Розділ VII Соціально-економічні зрушення у селі Кальнику

§ 1. Феодальне село

Феодальне суспільство мало перехідний характер. Якщо спочатку відбувались рейдерські, збройно-насильницькі захвати маєтностей, вбивства власників земельних наділів – за принципом, хто багатший, той має більше прав і можливостей, то початок ХVІІ ст. – це часи законного, юридично визнаного землеволодіння. Відбуваються зміни і у виробництві на основі посиленого збільшення юридичної та фізичної залежності селенина від власника, консолідації феодального стану, коли зникають різні форми й типи феодально залежної шляхти (бояри, зем’яни, перехід деякої частини дворянства до стану священиків) і перетворення їх в один, більш монолітний магнатсько-шляхетський стан, який розвивався на базі католицької та греко-католицької вір, коли до нього, забуваючи своє власне православне й староукраїнське коріння вливались місцеві власники землі. Відбувалась консолідація землеволодіння, коли невеликі маєстати у кілька дворів в одному й тому ж населеному пункті переходили до рук одного власника. Прикладом цього може слугувати доля чотирьох власників Кальника, землі якого в результаті наполегливої, спочатку насильницької, а пізніше судової тяганини зосередилися у руках кн. Яхима та Анни Корецьких.

Відбуваються разючі зміни і в сільськогосподарському виробництві. Спочатку землеробство було допоміжною галуззю, але, розпочинаючи з ХV ст., стає домінуючим, особливо виробництво товарного зерна, якого потребувала Європа. В той час розвиваються й інші галузі переробної та військово орієнтованої мануфактурної продукції. Зокрема, польський дослідник Олександр Яблоновський у своїй праці, аналізуючи селітряне виробництво*, твердив: “... виготовлення селітри становить в той час дуже прибутковий промисел. Загалом урочище, в якому виготовляли селітру – курган, могила – давало більше прибутку, ніж все село з угіддями”¹⁰⁶⁰. Наприклад, в 1662 р. спадкоємці Янчинських Ганські і Підгороденські скаржились на князівську родину Корецьких, що вони “не тільки витурили їх із належних їм, спадкоємцям Янчинчських, прав, із маєтності Кальника і Цибульова, на Брацлавщині, і отримують із них прибутки, але що для них становить найбільшу вірну – це видобуток селітри з могили Сороки”¹⁰⁶¹.

Доречно сказати про власників Кальника, оскільки вони часто визначали адміністративний, економічний, соціальний статус цього героїчного міста-села. До уваги візьмем тільки документально визначених осіб. Звичайно за його багатовікову історію власників було багато. Про одних історична доля нам не донесла відомостей. Інші, як метелик, щойно з’явившись на скрижалях історії Кальника, одразу і зникали. Але були й такі, що в силу своїх нахилів і особистих інтересів формували суспільні стосунки, економічно або розбудовували його, або тільки висмоктували з кальницьких земель свої статки. Суспільні орієнтири завжди були різними – селяни мали одні, інші були у козаків, священства, шляхти, в тому числі і власників села.

Отож, документи свідчать. Першим власником Кальника був якийсь Шемберг, який у 1448 р. отримав його у користування від короля Казимира Ягайловича¹⁰⁶². Історичні документи не розповідають нам, що він зробив для міста, яка його подальша доля. На початку ХVІ ст. власником стає Івашко Янчиський*, більшість дослідників схиляються до думки, що він був із Волині. Він мав єдину доньку Марину, яка одружилась із своїм родичем Єжі Янчинським з Волині і мала сина Олександра та кількох доньк, імена, яких нам невідомі. Єжі загинув у бою з татарами, і Марина вдруге вийшла заміж за якогось Ханського, з яким мала сина Адама і кількох доньок. Марину Янчинську називали “Кальничанкою”¹⁰⁶³. Цей рід ще називали Янчинськими-Кальницькими¹⁰⁶⁴. Як твердив Едвард Руликовський, цей рід розрісся в цілу громаду внуків та правнуків. Ми не виявили документів про діяльність принаймні Олександра Янчинського та дуже мало знаємо про Адама Ханського. Щоправда, Едвард Руликовський, писав, що син “Кальничанки”, Олександр Янчинський, продав свою частину Кальника Анні Іоахімівні з Ходкевичів, княгині Корецькій,...”¹⁰⁶⁵. Ми за наявними у нас документами не прослідковуємо цього факту.

В документах 80-х ХVІ – початку ХVІІ ст. з’являється Василь Янчинський, в якого було (документально відомо) чотири дитини: Марина, Богдан, ?, Андріас. Ось вони і розродились своїми дітьми. Марина була одружена двічі: перший раз з Гаврилом Яковицьким і прижила з ним Петра й Івана; другий раз – з якимось Байбузою. Від цього шлюбу був син Григорій. Іван Гаврилович передав свої землі з “довічним правом”, напевне, своєму зятю Семену Ободенському**. Богдан (ім’я його дружини невідоме), мав синів Івана і Яроша та доньку Олександру, котра була одружена з Павлом Плоским. Іван Богданович мав сина Андрія. Андріяс Васильович (ім’я дружини невідоме) мав доньку Федору, одружену з Михайлом Кустицьким. Вони прижили синів Романа і Олександра та доньок Настю та Матушку. Подальша доля родоводу Василя Янчинського поки що не прослідковується. Власне через дітей Василя Янчинського і був поділений Кальник. Але виявляється, що кальницькими землями володіли й інші власники. Про них і піде мова нижче.

Едвард Руликовський у своїй праці писав: “спадкоємцями майна, яке вона (Марина Кальничанка – Авт.) були, крім Янчинських і Ханських, ще Підгороденські, Підгорські, від них Сєлінські та Турські, Слугоцькі, Чернєєвські, від них Собеські і з Ободного Ободенські”¹⁰⁶⁶. У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. кальницькими маєтками володіли: згаданий вище Адам Ханський, Михайло Селянський, Ярош Чернєєвський, Іван, Андрій і Фрідріх Підгороденські, Ян Підгороденський – онук Анни Слугоцької і, найбільше нащадків Турів (Турських): Григор, Михайло, Лазар, Ярош, Ян Зубач, Миколай. Можливо, були й інші предентенти на шматочок Кальника, проте джерела поки що мовчать.

Наприкінці кінці ХVІ ст. (перед 1600 р.) з’являються нові власники частини кальницьких маєтностей: княгиня Анна Корецька з Корця, уроджена Ходкевич, придбала від Янчинських волость Кальницьку над Собом у складі Кальника, Цибульова, Паріївки і Скоморошків¹⁰⁶⁷. Зав’язується тривала й запекла боротьба княгині з іншими співвласниками Кальника. Використовується весь набір феодальних форм боротьби з ними: захоплення, наїзди, судові тяжби. Будучи значно багатшою за супротивників, маючи зв’язки в урядових колах, Анна Корецька, використовуючи “зозулин метод”, викинула співвласників Кальника протягом першої чверті ХVІІ cт. Допоміг їй і випадок.

В 1612 р., татари сплюндрували Кальник, і він обезлюдів. Землі втратили цінність, зменшились прибутки власників. Це підштовхнуло співвласників кальницьких маєтностей навести порядок в межуванні своїх частин. Власники звертаються до суду. В 1616 р. вінницький суд виділив справедливу частину Кальника кожному власнику, але не визначив конкретно їх кордонів, що значно загострило суперечності. Деякі співвласники, не зумівши залюднити Кальник, розпочали домовлятись з княгинею, яка мала більше можливостей це зробити і вдихнути в землеробство нові сили.

20 серпня 1617 р. Григорій Тур в судовому порядку оформив дарчу, яка засвідчила продаж ним своєї частини Кальника, отриманої колись від своєї бабусі Підгородецької, Анні Корецькій¹⁰⁶⁸. Напевне, влітку 1624 р. свою частку села продали княгині й Олександра, Владислав, Адам та ін. Підгордецькі, що викликало опір Юзефа Ободенського¹⁰⁶⁹. Наступного року інші Турські також продали свою частину Кальника княгині. Ян Зубач та Миколай Тури (Турські – Авт.) на початку весни 1625 р. продали свою частку кальницької землі княгині, про що свідчить декрет від 21 квітня 1625 р.¹⁰⁷⁰

Захват і утримування земельних володінь було скоріше правилом, ніж винятком, у стосунках власників кальницьких земель. Інколи княгиня Анна Корецька на свій розсуд привласнювала чужі частки Кальника. Про це свідчить судовий позов Адама Ганського від 17 травня 1606 р. про те, що вона відібрала в нього землі, які він отримав від своєї бабусі Янчинської¹⁰⁷¹. 1 серпня 1612 р. Микола і Василь (напевне Тури – Авт.), які отримали спадок від стрия (дядька), направили позов Гаврилу і Федору Ободенським за “утримання без поділу, як було судом вирішено” їхніх кальницьких маєтностей¹⁰⁷². Позов від 17 апреля 1613 р. князю Яхиму Корецькому направили Олександр Федорович Кустицький з братами “про незаконне захоплення частини маєтків в Кальнику,...” і “невиділення позивачам тієї частини в маєтках, що їм належить”¹⁰⁷³.

Повсякденною практикою життя феодального суспільства були крадіжки. 28 травня 1607 р. Роман Крутицький, син Федори і Михайла, від імені свого роду подав позов на Анну і Яхима Корецьких “про крадіжку 200 свиней”¹⁰⁷⁴. Слуги княгині із кальницьких земель, які належали Семену Ободенському, поцупили волів та корів, про що свідчить декрет позову від 20 травня 1609 р.¹⁰⁷⁵ Звичайно, що феодали покривали своїх підданих, захищали їхні злочинні вчинки, оскільки вони, швидше за все, вчинялись за їх згоди. Не відставали від слуг княгині й слуги інших власників кальницьких маєтностей. Так, Станіслав Фанцель 18 травня 1609 р. звернувся до земського брацлавського судді Семена Ободенського з “проханням покарати слуг своїх, які вкрали з кальницьких маєтків 8 коней і використовували їх на свою користь” ¹⁰⁷⁶.

Зарозумілість великих феодалів, їх безкарність, переконаність у своїх силах штовхали їх на відкриті воєнні наїзди на сусідів. Так чинили і люди княгині Анни Корецької. Якась шляхтянка Софія з Зелених Кошковців 6 серпня 1624 р. подала в судову інстанцію позов на княгиню “про наїзд підданих з маєтків Біліловки, Кальника, Білопіля, Мотрич, Корця на маєток позивачки Шерденів”¹⁰⁷⁷. Такі набіги завершувались захопленням добра, знищенням економічних будівель, побиттям слуг тощо.

Документи свідчать, що в 1629 р. Кальник повністю став належати княгині Анні Корецькій. Кальник, складався із “старого й нового” міст і відносився до приватних, повністю належачи князю Яхиму Корецькому. В ньому нараховувалось у той час 1154 димів (дворів), тоді, коли у Липовці було 1100, а в Дашеві – 536¹⁰⁷⁸.

Княгиня сприяла розвитку своїх маєтностей. “В степах, що оточували Кальник, паслись хороші племінні коні, – писав Ед. Руликовський, – яких вирощувала княгиння для потреб своїх лицарських синів”¹⁰⁷⁹. В 1623 р. княгиння пішла за небокрай, заповівши свому сину Яну Каролю Кальник, Бабин, Паріївку, Білгородку, Стайки і Ольшанку, “з умовою, щоб після його смерті ці маєтності перейшли його нащадкам по чоловічій лінії”¹⁰⁸⁰. За його життя маєтності розростаються, виникають нові села, в тому числі Дубровенці (Дубровець), Пасічна, Губін і Талалаївка, які разом з Кальником, Паріївкою, Бабином, давали щорічного прибутку 7571 злотий¹⁰⁸¹.

Ян Кароль Корецький мало проживав у своїй вітчизні. Подорожував по Європі, брав участь, як найманець, у військових кампаніях, побував п’ять років у шведському полоні. Викупившись із полону, повертається додому, приймає греко-католицьку віру, будує кляштори, зокрема й у Кальнику, забезпечує їх щорічним утриманням, в сумі 300 злотих місцевих оренд. Управляючим кальницького ключа був призначений П. Гаршин з умовою “не робити утисків підданим і при селі Талалаївці” залишатись¹⁰⁸².

Ян Кароль був одружений з Анною Потоцькою. Вони залишили сина Самуїла, який після смерті батька в 1633 р був старостою робчинським. В молодості навчався в європейських школах Штирії, Ауштирії та Нідерландах, вивчаючи філософію. Повернувся в Україну, коли обертів набирали національно-визвольні змагання. Брав участь у битві під Корсунем в 1648 р., де козаки вщент знищили його корогву, а в битві під Зборовом під ним буде вбито коня¹⁰⁸³. Був одружений двічі, але нащадків не залишив. Так в 1651 р., по його смерті, рід Корецьких перервався¹⁰⁸⁴.

Пізніше власниками Кальника стають Чарторийські, зокрема в 1728 р. ним володів Юзеф. Його інтереси представляв кальницький комісар Фальковський. Навколішні маєтки князя відроджуються після громадянської війни, більше відомої, як Руїна. Засновуються нові поселення – Жаданівка, Пархомівка, воскресає Талалаївка. Загальна вартість маєстату Чарторийського складала 355487 злотих і 18 грошей. В 1751 р. кальницькі маєтності приносили їх власнику 29623 злотих і 29 грошей прибутків¹⁰⁸⁵. Близько 1755 р. Чарторийські Кальник продали графам Плятерам з Броеля, від яких пізніше він перейде у вотчину Потоцьких.

В той час розвивалися й інші види промислів, зокрема розведення бобрів, вичинення їхніх шурок, як і відлов куниць для отримання хутра. Олександр Яблоновський навів зміст двох декретів від 29 квітня 1602 р., з яких стає відомо, що Байбузи через підстаросту вінницького Григорія Чечеля та суддю Михайла Ласького позивали кн. Яхима Корецького за наїзд на частину маєтностей в Кальнику, Цибульові, Паріївці та Скоморошках, коли було пограбовано “куничників” зруйновано бобровники¹⁰⁸⁶. З подібною скаргою зверталась Марія (має бути Марина) Байбуза, “опікунша дітей Яна Байбузи” про “пограбування безправне (злочине) куничників і вилов бобрів”¹⁰⁸⁷ людьми князів Корецьких. Остаточно Байбузи поступились Кальником Корецьким у 1606 р.¹⁰⁸⁸. На Інтернет-сайті є інша інформація, яка розповідає, що Байбузи в 1602 р. обміняли свою частину Кальника на Райгород з кн. Корецьким¹⁰⁸⁹.

В Кальнику і на р. Собі були млини, які приносили князівській родині значні прибутки, розроблялась Сорочанська могила, із землі якої виробляли селітру*. Едвард Руликовський у своїй історії про Кальник, користуючись невідомими нам документами з архіву Гроднинцького писав, що якийсь мешканець Кальника в листі просив князя Юзефа Чарторийського підтвердити новим наказом право видобувати селітру з могили Сороки, а він знову буде платити або селітрою, або грошима¹⁰⁹⁰.

Порушуючи хронологію викладу матеріалу, відзначимо, що в середині ХІХ ст. земля із Сорочанської могили використовувалась графом В. Потоцьким для будівництва греблі під час розбудови цукрового заводу в с. Кальнику. Довершили руйнацію цієї історичної пам’ятки радянські “бузувіри” під час будівництва доріг та інших господарських споруд. Пам’ятка втратила свою первозданну велич та історичну цінність.

В результаті третього поділу 1795 р. Речі Посполитої Поділля, а з ним і Кальник, ввійшли до складу Російської імперії. Розпочинається ломка польських законів, звичаїв, віри і насильницьке насаджування російських законопорядків, навертання греко-католиків до православного віросповідання, російської моделі життя і суспільних відносин. Незмінним залишається землеволодіння, яке знаходилось в руках польських феодалів, дрібної шляхти й зажерливих орендарів-євреїв.

В кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Кальник зберігав статус містечка. Ординарний професор Євдоким Зябловський, описуючи в своїй праці географо-кліматичні умови Липовецького повіту, зупинився на населених пуктах, записав: “Містечка в ньому суть: 1) Кальник, 2) Дашів, 3) Китай город, 4) Оратов”¹⁰⁹¹.

На Правобережжі України в кінці ХVІІІ ст. створюються три губернії: Київська, Подільська і Волинська, котрі підлягали військовому генерал-губернатору. Ці посади свого часу займали відомі військові діячі імперії, зокрема Михайло Ілларіонович Кутузов, Олександр Петрович Тормасов, Михайло Андрійович Мілорадович. Київська губернія була створена указом Павла І 29 серпня 1797 р.

На межі ХVІІІ–ХІХ ст. в Кальнику відбувається низка соціальних, демографічних і релігійних змін, котрі визначили наступний етап розвитку суспільства. Перш за все, відбувається навернення греко-католиків до православ’я шляхом зміни священослужителів у храмі Присвятої Богородиці, підпорядкувані віри і служок Божих центральній владі – Синоду. На кальницьку парафію призначають Стефана Бошковського, колишнього уніата, отця, котрий не дуже виконував Божі приписи. Та не він один був подібним порушником літургічної служби. Даньківський панотець Михайло Захаревич в 1796 р. був на роботах за пияцтво, в 1797 р. в церкві м. Дашева викрали священницьке начиння, зозовський батюшка Андрій Горошкевич в 1797 р. убив дячка цієї церкви Василя Правосудова. Таких прикладів можна навести багато.

Резонанс у Кальнику викликала 21 червня 1805 р. смерть нещодавно призначеного дячка кальницької церкви Пресвятої Богородиці Іоана Волошиновського. Дашівський благочиний ієрей Федір Левицький в рапорті Липовецькому духовному правліню 29 червня цього року пояснював його смерть “нещасним випадком”, якого “земля убила”(засипала. – Авт.)¹⁰⁹².

Подив й обурення кальничан викликала підприємницька діяльність їхнього панотця Стефана. 27 березня 1802 р. він домовився з комісіонером Стефаном Пороховниковим доставити на селітряний завод с. Горднє Гайсинського повіту Подільської губ. п’ятдесят сажнів дров по 2 руб. срібл. із лінецьких лісів. Було домовлено, що ці дрова будуть вивезені до 20 травня того ж року. Бошковський взяв завдаток у розмірі 50 руб. срібл. Священик вивіз тільки 9 сажнів і призупинив виконувати контракт¹⁰⁹³. Ображений комісіонер подав скаргу в Липовецьке духовне правління. 26 лютого 1803 р. Дикастерія рекомендувала Бошковському розрахуватися з Стефаном Пороховниковим і “не доводити справу до суду”¹⁰⁹⁴. Чим завершилась ця справа, документи не повідомляють. Сам факт підприємницької діяльності священика свідчить, що вони часто займались такими оборудками, заробляючи кошти для себе і викорстовуючи підневільних Богу кальничан.

В той же час власником с. Кальник став Володимир Щенсни Потоцький (5. V. 1789–8. ІV. 1812). Він отримав від батька в спадкове володіння 44 населених пунктів, розкиданих у кількох повітах Київської та Подільської губерній. Пізніше вони будуть оформлені в ключі, й адміністративно складуть три волості: Дашівську, Підвисочанську та Голованівську. Спочатку у Дашівському ключі буде 14 сіл та два містечка¹⁰⁹⁵. Його дружина кн. Текля Геронімівна Санґушко (1786–1869) “принесла йому в посаг Бабин, Яблуновицю, Скибин, Стрижаків, Синарну, Домбровиці, Даньківку, Паріївку і Василівку”¹⁰⁹⁶. Потоцькі мали двох синів: Станіслава (1808–1874), який не був одружений, і Володимира (1810–1880), який стане пізніше власником Кальника. За ревізією 1795 р. Дашівський ключ гр. В. В. Потоцького складався із 11 поселень, серед яких містечка Кальник і Дашів, села Шабельня, Купченці, Кантелина, Пархомівка, Фронтівка, Кошлани, Сорока, Польове і Талалаївка, де в 1804 р. проживало 3617 душ чоловічої статі¹⁰⁹⁷.

З серпня 1809 р. “генерал артилерії” польської армії Володимир Щенсни Потоцький у Заславському повітовому суді оформив на свою дружину Феклу (Теклю) Геронімівну, “уродзону” княжну Санґушко, право на пожиттєве володіння своїми маєтностями, а сам виїхав до Варшави, де формувався корпус польських військ Станіслава Понятовського, в складі якого магнат планував взяти участь у російсько-французській війні 1812–1814 рр. (більш відома, як Вітчизняна війна 1812 р.) із сформованим на свої кошти артилерійським підрозділом. Тільки смерть 8. ІV. 1812 р. від тифу вберегла його від покарання російським урядом, оскільки він, будучи власником великих статків у Російській імперії, займав ворожу до неї позицію, тим самим вчинив державну зраду.

9 червня 1811 р. цар Олександр І видав іменний указ Правлячому Сенату, на який покладалось завдання підготувати маєтності графа Володимира Щенсни Потоцького до конфіскації, наглядати, щоб його маєтності не були продані, або заставлені, не “перейшли в чужі руки”. Чиновники готували документи, з яких стало відомо, що в Липовецькому повіті Київської губернії проживало у “містечках Дашеві – 860, Кальнику – 348, селах: Шабельні – 92, Купчинцях – 467, Кантилині – 246, Пархомівці – 256, Паріївці – 175, Яструбенцях – 305, Хринівці – 218, Кошланах – 387, Польовому – 103, Сороці – 58, Талалаївці – 88, хуторі Усатого – 2” душ чоловічої статі¹⁰⁹⁸, а вього 3612 душ¹⁰⁹⁹. В маєтностях графа, які знаходились в Уманському повіті, було ще 12 сіл. У цих двох повітах граф володів 10960 душами чоловічої статі¹¹⁰⁰. Виконавці волі Сенату виявили, що всі села Дашівського ключа були або у посесії (“продані у посесію”), або в оренді. Наприклад, с. Пархомівка була в орендній посесії судді Онацького, Жаданівка і Кошлани – в такій же посесії капітана Рудницького, а містечко Кальник – у “традиційній посесії Грохольського”¹¹⁰¹.

Після смерті Володимира Щенсни його вдова Текля в 1827 р. вийде заміж вдруге, за свого камердинера Миколая Тома. Спочатку вони повінчаються у Версалі, а в 1839 р. візьмутт цивільний шлюб. Це одруження буде зберігатись в таємниці. У них народиться двоє дітей: донька Марія 1828 р. і син Казімєж 1843 р. народження, майбутній барон де Вальденау¹¹⁰².

В 1830–1831 рр. спалахнуло Листопадове повстання, коли патріотично налаштовані члени польських таємних груп і організацій зробили першу серйозну спробу відновити свою державність. У вир повстання була втягнута Дашівська волость Теклі Полоцької, котра в той час знаходилась на лікуванні в Парижі. У м. Дашеві був її 18-річний (за іншими джерелами – 19) син Володимир, який мав паспорт на виїзд за кордон до матері, але затримався, будучи хворим. Він емігрував за кордон разом з повстанцями, які, до речі, зазнали поразки під Дашевом.

Після поразки повстання спеціально створена Слідча комісія зібрала матеріали про його учасників. У 1831 р. один “із шайки повстанців” Станіслав Собанський засвідчив, що Володимир Потоцький був у них ватажком¹¹⁰³. Це стало основою для виокремлення Дашівського ключа, який мав перейти до В. Потоцького у спадок після смерті матері, до конфіскації. Звичайно, мати використовувала всі можливі заходи, щоб врятувати цю частину маєтностей. Перепоною до розв’язання цієї проблеми була еміграція гр. Володимира. В 1847 р. він повернувся в Росію і “постав перед військовим судом”. На своє виправдання він твердив, що ніяким верховодом у повстанців не був, а його прізвище керівники повстанців записали, використовуючи його титул і знане в Польщі прізвище Потоцьких. Суд взяв до уваги, що під час повстання він був неповнолітнім і “не брав участі в повстанні, і виїхав за кордон ... по виданому паспорту”¹¹⁰⁴. Монарх пробачив йому антидержавний вчинок, але нічого не сказав про відміну конфіскації маєтностей. Це стривожило графиню Теклю Потоцьку, яка продовжила боротьбу за скасування цього рішення. Тільки в 1850 р. їй вдалося розв’язати цю проблему з умовою переведення кріпосних селян в тимчасово зобов’язанних, але про це трохи пізніше.

В 1833 р. в Дашівській волості у містечку Дашеві проживало 774 і на “фабриці 80”, в містечку Кальнику – 385 і в селах: Купчинцях – 444, Жаданах – 264, Кошланах – 367, Хринівці – 218, Пархомівці – 277, Шабельній – 103, Кантелині – 241, Яструбенцях – 354, Польовому – 151, Талалаївці – 92, Сороці – 49, а разом 3799 душ чоловічої статі¹¹⁰⁵. В середині ХІХ ст. майорат Потоцьких складався з трьох вотчин. Деякі населені пункти змінили свій адміністративний статус. Наприклад, Кальник став називатись селом, а Яструбенці – “деревней”. Відбудеться зміна деяких населених пунктів. Одні, як-то Фронтівка, вже не фігурують як власність графів Потоцьких, а натомнсть з’являться Яструбенці, Жадани, Хринівка, яких не було у власності на початку ХІХ ст. Згідно із складеною в липні 1828 р. таблицею населених пунктів Київської губернії для дислокації військ, у власності графині було 12 населених пунктів, у яких їй належало 1104 двори¹¹⁰⁶. Значно зросла кількість дворів у селах і містечках, а це є показником росту населення.

Своєрідну статистику подають таємні розпорядження Київського генерал-губернатора Г. Д. Бібікова про подаяння йому інформації із книг про прикажчиків поміщицьких маєтків. Губернська адміністрація таким чином контролювала благонадійність сільских управлінців. Цей документ був складений влітку 1849 р. В ньому зафіксовано, що Дашівська волость була в управлінні дворянина Станіслава Станіславовича Гноїнського, відповідно до доручення графині за № 108, складенлму в Липовецькому повітовому суді 29 жовтня 1849 р. В кожному селі були свої економи. Так, у с. Кальнику в той час керував дворянин Липовецького повіту Валентій Францович Дружнєвський з 1845 р., але свідоцтва про це не мав. Він керувався інструкцією, яку графиня Текля Потоцька узаконила 29 жовтня 1849 р. в Липовецькому повітовому суді. Селянин-кальничанин Антон Прокопович Музика з 1847 р. керував господарством у с. Пархомівці та д. Талалаївці. Свідоцтва, затвердженого місцевою адміністрацією він не мав, керувався щоденними вказівками власника¹¹⁰⁷.

Статистичні дані, якими ми володіємо зараз, свідчать про зростання кількості дворів у Кальнику: селян з 80 у 1818 р. до 121 у 1859 р., шляхти – відповідно з 4 до 12 1/4 (правда, у 1844 р. їх було 13 2/3 душі) у 1859 р., появою 2 дворів військових у 1844  р. та 27 душ обох статей дворян у 1859 р.¹¹⁰⁸. За ці роки зростає населення: від 636 селян обох статей і 4 шляхтичів у 1818 р. відповідно до 964 селян, 149 шляхти (однодворців), 5 військових та 27 дворян обох статей у 1859 р.¹¹⁰⁹.

Важливим документальним підтвердженням розвитку села є метричні книги, які збереглися з 1797 по 1874 р. Їх наявність розкриває, в першу чергу, демографічні і соціально-станові фактори розвитку села. Зокрема, в 1797 р. у Кальнику народилось 15 хлопчиків, 23 дівчинки, одружилось тільки 12 осіб, з яких дві пари одружились другим шлюбом, а померло – 9 осіб чоловічої і 16 жіночої статі¹¹¹⁰. Серед народжених – діти шляхтичів Олександра Горчинського, Петра Поторжинського, Антона Брильвенського, Олександра Левандовського, Антонія Старинського, Ігнатія Марецького. Така ж картина змін серед населення була й у 1799 р. Народилось 18 хлопчиків, 19 дівчаток. Священик Адам Ковальский і дячок Іоан Влашиновський обвінчали 4 пари. В інший світ відійшло 9 представників чоловічої та 10 жіночої статі¹¹¹¹. Того року народилось чотири дитини (два хлопчики та дві дівчинки) у шляхтичів Іоана Чернявського Максима Белоусенка, Теодора Ковальницького й ще у одного Чернявського.

Метрична книга села за 1800 р., складена о. Бошковським і дячком Влашиновським, зафіксувала цікавий факт смерті його довгожителів. Зацитуємо запис: 27 січня: “Жителька Кальника представилась Феодосія Дбиха, років їй від роду – 90. 9 лютого – Житель кальницький Антоній Гайдай представився, років йому від роду 105”¹¹¹². Того ж року народилось: хлопчиків – 13, а дівчаток 11, шлюбів було оформлено церквою 6, з них 2 повторно, а за обрій відійдуть 8 осіб¹¹¹³.

Метричні книги є важливим джерелом вивчення станової належності мешканців Кальника. Як правило, селян-кріпаків називали поселянами, виділявся стан шляхти та священицький клір. Вони відтворюють бажання шляхти дотримуватись корпоративних звичаїв, про що свідчить той факт, що хрещенними батьками своїх дітей запрошували із свого стану, або попадю. Священики запрошували своїх, або кліриків з інших сіл. Наприклад, 28 квітня 1804 р. у священика Стефана Бошковського народився син Іасон, то хрещеним батьком був священнник Павло Судоплавич, а обряд хрещення провів священник з Дашева Йосип Новоборський. Перше причастя він отримав 8 вересня того ж року з рук о. Федора Левицького¹¹¹⁴.

Запис з цієї метричної книги від 18 квітня 1804 р. свідчить: “у селянина Михайла Казмирука народився син Леонтій, хрещеним батьком був Матвій Геженко (Гезенко)”¹¹¹⁵. Стефан Бошковський разом з дяком Іоаном Влашиновським провели обряд хрещення. Через кілька років, а саме 11 листопада 1810 р. “у селянина Михайла Казмера народились близнюки Марфа і Марія”, хрещеними матусями запросили Ганну Бондарку і Олену Гешеху¹¹¹⁶.

Представники кальницької шляхти також дотримувались традицій – хрещеними запрошували собі подібних. Коли 9 січня 1805 р. у шляхтича Миколи Тарасевича народилась донечка Домникія, то він запросив хрещеною матір’ю попадю Ганну Бошковську¹¹¹⁷. Шляхтич Михайло Хихловський 19 червня 1813 р. хрестив свою донечку Уляну. Біля хреста її тримала “шляхтянка Ксенія Тищенчиха”¹¹¹⁸. Того ж року з 15 народжених хлопчиків-кальничан 5 народилося у сім’ях шляхтичів Івана Лушинського, Петра Пашковського, Павла Заплотинського, Ксаверія Ставерського і Антонія Орловського, а з 17 дівчаток – також п’ять шляхтянок¹¹¹⁹.

До хрещення селянських дітей кликали собі подібних, інколи з інших сіл чи містечок. 12 грудня 1812 р. Максим Казьмирчук* хрестив донечку Ганну, запросивши до купелі “містечка Дашева жительку Мотру Ізащиху”¹¹²⁰. В метричній книзі за 1814 р. зроблено ще один запис, який стосується роду Казьмирчуків – 29 січня у Максима народився син Василь, якого наступного дня хрестив приходський священик Іоан Левицький. Хрещеним батьком став “тамтешній житель Павло Задорожний”¹¹²¹.

За 9-м народним переписом Київської губернії Липовецького повіту в Дашівському маєтку “містечку Дашеві, у якому чоловіків 901, жінок 957, у с. с. Польовому 162 чоловіків, жінок 131, Купчинцях чоловіків 439, жінок 479, Яструбинцях чоловіків 415, жінок 450, Кантелині чоловіків 345, жінок 366, Кошланах чоловіків 399, жінок 460, Жаданівці чоловіків 332, жінок 351, Хринівці чоловіків 277, жінок 257, Пархомівці чоловіків 342, жінок 309, Кальнику чоловіків 445, жінок 425, Шабельній чоловікв 117, жінок 125, і деревнях Сороці чоловіків 66, жінок 69 і Талалаївці чоловіків 112, жінок 91, а всього чотири тисячі триста п’ятьдесят два чоловіки і чотири тисячі триста шістьдесят сім жінок і з їх сімями пепеведені у звання зобов’язаних” ¹¹²².

В січні 1853 р. Уманський повітовий суд прийняв постанову, згідно з якою графиня Текля Потоцька “Дашівську волость уступила ... своєму синові графу Потоцькому”. 17 вересня 1859 р. в тому ж суді було розглянуто відмову Теклі Потоцької “від пожиттєвих прав своїх на Підвисочанську волость на користь сина графа Станіслава Потоцького”, залишивши за собою право на одну Голованіську волость¹¹²³. Так фактично завершиться розподіл феодальної вотчини графа Володимира Щесного Потоцького. Це розв’яже руки новим власника Дашівської вотчини. Так, в 1857 р. графиня Генрієта Потоцька купить у поміщиці Марціяни Красовської “нерухоме помістя Київської губернії Липовецького повіту м. Балабанівку”, в якому за 9-ю ревізією проживало 669 душ чоловічої статті і було 3744 дес. 1190 саж. землі за 175000 руб. сріблом¹¹²⁴. Після листопада 1860 р. гр. Володимир Потоцький продасть с. Яструбенці дворянину Цезарію Антоновичу Хржонщевському¹¹²⁵. Того ж року Володимир і Станіслав Потоцькі проведуть розподіл Голованіської волості. Першому дістанеться, крім інших, с. Шепіловка в якому по 10-й ревізії було записано 237 чоловічих душ, що обробляли різної якості 1853 дес. землі, яку гр. Володимир здавала в управління якомусь Ємерику Федоровичу Подгурському¹¹²⁶.

В 60-х роках ХІХ ст. маєстат Потоцьких складався із трьох вотчин. Дашівська і Височанська знаходилися в Київській губернії, а третя, Голованіська, в складі Подільської. До першої вотчини (ключа) входило 11 поселень: м. Дашів з Польовим, с.с. Купчинці, Яструбинці, Кантелина, Кошлани, Кальник, Жаданівка, Хринівка, Пархомівка разом з Талалаївкою і Шабельною. В них проживало 5002 душі чоловічої статі, котрі обробляли 23254 дис. оранки, сінокосів та різного лісу. Дашівська волость приносила власникам від аренд, млинів та інших угідь 16000 рублів сріблом щорічного прибутку. До другої волості належали десять сіл: Підвисоке, Володимирівна, Нерубайки, Станишовка, Оксанине, Небелівка, Островці, Рогове, Перегонівка і Купенковата, де проживало 4711 душ чоловічої статі. Вони використовували 33640 дес. ораної землі, сінокісної та лісу різного ґатунку. Із волості власники щорічно отримували 9500 руб. срібл. Третя волость складалась з 6 населених пунктів і однієї слободи: м. Голованівськ, с.с. Верхівка, Краснопілля, Медзирмечки, Наливайки, Шепилівка і слобідка Олександрівка. Тут проживало 2457 осіб чоловічої статі, які зі своїми сім’ями обробляли 16959 дис. землі, сінокосів та різного лісу. Волость виробляла 8800 руб. срібл. річного прибутку¹¹²⁷.

Погані дороги Російської імперії – винятковий ґанж суспільного життя. Не кращими вони були і в Київській губернії. Будівництво і підтримування їх в належному стані важким ярмом лягало на селянські шиї. Традиційно дороги будувались відповідно до військових потреб. На початку ХІХ ст. складали плани доріг квартирмейстери 2-ої армії, зокрема поручик І. Б. Аврамов, декабрист. Він змалював і описав маршрут № 1 “От м. Дашева до с. Оноратки” і маршрут № 2 від “Оноратки до м. Животова”¹¹²⁸, які свідчать про населені пункти через які проходили дороги, відводи до інших сіл. Вказувалось, де були корчми або господарські споруди та “заводи”. Для нас важливо знати розміри доріг, з якого матеріалу вони споруджувались. Головною робочою силою при їх будівництві були, звичайно, селяни.

Декабристи, які, напевне, бували в м. Кальнику, зокрема, капітан Аркадій Майборода зустрічався тут з генералом Чернишовим у 1825 р. “Споборники святої волі”, як називав декабристів Тарас Шевченко, під час слідства в 1825–1826 рр. звертали увагу уряду на “вигнання селян для будівництва доріг, часто в жнива, в пору сінокосу”, що викликало в них обурення і підштовхувало майбутніх декабристів до вільнодумства. Дорожна повинність доводила селян до повного розорення, з одної сторони, від частих змін у планах, а з другого боку, від зловживань земських чиновників, які дозволяли будувати, а після руйнували, мотивуючи це тим, що не так будували, а коли визначали ділянки для ремонту, або й будівництва, спеціально визначали ділянки далеко від села¹¹²⁹, сподіваючись отримати хабаря.

Будівництво головної дороги в середині ХІХ ст описав пізніше в своїх записках декабрист Іван Якушкін. “Вони (селяни – Авт.) повинні були глибоко спушити дорогу по бокам, розпушену землю перекинути на середину і все утрамбувати; потім викопати по бокам дороги канави (кювети), обкласти їх дерном і остаточно посадити два ряди берізок, які часто садили в землю без коріння перед приїздом імператора” ¹¹³⁰.

В імперії були чотири види доріг: головні, губернські, повітові і місцевого значення. Будівництво, ремонт і утримання в належному стані цих доріг лягало на плечі селян. На них розписувалась дорожна повинність, відповідно до кількості душ, які проживали в конкретному селі.

В 1879 р. через Липовецький повіт проходило три поштові дороги. Кальничани обслуговували дорогу № 3. “3. дорога від Липовецької поштової контори у місто Брацлав, закінчується на кордоні Брацлавського повіту, і має довжину 29 верст 17 сажнів і поділена на ділянки”. На цій дорозі було 59 ділянок, які обслуговували 21996 ревізських душ. Селянам Дашівського ключа поміщиці графині Потоцької нарізали чотири ділянки: № 40 с. Талалаївки, № 41 с. Шабельни, № 42 с. Польового і № 43 с. Кальника. Того року в Кальнику проживало 490 ревізьких душ, які були зобов’язані утримувати в належному стані 136 сажнів 6/16 аршин косогірної дороги, яка знаходилась за 21 версту від Кальника¹¹³¹.

В 90-х роках ХІХ ст. у Липовецькому повіті буде створено 12 поштових станцій, які мали різну кількість коней. Наприклад, Монастирищанська та Іллінецька мали по 12 коней, а Дашівська – 6, станція у с. Підвисокому – 4¹¹³².

На початку ХХ ст., коли була споруджена гілка залізничної колії від станції Оратова до с. Сороки, уряд розпочав будівництво шосейної дороги від с. Сороки до Дашева, яка проходила через с. Кальник і була доведена до “Сосни”, де знаходився панський будинок кальницької економії Потоцьких. Його зруйнували в роки національних зрушень 1917–1920 рр.