній перебував на військовій службі, мабуть, брав участь у Першій світовій війні. Катерина й Ганна вийшли заміж. Перша – за священика із с. Жежелева Бердичівського повіту Серапіона Соколовського¹⁰²¹.

На зламі ХІХ і ХХ сторіч священиком церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Кальника був Віктор Петрович Лещенецький. Він зайняв вакантне місце приходського священика 27 квітня 1898 року. Разом з дружиною, донькою Миколи Оппокова Єлизаветою Миколаївною (вона народилась 21 серпня 1876 р.) мали в 1914 році троє дітей: Леоніда, який народився 5 липня 1900 р., Євгенію, народжену 26 листопада 1901 року і Ольгу, яка з’явилась на світ 28 квітня 1903 р.¹⁰²² Де вони здобували початкову освіту, невідомо. Програму середньої школи освоювали: Леонід у 2-ій київській чоловічій гімназії¹⁰²³, а Євгенія і Ольга – в духовних училищах. Про їхні успіхи інформації немає.

Леонід був хрещений 2 червня 1900 р. Хрещеними були брат батька о. Тимофій Лещенецький – священик села Юшкового Рогу та сестра матері вчителька Звіринецької церковноприходської школи м. Києва Василина Миколаївна Оппокова. Таїнство хрещення провели священик села Кожанки Липовецького повіту Михайло Балицький разом з паламарем Володимиром Крижановським у кальницькому храмі¹⁰²⁴.

Він з 11 серпня 1909 р. по 18 травня 1918 р. вивчав “восьмирічний курс” Київської 2-ої гімназії і виявив посередні знання. Йому видали “Тимчасове свідоцтво (замість атестата зрілості)”¹⁰²⁵. Цей документ підписав в. о. директора гімназії. Д. Остроменський, голова батьківського комітету А. Засенко та десять вчителів: В. Кротов, Ф. Миловидов, П. Хакало, Б. Яковлєв та ін. Цей документ свідчить, що юнак не був старанним гімназистом і навчався в основному посередньо. Тільки з “Закону Божого” мав “п’ять”, а з “філософської пропедевтики” – “чотири”¹⁰²⁶.

Вихованець 2-ої київської чоловічої гімназії Леонід Лещенецький 3 червня 1918 р. подав на ім’я Ректора університету св. Володимира з проханням “зарахувати мене в число студентів на природниче відділення фізико-математичного факультету”, надавши при цьому потрібні документи. Ця заява й документи були відправлені з Кальника поштою. Але не будучи впевненим в тому, що в неспокійному часі вони потрапили до канцелярії університету він приїжджає до Києва.

18 червня того ж року Леонід подає ще одне прохання, яке також зберігається в його студентській справі. В ньому він писав: “прошу Вас зарахувати мене студентом на юридичний або історико-філологічний факультет, якщо не буде вакансії на фізико-математичному”¹⁰²⁷. На думку деяких авторів, на заяві Леоніда (чого ми не бачили) була написана резолюція “Названа особа підлягає зарахуванню” на юридичний факультет¹⁰²⁸.

Діти псаломщика цієї ж церкви Андрія Мефодійовича і Гафії Терентіївни Тимошиних: Микола (нар. 18. ІV. 1910 р.), Борис (нар. 7. ІІІ. 1912 р.) та Олександр (нар. 17. VІІ. 1913 р.) за малолітством до школи ще не ходили¹⁰²⁹, як і малолітня донька Валентина вдовиці Віри Ірадіоновни Крижановської¹⁰³⁰.

В Кальнику проживала ціла колонія польської шляхти. Особливо з 60-х років ХІХ ст., коли розпочав працювати кальницький бурякоцукровий завод. Проживали тут сім’я керуючого товариством Єнні та високоосвічена сім’я бухгалтера цієї цукроварні Болеслава Антоновича Івашкевича. В керуючого заводом 14 березня 1888 р. в с. Кальнику народився Генріх Гаврило Гаврилович протестантського віросповідання, який “з 1899 по 1907” (включно до 1906) року навчався в Київській першій гімназії¹⁰³¹. Навчався він у першому відділенні за свої кошти. Гімназію закінчив із золотою медаллю¹⁰³², після чого вступив до Віденського університету на хімічне відділення, де навчався і в 1911 році¹⁰³³.

Син бухгалтера Леон (Ярослав) народився 20 лютого 1894 р. в с. Кальнику¹⁰³⁴. Деякі дослідники схиляються до думки, що це був ополячений український рід. В сім’ї виховувалось дві доньки і найменший синок Ярослав. Про дату свого хрещення Ярослав Івашкевич, їдучи до Кальника в 70-х роках ХХ ст., розповість відомому українському поету Дмитру Павличку, який пізніше запише: “Дорогою письменник згадав про випадок, який трапився з ним, дитиною, десь під Іллінцями взимку 1894 року, про що розповіла йому рідня. Він жалкував, що йому раніше не спало на думку написати про свою першу подорож із Кальника в Іллінці. Так ось, колись в Іллінцях був костел і польських дітей округи хрестили в тому храмі. Привезли туди і маленького Ярослава. Куми після хрещення щедро пригостили батьків. Ті добре випили, проспівали дитині “Sto lat” і відправились вночі додому. Їхали саньми, коні по морозу неслися, гарячі, з вітерцем. Приїхали в Кальник, кинулись до дитинки, а дитяти немає. Загубили! Дитинка випала на якомусь крутому повороті із саней, а захмелілі батьки навіть не помітили. Повернулись і знайшли в кучугурі снігу коштовну втрату”¹⁰³⁵.

“Це гарна легенда, – наголошує Марія Казьмирчук. – Батьки інколи розповідають щось подібне своїм дітям, щоб опоетизувати їхнє народження або дитинство. Це, мабуть, зробили й батьки майбутнього польського письменника, описавши його хрещення. Ярослава Івашкевича хрестили не взимку, а в кінці квітня, не в Іллінцях, а в Дашеві, не в костелі, а в “філіальній каплиці”¹⁰³⁶.

У 1902 році батько Ярослава помер, поховали його на католицькому цвинтарі містечка Дашева. Могила збереглася. Її час від часу підтримують у належному стані. Сім’я залишила Кальник. Спочатку виїхали до Варшави, а згодом переїхали до Єлисаветграда. Ярослав розпочав навчання у місцевій гімназії, але пізніше перебрався до Києва. У 1910/11 навчальному році він один із 34 учнів сьомого класу 4-ої чоловічої гімназії, яку закінчить у 1912 р.¹⁰³⁷ Це відкрило йому доступ до російських університетів. Він обрав Імператорський університет св. Володимира в Києві, де з 9 вересня 1860 р. на історико-філологічному факультеті розпочав навчання його батько¹⁰³⁸. Син же вступив на юридичний факультет в серпні 1912 р.¹⁰³⁹ Навчаючись на юридичному факультеті, він робить спробу у 1913 р. перейти на історико-філологічний. Навчався на юридичному факультеті посередньо, без надмірних зусиль, за бажанням рідні. Наприклад, 17 травня 1913 року склав іспит з “енциклопедії права” і отримав “задовільно”¹⁰⁴⁰ а 16 січня 1917 року, складаючи міжнародне право, він знову отримав “задовільно”¹⁰⁴¹. На іспити з інших предметів Ярослав часто не з’являвся. Деякі дослідники вважають, що він був зайнятий “уроками”, які викладав молодим підліткам, а тому часто пропускав семестрові, як трапилося це, зокрема й із іспиту з державного права¹⁰⁴². Крім того, його полонила богема музики, театру, літератури. Він одночасно навчався в київській консерваторії. На жаль, документальних підтверджень цьому, поки що, знайти не вдалось.

Ярослав – не єдиний кальничанин, хто навчався в Імператорському університеті св. Володимира*, про що свідчить не тільки його студентська справа, яка зберігається в архіві м. Києва, але й розписка про те, що він отримав випускні частину документів, які подаються при вступі та “випускне свідоцтво ... за № 1396” 27 травня 1917 року¹⁰⁴³. Це спростовує неточність деяких дослідників, наприклад, літературознавця Г. Д. Вервеса та його сучасних послідовників, зокрема журналіста Віктора Мельника¹⁰⁴⁴, які твердять, що Ярослав Івашкевич закінчив університет у 1918 році¹⁰⁴⁵.

Навчання кальничан в інших навчальних закладах імперії – це не тільки данина моді, але й вимога часу. Освіта, здобута в місцевому однокласному училищі, не дозволяла займати вищі щаблі соціуму, претендувати на солідні посади. Альтернативні джерела освіти, як-от: навчання у дячка, священика, в армії були вже пережитком давнини і давали примітивну освіту та знання. Батьки, насамперед священнослужителі, усвідомлювали необхідність отримання їхніми дітьми не тільки духовної, але й світської освіти.