§3. Джерела й література про освітянські візії в с. Кальнику

Розвиток промисловості 60 -х рр. ХІХ ст. у підросійській Україні змінював соціально-культурне суспільство Південно-Західного краю, на обширах якого розкинулася Київська губернія. До складу її входив Липовецький повіт, де на берегах невеличкої річечки Кальнички, на пагорбах і видолинках вибудовувалось мальовниче село Кальник. Цей розвиток прискорився після скасування в 1861 р. кріпосного права. В селі підприємці Фрідріх Мельхіорович Єнні, Густав Карлович Таубе, Олександр Гало, Іван Олександрович Буйсу і Феофіл Сорб’є разом з графинею Теклею Потоцькою збудували цукровий завод, а згодом кальницькі землі графині поступово стануть власністю “Височайше затвердженого Товариства Кальницького буряковоцукрового заводу”¹⁸². Нововиявлені нами архівні документи свідчать, що це невірна думка, оскільки ще 28 березня 1857 р. граф В. В. Потоцький підписав з Густавом Карловичем фон Таубе і черкаським купцем 1-ї гільдії Карлом Матьє контракт на будівництво протягом двох років у с. Кальнику цукрового заводу¹⁸³.

Технічний прогрес Російської імперії зачепив і освітянську ниву. Для життєздатності промисловості, вдосконалення сільськогосподарського виробництва були потрібні освічені люди. Дедалі більше дітей вчорашніх кріпаків відвідували церковноприходську школу, засвоюючи ази письма та лічби. В ці роки розгортається система освітянських закладів, зокрема в повітах Київської губернії. Тут існували Київська духовна академія, значно пізніше був відкритий Імператорський університет Св. Володимира в Києві, ціла система духовних закладів: Київська духовна семінарія, Уманське, Черкаське і Київське повітове духовні училища, де здобували професійну освіту представники всіх прошарків суспільства. Практично у всіх селах краю створювались так звані “сільські училища” – церковноприходські школи. Пізніше виникають сільські однокласні народні міністерські училища. Деякі з них наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. трансформуються у двокласні.

Суспільство дедалі більше усвідомлює необхідність розвитку освіти серед усіх прошарків обивателів Російської імперії. Так, Марія Андріївна Дебогорій-Мокрієвич із Чернігова 30 червня 1881 р. писала до попечителя Київської учбової округи Сергія Платоновича Голубцова: “Я донька бідних батьків (крім мене 5 дітей), які вважали обов’язком своїм вивести нас на шлях методом освіти, жертвуючи для нас старших 3-х всім, чим могли, все життя їх було спрямоване на добробут своїх дітей, і як не було важко йти до мети шляхом, усіяним тернами, але вбачали в цьому свій успіх...”¹⁸⁴.

А ось ще одна думка людини цієї доби, яка переймалася проблемами розвитку освіти, її роллю і значенням у житті людини. Олександра Іванівна Родзяковська із містечка Балти, що на Одещині, вихованка Київського Інституту шляхетних дівчат та Петербурзьких педагогічних курсів, шукаючи роботу, зверталась у травні 1881 р. до того ж попечителя Київської учбової округи, прохаючи допомоги знайти їй місце учителя середніх навчальних закладів. У розлогому листі на його ім’я вона писала: “Бажаю прикласти до справи свою освіту і дати посильну користь суспільству тими знаннями, які я здобула у вище зазначених двох закладах”¹⁸⁵.

Самі селяни тепер дедалі більше усвідомлювали необхідність дати освіту своїм дітям. У 1882 р. громада с. Шабельні Липовецького повіту у проханні до попечителя Київської учбової округи дозволити їхнім дітям відвідувати однокласне сільське народне училище с. Кальника* писала: “Але ми не бажаємо, щоб діти наші не залишилися без навчання, на свій рахунок утримуємо в своєму селі учителя і школу, в якій і тепер навчається 18 наших дітей”¹⁸⁶.

Розвиткові освіти сприяли й власники сіл – чим започаткували вивчення теми “поміщицький клас і освіта”. Збереглася низка документів, які свідчать про те, що власники сіл і містечок Липовецького повіту Київської губернії в силу невідомих нам причин втяглися в освітянські візії. Так, у 1834 році поміщики Київської губернії взяли участь у збиранні коштів на “утримування Київської гімназії і повітових училищ”. Кошти збиралися відповідно до кількості душ, якими володів власник. Розкладка була дуже простою – власник жертвував на гімназію “капіталом по 1-му руб. з душі”. За основу розрахунків було взято відомості кількості душ за 1804 р., які були їх власністю. Графиня Текля Потоцька у “містечках Кальник, Дашеві; селах Шабельній, Купченцях, Кантелині, Пархомівці, Яструбинцях, Жаданах, Фронтівці, Кошланах, Сороці, Польовому і Талалаївці” мала 3617 кріпаків чоловічої статті. Відповідно до цієї кількості її селян, які перебували в Дашівському ключі, графиня виділила на гімназію 3617 руб., надіслала до банку. Вони, за підрахунками Київської палати цивільного суду, приносили “відсоткових по 5 коп. з душі”, що складало суму у 180 руб. 85 коп. щорічних¹⁸⁷. Пізніше поміщики будували або допомагали сільським громадам розбудовувати приміщення приходських шкіл, інколи виділяли кошти на їх утримання, забезпечували опаленням і освітленням вчителів¹⁸⁸, про що свідчать матеріали “Клірових відомостей”, зокрема й про кальницьку школу.

Освіта “простого народу поступово йде вперед”, – писав невідомий автор у міністерському часописі 1861 р. Селяни дедалі частіше посилали своїх дітей до школи, особливо після ліквідації кріпацтва. Вони перестали звертати увагу на презирливе глузування поміщика, якщо той дізнавався, що селянин бажав віддати свою дитину до школи. Селяни почали вважати навчання необхідним і не тільки для панів. Звільнений селянин відчув сприятливий вплив освіти на розвиток суспільства, вдосконалення сільськогосподарського виробництва. Цьому сприяла й політика уряду, який відкривав у багатьох містечках та селах церковноприходські школи. Велика заслуга в цьому належала священнослужителям та сільським громадам. Тільки у 1858–1860 рр. у Київській губернії було відкрито понад 65 шкіл, зокрема у Липовецькому повіті в селах Зарубинцях, Яструбинцях, Купчинцях, Кошланах, Медовій, Великій Ростовці і в містечку Сарни¹⁸⁹.

Поступово відкривались у цей час такі школи і в інших населених пунктах Київщини. Наприклад, у містечках Старий Дашів, Новий Дашів, селах Жорнища, Криштопівка, Юрківці¹⁹⁰, Кальнику церковноприходські школи були відкриті ще 1860 р. Так, у “Кліровій книзі” про кальницьку церкву священик Василь Войнарський записав: “При цій церкві є селянське училище, в якому 16 хлопчиків і 6 дівчаток навчаються початковій грамоті”¹⁹¹. Наступного року такі школи відкрились у селах Пархомівці, Жаданах, Копіївці¹⁹². Практично в 1860 -х роках всі парафії Київської консисторії мали церковноприходські школи.

Із завершенням технічного перевороту в Росії, розвитком технічного суспільства, в окремих губерніях імперії і, зокрема в Київській, у 80 -х роках, ХІХ ст. в кожному повіті відкривались однокласні сільські народні училища Міністерства народної освіти. У Липовецькому повіті таких шкіл було відкрито 9: Андрушівське, Велико-Ростовське, Жаданівське, Жорнищанське, Зозовське, Кальницьке, Монастирищанське, Ситківське і Цибулівське¹⁹³.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Київській губернії функціонувала досить розгалужена система освіти. Крім численних початкових та середніх навчальних закладів (гімназій, семінарія, духовні училища) була й низка вищих, зокрема Імператорський університет Св. Володимира в Києві, де навчалися й кальничани.

Низка документів Коростишівської учительської семінарії, які зберігаються в Державному архіві Житомиської області, проливають світло на навчання майбутніх вчителів, у тому числі Мілованова Михайла Лавровича. Він після закінчення цієї семінарії працюватиме вчителем у Кальницькому сільському міністерському училищі. З документів (“Общая ведомость об успехах учеников за 1879–1882 гг.”, “Приемная тетрадь Коростышевской учительской семинарии за 179–1881 гг.”) ми довідуємося про соціальний стан майбутнього вчителя, звідки він родом, його успіхи у навчанні, матеріальний стан¹⁹⁴.

Історіографія проблеми досить незначна. З дореволюційних праць слід назвати роздуми інспектора народних шкіл 4 -го району Київщини (1891 чи 1892 р.), а згодом з 1895 р. директора 1 -ої Київської чоловічої гімназії Миколи Володимировича Стороженка. Описуючи соціальне життя мешканців Липовецького повіту, де в містечках проживало багато євреїв, побутувало хабарництво чиновників – справник брав з кожного єврея за рік по десятці (“по червоненькой”), а поліцейський наглядач брав по п’ятірці (“по синенькой”)¹⁹⁵. Автор змальовував також життєвий рівень вчителів однокласних сільських міністерських училищ, ставлення до них представників різних прошарків суспільства.

В роздумах інспектора про розвиток міністерських шкіл на Липовеччині називається їх кількість, характеризується стан матеріального забезпечення, подаються оціночні висновки про багатьох вчителів, їх моральний та соціальний стан, який, на думку автора, впливав на рівень викладання, ставлення до освіти, серед них і жаданівського протопопа Петра Левицького¹⁹⁶. На жаль, згадуючи про школу у Зозові, Ситківцях, Жаданах, М. В. Стороженко не згадує кальницьку школу.

“Освіта і суспільство” – одвічна тема історичної науки. Не одне покоління істориків і педагогів робили спробу дослідити її окремі проблеми. Узагальнюючі дослідження – це визначальні, магістральні напрямки наукових пошуків. У цьому їх цінність і слабкість, оскільки в них схематично висвітлюються окремі сторони розвитку освіти, як в Україні в цілому, так і в окремих її регіонах¹⁹⁷. Є низка сучасних праць, присвячених окремим аспектам, але вони створені на недостатній документальній основі і повністю не розкривають соціальних сторін освітянського життя¹⁹⁸. Проте відсутність конкретних матеріалів про освітянські візії, в тому числі з питання становлення й розвитку початкової освіти в певному сільському населеному пункті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., ще не були предметом спеціального вивчення.

З’явилися дослідження, в яких аналізувалось здобуття освіти Ярославом (Леоном) Івашкевичем, шляхтичем, який народився й провів дитячі роки в селі Кальнику. Праці, присвячені польському письменнику стали з’являтись ще у радянську добу. Спочатку переважали офіціозні енциклопедичні праці, в яких був традиційний набір біографічних “глянцевих” матеріалів. У 80 -х роках ХХ ст. побачила світ фундаментальна праця українського літературознавця Г. Д. Вервеса, також витримана на хрестоматійних засадах наукової біографістики¹⁹⁹. Цінними є спогади українських радянських письменників, поетів та публіцистів, зокрема М. Бажана, Д. Павличка, М. Упеника, що розкривали окремі сюжети дитинства Ярослава в Кальнику²⁰⁰.

Сучасні дослідження про Ярослава Івашкевича належать краєзнавцям, поетам, журналістам В. Мацьку, В. Соколу та В. Мельнику. В них Ярославові освітянські перипетії розглядаються інколи фрагментарно і неповно, з повторенням деяких помилок попередніх івашкевичезнавців²⁰¹. Низка досліджень належить нам: Марія Казьмирчук, відштовхуючись від студентської справи Ярослава звернула увагу на маловивчені аспекти його проживання в селі і на навчання в Університеті Св. Володимира, зокрема довела помилковість висновків своїх попередників, в яких твердили що Ярослав закінчив цей славетний навчальний заклад України у 1918 р., або про те, що його хрестили в костелі містечка Іллінців²⁰². Ярослав не тільки не закінчив навчання в університеті, але й хрестили його у квітні в католицькій каплиці м. Дашева.

Виклики нинішнього життя, що встають перед вітчизняними фахівцями, підкреслюють важливість вивчення соціальних аспектів і процесів. Науковці ХХІ століття продовжили і розвивають початкові тенденції ХХ століття, пов’язані з трансформацією традиційної наративної історії у нові форми історичного дослідження, орієнтованої на висвітлення соціальних аспектів, намагаючись осягнути історичну реальність у всій її складності через призму діяльності людини в історії. Використовуючи мікроісторичні методи при висвітленні історії освіти в селі Кальнику з середини ХІХ до початку ХХ ст. з метою глибокого й об’єктивного вивчення соціальної історії початкової школи України, що є актуальним напрямком вітчизняної історіографічної науки²⁰³.

В окремому дослідженні розглянуто навчання кальничан в середніх та вищих навчальних закладах, прослідковується доля здобувачів освіти. Авторка розглядає аспекти цієї проблеми на тлі епохи та руйнації сталих форм життя й побуту. Коли було здано до друку цю працю, дослідниця не знала й не опрацювала значного пласту нових архівних документів, які не тільки конкретизують цю соціальну тему, але й ставлять низку нових напрямків праці²⁰⁴, зокрема аспект, чи закінчив Я. Івашкевич університет Св. Володимира, чи ні? Хто ще з кальничан, коли і в яких вищих навчальних закладах навчалися, яка їх доля після закінчення цих закладів?

Наступним етапом у розвитку цих питань була наша праця, написана разом з М. Г. Казьмирчук. Опрацювавши низку інших архівних справ ми з’ясували рівень знань Ярослава в університеті Св. Володимира²⁰⁵, його ставлення до української звичаєвої культури та побуту, якої дотримувалися кальничани²⁰⁶.

Продовжуючи розробляти освітянські візії Ярослава Івашкевича, нам вдалося загострити увагу дослідників на подальшому вивченні навчання юнака в 4-й Київській чоловічій гімназії та уточненні широко вживаного факту про навчання батька юнака разом з Тадеєм Рильським в університеті у 1859 році²⁰⁷. Нагальним є дослідження родоводу польської шляхти, яка мешкала в селі Кальнику, та службовців кальницького цукрового заводу. З’явилися, наприклад, нові опубліковані джерела про те, що народжений в селі Генріх Гаврило Гаврилович Єнні навчався у Першій чоловічій гімназії м. Києва і після її закінчення був студентом хімічного факультету Віденського університету²⁰⁸, а пізніше – директорм-розпорядником Товариства “Кальник”.

Новітня польська література, присвячена життю й творчості Ярослава Івашкевича, вражає своїми кількісними й змістовними характеристиками. Колеги з Польщі мають центр – Музей Анни і Ярослава Івашкевичів у м. Стависько, де зібрана вся документальна спадщина роду Івашкевичів. Як поділився інформацією з нами пан Радослав Романюк, що в музеї є неопублікований вірш про Кальник. Польські вчені продовжують публікувати щоденники Ярослава Івашкевича²⁰⁹, роздуми про літературну творчість²¹⁰. Особливої уваги заслуговує дослідження про дитячі та юнацькі роки майбутнього польського письменника, в якому згадуються події у с. Кальнику, свідком яких був Ярослав²¹¹.

Не менш важливою проблемою сучасної української історіографії є тема “школа і церква”. Це питання розглядається неоднозначно. Одні вчені з пієтетом хвалять церкву, її священнослужителів в організації й забезпеченні початкової школи матеріальними потребами, викладанні навчальних предметів. Інші представники історичної науки, суспільної думки й культури, навпаки, акцентують увагу на негативних сторонах педагогічної діяльності священиків та причту. Започаткований останній напрямок ще дореволюційного 1917 року. Яскравим його представником є видатний педагог та організатор педагогічної освіти в Україні вже згадуваний Микола Володимирович Стороженко. Зокрема, саме він поставив і частково проаналізував питання опору священства освітянським візіям, небажання й невміння донести до учнів знання. Так, пишучи про жаданівського протоієрея Петра Левицького, який присвятив школі кілька десятків років, автор наголошує на його зверхньому ставленні до учнів, адже вважав, що селянам освіта для порпання в землі не потрібна²¹².

Наявні джерела дозволяють об’єктивно й неупереджено розглянути це дискусійне питання вітчизняної історичної науки. Доцільно звернути увагу читачів на те, що серед православних священиків і церковних служок були різні люди, одні справді халатно ставились до цієї, на їх думку, непотрібної соціальної сфери своєї діяльності, інші представники церкви з розумінням ставились до розвитку освіти, прагнули перейти від “дяківських шкіл” до нормованої, законодавчо обґрунтованої школи, яка б охоплювала значно більшу частину учнівської молоді.

Дослідження надзвичайно важливої проблеми “Освіта й сільська громада” є актуальним і на часі. Аналізуючи її, ми маємо змогу показати ставлення селян до освіти своїх дітей, створення прийнятних умов для їх навчання, до будівництва шкільних приміщень, запрошення учителів, оплату їх праці та інших соціально-культурних питань побуту сільської спільноти цих років.

Важливим дослідженням, в якому аналізується навчання дітей деяких кальницьких священиків, у тому числі С. М. Оппокова та Л. В. Лещенецького у вищих навчальних закладів, з’явилось у 2006 р. У ньому наводяться короткі біографічні нариси про них, подається солідна джерелознавча база майбутніх пошуків та наукових розробок²¹³.

Скупа, але досить цінна інформація, зберігається у довідкових виданнях, присвяченим окремим навчальним закладам царської Росії, що існували в Україні. Зокрема, цікавим з цього приводу є двохтомне видання про учнів і викладачів Київської першої гімназії, в тому числі про внука кальницького священика Михайла Іоаникійовича Оппокова Михайла²¹⁴, учня 4-ої чоловічої гімназії у м. Києві Ярослава Івашкевича²¹⁵ та вихованок-кальничанок Київського жіночого духовного училища²¹⁶.

Новітні дослідження з окремих питань розвитку освіти пишуться на основі опублікованих і нововиявлених, систематизованих архівних джерел. Найбільше матеріалів розкидано по “Клірових книгах” церков та інших фондах Центрального державного історичного архіву України, що знаходиться у м. Києві. Є такі самі матеріали і в Державному архіві Вінницької області.

Найбагатші й найцінніші документальні матеріали зберігаються у фонді 127 “Київської консисторії”, де є “Клірові відомості” кальницького приходу. Ці невеликі за обсягом архівні документи, складені не одним поколінням кальницьких священиків, фіксують стан розвитку церковноприходської з 1860, а з 1882 року по 1917 рік – одно-, двокласного сільського народного училища Міністерства народної освіти: їх матеріальне забезпечення, щорічну кількість учнів, педагогічну діяльність вчителів тощо²¹⁷.

У розділах про причт у “Клірових книгах” щорічно записувались короткі біографії священиків, дяків, паламарів та їх родин. У них відзначалося вчителювання священнослужителів в церковноприходських школах, але, насамперед, як викладачів Закону Божого чи співу та керівників хору. Аналізуючи записи, можна встановити, які педагогічні або духовні заклади закінчували вихователі цих шкіл, спробувати проаналізувати, чому вчителі, вихованці семінарій, прагнули висвятитись у сан священика чи церковнослужителя. Яскравим і повчальним прикладом такої професійної переорієнтації був уродженець села Кальника дев’ятнадцятирічний Володимир Павлович Крижановський. Він розпочав свою громадську діяльність у Кальнику як “помічник учителя при церковноприходській школі у 1878 році”²¹⁸.

Комплект документів з цієї проблеми знаходиться й у фонді № 707 попечителя Київської учбової округи. Крім розпоряджень вищестоящих навчальних інституцій, тут є формуляри викладачів, низка звернень та листів окремих осіб, які висвітлюють бажання вчителів отримати посади, їх фаховий рівень підготовки з конкретних предметів, чому вони бажають працювати в тому або іншому освітянському закладі чи місці. Ці матеріали дозволяють чітко визначити й дослідити соціальні аспекти життя педагогів, їх суспільну діяльність, контакти з колегами та керівниками навчальних закладів, посадові оклади, умови життя й праці²¹⁹. Серед них є кілька справ, що висвітлюють історію виникнення й діяльність Кальницького сільського однокласного народного училища, його матеріальну базу, стосунки з сільською громадою та керівництвом Кальницького буряковоцукрового заводу²²⁰.

У низці справ цього ж фонду є матеріали про забезпечення народних шкіл підручниками та необхідним приладдям. Зокрема, це звернення інспектора народних училищ 4-го району Київської губернії від 19 лютого 1898 року до керуючого Київської учбової округи про списання підручників із Жаданівського однокласного училища та список книжок, списаних із бібліотеки однокласного сільського училища в селі Зозові²²¹.

Багатий на освітянські матеріали ф. № 712 “Київської духовної семінарії”. На початку ХХ ст. в цьому духовному закладі навчалися кальничани, в тому числі Сергій Миколайовича Оппоков. Збереглися відомості про його успішність та списки учнів за 1914/1915 навчальний рік. З гордістю за земляка скажемо, що він з ЗЗ учнів VІ-го основного класу духовної семінарії був чи не найкращий за успішністю²²².

Не менш цінний документальний матеріал про освітянські аспекти збережено у невеличкій справі “Призначення до академії” цього ж фонду, де переповідається як випускник Київської духовної семінарії Сергій Миколайович Оппоков у 1918 р. добивався зарахування на безкоштовне навчання у Київській духовній академії²²³.

Документи про навчання Сергія Оппокова в Київському археологічному інституті відклалися у ф. 1187, який знаходиться в Державному архіві Київської області. Це одна із 160 справ цього фонду, в якій знаходяться заява від 8 грудня 1920 р., Прохання від 8 липня цього ж року до Ради інституту про його зарахування для навчання. Найціннішими документами цієї справи є копії Свідоцтва про народження за № 16215, виданого Київською консисторією 30 червня 1918 р., та його атестат зрілості, виписаний Київською духовною семінарією за № 256 від 15 січня 1918 р.²²⁴

Потенційні можливості для вивчення здобуття кальничанами середньої та вищої освіти зберігають документи ДАКу, де зберігаються справи гімназиста Київської першої чоловічої гімназії, а після її закінчення студента університету Св. Володимира, внука кальницького священика Михайла Оппокова – Михайла Олексійовича Оппокова. Це традиційні документи: атестат зрілості, прохання про зарахування до університету та про переведення до Харківського університету тощо. Але тут є кілька унікальних документів, зокрема листи батька Олексія Михайловича до керівництва гімназії та університету Св. Володимира про звільнення його сина від оплати за навчання, прохання про дозвіл Михайлу одружитися²²⁵.

Із роду Оппокових, але старшого покоління, в Київській семінарії у 70-х роках ХІХ ст., а згодом і в Київській духовній академії на початку 80-х років того сторіччя навчався двоюрідний брат Сергія Оппокова, Олексій Михайлович, про що свідчить його власноручна “міні-біографія”, яку він написав до 300-річчя заснування цього вищого духовного закладу. Вона зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України НАН України імені В. Вернадського²²⁶.

Залучили ми для дослідження цієї проблеми статут й плани Київського археологічного інституту, в якому на початку 20 -х роках ХХ ст. навчався Сергій Оппоков. Цінність їх у тім, що, крім розкриття епох реорганізації та створення нових навчальних закладів у Радянській Україні, вони дають можливість виявити форми й методи підготовки спеціалістів, їх сферу долучення до праці, коло обов’язків студентської та професорської корпорацій, пролити світло на вихідця з Кальника²²⁷.

Документи із справи “Листы переписи населения 1897 г. Липовецкого уезда Дашевской волости с. Кальника”, які відклалися після Першого загального перепису населення Російської імперії дають змогу проаналізувати низку освітянських аспектів: загальну кількість дітей села, які навчалися в однокласному сільському міністерському училищі, і тих, хто закінчував церковноприходську школу. В цих переписних листах чітко зафіксовано, скільки навчилося читати й писати представниць жіночої статі, в яких сім’ях найбільше приділяли пильну увагу навчанню тощо²²⁸. Переписні листи двох дільниць було нами опубліковано²²⁹.

Маловідомі широкому читацькому загалу документи про навчання деяких кальничан у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у вищих та середніх світських навчальних закладах зберігаються у Державному архіві м. Києва. Справи учня 2-ої Київської чоловічої гімназії Леоніда Лещенецького та семінариста Сергія Оппокова зберегли традиційний набір документів: атестати зрілості, виписки з метричних книг, приписні свідоцтва до військової дільниці засвідчують рівень освіти та напрямки їхнього суспільного та культурного розвитку, бажання навчатися в університеті Св. Володимира²³⁰. В цьому ж архіві виявлена нами й оприлюднена студентська справа Леона (Ярослава) Івашкевича – представника шляхетської спільноти, народженого в Кальнику, де протягом кількох років рахівником працював його батько. Крім документів, які були в справах попередніх юнаків, у його справі є й інші матеріали – про станову належність Ярослава, свідоцтво про відстрочку від військової служби до 20 січня 1917 р., його заяви про бажання перейти навчатися з юридичного на історико-філологічний факультет²³¹.

Керівництво Київського учбового округу, інформуючи громадськість щодо розвитку освіти, у тому числі й на селі, періодично друкувало збірники інформаційних матеріалів. Та всі випуски не збереглися. Те, що є в деяких бібліотеках України, дозволяє уявити стан розвитку сільських народних училищ за той рік, який описується в такому “повременному” виданні: в якому будинку знаходиться училище, склад учнів відповідно до статі, скільки з них закінчило навчання, матеріальне забезпечення училища, насамперед землею, що на ній росте і вирощується, хто викладає які навчальні предмети і який священик навчає Закону Божому, чи є хор при училищі ²³².

Навчально-методичні матеріали і правові документи, присвячені розвиткові шкільництва й діяльності педагогів, публікувалися на сторінках багатьох російських періодичних видань. Так, у 1861 р. почали виходити щорічно 24 номери журналу “Учитель”, який, на думку редколегії, покликаний був допомагати наставникам, рідним і всім бажаючим займатись вихованням та навчанням дітей. Тема “Початкова школа і церква” постійно висвітлювалася на сторінках “Киевских епархиальных ведомостей”. Практично в кожному числі друкувались роздуми вчителів, священиків та представників громадськості про форми й методи викладання в школі. Використовувались різні форми викладу матеріалу – від теоретико-методичних до конкретно практичних, від солідних статей до листів-роздумів²³³.

На сторінках цього часопису за 1894 рік розглядалась історія шкільництва в Південно-Західному краї. У статті невідомого автора розповідається, що в Київській губернії, як і “по всій Малоросії, простий люд майже до останнього часу будинок причетників називав школою, а дячка жартуючи – бакалавром і паном директором”²³⁴. Існуючі з кінця ХVІІІ – до середини ХІХ ст. народні школи не виконували свого безпосереднього призначення – навчати, давати початкову освіту дітям. Це були просто школи грамоти, оскільки діти “вивчали Буквар, часослов і Псалтир тільки для того, щоб мати навички читати інші церковні книги – брати участь у проведенні різних богослужебних обрядів”²³⁵.

Розпорядження уряду 1836 і 1837 років про необхідність при кожній церкві завести школу для сільських дітей у ці роки виконувалося дуже неохоче, як поміщиками, церквою, так і самими сільськими громадами, оскільки ці постанови виявились ще не на часі. Суспільство було не готове виконувати їх. Цей час настав тільки у другій половині ХІХ ст., коли суспільство активно трансформувалось від феодального до промислового, коли стали потрібніші освічені люди.

Нове прочитання цивілізаційного розвитку села, його складової – освіти, як важливого напрямку української історії, потребує нових праць. Новітні риси цього процесу важливо досліджувати на моноісторичній основі, звернувши увагу на соціальні моменти, які впливали на розвиток інших складових цивілізації – економіку, політику та культуру. Кожне село, його суспільство має цивілізаційну самобутність, яка розвивалась упродовж більше як кілька століть, будучи невід’ємною частиною загальноукраїнської цивілізації. Відмовившись від сторічних кліше, коли історія досліджувалась на засадах класової боротьби, переважання економічних або політичних чинників, як рушіїв суспільного поступу, звернемо увагу на соціальні проблеми, надавши їм такої ж ваги, як й іншим.