Розділ іі. Аналіз існуючих соціальних доктрин православної релігії та їх вплив на розвиток суспільства

2.1. Аналіз соціальної доктрини Української православної церкви Київського патріархату на основі Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття”

Декларація ювілейного помісного собору УПЦ-КП „Церква і світ на початку третього тисячоліття” прийнята в м. Київ із нагоди святкування 2000-ліття Різдва Христового. Декларація складається з 16 розділів, у яких розглядається церква, суспільство, їхні взаємозв’язки й актуальні питання сьогодення. Насамперед, найважливіша релігійна та історична постать християнства, його Родоначальник і Жертва за гріхи людства – Син Господній, Ісус Христос, Спаситель світу.

Слушно з приводу постаті Ісуса Христа зазначав Григорій Богослов: „Він був жертва, але й Архієрей; жрець, але й Бог; приніс в дар Богу Кров, але очистив весь світ; зійшов на Хрест, але на Хресті розп’яв гріхи. Він став людиною для нас. Він прийняв гірше, щоб дати краще, збіднів, щоб нам збагатитися Його бідністю; прийняв образ раба, щоб нам отримати свободу; зійшов, щоб нам вознестись, був спокушуваним, щоб нам перемогти; перетерпів і був знеславлений, щоб нас прославити, помер, щоб нас спасти; вознісся, щоб привернути до себе уражених гріхом” [Духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_councildimitriyreport2004/., с. 58].

Можна неодноразово зустріти думки церкви про Царство Боже, яке визначається як духовне Царство, у якому панують Бог і духовні цінності, а не зовнішня груба сила [Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/., с. 32]. Християнство мало найбільший вплив на суспільство і світ у ті періоди світової історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті і діяльності людей і суспільства. Завдяки духовним цінностям виникла християнська культура і європейська цивілізація. Тому можна говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, зокрема на розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності і високих ідеалів.

У І розділі йдеться про перемогу Ісуса Христа над злом та гріхом про Його любов, самопожертву, самовіддачу. Любов здолала ненависть, істина – неправду, а життя перемогло зло у постаті Сина Божого. У Декларації більш простежується думка не доведення Божественності Христа, а доведення Його важливості для церкви і кожного особисто, порівнюється Царство Боже з царством гріха. Царство Боже – царство любові, добра, істини, вічного життя з Богом. Саме Бог є Дух, любов, істина, життя і путь. Царство гріха – царство ненависті, зла, брехні, вічного страждання і мук. Перемогу над царством гріха здобув Ісус Христос. Але здобув її не для Себе, а для інших, для всіх людей, щоб усіх спасти і ввести до цього, здійсненого Ним, Царства Божого.

У Декларації важливе місце відведене питанню секуляризації суспільства, якою закінчилося ХХ століття. Секуляризація, на думку церкви, – означає, що релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтовано насамперед на матеріальні цінності [Слободянюк Е. П. Православ’я на Україні у 20-х – середині 30-х років ХХ ст. : дис. …канд. філос. наук / Слободянюк Еліна Петрівна. – Львів, 1996. – 162 с., с. 44]. Сьогодні професійна діяльність і соціальний статус людини не залежать від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв, талантів і особистих схильностей, а від здатності людини ввійти в глобальний економічний розвиток. Із цього простежується негативна оцінка секуляризації суспільством. Описується досекулярний період, головні ознаки якого такі: релігія виконувала подвійну функцію в суспільстві – з одного боку, вона була ідеологією і як така давала сакральну санкцію соціальному устрою, визначала мораль, мотивувала діяльність людини і одухотворяла суспільство; з іншого – вона вказувала людині на вічні духовні цінності, які ніколи не минають, і тим самим надавала існуванню людини на землі морального сенсу і в той же час указувала на її потойбічне буття в іншому світі; у ХІІ–ХІV ст. завдяки християнському ренесансу західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку, бо вона намагалась створити Царство Боже на землі.

А от уже ІІ-е тисячоліття характеризується занепадом християнської культури у Європі. Цей занепад, на думку церкви, значною мірою почався ще до ІІ-го тисячоліття [Титаренко О. Р. Соціальне християнське вчення в контексті релігійного модернізму : дис. ...канд. філос. наук / Титаренко Олексій Русланович. – К., 2004. – 200 с., с. 199]. Зокрема в епоху Відродження в європейській цивілізації здійснився поворот від духовних цінностей до матеріальних. Уперше за весь час із моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як Особу, яка посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина як особа залишилась одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоутвердження. А от уже в другій половині другого тисячоліття європейська культура пішла шляхом нехристиянського гуманізму. Цей період характерний відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської діяльності стали автономними. Автономними стали державне та економічне життя, наука, мистецтво і вся культура. Усі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслом „свободи” і „прав людини”. Відбувся поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. Гуманізм створив для людей свій духовний світ, який призвів до атеїзму, революції, масового знищення людей та геноцидів [Слободянюк Е. П. Православ’я на Україні у 20-х – середині 30-х років ХХ ст. : дис. …канд. філос. наук / Слободянюк Еліна Петрівна. – Львів, 1996. – 162 с., с. 152].

Негативно бачить церква і те, що сьогодні секулярна культура ставить на порядок денний не віру, а мораль [Гоменюк А. П. Формування державно-церковних відносин в Україні / А. П. Гоменюк // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Херсон : Видавництво ХДПУ, 2002. – Вип. 7. – С. 4–6., с. 112]. Християнського Бога, як вона гадає, уже немає, а залишилась тільки християнська мораль, яка чомусь стала називатися загальнолюдською. Сьогодні релігійна сфера в європейській цивілізації включає в себе різні релігійні традиції і релігійний досвід. І тому існує загроза релігійного синкретизму [Смирнов С. А. Православ’я в контексті сучасних соціально-політичних процесів в Україні (90-ті роки) : дис. …канд. філос. наук / Смирнов Сергій Анатолійович. – К., 2000., с. 82].

Церква значною мірою дорікає Європі у тому, що вона, відкинувши християнство із суспільного життя, відчинила двері для східних релігій, тобто Європа не цінує повною мірою своєї ідентичності з християнством. Як зразковий приклад збереження релігії і культури наводяться Азія і мусульманський світ, які не поводяться з релігією так, як це зробила Європа та Америка. На азіатському просторі релігія продовжує посідати своє належне місце [Недзельський К. К. Статус релігії в умовах розвитку світських людинознавчих наук і проблема національної самоідентифікації українців / К. К. Недзельський // Релігія і соціум. – Чернівці, 2008. – № 1. – С. 103–107., с. 108]. Нехристиянські релігії продовжують не тільки впливати, а й визначати суспільне життя деяких народів.

Песимістично зазначається у ІІ розділі Декларації про те, що в XX ст. секуляризація торкнулась також і християн. Відбувається поступовий відхід від християнського способу життя. У другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З’явилися небачені раніше в історії ненависть і боротьба серед християн [Марчишак А. Р. Трансформація православ’я в глобалізованому світі: пострадянський контекст : дис. ...канд. філос. наук / Марчишак Арсеній Романович. – К., 2007. – 194 с., с. 191].

Сім’я – одна з головних проблем європейської цивілізації. Християнство побудувало сім’ю на засадах любові та зруйнувало багатоженство. Любов – основний фундамент і рушійна сила сім’ї, яка називається домашньою церквою. Вона реалізує собою любов, яка існує між Христом і Церквою. Сім’я – це не лише проблема християнства, а й нації. Тому що без міцної сім’ї не може бути здорового суспільства, нації і міцної держави [Недзельська Н. І. Проблема сім’ї в умовах глобалізації: традиції і трансформації. / Н. І Недзельська // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Вип. 7. – Херсон, 2002. – С. 100–105., с. 103].

Церква визнає законним шлюб, укладений відповідно до державних законів, не ототожнюючи його з блудодіянням. Дотримуючись вікової традиції, церква не освячує шлюбу між православними та нехристиянами, уважаючи, що такий шлюб не може бути міцним, хоч і не вважає його незаконним [Недзельська Н. І. Дітонародження як мета шлюбу в авраамістичних релігіях / Н. І. Недзельська // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Вип. 8. – Херсон, 2002. – С. 130–134., с. 132]. Православна церква допускає шлюби православних із неправославними християнами. Єдиною можливою причиною розлучення Євангеліє називає гріх перелюбу (подружньої невірності) однієї зі сторін. Церква дозволяє другий шлюб, а за певних умов допускає і третій шлюб, і виключає – четвертий. Причиною розпаду сім’ї є не економічний стан, соціальна роль її членів, а моральна площина, яка занепадає з ослабленням любові [Недзельська Н. І. Дітонародження як мета шлюбу в авраамістичних релігіях / Н. І. Недзельська // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Вип. 8. – Херсон, 2002. – С. 130–134., с. 130]. Через втрату духовних засад виникає багато сімейних і суспільних проблем, таких як сексуальна революція, пияцтво, наркоманія. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нормальної сім’ї [Недзельський К. К. Суперечності релігійного життя та проблеми національної ідентифікації українського народу /К. К. Недзельський // Релігійна свобода : [наук. щорічник]. – № 6. – К., 2002. – С. 79–84., с. 82].

Церква також в ІІІ розділі говорить про суспільну роль жінки, про її культурну, соціальну і політичну рівноправність із чоловіком. Але церква не згідна із тенденцією применшення боговстановленого призначення жінки як дружини і матері. Церква бачить служіння жінки не в простому уподібненні чоловіку, а в розвитку всіх дарованих їй Богом талантів, у тому числі й властивих тільки її єству, а тому не може сприйняти намагання піднести соціальну діяльність жінки через применшення її основного покликання – дружини і матері [Духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_councildimitriyreport2004/., с. 49].

Важливо зазначити, що церква виступає проти таких програм „статевої освіти”, які визнають нормою дошлюбні статеві відносини та різноманітні збочення. Школа покликана протистояти вадам та виховувати підлітків для створення міцної сім’ї, заснованої на вірності і чистоті. Держава і суспільство повинні забезпечити виховання шкільництва в дусі високої моралі на засадах християнської релігії. Святе Письмо і церква однозначно засуджують гомосексуальні статеві стосунки, тому що це є прямим спотворенням богоствореної природи. У сучасному суспільстві гомосексуалізм набув широкого розповсюдження. Він охопив усі верстви населення, у тому числі і духовенство. Найнебезпечнішим є його виправдання і намагання представити це, як нормальний спосіб сексуального життя [Недзельський К. К. Суперечності релігійного життя та проблеми національної ідентифікації українського народу /К. К. Недзельський // Релігійна свобода : [наук. щорічник]. – № 6. – К., 2002. – С. 79–84., с. 80].

Не сприяє зміцненню сім’ї свідоме припинення вагітності, яке також набуло широкого розповсюдження. Церква прирівнює аборт до вбивства, бо зародження людської істоти є даром Божим, тому посягання на життя майбутньої особистості є порушенням заповіді Божої „не вбивай”. У ІІІ розділі Декларації визначено головне завдання європейської спільноти: у третьому тисячолітті повинно бути відродження християнської сім’ї [Духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_councildimitriyreport2004/., с. 178].

У Декларації розкривається також взаємодія УПЦ-КП і охорони здоров’я. Церква благословляє лікарську діяльність, в основі якої лежить любов до ближніх і яка спрямована на попередження та полегшення людських страждань. Але церква не може вважати прийнятними методи збереження здоров’я, які пов’язані із вчиненням гріха та шкодою для душі [Галіченко М. В. Екуменізм і християнство ХХ століття / М. В. Галіченко, І. Є. Поліщук // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Херсон : Видавництво ХДУ, 2005. – Вип. 19. – С. 129–135., с. 130]. У IV розділі звучать такі ініціативи, як участь хворих у Таїнствах, створення у лікувальних закладах молитовної атмосфери та благодійницької діяльності [Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/., с. 116]. Виконанню цих завдань повинні сприяти працівники медичних закладів, які силою своєї постійної наближеності до хворих мають пам’ятати про християнський обов’язок. Важливою є думка про те, що соціальна нерівність не повинна ставати бар’єром у наданні хворому медичної допомоги. Церква попереджує про небезпеку впровадження під виглядом „альтернативної медицини” окультно-магічних практик [Галіченко М. В. Римо-католицька та православна церква: від конфронтації до „діалогу любові” / М. В. Галіченко, І. Є. Поліщук // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Херсон : Видавництво ХДУ, 2004. – Вип. 15. – С. 129–133., с. 129], засуджує відмову хворому у допомозі, особливо якщо це може призвести до його смерті. УПЦ-КП у той же час закликає своїх членів до соціального служіння заради спасіння світу. Син Божий прийшов у світ не тільки для того, щоб визволити від гріха і смерті людський рід, а й щоб спасти світ від наслідків гріха. Як сказав Христос: „Бог так полюбив світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ів. 3:16) [2].

У Декларації, зокрема в VІ розділі, звучить занепокоєння науково-технічним прогресом. Негативний його наслідок існує, тому що він не обмежується ніякими моральними, релігійними і філософськими принципами [Смирнов С. А. Православ’я в контексті сучасних соціально-політичних процесів в Україні (90-ті роки) : дис. …канд. філос. наук / Смирнов Сергій Анатолійович. – К., 2000., с. 72]. Науковий атеїзм неправильно стверджував, що між наукою і релігією немає нічого спільного. На думку церкви, це не так. Наукове і релігійне пізнання мають різні сфери дослідження і користуються різними методами і мають різні цілі. Церква дивиться на науку як засіб створення земного добробуту людства. Вона не бачить хороших наслідків у тих наукових досягненнях, які мають нехристиянські мету, методи і засоби.

У Декларації говориться про проблему екології, основна причина якої – у гріхопадінні людей і їх відчуженні від Бога. Також церква висловлює свою позицію щодо біоетики, клонування, евтаназії, як явищ у житті суспільства, зловживаючи якими, людина ставить себе вершителем долі інших і забуває про Бога. Але, якщо ці явища людина бачить і розуміє по-Господньому, тоді вони є на благо їй і всьому світу [Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/., с. 95].

Засуджуються аборти, як великий злочин перед суспільством і важкий гріх перед Богом. Але церква наводить випадки, коли людина повинна вибирати між власним життям і життям зародка, тут позиція церкви збігається із загальною позицією православ’я [Смирнов С. А. Православ’я в контексті сучасних соціально-політичних процесів в Україні (90-ті роки) : дис. …канд. філос. наук / Смирнов Сергій Анатолійович. – К., 2000., с. 82].

У ХІ розділі церква звертає увагу на важливу тему сьогодення – проблему трансплантації органів. Сучасна трансплантація, тобто теорія і практика пересадки органів і тканин, дозволяє надати допомогу багатьом хворим, які раніше були б приречені на смерть або тяжку і Титаренко О. Р. Соціальне християнське вчення в контексті релігійного модернізму : дис. ...канд. філос. наук / Титаренко Олексій Русланович. – К., 2004. – 200 с.алідність. Водночас, зростаюча потреба в органах для трансплантації породжує моральні проблеми і може стати загрозою для суспільства [Титаренко О. Р. Соціальне християнське вчення в контексті релігійного модернізму : дис. ...канд. філос. наук / Титаренко Олексій Русланович. – К., 2004. – 200 с., с. 155]. Безумовно неприпустимою є так звана фетальна терапія, тобто вилучення і використання тканини і органів людських зародків, із наміром лікування різних захворювань і „омолодження” організму.

Досить цікава думка Церкви про державу. У ХIV розділі говориться, що церква, а також сім’я мають Божественне установлення, а держава не є Божественним установленням [Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/., с. 82]. Вона виникла на основі розвитку суспільного життя. Форму державного правління обрав народ, а не Бог. Але Господь усе-таки санкціонував нову форму правління, замість теократії. Він жалкує з того, що народ залишив богоправління. „Сказав Господь Самуїлу: послухай в усьому голос народу, що вони говорять тобі, бо вони відкинули не тебе, а Мене відкинули, щоб Я не царював над ними” (1 Цар. 8:7) [2].

Наводяться й такі важливі Господні слова, які стосуються всього суспільства: „Якщо будете боятися Господа, і служити Йому, і слухати голоса Його, і не будете чинити опір повелінням Господа, то будете і ви, і цар ваш, який царюватиме над вами... А якщо не будете слухати голоса Господа, і станете чинити опір повелінням Господа, то рука Господа буде проти вас, як була проти батьків ваших” (Цар.12:13–15) [2].

У документі простежується думка УПЦ-КП, яка подібна до думок більшості протестантів, що всяка влада є від Бога. Доказом цього є такі слова: „Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню” (Рим. 13:1–2) [2]; Ісус Христос сказав римському прокуратору Пілату, який засудив Його: „Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі з неба” (Іоан. 19:1) [2]. Апостол Павло говорить: „Начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті” (Рим. 13:3–5) [2]. УПЦ-КП закликає християн молитися за державну владу, незалежно від віровизнання і світогляду носіїв влади, щоб провадити нам життя тихе і безтурботне в усякому благочесті і чистоті” (1Тим. 2:2) [2].

У всій Декларації мовиться про те, що Церква і держава мають бути відокремленими. Ісус Христос сказав: „Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мф. 22:21) [2], і цим обмежив державну владу. Принципи взаємовідносин між Церквою і державою зафіксовані в церковних канонах і в державних законах Візантійської імперії та Київської Русі за часів св. кн. Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Ці принципи отримали назву симфонії між церквою і державою [Галіченко М. В. Римо-католицька та православна церква: від конфронтації до „діалогу любові” / М. В. Галіченко, І. Є. Поліщук // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Херсон : Видавництво ХДУ, 2004. – Вип. 15. – С. 129–133., с. 59]. Сутність її полягає у взаємному співробітництві, підтримці і відповідальності. Єпископ підпорядковується законам держави як її підданий, а не як такий, що отримав від неї свою духовну владу [Духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_councildimitriyreport2004/., с. 44]. Так само і представник державної влади підпорядковується єпископу як член церкви, який потребує спасіння, а не тому, що його влада залежить від влади єпископа. У сучасному світі в більшості країн церква відокремлена від держави, але вона не відокремлює себе від народу, від суспільства [Іщук Н. В. Соціальна адаптація православ’я: філософський аналіз : дис. ...канд. філос. наук / Іщук Наталія Володимирівна. – К., 2007. – 187 с., с. 98].

У Декларації порушується національне питання. Церква за своєю природою є єдиною, тому що глава Церкви Ісус Христос – єдиний Спаситель для всіх віків і народів. Крім Нього іншого Спасителя немає і не може бути. Але вселенський характер церкви не виключає право християн на національну самобутність, національну культуру. Церква поєднує в собі вселенське начало з помісним – національним [Галіченко М. В. Екуменізм і християнство ХХ століття / М. В. Галіченко, І. Є. Поліщук // Південний архів : [зб. наук. праць. Історичні науки]. – Херсон : Видавництво ХДУ, 2005. – Вип. 19. – С. 129–135., с. 132]. У ХV розділі вказано, що однією з помісних церков і є УПЦ-КП. Більш як тисячолітня традиція українського православ’я виплекала самобутню українську національну ментальність і культуру, яка виражена в богослужінні, церковному мистецтві, музиці, архітектурі та в інших особливостях нашого християнського світогляду [Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/., с. 112].

Для збереження миру й спокою між православними в умовах сучасних розходжень між УПЦ-КП та УПЦ-МП, перша пропонує таку ідею, що надалі богослужбовою мовою в УПЦ-КП буде українська [Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/., с. 113]. Але в тих парафіях, де віруючі забажають, богослужіння можуть відправлятися і церковнослов’янською мовою. На доказ національної ідентичності УПЦ-КП у ХV розділі Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття” вказано, що своє ставлення до богослужбової мови і проповіді церква обґрунтовує свідченням про дії Святого Духа в день П’ятдесятниці, коли апостоли отримали дар говорити мовами народів, до яких вони йшли проповідувати Євангеліє Христове. Ап. Павло пише: „В Церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших поставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою” (1 Кор. 14:19) [2].

Отже, соціальна доктрина УПЦ-КП представлена у Декларації „Церква і світ на початку третього тисячоліття”, де зазначено, що церква Христова святкує 2000-ліття Різдва Христового, щоб нагадати християнам, які втратили надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. У Декларації проголошено гасло „Бог – наша надія”. Для церкви Бог є центром буття, незалежно від того, ставлять люди Його в центр, чи ні. Простежується думка про те, що християнство витісняється із суспільного життя і в той же час воно залишається в світі і продовжує освячувати його, але християнська релігія безсмертна, тому що вона ґрунтується не на людському вченні, а на Божественному Одкровенні, тому що Син Божий сказав: „Я є путь, істина і життя” (Ів. 14:16) [2]. Також відзначено, що моральні засади християнства, які ґрунтуються на догматах віри, залишаються непереможеними, а християнська релігія непереможна, тому що вона свідчить людям про найважливіше: про Бога, про смерть, про вічне життя, про любов, про гріх, про сенс земного життя. У документі вказано, що догматами віри християнин повинен жити і ними обґрунтовувати відповідь на сучасні проблеми.