Собор софії

Софійський собор, також Ая-Софія (грец. Αγία Σοφία, повна назва грец. Ιερός Ναός της του Θεού Σοφίας; тур. Ayasofya) в Константинополі — одна з найвеличніших пам'яток візантійської архітектури, що збереглись донині; символ «золотої доби» Візантійської імперії та один із символів сучасного Стамбулу.

За часів Візантійської імперії собор перебував у центрі Константинополя поруч із імператорським палацом, на місці якого тепер стоїть Блакитна мечеть. Нині Собор розташований в історичному центрі міста в районі Султанахмет і діє як музей.

Висота Софійського собору — 55 метрів, діаметр бані — 31 метр. Понад тисячу років Софійський собор у Константинополі залишався найбільшим храмом у християнському світі — до будівництва Собору Святого Петра в Римі. 1985 року храм занесений до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та називається «восьмим чудом світу».

Софійський собор в Константинополі донині вражає відвідувачів розмірами та величчю. Його довжина — 81 метр, ширина — 72, а висота — 55 метрів. Для будівництва Собору Святої Софії демонтували та привезли колони і мармурові деталі інших храмів Візантійської імперії. Внутрішні роботи в храмі продовжувалися протягом декількох століть, і тому відрізняються особливою ошатністю. Стіни повністю вкрили мозаїками.

Коли Собор Святої Софії перетворився на мечеть, мусульманам довелося внести деякі зміни, оскільки будівельники зорієнтували собор за християнською традицією — вівтарем на схід. Османи ж перемістили міхраб в південно-східний кут собору — в напрямі до Мекки. Через цю зміну в Ая-Софії під час молитви, мусульмани були вимушені розташовуватися під кутом відносно будівлі. Фрески та мозаїки вони вкрили товстим шаром штукатурки, на який виписали цитати з Корану. Деякі фрагменти фресок та мозаїк збереглися тому, що коли в 1935 році мечеть Ая-Софія стала музеєм, з них зчистили штукатурку, що приховувала їх.

Найбільш ефектна частина будівлі — купол, діаметр якого становить майже 32 м. Зайшовши у внутрішню частину храму, першим кидається в очі його помпезність. Купол ніби піднятий у повітря над храмом окремо від загальної будівлі. Таку ілюзію створюють 40 вікон, через які пробивається світло. В центрі купола — зображення Ісуса. Гігантська купольна система собору стала шедевром архітектурної думки свого часу. Візантійський літописець Прокопій Кесарійський про собор писав так:«Цей храм являє собою чудесне видовище… Він піднімається вгору до самого неба, виділяючись серед інших будівель, як ладдя в бурхливих хвилях відкритого моря… він весь сповнений сонячного світла, і здається, ніби храм сам випромінює світло».

1935 року з фресок і мозаїк зчистили шкатурку, яка їх приховувала. Таким чином, в наш час[Коли?] на стінах храму можна бачити і зображення Ісуса Христа, і Богоматері, і цитати з Корану на чотирьох великих щитах овальної форми.

На поручнях верхньої галереї храму можна виявити графіті, залишені впродовж всієї історії його існування. Найбільш древні з них покриті прозорим пластиком і вважаються однією з охоронних пам'яток (див. розділ Рунічні написи).

2. Авангардистська архітектура 20-30-тих років ХХ століття. Рух «Де Стиль», школа «Баухауз».

Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

Поява авангардизму була зумовлена низкою історико-політичних, філософських і соціо-культурних причин. З історико-політичного погляду, найбільші соціальні зміни у світі на початку XX століття, що виникли під впливом соціалістичних та комуністичних теорій, в підґрунті яких лежала ідея докорінної перебудови світу, і як її реальний прояв — російська революція 1917 p., спричинили й аналогічні прагнення до перетворення мистецтва. До речі, саме Росія, Україна, Білорусь дали світові видатних теоретиків і практиків авангардизму (В.Кандінський, К.Малевич, М.Шагал, В.Татлін, В.Маяковський, М.Ларіонов, О.Гончарова, П.Філонов. О.Архипенко, Е.Ворхол та ін.). З іншого боку великий вплив на авнгардистів мала І світова війна, яка зумовила їхнє трагічне світовідчуття.

З соціокультурного погляду, кардинальні зміни в науці (теорія відносності, квантова теорія, розщеплення атомного ядра), техніці та побуті (нові засоби пересування та зв'язку), прискорений темп і напруженість життя вимагали адекватного відображення в мистецтві.

У філософських та психологічних аспектах теорії авангарду Шопенгауера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, К.Маркса, З Фройда, К.Г.Юнга суттєво змінили погляд на природу, сутність і призначення людини, а також роль та функції мистецтва в суспільстві. Ці теорії парадоксально сполучалися в маніфестах авангардистів. У зв'язку з цим слід відзначити, що авангардизм став не тільки естетичним феноменом, але й значною мірою був політично ангажований. Анархізм, підкреслена антибуржуазність авангардистів, їх прагнення до епатажу, скандалу, шоку, «сюрпризу» об'єднали митців, які пізніше опинились у різних політичних таборах (Ф.Марінетті примкнув до Б.Муссоліні, Е.Паунд всіляко вихваляв італійський фашизм, Г.Бенн був лояльний до А.Гітлера. Л.Арагон, Елюар, А.Зегерс, Й.-Р.Бехер, В.Незвал стали комуністами.

В естетичному плані найближчими попередниками авангардистів були так звані прокляті поети XIX ст. — Ш.Бодлер, Ж.Лотреамон, А.Рембо, П.Верлен, О.Вайльд а також художники-імпресіоністи, надто Поль Сезанн, який вважається попередником усього авангардистського образотворчого мистецтва. Глибокі коріння злучають авангардизм із творчістю І.Босха, умовним середньовічним мистецтвом, російською іконографією, первісним мистецтвом.

Основним естетичним принципом авангардизму стала відмова від так званого традиційного мистецтва, що розвивалось з доби Відродження до кінця XIX ст., в якому домінували засади наслідування природи, відображення дійсності й більш-менш виражена моральна ідея. Це виявилось у навмисній формотворчості, нежиттєподібності, епатажі (хеппенінги дадаїстів).

В 1917 г. в г. Лейдене (Голландия) по инициативе Пита Мондриана была создана художественная группа «Де Стиль». Одновременно начинает издаваться журнал под тем же названием. Его обложку украшал логотип, буквы которого были составлены из стандартных черных прямоугольников (рис. 29).

Рис.29 В. Хусар.Обложка

журнала «Де Стиль». 1917

К этому моменту уже написаны плоскостно-геометрические картины Мондриана, задавшие направление стиля. Наиболее известные члены группы: архитектор и художник Тео ван Дусбург, основатель, живописец Пит Мондриан, архитектор Питер Оуд, скульптор Жорж Вантегерло, художник Вильмош Хусар. Тео ван Дусбург, издатель журнала, архитектор и живописец, с самого начала создания объединения ориентировал его деятельность на комплексное проектирование предметной среды. В следующих номерах журнала как примеры нового подхода к искусству и проектированию были опубликованы «Черный квадрат» Малевича и «Проун» (композиция из серии «Проектов Утверждения Нового», выполненная еще в Витебске) Лисицкого.

В своем манифесте члены группы призывали к созданию новой культуры, основанной на равновесии и интернациональной общности культур, отказе от изобразительности. Они считали, что искусство должно примирить полюса жизни — «природу и интеллект, другими словами, женское и мужское начало, негативное и позитивное, статическое и динамическое, горизонталь и вертикаль»1.

В 1922 г. в журнале «Вещь», издававшемся Лисицким и И.Г. Эрен-бургом в Берлине, была опубликована статья ван Дусбурга о трех уровнях геометрических построений. Эта публикация — ключ к пониманию стилевого модуля группы «Де Стиль».

Первый уровень — графическое построение. В качестве базовых элементов использованы закрашенные черным цветом три прямоугольника и квадрат. Они расположены параллельно друг другу, образуя в сумме общую конфигурацию.

Мондриан так комментировал свои предельно геометризованные композиции:

«Разделяя прямоугольник при помощи вертикальных и горизонтальный линий, неопластицист достигает спокойствия, равновесия всеобщего и индивидуального»2.

Второй уровень — скульптурный. К тем же плоским формам добавлена глубина. Получаются стоящие рядом параллелепипеды, изображенные в аксонометрии. Черным цветом закрашены лишь уходящие в глубину плоскости, фронтальные оставлены белыми. Зрительно эти черные формы передают массивность, тяжесть объемной скульптуры.

Третий уровень — архитектурный. Предыдущая композиция, изображающая скульптуру, полностью сохраняется, но вместо сплошной заливки силуэта для выявления форм использован линейный контур. Получается ажурная каркасная пространственная структура.

В проектах зданий, мебели и интерьеров, созданных членами группы «Де Стиль», как правило, присутствовали все три уровня композиционных решений. На уровне комбинаций плоских прямоугольных элементов, строго вписанных в прямоугольную систему координат, решены и плакаты, и обложки, и мотивы росписи стен, потолка, пола в интерьере. Мебель тяготеет к скульптурной концепции, к комбинации плотных монолитных объемов. В архитектуре вертикальные стойки, перила балконов, горизонтальные балки воспроизводят пространственный каркас кубической решетки.